Лекція 8:

ІДЕОЛОГІЯ ТА ПРАКТИКА ТОТАЛІТАРИЗМУ ЯК ЗАГРОЗА МИРУ, ДЕМОКРАТІЇ ТА СТАБІЛЬНОСТІ У СВІТІ (2 години)

План.

1. Визначення термінів, сутність тоталітаризму, історичні та соціальні умови його виникнення.

2. Етапи розробки концепції тоталітаризму, його основні риси.

3. Ідейно-теоретичні витоки нацистської, більшовицької та фашистської політичних доктрин.

4. Порівняльна характеристика тоталітарних режимів.

5. Наслідки практичної реалізації тоталітарних доктрин.

1. Тоталітаризм – характерна для диктаторських режимів ХХ століття система управління яка прагнула до цілковитого підпорядкування суспільства державі за допомогою:

1. монополії на інформацію та пропаганду;

2. офіційної державної ідеології, обов’язкової для громадян;

3. терору таємних служб;

4. масових монопартій.

Творці теорії (Г.Арендт, З.Бжезінський, К.Фрідріх) підкреслювали структурну подібність фашистських і комуністичних держав.

Фашизм – тоталітарна форма правління, запроваджена 1922 р. в Італії Б.Муссоліні. Фашизм – це:

1) диктатура й культ вождя (дуче) і підпорядкування йому політичної еліти;

2) ліквідація опозиції, парламенту, інститутів самоврядування і всіх нефашистських партій;

3) втручання у всі області суспільного життя при збереженні вільно-ринкового господарства і приватної власності.

Нацизм (націонал-соціалізм, гітлеризм) – політичний рух (з 1919 р.), ідеологія, державний режим у Німеччині (т. зв. ІІІ Рейх). Нацизм як світоглядний напрям та ідеологія був поєднанням елітарних та расистських (переважно антисемітських) концепцій, що намагалися обґрунтувати права Німеччини на завоювання інших народів, особливо слов’янських і на панування над світом. Він протиставляв демократичним інституціям культ вождя. Як суспільний рух, керований А.Гітлером, встановив 1933 р. в Німеччині тоталітарний режим, що спирався на:

• монополію націонал-соціалістичних робітничої партії Німеччини;

• заперечення християнства;

• терор супроти противників, який поєднував з масовою демагогічною пропагандою.

Авторитаризм – антидемократична система правління, при якій владу посідає військо, партія чи політична група, зосереджені навколо лідера. Зазвичай авторитаризм є наслідком державного перевороту (скажімо, авторитарний режим Ф.Франко в Іспанії 1939-1975 рр.) Тоталітаризм же спирається на масові рухи.

Термін тоталітаризм походить від пізньолатинського слова totalis, яке означає “цільність”, “повнота”. Він виник і отримав розповсюдження в 20-30-ті роки ХХ ст. і використовувався для означення політичних режимів у фашистській Італії, нацистській Німеччині та більшовицькому СРСР.

Одним з перших термін використав італійський автор лівої орієнтації Дж. Амендола, який у своїй промові 20 березня 1924 року заявив, що фашизм, як і комунізм являє собою тоталітарну реакцію на лібералізм і демократію. Трохи пізніше офіційний фашистський теоретик Дж. Джентіле кваліфікував фашизм, як тотальну концепцію життя. Часто використовував цей термін і Б.Муссоліні, який називав свій режим lo stato totalitario, тобто тоталітарна держава. До політичного лексикону термін “тоталітаризм” увійшов після промови Муссоліні 22 липня 1925 р. Що стосується А.Гітлера та його соратників, то вони при характеристиці свого режиму віддавали перевагу терміну “авторитарний”.

І все ж в “Енциклопедії соціальних наук” 1933 року ще немає терміну “тоталітаризм”. Вперше поняття “тоталітарний” згадане в додатковому томі Оксфордського словника англійської мови 1933 року і процитоване з квітневого номеру журналу “Контемпорарі ревю”, де розповідалося, що фашизм виконує свої функції як тоталітарний режим. Поступово в демократичних країнах Заходу цей термін отримує все більше поширення і використовується для означення спочатку фашистських режимів в Італії й Німеччині, а потім і більшовицького режиму в СРСР.

Стосовно режиму в СРСР термін тоталітаризм вперше було застосовано у листопаді 1929 р. англійською газетою “Таймс”. Напад гітлерівської Німеччини на СРСР і вступ останнього у Другу світову війну змусили західних авторів дещо пом’якшити свої оцінки радянського режиму й направити критику головним чином проти фашизму і нацизму. Під час війни “тоталітаризм” слугував для них в якості узагальнюючого поняття для характеристики фашистського і націонал-соціалістичного режимів та їх розмежування з радянським соціалізмом. З початком “холодної війни” комунізм знову почав розглядатися західними дослідниками як різновид тотальної ідеології, а радянська держава – як тоталітарна.

Тоталітаризм як політична система вперше виник в Італії. Це рух, що намагався з’єднати ідею національного спасіння з ідеєю соціальної справедливості. Стержнем усіх змін була перебудова держави, опорою якої були репресивні органи.

Виникнення тоталітаризму пов’язане передовсім з труднощами модернізації, переходу суспільства до індустріальної стадії розвитку, зі спробами правлячої еліти подолати ці труднощі за допомогою надзвичайних заходів: одержавлення, надбюрократизації, політизації та мілітаризації всього суспільства.

Суть тоталітаризму в тому, що в результаті названих процесів встановлюється бюрократична (військово-бюрократична) диктатура, що захищає інтереси державного (партійно-державного) апарату і, частково, інтереси представників різних маргінальних груп, декласованих елементів.

Тоталітаризм необхідно розглядати як соціальну систему, як суспільно-політичний і соціально-економічний лад, ідеологію, модель “нової людини”. Деякі з учених вважали, що тоталітаризм – результат розвитку усієї історії людства, починаючи з появи деспотичних режимів. Однак реальні умови для формування тоталітарних режимів, на думку більшості, з’явились лише на початку ХХ ст. з переростанням домонополістичного капіталізму в імперіалізм, з розвитком виробничих сил і НТР, виникненням та розвитком загальної кризи капіталізму.

Вирізняють два типи тоталітаризму:

1. праворадикальний (фашизм і націонал-соціалізм);

2. лівоекстремістський (комунізм).

Перший характеризується відкритою терористичною диктатурою, що спирається на мілітаризацію усіх сфер життя, придушення демократичних свобод. В основі – войовничий антикомунізм, шовінізм, расизм і спекуляція на потребах мас.

В історіографії проблеми вивчення фашизму є три класичні його інтерпретації:

1. теорія “моральної хвороби Європи” Б.Кроче. Він вважав, що фашизм – це реакція на ідеали доби Просвітництва;

2. друга інтерпретація фашизму ― радикальна. Її прихильники відповідальність за появу фашизму і нацизму покладають на італійську та німецьку буржуазію;

3. третя інтерпретація належить марксистам, які говорять, що фашизм – породження імперіалістичної стадії капіталізму, форма антипролетарської реакції.

Для комунізму характерним є державний соціалізм, тобто соціальна відчуженість людини: в політичній сфері – відсторонення мас від влади, в економічній – відчуження від засобів виробництва через надмірне їх одержавлення.

Тоталітарні режими – це і наслідок Першої світової війни, яка посилила націоналістичні тенденції. З одного боку, в умовах війни складалася державно-монополістична економіка, характерними рисами якої стали мілітаризація праці, загальна трудова повинність і централізація постачання. З іншого – Перша світова війна викликала глибоку кризу норм і цінностей в європейському суспільстві. Зокрема, були відкинуті моральні обмеження, стала низькою “вартість” людського життя.

У цій ситуації непотрібність та ізольованість “маленької людини” в мирному суспільстві протиставлялись військовому братству і схожим на нього групам фаші. Націоналістична пропаганда переконувала маси: ми нічого не отримали замість наших зусиль і жертв. Так, в Італії “вкрали перемогу” при переділі світу, а Німеччина на мирній конференції була оголошена єдиним винуватцем у розв’язанні війни. Матеріальні та психологічні труднощі стимулювали відчуття “національного приниження” і незадоволення демократією, що нездатна встановити порядок в країні.

Чому фашистський рух став масовим?

“Маленька людина” залишилася сам на сам зі світом гігантських концернів і бюрократичних структур і втратила смисл свого існування. Фашизм запропонував взамін сильну державу, владу і головне – вождя. Масова свідомість таким чином була підготовлена до сприйняття тоталітаризму.

Встановлення фашистських режимів відбулося в умовах злиття в надзвичайних умовах економічної і державно-політичної кризи двох факторів – росту переважно фашистських рухів і намагання певної частини правлячих кіл передати їм владу, сподіваючись використати їх у власних інтересах. Тоталітарний режим в СРСР, а точніше сталінська диктатура була встановлена “зверху”, на відміну від фашистських режимів, які виросли з масових тоталітарних рухів. Тобто, якщо фашизм вводив свої рухи в державу, то сталінізм трансформував партію та інші організації в державні інститути.

Коли ж встановлюються тоталітарні режими?

М.Кертіс, професор університету Рутгерса (США), вважає, що зародження тоталітарної влади в Італії, покликане, зокрема, прийняттям обмежень свободи друку в 1924 р., а в Німеччині – після прийняття закону, що дозволяв арешти за підозрою в підривній діяльності в лютому 1933 р.

Стосовно ж Радянської Росії, то автор вважає, що початок утворення тоталітарного більшовицького режиму, поклали дві події, що відбулися протягом 1918 р. Зокрема, йдеться про розпуск Установчих зборів у січні 1918 р. і початок “червоного терору” восени цього ж року.

2. У 1944 р. з’явилась на світ книга Фрідріха Гайєка “Дорога до рабства”. Автор – відомий економіст, лауреат Нобелівської премії, – піддавши скрупульозному аналізу історію західноєвропейської гуманітарної думки, починаючи з ІІ половини ХІХ ст., демонструє генетичний зв’язок тоталітаризму з соціалістичним вченням, показує причини і передумови переродження “великої утопії” в царство абсолютного насильства і абсолютної сваволі.

Власне ж концепція тоталітаризму з’явилася на початку 50-х років, коли ще була жива пам’ять про фашизм, в СРСР існував сталінський режим, а сателіти СРСР наслідували радянську модель правління.

В 1951 р. Ханна Арендт, автор класичної роботи “Витоки тоталітаризму”, розглядає нацистський концтабір як модель тоталітарного царства насильства. Саме в концтаборі, зазначає автор, з людською особистістю роблять те, що знаходиться за межами здорового глузду. Тобто, в осмисленні феномену тоталітаризму акцент було перенесено з характеристики тоталітарної держави на характеристику особистості, яка активно вступає у відповідні стосунки з цією державою.

Карл Фрідріх і Збігнев Бжезінський в своїй праці “Тоталітарна диктатура і автократія” (1956 р.) виділяють шість основних рис тоталітаризму:

1. єдина масова партія, яку очолює харизматичний лідер;

2. офіційна ідеологія, яка повинна визнаватися всіма;

3. монополія на засоби масової інформації;

4. монополія на всі засоби збройної боротьби;

5. система терористичного поліцейського контролю;

6. централізована система контролю і управління економікою.

Більшість авторів досліджують також питання про витоки тоталітаризму. Так, Ханна Арендт у творі “ Витоки тоталітаризму” називає антисемітизм і націоналізм основою, що уможливила виникнення та існування тоталітарних тенденцій. Фрідріх Гайєк пише, що тоталітаризм – це не реакція на соціальні тенденції, а неминучий розвиток цих тенденцій, зародок тоталітаризму міститься в будь-якій формі колективізму, в будь-якій спробі підпорядкувати індивіда.

Російські вчені Л.Міллер, А. Бутенко вважають, що тоталітаризм виникає в “ситуації виклику”, тобто коли суспільство змушене наздоганяти більш розвинуті держави і проводити прискорену модернізацію, форсувати економічний розвиток і коли країна принижена (Німеччина та Італія після Першої світової війни).

Тобто, витоками тоталітаризму вважаються антисемітизм, націоналізм, колективізм та екстремальні ситуації у розвитку держав, а його основними рисами є:

1. Офіційна ідеологія (єдина, безальтернативна) або моноідеологія.

2. Єдина масова державна партія на чолі з вождем.

3. Контроль над усіма ЗМІ.

4. Централізована система контролю і управління економікою.

5. Повний контроль над силовими структурами ізбройними силами.

6. Таємна поліція і терор як стимулятор мобілізаційної економіки.

3. Витоки нацизму. Ідейно-політичне коріння нацистської доктрини сягає початку ХІХ ст., коли в час вторгнення Наполеона до Пруссії, Йоганн Фіхте у своїх “Промовах до німецької нації”, закликаючи до національного відродження Німеччини, абсолютизував свої патріотичні почуття до німецької нації, проголосив її месією і рятівником сучасної культури людства, віщував “розквіт німецької ери в історії”.

Слідом за ним Г.Гегель твердив, що в Європі носієм державної ідеї, історичного прогресу були тільки германці, що мають “здатність бути носіями більш високого принципу духу”. Він вважав, що оскільки держава є втіленням етичної ідеї, то будь-яка приватна особа повинна незаперечно виконувати державні вимоги і жити інтересами держави, на чолі якої мають стояти всесвітньо-історичні особи, що перетворюють історичну необхідність в особисту мету. Виходячи з цього, Гегель рішуче виправдовував війни як знаряддя оновлення здоров’я нації.

Майже одночасно в Німеччині з’явилися книги, присвячені висвітленню політичних шляхів осягнення подібних цілей. Це, насамперед, праця Е.Арнтда “Німеччина і Європа”, в якому проголошувалось гасло об’єднання Німеччини, висувалась ідея природних кордонів: “Першим природним кордоном служить море, другим – мова”. Тому природними кордонами Німеччини мали стати моря з обох боків Рейну – Балтика, Атлантика, Середземне море.

Ця ідея отримала назву пангерманізму – об’єднання в одній державі усіх німців разом з тими територіями, де вони проживали.

Почав реалізувати цю ідею О.Бісмарк.

Джерела нацизму:

1. Концепція геополітики Ф.Ратцеля і Р.Челлена. Її творці вважали німців “народом без простору”, що ставило перед Німеччиною необхідність широкої території експансії.

2. Расизм. Ще в середині ХІХ ст. граф Ж.Гобіно виступив із твердженням про вищість білої раси над іншими. Окрім того, він розділив білу расу на нижчу і вищу. На вершину він поставив німців, оголосив їх арійцями. Німецька нація, вважав він, є “найшляхетніша серед білої раси”, домішки її крові лише ушляхетнюють інші нації.

Підтримав ці думки композитор Р.Вагнер, що став наприкінці життя затятим шовіністом і антисемітом. У своїх творах, зокрема серії опер об’єднаних назвою “Кільце Нібелунга”, він ідеалізував давні німецькі міфи, поклавши їх в основу німецького духу і правил поведінки.

Складовою частиною расизму був антисемітизм, який німецький вчений Є. Дюрінг поставив на расову основу. У книжці “Єврейське питання як питання расове, моральне й культурне” (1878 р.) він оголосив євреїв джерелом усякого зла і поставив вимогу інтернувати їх у всесвітньому масштабі. Для знищення іудаїзму необхідно фізично знищити євреїв, – писав Дюрінг.

Пангерманізм набув широкого розмаху не лише в Німеччині, але і в передвоєнній Австро-Угорщині, особливо він був націлений проти слов’ян, зокрема чехів. Центром пангерманізму став Мюнхен.

Таким чином, ще до зародження нацизму, в Німеччині і Австрії створилися сприятливі умови для виникнення ні цій основі феномену націонал-соціалізму з його специфічним ідеологічним стилем, стереотипами та гаслами.

Поразка Німеччини у Першій світовій війні, її політичні, соціально-економічні наслідки, зокрема виплата репарацій, інфляцій, розорення дрібних власників – усе це створило сприятливий грунт для появи націонал-соціалізму.

4. Сьогодні в науковій літературі більшість авторів підтримує тезу, згідно з якою в політичній системі тоталітарного типу виділяють фашистський і націонал-соціалістичний режими в Італії і Німеччині, на правому фланзі ідейно-політичного спектру й більшовицький в СРСР, на його лівому фланзі. При цьому необхідно відзначити, що тоталітаризм не є деяким монолітом, між його окремими режимами були істотні відмінності.

Такі відмінності простежуються як між лівим і правим флангами, так і усередині останнього. Так, фашистський режим в Італії використовував теорію верховенства держави, а націонал соціалістичний – теорію верховенства нації або нації-держави. На відміну від нацистського, фашистський режим в Італії відрізнявся прагненням зберегти традиційні структури, що підтверджують так звані Латеранські угоди (1929) між Муссоліні й Ватиканом, які регулювали відносини між католицькою церквою і фашистським режимом. Для режиму Муссоліні були характерні менша концентрація і абсолютизація влади. Поряд з фашистською партією значний вплив у країні мали військові, аристократія, церква, державна бюрократія; формально продовжував функціонувати сенат. Італія залишалась монархією і Муссоліні час від часу відправляв звіти королю Віктору Еммануїлу III. Італійський фашизм відрізнявся також меншими за масштабами, ніж в Німеччині, терором і репресіями.

Стосовно режимів в СРСР та Німеччині, то вже в 20-ті – 30-ті роки дослідники відзначали деяку їх подібність в методах політичної боротьби, захоплення і реалізації влади, хоч і ці режими мають суттєві відмінності.

При традиційній типологізації фашизм і марксизм-ленінізм знаходяться на крайніх полюсах ідейно-політичного спектру, вони вели між собою боротьбу не на життя, а на смерть, внаслідок початкової несумісності їх ідеологій. Достатньо згадати такі протилежні поняття, як інтернаціоналізм і націоналізм, теорія класової боротьби і національно-расова ідея, матеріалізм і ідеалізм, які й означають протистояння марксизму-ленінізму і фашизму. Якщо в ленінізмі в якості головного теоретичного і аналітичного інструменту трактування світової історії був клас, то в фашизмі – нація. Фашисти і націонал-соціалісти, як в теорії, так і на практиці, надаючи вирішальну роль політиці та ідеології, зберегли приватну власність на засоби виробництва і ринкові механізми функціонування економіки.

Більшовики ж, які в теорії основну роль відводили базису або економіці, пішли шляхом повного усуспільнення засобів виробництва. Тобто, якщо більшовики знищили ринок, то націонал-соціалісти його приручили. Націонал-соціалізм повністю заперечував саму ідею демократії й лібералізму, а радянський режим декларував наміри втілити в життя демократичні принципи, хоча й він розумів їх по-своєму.

Фашизм і марксизм-ленінізм виступили в якості альтернативи як по відношенню одне до одного, так і до реформістського шляху політико-філософських конструкцій. Важливим з’єднуючим ці альтернативи початком було те, що вони утверджували мету реалізації соціалістичних принципів, звичайно у власному розумінні: інтернаціональному і націоналістичному. Спільні риси фашистських і комуністичних режимів: ці режими об’єднував цілий ряд ідей і принципів: відданість єдиній всеохоплюючій меті; панування однієї-єдиної революційної партії нового типу; моноідеологія, яка заперечує всі інші ідеології; однакові засоби і методи досягнення поставлених цілей; злиття в єдине ціле партії, держави і суспільства; політизація і ідеологізація всіх без винятку сфер життя; фізичний і моральний терор.

Більшовицький режим в СРСР і нацистський рейх в Німеччині базувалися на національно-історичних традиціях двох країн і являли собою продовження їх історій в нових умовах. Ідеологи обох варіантів тоталітаризму видавали себе за справжніх спадкоємців й продовжувачів справи найбільш достойних, на їх погляд, предків і діячів національної культури, величі і традицій. Гітлер і його поплічники любили виставляти свої ідеї і плани як повернення до історії, як відновлення перерваного ланцюга часів. Що стосується керівників більшовизму, то вони претендували на реалізацію всього найкращого і прогресивного в історичній спадщині не тільки народів Росії, але й всього людства. Та при цьому загальновідомо, що обидва варіанти тоталітаризму, у всякому випадку в ідеології та пропаганді, відстоювали претензії на зруйнування старого світу і побудову на його уламках нового, відповідно зі своїми штучно сконструйованими моделями. З даної точки зору вони являли собою антиісторичні явища.

Важливою характеристикою тоталітарної системи є орієнтація на тотальну єдність всіх без винятку сфер життя суспільства. Це проявилося в запереченні тоталітаризмом найважливішого, навіть центрального елементу сучасної західної цивілізації – громадянського суспільства та його інститутів, включаючи фундаментальні аспекти людського буття.

Громадянське суспільство є осередком конкуруючих між собою центрів і джерел влади та впливу й забезпечує свободу реалізації можливостей кожного окремого індивіда, перш за все свободу економічного вибору. Отже, держава домінує над суспільством. Більш того, має місце поглинення і суспільства, і держави однією-єдиною пануючою партією, яка перетворюється у центральний інститут державної системи. Партія в свою чергу ототожнювалась з її фюрером або вождем. В 1935 р. Гітлер декларував: “Партія є моєю часткою, а я – частина партії”. Або: “Ми говоримо Ленін, розуміємо ― партія, ми говоримо партія, розуміємо ― Ленін”.

Інакше кажучи, в обох варіантах тоталітаризму спостерігається апофеоз держави.

Для всіх форм тоталітаризму було характерним панування традиції, звичаю, сама влада ґрунтувалась на традиції. Люди, займаючи трохи не рабське становище по відношенню до влади, все ж знаходили опору в родині, родинних зв’язках. Тому однією з цілей тоталітаризму була анігіляція традиції. В СРСР це проявлялося в перейменуванні стародавніх назв міст, вулиць, музеїв, обмеженні доступу до означених видів історичної та критичної літератури, відмові від деяких традицій в галузі архітектури, живопису, скульптури, театру, від традицій народного життя, свят. З цієї точки зору тоталітаризм відрізняє своєрідна амнезія історичної пам’яті.

Як відомо однією з традиційних опор, на яких базується особистість є нація. Симптоматично, що правий і лівий варіанти тоталітаризму, підійшовши до цієї проблеми, здавалося б з прямо протилежних боків, змогли використати її кожний по-своєму для утвердження тотального панування держави.

Базуючисьна одному з основних марксистських постулатів, В. І. Ленін та його прибічники були впевнені в тому, що зі зникненням капіталізму в процесі соціалістичного будівництва соціально-економічні і національно-культурні відмінності між регіонами, країнами і народами будуть подолані, що призведе до перемоги інтернаціоналізму над національним початком. Тому не дивно, що прийнята більшовиками на озброєння програма національної політики в Радянському Союзі мала своєю метою по суті примусову систематичну зміну самої природи етносу. Підсумком реалізації цієї політики стало те, що в 70-х роках радянських людей були оголошено членами парадоксального утворення – інтернаціонального народу. Сама ідея інтернаціоналізму була поставлені на службу державним інтересам і стала виконувати функції, аналогічні тим, які націоналізм грав в ідеології німецького нацизму.

Що стосується фашизму, то для того, щоб закріпити “диво німецького відродження”, почате в 20-х роках, Гітлер проголосив ідею націонал-соціалістичної народної держави, яка оцінює значення людства в його базових расових термінах. Виходячи з цього культивується ідея збереження чистоти арійської раси, стосовно решти світу – йдеться про панування арійської раси. Діяльність суспільних інститутів повністю підкорялася цій універсальній меті. Важливою особливістю фашистської ідейно-політичної конструкції стало ототожнення, органічне злиття понять нації та національної держави, її характеристика як расової держави. Держава розглядалася як юридичне втілення нації, наділена відповідальністю за означення природи, цілей і інтересів нації в конкретний історичний період.

Таким чином, відштовхнувшись від здавалося б прямо протилежних інтернаціоналістичних позицій, Гітлер та його соратники прийшли до висновку, по своєму функціональному значенню близькому до позиції більшовиків. Тільки якщо в останніх в якості суб’єкта смертельної боротьби виступали класи, то у нацистів демаркаційна лінія проходила між німцями і німецьким народом з одного боку, й іншим світом – з іншого. Націоналізм та інтернаціоналізм були поставлені на службу ідентичних цілей ідеологічного обслуговування фашистського і більшовицького режимів.

В обох різновидах тоталітаризму всі без винятку ресурси, як от: матеріальні, людські або інтелектуальні, були спрямовані на досягнення однієї універсальної мети - тисячолітнього рейху в одному випадку і світлого комуністичного майбутнього – в іншому. Єдина універсальна мета обумовила моноідеологію в лиці єдиної державної ідеології. Все, що не узгоджується з єдиномисленням по відношенню до даної мети, ліквідувалось.

В силу свого органічного зв’язку з політичною боротьбою, дискусії марксизму-ленінізму й націонал-соціалізму з іншими філософськими школами, ідейними течіями набували політичного змісту. Це супроводжувалось непримиренністю прибічників тоталітаризму до позицій і аргументів опонентів, фанатичністю у відстоюванні власних позицій і принципів. Звідси випливають проголошені більшовиками принципи “хто не з нами – той проти нас” або “якщо ворог не здається – його знищують”. У тому ж дусі Гітлер в одному з своїх виступів в 1925 р. сказав, що у боротьбі можливий лише один вихід: або ворог пройде по наших трупах, або ми пройдемо по його. Так тоталітарна держава використовувала всю свою могутність для утвердження міфологічної версії своєї ідеології в якості єдиного можливого світобачення. Вона була перетворена фактично в державну релігію зі своїми догматами, священними книгами, святими, апостолами, боголюдьми, в обличчі вождів, фюрерів, дуче.

Незмінним атрибутом тоталітаризму є тісний взаємозв’язок між істиною та силою: тут сила визначає істину. Ідеології і марксизму-ленінізму, і нацизму були “вірні”, тому що вони всесильні, адже вони спирались на фундамент карної терористичної машини, міцного пропагандистського апарату та інші аксесуари тоталітарно-диктаторської держави.

Нацистські табори смерті і радянський ГУЛАГ складають істотну характеристику тоталітаризму. В якості особливих політичних конструкцій вони унікальні в своїй здатності комбінувати жорстокість з раціоналізмом, ненормальне з нормальним, злий початок з банальним.

Особливість тоталітарного режиму в тому, що тут терор і страх використовуються не тільки як інструмент знищення й залякування дійсних або уявних ворогів і противників, але й як нормальний інструмент управління масами. З цією метою постійно культивується й відтворюється атмосфера громадянської війни. Терор використовується без будь-якої причини чи провокації. Так було у нацистській Німеччині, де терор було розв’язано проти євреїв, тобто людей, об’єднаних спільними расово-етнічними характеристиками, незалежно від їх поведінки. В Радянському Союзі, на відміну від нацистської Німеччини, керівництво ніколи не визнавало, що воно може використовувати терор проти невинних людей. Але й тут терор був інструментом знищення так званих класових ворогів, або ворогів народу.

Тоталітарність тоталітарного режиму є не тільки в тому, що партія або вождь встановлюють всеохоплюючий контроль над усіма сферами суспільного життя, нібито повністю поглинаючи їх, але й у тому, що більшість населення свято вірить в основні цілі, встановлені партійним керівництвом або фюрером-вождем: обидві сторони по суті злиті в тотальній єдності задля досягнення універсальної мети. З цієї точки зору сталінський режим в СРСР і націонал-соціалістичний в Німеччині можна вважати чисто тоталітарними.

В тоталітарній системі нерідко логіка абсурду бере верх над логікою здорового глузду. Фіктивна, ілюзорна, штучно сконструйована дійсність стає на місце реальної дійсності. Це досягається або довільним трактуванням фактів на користь політичної та ідеологічної кон’юнктури, або їх ігноруванням. Тоталітарна держава та її керівництво має постійну потребу в обґрунтуванні своєї легітимності й навіть безпомилковості. Звідси – потреба у постійному перекроюванні як минулого, так і сучасності, в залежності від поворотів політичного курсу керівництва партії та держави.

Саме ці характеристики дозволяють оцінювати фашизм (в різних його варіантах) і марксизм-ленінізм (в його більшовицькій інтерпретації) як два протилежних прояви або два альтернативних (правого і лівого) варіанти особливого суспільно-історичного феномену – тоталітаризму.

Отже, тоталітаризм – це система насильницького політичного панування, що характеризується повним підкоренням суспільства, його економічного, соціального, ідеологічного і, навіть, повсякденного життя владою пануючої еліти, організованої у військово-бюрократичний апарат.

Для тоталітарних режимів характерна наявність ідеології, тобто комплексу ідей, що обґрунтовують право цих режимів на панування в усіх сферах суспільного життя. Оскільки тоталітарний режим вважає себе втіленням і істини, і блага, то будь-яка інша думка, будь-яке інакомислення розглядаються як зло, яке підлягає знищенню. В політичній сфері цьому відповідає монополізація влади. Влада опиняється в руках однієї партії, а сама партія – під владою одного лідера – вождя, фюрера, дуче. Відбувається з’єднання правлячої партії з державним апаратом, забороняються всі інші політичні партії та суспільні організації, не підкорені правлячій партії, різко зменшується роль права, закону. Збереження й зміцнення тоталітарного режиму неможливе без насилля, тому для нього характерне використання терору, як засобу внутрішньої політики. Отже, сталінський і гітлерівський режими – типові приклади тоталітаризму.

Таким чином, тоталітаризм, цей феноменом XX століття, народжений західною раціоналістичною цивілізацією, виявився життєздатним (з відповідними національно-історичними, соціокультурними і політико-культурними особливостями і нюансами) – і на Заході, як це було в Німеччині й Італії, і на Сході, як це було в Радянському Союзі та ряді країн Азії.

До встановлення тоталітаризму може призвести низький рівень суспільної свідомості при високих темпах розвитку капіталістичних відносин. Наслідками встановлення тоталітарного режиму можуть бути – або катастрофа, наприклад розгром у війні, або по мірі розвитку суспільної свідомості, до переходу в бік демократії через авторитаризм.

Спочатку поразка фашистських режимів у другій світовій війні, а потім крах комуністичних режимів у Східній Європі та СРСР наприкінці століття продемонстрували, що обидва різновиди тоталітаризму – правий і лівий – виявилися тупиковими шляхами розвитку людства. Але у будь-якому разі вони визначали основні напрямки та тенденції розвитку людства протягом більшої частини XX століття.

5.Через реалізацію людиноненависницьких доктрин було злонавмисне приречено на смерть стільки беззахисних людей, що це справедливо накладає на ХХ ст. тавро мегасмерті. Вину за більшість політично мотивованих вбивств несуть четверо: Гітлер, Ленін, Сталін, Мао. Кожен з них втілює доктрину, згідно з якою фізичне знищення не лише особистих противників, а й цілих категорій людей, яких визначали за расовою чи класовою належністю, вважалося корисним для суспільства.

Згідно з приблизними підрахунками, проведеними З.Бжезінським, Гітлер, в ім’я здійснення доктрини зловмисне знищив понад 5 млн. євреїв, 800 тис. циган (євреї і цигани підлягали повному винищенню); більш як 2 млн. поляків, приблизно 6 млн. радянських військовополонених (переважно росіян і українців) і мирних жителів; принаймні 2-3 млн.чол., холоднокровно вбитих в інших місцях Європи (близько половини з цих жертв припадає на Югославію). Усього Гітлер знищив близько 17 млн. людей.

З вини Леніна, який керував масовими екзекуціями під час громадянської війни і після неї, розпочав масові вбивства в ГУЛАГу і з жорстокою байдужістю влаштував голодомори, загинуло близько 6-8 млн. людей. Згодом це число майже потроїв Сталін. Згідно з мінімальними оцінками він знищив не менше як 20 млн., можливо, навіть 25 млн. людей. З них тільки у 1937-38 рр. було розстріляно 1 млн. і ще 2 млн. померли у таборах. Крім того, 1 млн. було страчено у попередній період сталінського керівництва.

Декілька мільйонів радянських людей померли під час колективізації і штучного голодомору 30-х років ( зокрема, 7 млн. українців стали жертвами голодомору 1932-1933 рр., а близько 1,2 млн. селян померли в таборах).

Близько 1 млн. військовополонених (німці, японці, румуни, угорці, фіни, італійці, поляки (з 180 тис. вижило 40 тис.) загинуло у сталінських таборах.

Після 1945 р. сталінські методи використовувались по всій Східній Європі. У кожній маріонетковій державі було створено концтабори, насправді – табори знищення, в яких прирікали на смерть ворогів нового режиму. Так загинули десятки тисяч людей.

Там, де активний опір утвердженню комунізму був найсильніший, як, скажімо, в Західній Україні, Польщі, Литві і в частині Югославії, здійснювалися масові вбивства, а після цього – широкомасштабна депортація місцевого населення, підозрюваного у допомозі Опору.

Тільки-но Радянська Армія витіснила німців з Польщі, як НКВС та його комуністичні маріонетки виявили особливу жорстокість у знищенні польського антинацистського підпілля, оскільки під час Другої світової війни воно було найорганізованішим рухом Опору в Європі і могло стати загрозливим бар’єром на шляху комуністичного правління.

Оскверненням моралі є те, що після масштабного викриття сталінських злодіянь у колишньому радянському блоці не постав перед судом за вчинені злочини жоден функціонер сталінської таємної поліції, начальник концтабору, кат чи виконавець вироків. Тим часом і до сьогодні колишні нацистські військові злочинці зазнають покарання за скоєне проти людства.

Ще важче підрахувати людські втрати у Китаї упродовж найбільш насильницьких етапів комуністичного експерименту. У той час як злочини Сталіна викрито, а злочини Леніна викрито із запізненням і не повністю, китайський режим вперто ставиться до маоїстського етапу як до відносно недоторканого, виправдовуючи убивства і тримаючи в таємниці масштаби скоєного. Єдиний виняток – це культурна революція кінця 60-х – початку 70-х рр., від якої безпосередньо постраждали теперішні китайські керівники. В деяких документах йдеться про 1-2 млн. жертв китайської революції.

Є підрахунки, згідно з якими у попередні періоди, зокрема у 50-ті рр. в Китаї було страчено декілька мільйонів “ворогів народу”, переважно землевласників і представників багатої буржуазії, а також колишніх службовців та офіцерів Гоміньдану. Часто фігурувало також число 27 млн. селян, загиблих внаслідок насильницької колективізації.

Зважаючи на чисельність китайського населення і байдужість режиму до людського життя, плата за комуністичну еру 29 млн. людських життів – це найімовірніше мінімальне число жертв режиму.

Страхітливий мартиролог був би неповним, якщо не врахувати людську ціну, сплачену за спроби здійснити комуністичні утопії у Східній Європі, Північній Кореї, В’єтнамі, Камбоджі та на Кубі. Можна з певністю твердити, що це коштувало життя, щонайменше, 3 млн. жертв (1 млн. – у Камбоджі).

ЛЕКЦІЯ 9: