Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
криза колоніалізмтту.doc
Скачиваний:
7
Добавлен:
09.12.2018
Размер:
106.5 Кб
Скачать

КРИЗА КОЛОНІАЛІЗМУ ТА ЇЇ ЧИННИКИ

Колоніалізм має дуже чітке, негативне емоційно-політичне забарвлення й досить невизначений науковий зміст. Колоніалізмом позначають як експансію групи розвинених капіталістичних держав, що здійснюють певний територіальний розділ усього іншого світу, так і всю систему економічних, політичних, ідеологічних відносин між метрополіями й колоніями.

Колоніальна система протягом століть залищалася однією з найістотніших структурних одиниць світової політики. Проте, в світлі нових глобальних геополітичних реалій ХХ століття ця модель вичерпала себе і до середини XX ст. економічна і політична неспроможність колоніальної системи виявилася остаточно.

Уже на початку XX століття система прямого колоніального підпорядкування вичерпала свої можливості. У міжвоєнний період і в роки другої світової війни ряд держав Сходу домоглися скасування нерівноправних угод і визнання їхньої незалежності (Афганістан, Іран, Туреччина, Китай).

Після війни розпад колоніальної системи різко прискорився. Процес деколонізації умовно поділяють на три етапи (три хвилі):

- перший (з 1945 р. до середини 50-х років) – визволення від колоніальної залежності країн Азії;

- другий (з середини 50-х років до середини 60-х) – поява незалежних

держав в Північній та Тропічній Африці;

- третій (з 1975 р. до 1990 р.) – завершення деколонізації Півдня Африки

1. Криза колоніалізму на початку ХХ ст.

Криза колоніальної системи почалася після першої світової війни. Уже в 1918-1923 рр. у ряді країн Азії й Арабського Сходу (Індонезії, Індії, Ірані, Іраку й ін.) відбулися потужні народні виступи. У більшості колоній керівництво визвольним рухом взяла у свої руки національна буржуазія, а іноді й нечисленна інтелігенція, що створили свої політичні організації, які очолили боротьбу за політичну самостійність. Так, в Індії ще в 1885 р. була утворена партія Національний конгрес, в Індонезії в 1927 р. виникла Національна партія, у Тунісі в 1934 р. була створена лівонаціоналістична партія Новий Дустур.

Національно-визвольний рух змусив правлячі кола метрополій внести деякі зміни у форми й методи колоніального керування. Однак на данному етапі вони обмежилися, по суті, лише розширенням представництва місцевих жителів в органах колоніальної адміністрації. Колоніальні конституції Індії 1919 і 1935 р., Бірми 1935 р. і Цейлону 1931 р. передбачали, зокрема, створення центральних і провінційних рад. В 20-х рр. Булла створена Народна рада (Фольксраат) у Голландській Індонезії й консультативні асамблеї в країнах Французького Індокитаю. Всі ці

місцеві представницькі органи не мали реальну владу, а виконували дорадчі функції при губернаторах, що очолювали колоніальну адміністрацію.

Найбільше чітко кризові явища виявилися на даному етапі усередині самої великої колоніальної імперії - Британської. Англо-афганський договір 1921 р. Закріпив незалежність Афганістану, були формально декларовані суверенітет Єгипту (1922 р.) і Іраку (1930 р.). У результаті війни за

незалежність 1919-1921 рр. статус домініону завоювала Ірландія. Однак майже вся територія ірландської провінції Ольстер за назвою Північна Ірландія залишилася в складі британської держави.

Що стосується домініонів (Канади, Австралії, Новій Зеландії й ін.), те протягом 20-х рр. вони поступово домоглися визнання повної зовнішньополітичної самостійності. Імперська конференція 1926 р. декларувала, що Англія й домініони являють собою "автономні державні одиниці усередині Британської імперії, рівні по статусі, ні в якому відношенні не підлеглі одна іншій в якому б то не було сенсі в їх внутрішніх і іноземних справах, хоча й об'єднані загальним підданством і вільно об'єднаних в якості членів Британської співдружності націй". В 1931 р. був прийнятий Вестмінстерський статут, що закріпив права домініонів і став своєрідною конституцією Британської співдружності. Статут проголошував вільний союз членів Британської співдружності націй, об'єднаних "загальною вірністю короні". Відтепер дія законів, прийнятих британським парламентом, не могла поширюватися на домініони інакше як з їхньої згоди.

Ніякі закони, прийняті парламентами домініонів, не могли вважатися недійсними під приводом протиріччя англійському законодавству. Парламенти домініонів на своїй території могли скасовувати й змінювати будь-який британський закон, указ або постанову в тій мірі, у якій вони були частиною права домініону. У статуті проголошувалося також, що парламенти домініонів можуть самостійно вирішувати питання зовнішньої політики. Генерал-губернатор у домініонах відтепер призначався короною за порадою уряду домініону й став грати в системі вищих органів домініонів таку ж роль, яку відіграє монарх у самій Великобританії.

Незважаючи на те, що причини падіння колоніального панування були своєрідними для кожної країни, можна виділити ряд загальних причин, характерних для всіх колишніх колоній. Це, насамперед посилення невдоволення колоніальним режимом, викликане ростом податків, ввозом іноземних товарів, вивозом продовольства й сировини, дискримінацією місцевого населення в повсякденному житті, у сфері освіти, при прийманні на роботу. У порівняно розвинених країнах Азії підсилилося протиріччя між іноземним капіталом і національним

сектором, що зміцнів за роки війни. Всі це призвело до формування антиколоніального союзу основних соціальних прошарків: селянства,дрібнобуржуазних прошарків міста, національної буржуазії, робітників,інтелігенції.

Однак далеко не завжди учасники руху протесту висували вимоги незалежності. Важлива роль в об'єднанні всіх антиколоніальних сил під прапором національного звільнення належала місцевій інтелігенції. Позбавлена можливості застосовувати свої знання на батьківщині, загостренно сприймаюче нерівноправне положення своїх країн, знайома з життям західного світу, вона зуміла переконати населення в тім, що тільки незалежність є засобом подолання

відсталості й гарантією входження у світове співтовариство на рівноправній основі. Заслуга інтелігенції складається ще в тім, що її пропаганда сприяла зародженню національної самосвідомості й росту почуття національної гордості. Саме інтелігенція створила національні політичні партії, що користувалися до кінця другої світової війни авторитетом серед всіх шарів населення. Тим самим антиколоніальний рух одержав ідеологію й програму боротьби й мав у своєму розпорядженні структури,здатними її очолити.

Основними чинниками розпаду колоніальних імперій в другій половині ХХ століття стали :

1.Поразка в другій світовій війні Німеччини, Італії та Японії й утрата ними своїх колоніальних володінь.

2.Значне ослаблення колоніальних імперій Великої Британії, Франції, Голландії та Бельгії.

3. Розвиток національно-визвольного руху, підвищення національної самосвідомості, економічне зростання в колоніях під час другої світової війни.

4. Здобуття деякими колоніями, безпосередньо втягнутими в другу світову посередньо втягнутими в другу світову війну, досвіду збройної боротьби.

До Статуту ООН були включені положення про рівноправ'я та самовизначення народів. Мандатну систему Ліги Націй заступила опіка ООН, яка мала метою створення умов для надання незалежності підлеглимтериторіям.

Ступінь антиколоніальної активності, піднесення національно-визвольного руху в різних частинах світу був неоднаковим: він зумовлювався рівнем розвитку народів, що їх населяли, та їхньої політичної свідомості.

3. Перша хвиля деколонізації.

Підйому визвольного руху сприяв розгром фашистського блоку. Свій вплив зробив зміцнення авторитету СРСР і створення соціалістичного табору, що підтримує національні рухи, як в політичному, так і при необхідності у військово-економічному відношенні.

Переважно деколонізація пройшла порівняно мирно (більшість британських колоній і африканських володінь Франції). Однак у ряді країн боротьба за незалежність придбала вигляд або таких, що швидко припинилися (Індонезія), або тривалий і кривавих (Індокитай, Алжир) бойових дій.

Це відносна легкість здобуття незалежності пояснювалася зміною ставлень до колоній з боку метрополій. Збереження колоніальних порядків у міру посилення визвольного руху вимагало все більших витрат, що позбавляло метрополії, і без того ослаблені війною, засобів, необхідних для внутрішнього розвитку. Колоніальним державам не вдалося одержати підтримку США, що прагнуть одержати доступ на ринки колоній і залучити на свою сторону країни, що звільнилися, а тому активно виступали за деколонізацію. Військово-політичне панування ставало усе більш марним і обтяжливо дорогим. Практика показувала, що у виграші виявляються країни, що роблять упор на внутрішній розвиток.

Інтеграція в Європі ставала більше вигідною, ніж збереження зв'язки з колоніями. Все це сприяло поступовому подоланню «імперського комплексу» в свідомості, як політиків, так і населення метрополій.

Однак деколонізація породила й ряд проблем. Одна з них – проблема кордонів, що часто повторює лінії колоніальних володінь (87% державних кордонів в Африці й 45% -в Азії). Це стало джерелом постійної напруженості й міждержавних конфліктів.

Великою внутрішньою проблемою багатьох молодих держав стало об'єднання у їхньому складі народів з різними мовами, культурою й релігією, що, природно, призвело до внутрішніх протиріч (Ефіопія, Нігерія, Судан, Чад). В Індії така неоднорідність породила в 1947р розкол країни на дві частини по релігійній ознаці: мусульманський Пакистан і індуїстський Індійський союз.

Здобуття незалежності дозволило колишнім колоніям стати суб'єктами світової політики, вступити в ООН. Однак політична незалежність ще не гарантувала повну самостійність молодих держав. Низький рівень економічного розвитку більшості країн, що звільнилися, змусив їх піти на співробітництво з розвиненими державами, у тому числі й з колишніми метрополіями, що в остаточному підсумку сприяло трансформації колоніалізму в неоколоніалізм - новий вид залежності, при якому на зміну прямому політичному підпорядкуванню приходять фінансові, економічні й інші засоби контролю з боку домінуючик держав.

Розпад колоніальних імперій розпочався на азійському континенті. Азійські народи більшою мірою, ніж інші залежні народи, виявилися втягнутими до прямої участі в другій світовій війні, в тому числі в лавах Опору, що допомогло створити в Індокитаї, Бірмі, на Філіппінах та в Індонезії масові народні армії. В Індії колонізатори самі надали зброю численним індійцям, мобілізованим для участі у війні з Японією та Німеччиною. Це не могло минутися безслідно з огляду на історію визвольної боротьби індійського народу. Схожі процеси відбувалися й на Близькому Сході.

Слід урахувати й те, що істотно змінилися патріархальні соціально-економічні структури країн Азії, набули розвитку капіталістичні виробничі відносини, з'явилися пролетаріат та національна

буржуазія, які були заінтересовані, хоч і з різних причин, у ліквідації системи колоніальної та напівколоніальної залежності. Головні події на континенті розгорнулися в перше повоєнне десятиріччя. Першими проголосили незалежність країни Близького Сходу й Південно-Східної Азії. Складні процеси відбувалися у Французькому Індокитаї. 2 вересня 1945 р.проголосила незалежність Демократична Республіка В'єтнам. Але Франція зробила спробу відновити там колоніальний режим. Це призвело до війни занезалежність. У березні 1949 р. Франція надала незалежність В 'єтнаму, в

1953 р. — Кампучії та Лаосу, в 1957 р. —Малайзіїї.

На Близькому Сході розпочався крах мандатної системи. Великобританія мусила в 1946 р. погодитися на незалежність Йорданії. Ще під час другої світової війни (в 1941 р.) була формально проголошена незалежність Сірії та Лівану — підмандатних територій Франції, але фактично вони стали незалежними в 1946 р. після виведення французьких збройних сил.Боротьбу індійського народу за незалежність очолив утворений ще в 1885р.