5. Третя хвиля деколонізації.

Завершальним «акордом» деколонізації стало визволення від колоніальної залежності решти народів тропічної Африки наприкінці 60 –70 років ХХ століття. На руїнах колоніальних імперій Великобританії,Франції, Бельгії і Португалії виникло близько 40 незалежних держав.Метрополії передали владу еліті цих країн, зберігши з ними політичні і економічні зв’язки.

В 70-80 роки зазнала краху остання португальська колоніальна імперія. Визволилися Ангола й Мозамбік, після цього припинили своє існування колоніальні режими на більшості островів Атлантичного, Індійського та Тихого океанів. Здобуття незалежності Намібією в березні 1990р. завершило цей глобальний процес ліквідації колоніалізму.

Було ліквідовано режим апартеїду в ПАР, в 1994 р. там була прийнята тимчасова Конституція. На початку 90-х рр. у країнах Африки прийнято більше 30 нових конституцій, що передбачають поділ влади, існування декількох партій, юридичні гарантії прав людини. Однак ситуація в багатьох країнах продовжує залишатися нестабільною, нові інститути не можуть зміцнитися, діють найчастіше неефективно. У меншому масштабі зазначені зміни торкнулися країни Азії, хоча в деяких з них були ліквідовані авторитарні режими (Філіппіни, Південна Корея й ін.).

4.1 Бандунзька конференція країн Азії та Африки.

Здобуття реальної політичної незалежності країнами Азії іі Африки перетворило їх на рівноправних суб'єктів міжнародних відносин. Кожна з них отримала можливість вибору шляхів розвитку.

28—24 квітня 1955 р. в Бандунзі (Індонезія) з ініціативи Індонезії, Бірми, Індії, Пакистану та Цейлону відбулася конференція, в якій взяли участь 29 країн та територій Азії й Африки, зокрема КНР і Японія. Азію представляли 23 делегації, Африку — 6.

Той факт, що учасниками конференції були як соціалістичні країни — ДРВ і КНР, так і країни, що входили у військово-політичні блоки з країнами Заходу — Пакистан, Туреччина, Таїланд, Ірак, зумовив значні розбіжності в позиціях сторін.

Головна увага на конференції приділялась розробці практичної програми мирного співіснування та незалежного розвитку країн Азії й Африки, подальшій боротьбі проти колоніалізму. Заключне комюніке містило «Декларацію щодо сприяння загальному миру й співробітництву» .

Узгодженою платформою конференції, як це зафіксовано в ЇЇ заключному комюніке, стали антиколоніалізм і антиімперіалізм. У комюніке дістала відображення й ідея мирного співіснування держав, що належать до різних систем, були сформульовані 10 принципів мирного співіснування.

Ці принципи конкретизували ідеї п'яти принципів мирного співіснування («папча шила» —п'ять принципів), проголошених раніше в преамбулі угоди між КНР та Індією про торгівлю і зв'язки Тибетського району Китаю з Індією. Вони передбачали: 1) взаємну повагу до територіальної цілісності і суверенітету;2) ненапад;3) невтручання у внутрішні справи;4) рівноправність і взаємну вигідність;5) мирне співіснування.

До 10 принципів мирного співіснування ввійшли:1) повага до основних прав людини, а також цілей за принципів Статуту ООН;2) повага до суверенітету та територіальної цілісносц всіх країн; 3)визнання рівноправності всіх рас і націй, великих і малих;4) утримання від Інтервенції й втручання у внутрішні справи Інших країн;5) повага до права кожної країни на індивідуальну чи колективну оборону згідно зі Статутом ООН; 6) утримання від використання угод щодо колективної оборони в інтересах якоїсь із великих держав і від тиску на інші країни;7) утримання від агресії проти територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої країни; 8) врегулювання всіх міжнародних спорів мирним шляхом;9) сприяння взаємним інтересам і ствробітництву;10) повага до справедливості й дотримання міжнародних зобов'язань.

Бандунзька конференція мала велике міжнародне значення. По-перше, вона свідчила про зміцнення незалежного зовнішньополітичного курсу країн, що визволилися. По-друге, її рішення сприяли як подальшому розвиткові національно-визвольного руху, так і утвердженню в міжнародних відносинах принципу мирного співіснуваїшя. Нарешті, кошреренція заклала засади Руху неприєднання — нового напряму у світовій політиці. Подальші міжнародні конференції 50-х років за участю країн, що визволилися, (Конференція солідарності народів Азії й Африки в Каїрі 1957 р.; Конференція незалежних країн Африки в Аккрі 1958 р.;Конференція народів Африки в Тунісі 1958 р. та Ін.) доповнили, розширили й уточнили принципи мирного співіснування, зробивши їх важливим елементом міжнародного спілкування.

Фактичне завершення процесу деколонізації та його наслідки.

У кінці XIX - на початку XX в. незахідні країни в переважній більшості були лише пасивними учасниками світових політичних процесів. У післявоєнні десятиріччя сукупність цих процесів призвела до подій, які загалом поклали кінець євроцентристському світу і сприяли затвердженню єдиної світової спільноти у загальнопланетарному масштабі.

 Наслідком другої світової війни стали зміни всесвітньо-історичного масштабу, в результаті стався розпад колоніальних імперій і утворилися   нові незалежні держави. У близькосхідному регіоні ще на початку 40-х років була визнана незалежність Сирії і Лівану. Раніше здобув незалежність Єгипет (1922р.), він і Ірак добилися  підписання з Англією угод про незалежність (1930 і 1936 р.), хоча ряд положень цих договорів і обмежували їх суверенітет.

Після війни першими на шлях незалежності встали народи Індостанського субконтиненту. Характерно, що вже в міжвоєнний період Велика Британія вимушена була погодитися на входження Індії до Ліги націй. Внаслідок все зростаючої боротьби вже в 1947 р. народи цього регіону отримали незалежність. Було утворено дві нові незалежні держави - Індія і Пакистан.  Незалежність отримали інші народи Азії і Африки: країни Магрибу - Алжир, Туніс і Марокко у другій половині 50-х років  від французів, аравійські князівства - Аден, Кувейт, Бахрейн і інші - в 60-70-х роках від англійців.

 За країнами Азії і Північної Африки на шлях незалежного розвитку встали народи Чорної Африки. За один тільки 1960 р., названий «роком Африки», політичної самостійності добилися 17 держав - колишніх колоній Англії, Франції, Італії і Бельгії. Цей процес отримав подальший розвиток. У 1973-1975 рр. незалежність здобули народи колишніх португальських колоній. У 1989 р. в війні з ПАР  здобула політичну самостійність остання на африканському континенті колонія - Намібія.

 Внаслідок цього політична карта Азії і Африки за післявоєнні десятиріччя зазнала корінних змін. На місці колоній і напівколоній з'явилися незалежні держави. У 1997 р. Гонконг остаточно перейшов до Китаю, а 20 грудня 1999 р. останній західний анклав в Азії - невеличка португальська колонія Макао на східному узбережжі Китаю - була повернена цій країні. Тим самим де-юре був остаточно встановлений кінець 500-річному колоніалізму Заходу в Азії.

Багато   держав, які раніше були лише об'єктами політики великих держав, поступово стали виступати в ролі рівноправних і активних суб'єктів світової політики. Значно збільшилось число незалежних держав, також визнаних повноправними членами міжнародного співтовариства. Ці держави стали важливим фактором в світовій політиці. Вони складають приблизно дві третини держав-членів ООН. Так, якщо Декларацію про утворення Організації Об'єднаних Націй в 1945 р. підписало всього лише 51 держава, то нині її членами є вже більше за 180 держав.

Велике значення деколонізація має для розвитку людського суспільства  в глобальному масштабі. Перетворення колишньої колоніальної системи в систему незалежних країн якісно змінило вектор історичного розвитку афро-азіатського континенту.

Народи, що визволилися, отримали можливість самостійного розвитку, можливість модернізації і вибору шляхів розвитку з урахуванням національних традицій і культурно-цивілізаційних особливостей.