1277 Року засуджений церквою за «деякі нововведення» (єресь), відсторонений від викладання в Оксфордському університеті й ув'язнений. Легенда стверджує, що він пробув у в'язниці 14 років.

Бекон цікавився алхімією, біологією, фізикою і магією. У світогляді Бекона було чимало містики, але головна його заслуга в наголошенні на науковому методі досліджень. Він одним із перших наполягав на необхідності дослідного пізнання природи.

Його заслугами вважають багато відкриттів, включаючи відкриття збільшувальних лінз. У своїх працях він висунув низку цікавих ідей про літальні апарати, підйомні крани, про способи добування багатьох хімічних речовин, у тому числі пороху.

Філософські погляди. Був прихильником матеріалізму, засуджував схоластичне начотництво й сліпе поклоніння авторитетам. Закликав самостійно вивчати природу, захищав метод пізнання, що ґрунтувався на математиці та експерименті. У теорії пізнання Бекон відстоював номіналізм. Як мету всіх наук Бекон бачив збільшення влади людини над природою. Попри середньовічні помилки, спричинені ідеями магії та алхімії, вчений висунув низку сміливих наукових гіпотез.

Йоган Скотт (Бл. 1 266 - 1 308)

«Суще є двоєдиним, а саме — воно є сущим природи і сущим розуму»

Не лише дата народження, але й країна, в якій народився філософ — Шотландія, Англія чи Ірландія, є предметом активних, майже 700-річних, філософських диспутів. Нині більшість дослідників схиляються на користь «шотландської версії» походження Скотта. Досліджено, Скотт народився в небагатій, але відомій і впливовій дворянській сім'ї, яка мала свій родинний герб і симпатизувала францисканцям. Навчання в школі при францисканському монастирі в Халдингтоні дозволило юнакові глибоко осягнути основи релігійного і філософського вчення, вступити до Оксфордського університету, відомого в той час як одного з провідних центрів природничої і філософської науки. З часом Скотт переїздить до Парижа, продовжує навчання в Паризькому університеті.

Уже в 23 роки Дуне Скотт отримує посаду професора Оксфордського університету. Згодом він обіймає аналогічну посаду в Парижі, стає відомим у широких науково-філософських та духовно-релігійних колах як критично мислячий, проникливий теоретик, автор коментарів до творів Петра Ломбардського та Арістотеля, критик Альберта Великого та Фоми Аквінського, представник нової школи августиніанства, яка отримала назву «скоттизму». Найбільшими прибічниками «скоттизму» були Антуан Андре Франсуа Мерок, Гійом Алмвік. Йоган з Реяінга та Йоган з Ріки. Сутність цього напряму полягала в запереченні вчення Фоми Аквінського, насамперед у визначенні місця та ролі філософії в житті людини та суспільства, співвідношення філософії та теології.

Як відомо, вихідним пунктом концепції Фоми Аквінського було християнське вчення про Бога, світ та людину. Філософії ж «янгольський доктор» відводив роль підтримки цього вчення, його обґрунтування. Фома Аквінський підпорядковував філософію теології, науку — релігії. Саме така позиція й не влаштовувала Дунса Скотта. Незважаючи на дедалі ширший авторитет «томізму», Дуне Скотт здійснив спробу довести, що гармонія між теологією та філософією (навіть при провідній ролі теології, на чому наголошував Фома Аквінський) неможлива, адже це різні форми освоєння світу, між якими існують більш складні взаємовідносини, ніж просте підпорядкування одна одній.

Скотт намагався уникнути схоластичних теоретизувань й привернути увагу до змістовних роздумів про роль і значення філософії і релігії в житті людини і суспільства.

Виходячи з розрізнення функцій філософії і теології, Дуне Скотт твердив, що повна гармонія між теологією і арістотелівською філософією, яку намагався довести Фома, неможлива. Філософія, за Дунсом Скоттом, функціонує як знання теоретичне. Цим вона відрізняється від теології, яка є знанням практичним, переважно морально-етичним, таким, що спрямовує людську волю на досягнення орієнтирів віровчення. Тому теологія не вимагає тієї строгості та раціональності, якої прагнув надати їй Фома. Теологія, на думку Дунса Скотта, цілком відповідає августиніанському критерію знання — ірраціоналістичному в своїй основі. Ось чому сфери філософії та теології мають бути розділеними.

На відміну від Фоми Аквінського, який вважав теологію найвищим знанням, Дуне Скотт відводить роль вищої науки саме філософії, або метафізиці. Головним поняттям останньої він вважає поняття буття — Абсолюту, який водночас є і предметом пізнання, і предметом віри. Все у створеному світі генетично і функціонально залежить від Абсолюту як витоку буттєвості речей, створених не розумом, як вважав Фома, а волею Бога.

Ідея «вольової обумовленості діяльності» Бога якраз і є тим наріжним каменем, який «розводить» роздуми двох великих філософів у протилежні напрями. Позиція Скотта у цьому протистоянні виявилась не менш життєвою, ніж Аквінського. Воля, з точки зору Скотта, і природа божественної діяльності не потребують індивідуалізуючих начал, оскільки воля, на відміну від розуму, завжди має конкретно-предметне спрямування.

Дуне Скотт був представником саме метафізичного (онтологічного) індивідуалізму, у якому індивідуальність є сутнісною рисою, стороною буття. З його точки зору родова (загальна) форма не може бути єдиною, у кожній речі існує індивідуальна форма, яка втілює конкретне «це», яке є «тут і тепер». Він довів, що індивідуально довершена й істинна мета природи — її остання реальність. Цим Скотт робить крок до номіналізму і водночас до індивідуалізму епохи Відродження з його увагою до людської винятковості, індивідуальності.

Людина в теоретичних конструкціях Дунса Скотта вимальовується не лише як творіння Бога, але й як частина природного цілого, котру можна вивчати незалежно від її надприродного призначення і посмертної ролі. Сутністю людської душі, слідом за Августином, вважає Скотт, є воля — автономна, незалежна від розуму і тому свободна. Саме Свобода становить найглибшу сутність людини.

Онтологічні концепції Нового часу істотно різняться між собою. Поряд з матеріалістичною онтологією Ф. Бекона, Т. Гоббса, П. Гассенді, Д. Локка, Б. Спінози і французьких матеріалістів XVIII ст. (Ж. Ламерті, Д. Дідро, П. Гольбах) мала місце і дуалістична онтологія Р. Декарта, об'єктивно-ідеалістична Г.В. Лейбніца та суб'єктивно-ідеалістична Д. Берклі і Д. Юма. Та всі ці концепції мали й деякі спільні риси, зокрема механістичне тлумачення переважної частини природи і навіть суспільства. До того ж більшість із цих концепцій мала матеріалістичний характер, хоча це й не позбавляло їх суперечностей.

Декарт визнавав дві субстанції — духовну, яку він наділяв атрибутом мислення, і матеріальну, необхідною властивістю якої вважав протяжність. Причому, матерія в нього є самодостатньою, такою, яка ні в чому не має потреби, крім Бога, і то лише для акту її виникнення. Гоббс також вважав протяжність атрибутом матерії, твердив, що існують лише конкретні тіла (тобто поділяв номіналістичні погляди), виходячи з властивостей яких можна пояснити і природу свідомості людей. Рух він ототожнював з механічним переміщенням, визнавав існування атомів.

Декарт, Спіноза й Лейбніц у своїх онтологічних концепціях виходили із визнання надчуттєвих принципів буття і пізнання. Та перебуваючи в органічному зв'язку з даними тогочасної науки, ці концепції сприяли розвитку математики, фізики та інших природничих наук.

На думку Спінози, матеріальна субстанція поєднує в собі два атрибути — протяжність і мислення. Ця субстанція є причиною самої себе. Концепція Спінози містила в собі догадку про матеріальну єдність світу. До того ж вона не потребувала доповнень у вигляді ідеї Бога. Правда, з певних міркувань Спіноза вдається до слова ''Бог'', називаючи цим терміном матеріальну субстанцію, природу.

В основі онтології Лейбніца лежало об'єктивно-ідеалістичне вчення про монади — найрізноманітніші неподільні духовні субстанції, які становлять собою ідеальний світ (первинний щодо матеріального), доступний лише розуму. Найнижчими в системі їх упорядкування є ті з монад, які утворюють в основному неорганічну природу. Вищий клас монад уже має відчуття і споглядання. До найвищих з відомих нам класів монад Лейбніц відносив душі людей, здатні до мислення і самосвідомості. Заслугою онтології Лейбніца було те, що він наблизився до розв'язання матерії і руху.

Найвищого розвитку матеріалізм досяг у Франції у XVIII ст. Ж. Ламетрі стояв на позиціях механістичного матеріалізму. Д. Дідро і П. Гольбах застосували принцип матеріалізму для узагальнення досягнень наукової думки в пізнанні природи і суспільства. Перебуваючи загалом на позиціях метафізичного методу, Дідро і Гольбах разом з тим розвивали деякі діалектичні ідеї, зокрема ідеї єдності матерії й руху, якісної різноманітності всього існуючого. Гольбаху належить визначення матерії як всього того, що діє будь-яким чином на органи чуття людини.

Авторами суб'єктивно-ідеалістичного і агностичного тлумачення буття були англійський філософ Дж. Берхлі і шотландський — Д. Юм.

Деїсти, зокрема деїсти-просвітники (Вольтер), виходили з метафізичної онтології кінечності світу, абсолютизації дуалізму матерії і руху, причини і наслідку, еволюції і доцільності.