Тертуліан

Квінт Септи́мій Флоре́нс Тертуліа́н (лат. Quintus Septimius Florens Tertullianus, 155/165, Карфаген — 220/240) — один з найвидатніших ранньохристиянських письменників та теологів, автор 40 трактатів, з яких збереглося 31. Він є найяскравішим виразником впевненості про несумісність філософії та християнського віровчення, тієї основоположної лінії, що була сформульована у «Посланнях апостола Павла» і наголошувала, що християнське одкровення «усуває мудрість світу всього».

Тертуліан здобув якісну освіту. Зокрема досконало вивчив грецьку мову та здобув знання з риторики і права. У 195 р. він одружився, однак це не завадило йому стати пресвітером. Помер видатний філософ і церковний діяч біля 240 р. у своєму рідному місті, залишившись загадкою як для своїх сучасників, так і для нас.

Квінт Тертуліан був вихований у традиціях римської юридичної культури, прохолодно і навіть вороже ставився до абстрактних систем грецької філософії. «Жалюгідний Аристотель» встановив для єретиків діалектику — «мистецтво будувати і руйнувати, мистецтво саме по собі безплідне, але таке, що породжує численні суперечки, а тим самим і єресі».

Доводячи тезу про несумісність філософії та християнського віровчення, Тертуліан став раннім виразником його практичного розуміння. Воно виходить з того, що соціальна функція філософії відмінна від релігії. Соціальна функція є незалежною від того чи іншого філософського обґрунтування, якого вона, власне, не потребує. Між Афінами та Єрусалимом, між Академією та церквою, між язичниками-єретиками та християнами не може бути нічого спільного. Після Христа немає потреби у якій-небудь допитливості, а після Євангелія немає потреби в дослідженнях. Відкидаючи філософію Платона, Арістотеля, Епікура, Геракліта, Емпедокла, він проголошує філософів патріархами єретизму.

Тертуліан висуває тезу про несумісність віри та розуму, наголошуючи, що сила віри прямо пропорційна безглуздості положень, в які віриш. Дана позиція є досить показовою для ірраціонального світогляду не тільки християнського віровчення, а, по суті, і для будь-якого монотеїстичного віровчення, для будь-якої ірраціоналістичної філософії.

Програмна зневага до розуму, проголошена Тертуліаном, усе ж не могла вберегти його від вирішення важливих питань шляхом логічної побудови думки, без чого не могла обійтися молода християнська теологія: про природу Бога і людської душі. І тут християнський апологет підпав під вплив уявлень римського стоїцизму. Він дійшов висновку, що єдиний Бог, звісно, є не чимось іншим, як дух, проте це дух, рівний ніщо. Він аж ніяк не матеріальний, а тілесний, як це уявлялося стоїками у їхньому вченні про пневму. Аналогічно і душа, яка відрізняється від людського тіла як щось більш тонке і текуче, все ж тілесна. Адже інакше неможливо пояснити, як дух розповсюджується по всьому тілу, використовує їжу та відчуває. У зв'язку з цим Тертуліан, всупереч Платонові, висловлюється навіть на користь сенсуалізму. Відповідно до цього він уявляв будь-яку людську душу не як таку, що вселилася із зовні, а як таку, що виникла за допомогою Бога із сім'я і передається з тих пір від покоління до покоління і зберігає в собі як образ верховного творця, так і первородний гріх прабатьків Адама та Єви, зберігається в людській душі як деяка пневма, рівна ніщо. Дане вчення відкидало розповсюджене в міфології уявлення про вічне переселення душі з тіла в тіло. З ніщо приходить — в ніщо піде.

Григорій Богослов - (близько 330 — близько 390) — великий християнський святий, візантійський богослов, і ритор, один із отців церкви, єпископ Назіанза і Сасима, константинопольський патріарх.

Григорий народився в Аріанзі, поблизу Назіанза Каппадокійського. Навчався в кращих школах Александрії та Афін, товаришував з Василієм Великим, проповідував проти аріан в епоху Їхнього торжества. В 361 під тиском рідних і друзів був змушений прийняти сан пресвітера, а в 372 Василій Великий, який став до того часу єпископом, переконав його зайняти кафедру в м. Сасими. Однак в 379 році смерть Василія Великого побудила Григорія відправитися в Константинополь. Місто було цілком під владою аріан і вимагало присутності і підтримки православного єпископа. З невластивою йому енергією Григорій почав діяти і створив справжню твердиню православ’я в одному з храмів Константинополя. Його гомілії, присвячені складним богословським проблемам, принесли йому широку популярність. Після уцарювання Феодосія I (380) аріанська партія зазнала поразки, а Григорій став архиєпископом Константинополя. Однак у нього знайшлися противники, які вважали вчення про Триіпостасну тайну новітністю. Вони обмежувалися вченням про єдиносутність Христа Божественому Отцю згідно з Нікейським символом віри в його першій редакції. На II Вселенськом соборі вчення каппадокійців перемогло над опозицією «старонікійців», але конфлікти серед вищого духовенства змусили Григорія покинути столицю. З тих пір до самої смерті він безвиїздно жив на батьківщині і доживав віку в своєму маєтку поблизу рідного Назіанзіну в аскетичному самоспогляданні.

Від Василія Великого він відрізнявся тим, що більше тяжів до самовияву, сповідальності, його цікавили, передусім, питання сенсу людського життя. У старості писав вірші (здебільшого — це лірика самотньої душі), філософські елегії та дидактичні поеми. У житті Григорій часом дотримувався обітниці мовчання, про що писав з неабияким красномовством: «Зрозумій, що кажу, мовить Піндар, і який знайдеш, що моє безголосся краше від твого красномовства, то покинь осипати докорами мою мовчазність. Або скажу тобі приказку наскільки справедливу, настільки й коротку: тоді заспівають лебеді, коли замовкнуть ґави». Збереглося понад 200 листів, що поряд з богословськими питаннями торкаються приватного життя Григорія. Вони започатковують у літературі автобіографічний жанр. Ліричні вірші, які писав в античному дусі Григорій Назіанзін, мають характер не стільки псалма (молитви), скільки риторичного панегірика.

Автобіоґрафічні поеми Григорія Богослова: “Про моє життя”, “Про мою долю”, “Простраждання моєї душі”

Мощі святого зберігаються в константинопольському Патріаршому Соборі Святого Георгія (Юра) в Стамбулі.

Святий Григорій Назіанзин увійшов в історію християнської богословської думки з іменем «Богослова». Лише три християнських письменника, - св. апостол і євангеліст Іоан, св. Григорій і преп. Симеон, - відмічені цією назвою, що вказує на їх переважне перед усіма іншими проникнення в богословське розуміння божественних речей. Значення його як письменника та мислителя є великим. Подібно до інших отців-кападокійців він багато праці поклав на уточнення тринітарної термінології, і в цьому відношенні його заслуга є незабутньою. Церква його шанує, як богослова Святої Тройці, але це не означає, що лише одне це питання його цікавило. Церква багато зобов’язана йому і у вченні про людину. Якщо св. Василій Великий зачепив тему про людину більше з точки зору аскетико–виховної, то св. Григорій Назіанзин торкається її з різних сторін і набагато глибше. Він не створив своєї антропології, як і не створив цілісної тринітарної системи, але в його окремих словах та віршах розкидано багато важливих думок про людину та її призначення. Він говорить про людину з великою повагою та любов’ю, вірить у високе призначення людини.

Особистість Назіанського богослова яскраво виступає в його творах. В них багато автобіографічного матеріалу. Навіть у писання стороннього характеру він уміє вкладати сильне почуття. Його вірші та бесіди часто хвилюють сміливими злетами думки та особистими переживаннями, наповненими непідробною лірикою.

Григорій Богослов не залишив жодного тлумачення на книги священного Писання. Він не писав великих полемічних трактатів. Він не склав богословської системи. Його п’ять богословських слів дали йому славу «Богослова». Писати він любив і умів. Чистота зворотів та знання світської літератури, не кажучи вже про начитаність в Писанні, виявляють в ньому достойного учня афінських риторів та знавця християнського Одкровення. Знання та проникнення в глибини богослів’я у нього більше, ніж у св. Афанасія, і, напевне, як і у друга його, св. Василія, також і таланту. Але, бачачи як святиня богослів’я оскверняється нечистими руками світських дилетантів, як і часто писав про це Григорій у своїх віршованих самосповідях, у нього було велике бажання кинути все, піти в улюблену пустиню, до природи, до звірів, куди завгодно, але лише подалі від світського шуму, від самовпевненості невігласів, від втручання мирського елементу в те, що складає завдаток, довірений лише одним посвяченим

Менш практичний у житті, аніж св. Василій, св. Григорій є більш точним та глибоким в догматичних виразах. Як оратор, він переважає друга, але як князь церкви, він йому поступається, як кажуть деякі дослідники. Мало хто зі святих отців так не остерігався виявити свою людськість, як це робив св. Богослов Назіанський.

Богословський подвиг св. Григорія Вимушений вступити в богословські суперечки задля захисту православної віри, він закликається в Константинополь. Григорій знайшов тут не паству, але малі сліди чи рештки пастви, без порядку, без нагляду, без точних меж. Він почав проповідувати в приватному будинку, - згодом цей будинок був перетворений на церкву під іменем Анастасії, - в знак воскресіння православ’я. Тут були сказані знамениті бесіди «про богослів’я». Боротьба з аріанами проходила бурхливо, до Григорія підсилали вбивць, чернь вривалась в його храм, його закидали камінням, - і потім його супротивники його ж звинувачували в порушенні суспільного спокою. Своїм полум’яним словом невдовзі Григорій переміг, а наприкінці 380 року в Константинополь вступив новий імператор Феодосій і передав всі храми православним. Але скорботи продовжувались, як зі сторони інших єретиків – аполінаристів, так і зі сторони підступних владолюбців, що прагнули захопити владу в Константинопольській Церкві. На соборі супроти нього спалахнуло вже давно накопичене невдоволення. Одні були невдоволені м’якістю його дій, - тим, що в боротьбі з аріанством він не прибігав до співдії світської влади. «Таємниця спасіння для тих, хто бажає, а не для примушуваних» - було правилом його пастирської діяльності. Інших непокоїла його догматична прямота, - зокрема його наполеглива проповідь про Духа. Іншим він здавався недостатньо вельможним. І на соборі було поставлене питання про незаконність переміщення Григорія з Сасим у Константинополь. При цьому не приховувалось, що це лише привід для інтриги. Будучи у великому засмученні, вирішив Григорій залишити кафедру і покинути собор. З гіркотою залишав він місце загальної перемоги і паству, яку він придбав для істини подвигом своїм і словом.

Василь Великий (330—379) — християнський святий, грецький церковний діяч (архієпископ Кесарійський), релігійний мислитель і письменник, видатний представник патристики (вселенський отець і учитель церкви), глава кападокійського гуртка.

Початкову освіту здобув у сім'ї, середнього рівня — у рідному місті, вищу — в Афінах, де вивчав філософію Платона та його послідовників, що справила певний вплив на його подальшу духовну творчість і вчення. В Афінах увійшов у дружні стосунки з Григорієм Богословом; навколо них утворився невеликий гурток юнаків-однодумців, об'єднаних ідеєю самоосвіти і зобов'язанням одного перед одним —жити за законами християнських сподвижників. Однак лише через певний час після повернення з Афін до Кесарії В.В. спромігся під впливом своєї сестри Макрини подолати власне шанолюбство, амбіції та спокуси молодості й у віці близько 30 років прийняти хрещення та посаду читця від кесарійського єпископа Діанія. Втім, невдовзі він подорожував до Єгипту, Палестини та Месопотамії для безпосереднього ознайомлення зі способом життя сподвижників у пустельних общинах. Під великим враженням від подорожі він після повернення додому вирішує і собі усамітнитися в аскезі у мальовничому куточку на березі річки Ірис, де написав чимало своїх "творінь".

Вивчав Орігена разом з Григорієм Богословом, результатом спілкування стала їхня спільна праця, відома під назвою "Філокалія". В цей час серед християн домінували аскетичні поривання і прагнення до пустельництва. Швидко й широко розійшлася слава про подвиги В.В., приваблюючи до нього чимало людей, на берегах Ірису почали один за одним виникати монастирі. Але В.В. не тільки викликав до життя чернецтво у Кападокії, а й розробив виважену систему відповідних правил, його чітку організацію. Бажаючи уникнути негативних наслідків самітництва та співжиття як двох крайніх форм сподвижництва, з якими він ознайомився ще у Єгипті, В.В. створив змішану форму чернецтва, що поєднувала сильні сторони самітництва і співжиття, позбавляючи водночас їх однобокості. У його монастирях медитація та молитва чергувалися з фізичною працею, але прийнятними визнавалися лише такі ремесла, що не негативно впливали б на духовну зосередженість і простоту життя ченців.

Будучи єпископом Кесарійським (370), В.В. фактично мав набагато ширший вплив, постаючи ідейним натхненником, організатором і лідером ортодоксальної опозиції аріанства, яке офіційно утверджувалося в ті часи. Йому довелося водночас витримувати тиск з двох боків — і аріан, що ненавиділи його як відвертого ворога, і надмірних ревнителів правовірного вчення, які вважали його надто поступливим у бажанні досягти примирення.

У своїй термінології та вченні про Святу Трійцю В.В. прагнув уникнути як аріанського відокремлення осіб, так і савеліанського їх злиття. Взаємне відношення осіб Святої Трійці, за В.В., автентично виражається так: Бог єдиний за сутністю і троїстий за іпостасями. Сутність тлумачиться при цьому як абстрактна субстанція, родове поняття, а іпостась — як поняття, що фіксує індивідуальну специфічність. Кожна з осіб Святої Трійці однаково несе в собі предикати нествореності, непізнаваності, всезнання та всемогутності, що мисляться у понятті Бога, тому вони єдині за сутністю. Але кожна з них є водночас і окремою іпостассю, оскільки має властивості, що відрізняють її від інших: Отець, не маючи ні в кому іншої причини буття, народжує, Син народжується, Дух є силою, що освячує, і т.д.

Відчуваючи вразливість своєї термінології у тому, що вона може викликати докір у трибожжі, В.В. наголошував, що три іпостасі не поділяють єдине божество на трьох богів, оскільки Отець, Син і Святий Дух: 1) не розділені простором; 2) не розділені часом, тобто співвічні; 3) не розділені зволенням, бо згодні між собою у бажанні; 4) не розділені відмінністю властивостей, бо подібні одне одному до нерозрізнення. В.В. вельми рано підірвав власне здоров'я аскезою і вже з сорокарічного віку називав себе старим, а помер 49 років, 1 січня (що й відзначається на його честь як день Василя) 379. Крім того, його пам'ять, разом з пам'яттю інших двох із трьох головних святителів східної церкви — Григорія Богослова та Іоанна Златоуста — вшановується ще й 30 січня, на свято трьох святителів. Серед праць В.В. найвідомішими і найпоширенішими ще у давньоруській церкві були його аскетичні твори та "Шестоднев", що започаткував багату й тривалу традицію середньовічних "Шестодневів" і вплинув на природничі уявлення багатьох, зокрема слов'янських народів у наступні століття.

Августин Блаженний – християнський теолог і філософ, найвидатніший представник патристики, визнаний в православ’ї блаженним, а в католицизмі святим – і Вчителем Церкви.

Августин Аврелій народився в 354 році в Тагасті (Африка) у сім’і язичника й християнки. Його глибоко віруюча мати, Моніка, заклала основу для звернення Августина в християнство.

Закінчивши школу, він їде в Карфаген, щоб вдосконалюватися в риториці. Знайомство з "Гортензією" Цицерона спонукало його прийняти елліністичну філософію як форму мудрості й мистецтва життя.

Августин викладає риторику спочатку в Тагасті (374), потім у Карфагені. У 384 році він їде до Мілану, де зустрічає підтримку маніхеїв, прихильником яких був. Однак у 386 році, завдяки єпископу Амвросію, у нього з’являється інтерес до християнства. У 387 році Августин приймає хрещення від єпископа Амвросія і повертається до Африки. У зв’язку зі смертю матері у нього виникає прагнення розповсюджувати на своїй батьківщині християнське вчення.

Повернувшись до Тагасту, він засновує релігійне братство, яке швидко прославилося своєю святістю. Августин стає священником у своєму рідному місті, а потім, у 395 році, єпископом Гіппона (Північна Африка). Його діяльність була спрямована на розповсюдження і роз’яснення принципів віри, а також на боротьбу з єресями, включаючи маніхейство, донатизм і пелагіанство. Помер Августин у 430 році.

Основні твори: "Монологи", "Про Трійцю", "Сповідь", "Зречення", "Про град Божий" та ін.

Основні ідеї

Філософування у вірі

Віра, за Августином, є необхідною умовою для дослідження, мета якого – пізнання Бога й душі. Дослідження накладає сувору дисципліну: не відчужуватися від віри, не ухилятися від проблем і труднощів і не прагнути уникати їх, а брати їх до уваги й вирішувати, намагаючись зрозуміти їх суть. Першопочаткова віра є рушійною силою, яка спонукає людину почати процес дослідження, щоб у результаті дійти істинної віри. Пізнання й віра, накладаючись, створюють єдине ціле.

Про Божественну Благодать

В міру того, як людина займається пошуком істини, вона наближається до Бога, тобто абсолютна істина – це Бог. Пізнання істини – це немов би володіння світлом, яке дозволяє розрізняти й розуміти суть речей. Це світло відкривається людині як Слово, Логос, Бог-Син, найчистіше вираження Світлого Розуму. Будь-яка сила, будь-яка людська чеснота з’являється від Божественної Благодаті, тому що Бог дав її для того, щоб людина прийшла до Бога, зуміла досягти його.

Про людину

У природі людини закладена здатність шукати й любити Бога. Ця можливість повернутися до Бога, до Святої Трійці, ґрунтується, за Августином, на тому, що в людині є трійця, схожа на божественну; це три характеристики людської душі: Пам’ять, Розум і Воля.

Божий Град і Град земний

Людині надається можливість вибору: жити за плоттю або жити за духом. Цей вибір стосується не тільки однієї людини, але й усього людства у цілому. Августин розглядає проблему боротьби між плотським і духовним як боротьбу між двома царствами: Градом земним і Градом Небесним. Два цих Гради ніколи не проявляються в чистому вигляді, оскільки в нашому світі немає абсолютно чорного й абсолютно білого. Егоїзм і презирство до Бога породжують Град земний, а любов до Бога – Град Небесний. В одній і тій самій цивілізації, в одному й тому самому місці були люди, які жили в земному Граді, і люди, які жили в Граді небесному, хоча фізично вони були мешканцями одного міста. Тільки розпитавши один одного, можна з’ясувати, хто до якого Міста належить. Блаженний Августин належить до Града Небесного, він сам шукав Істину, тобто Бога, і мав неспокійний дух, який прагнув спонукати до пошуку Істини інших.

Ієронім Стридонський

Ієронім (*біля 340 — †30 вересня 420) — християнський теолог, письменник, відомий як перекладач тексту Біблії з грецької та гебрейської мов на тогочасну латинську мову. Його переклад називається Вульґата (Vulgata) і до сьогодні є офіційним біблійним текстом Римо-католицької Церкви. Святий Ієронім, котрого також називають Ієронім Стридонський вважається також одним з трьох Отців Церкви у католиків.

День пам'яті Ієроніма у західному календарі (30 вересня) Міжнародна федерація перекладачів оголосила Міжнародним днем перекладачів. Святий вважається покровителем усіх перекладачів.

Северин Боецій

Аніцій Манлій Торкват Северин Боецій (480—525) — римський філософ-неоплатонік, математик і теоретик музики, теолог та політичний діяч пізньої античності, римський патрицій, міністр при Італійському королі Теодоріху, пізніше був засуджений за зраду Візантії і ворожіння, ув'язнений в Павії, підданий тортурам і вбитий.

Автор трактатів з логіки і коментарів до творів з логіки Порфирія та Арістотеля. Коментував та перекладав твори Цицерона. Математичні твори Боеція не були оригінальними, але відіграли важливу роль у поширенні математичних знань в Європі. Його «Основи арифметики» є авторизованим перекладом «Арифметики» Нікомаха, а «Мистецтво геометрії» — перекладом перших трьох книг «Начал» Евкліда. Великою популярністю користувався п'ятитомний твір Боеція «Про музику», який є основним джерелом відомостей про античну музичну теорію.