Людина античності і Середньовіччя. Їх світогляд

Антична філософія, тобто філософія стародавніх греків і римлян, зародилася у VI ст. до н.е. у Греції і проіснувала до VI н.е. Саме тут виробляється той стиль філософствування і та проблематика, яка визначила подальший розвиток любомудрості на європейському континенті. Мислителі давньої Греції ввели у філософію і культуру загалом поняття «логос» як розумного упорядковуючого космічного начала, яке згодом переростає в таку рису менталітету західноєвропейського етносу як раціоналізм.

Політеї́зм (від грец. πολύς — численний та θεός — бог) — багатобожжя, віра в багатьох богів/богинь. Властивий усім первісним релігіям. Протилежне поняття — монотеїзм.

Віра у багатьох богів не виключає віри у всемогутнє і всезнаюче верховне божество, що може вважатись царем над богами чи предком богів і людей. У політеїстичних віруваннях боги сприймаються як окремі особи з більшим чи меншим статусом (верховні і другорядні), з індивідуальними можливостями, потребами, бажаннями, власним минулим. Ці боги/богині не завжди всемогутні чи всевідаючі. Часто вони зображуються подібними до людей (антропоморфними), але, на відміну від людей, мають додаткові якості, владу, знання тощо.

Філософське сприйняття богів відрізняється в залежності від того, як вони зображені у міфології. У філософських традиціях боги вважаються безсмертними, досконалими і всемогутніми.

У політеїстичних віруваннях, за кожним божеством закріплюється певна роль, функція, влада над певною сферою життя чи над частиною всесвіту. Наприклад, у давньогрецькій міфології Аполлон вважався богом музики, Деметра — богинею врожаю, Афродіта — богинею кохання. Бог також може займати певну роль у божественній ієрархії (наприклад, Зевс — верховний бог), або бути пов'язаним з певним географічним явищем чи об'єктом (горою, річкою та інше), космологічним феноменом, бути покровителем окремої родини чи навіть відповідати за певну абстрактну ідею. Боги можуть перебувати між собою у різноманітних соціальних відносинах: бути друзями чи ворогами, подружньою парою чи коханцями, вони могли мати людські емоції, такі як ревнощі, капризи, неконтрольовану лють, зраджувати чи бути покараними. Вони можуть бути народженими, або можуть помирати, щоб відродитися знов.

Монотеїзм (від грец. μόνος monos — «єдиний» + θεός theos — «бог»; єдинобо́жжя) — віровчення про існування єдиного Бога, Творця всього сущого, видимого і невидимого, творіннями якого є всі інші істоти, як духовні так і фізичні, що відрізняє його від генотеїзму або політеїзму, виключаючи існування інших, рівних йому божественних істот. Зазвичай монотеїсти приписують Богу риси досконалості, такі як всемогутність, всюдисущність, всезнання, а також найвище благо в етичному розумінні.

Люди прийшли до ідеї єдинобожжя ще в доісторичні, дописьменні часи. Початок історії єдинобожжя встановити тим більш складно, враховуючи те, що різні люди і народи вкладають у це поняття різні значення. Так на Близькому Сході єдинобожжя розглядалось як віра в єдиного Сущого (староєвр. Яхве), Творця і Господаря всесвіту, у Стародавній Індії і доісторичних культурах Америки це був Брахман або Всесвітній Дух, у греків — Єдиний, у культурах народів Великого Степу — Вічне Небо (Тенгрі) та ін.

Новий етап в історії єдинобожжя настав з появою писемності і перших святих Писань, деякі з яких в подальшому стали основою для відомих нині святих книг різних народів і культур, таких як Тора, Біблія, Коран, Веди та ін. Ці писання стали основою для різних традицій у рамках єдинобожжя, різних віровчень. Поряд із цим в усі часи у людському суспільстві продовжували існувати усні перекази, усна традиція, яка в деяких випадках суперечила письмовій (далеко не все було записано, з тих чи інших причин).

Один з важливих поділів усередині єдинобожжя відбувся тоді, коли його прихильники розділилися на тих, які розглядали це вчення, як їхню культурну традицію і світогляд винятково власної етнічної групи і тих, які розглядали його як вчення дане Богом для всього людства.

Ще один важливий поділ усередині єдинобожжя відбувся з появою у світі таких постатей як Ісус Христос і Мухаммед. Саме після їх появи оформилися такі найважливіші напрямки сучасного єдинобожжя як християнство, мусульманство і сучасний іудаїзм. Основна відмінність між цими напрямками полягає в баченні природи Ісуса Христа і відношенні до вчення Мухаммеда. Так традиційне християнство (православ'я) розглядає Ісуса як втілення єдиного Бога, мусульманство — як одного з пророків і вчителя людства, але виступає проти ідеї розглядати його як Бога (упираючи на те, що з точки зору єдинобожжя — Бог один і не може бути рівних йому), а в руслі традиційного іудаїзму Ісус розглядається як єретик і відступник, який став причиною великої кількості злочинів, вчинених його послідовниками на протязі останніх двох тисячоліть.