Лекція 3:

ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ВІЙНИ ТА МИРУ.

ІСТОРИЧНА ГЕНЕЗА І СУЧАСНІСТЬ (4 години)

План.

1. Розвиток уявлень про війну та мир у Стародавньому світі та в епоху Середньовіччя.

2. Концепція “вічного” миру та її ідеологи.

3. Війна як продовження політики іншими засобами.

4. Підтримання міжнародного миру і безпеки: теоретичні засади та концепції.

5. Культура війни як феномен людської цивілізації.

1. У античних філософів ідея миру розглядалась лише як проблема взаємостосунків між грецькими містами-державами. Вони закликали до припинення міжусобних війн. У той же час найбільших почестей, за концепцією ідеальної держави Платона, мав удостоїтися той, хто відзначився у війні із зовнішніми ворогами.

Таку ж позицію висловив Аристотель, бо стародавні греки бачили в іноземцях лише ворогів, яких потрібно було завоювати, захопити їх в рабство, а не вбити, і отримати від них гарну здобич.

Адже рабство для мислителів Стародавньої Греції було природним, навіть прогресивним явищем. Військовополонені були основним джерелом поповнення рабів. Тому давні греки підтримували зовнішню політику, направлену на захоплення нових територій і нових рабів.

Війна була основним джерелом рабської сили, без неї не могло існувати рабовласницьке господарство. Геракліт, наприклад, вважав, що “війна є батьком і матір’ю всього; одним вона визначила бути богами, іншим – людьми; одних вона перетворила на рабів, інших – на вільних”. Аристотель, в свою чергу, писав: “Якби ткацькі верстати самі ткали, а плектри самі грали на кіфарі, тоді й зодчі не потребували б працівників, а панам не потрібні були б раби”.

Аналогічним було відношення до рабства, а відтак і до війни у Стародавньому Римі, адже римляни називали варварським усе, що не було римським і говорили: “Для варварів кайдани або смерть”. Навіть заклик Цицерона: “Нехай зброя поступиться місцем тозі”, тобто нехай вирішує не військова сила, а цивільна влада, не був почутий.

Позиція Християнської церкви у питанні війни і миру неоднозначна. З одного боку, заповідь “Не убий!” і, відповідно, найтяжчий гріх – позбавити людину життя. Були приклади, коли Церква припиняла міжусобні війни, що, зокрема, характерно для історії Київської Русі. Так, Володимир Мономах умовляв князів не проливати християнської крові у великий піст.

З іншого боку – церква освячувала чисельні завойовницькі війни, хрестові походи проти “невірних” і т.д.

І все ж саме християнство було ініціатором встановлення т.зв. Миру Божого (Pax Treuga Dei) – тобто, днів, коли припинялися усобиці. Це були дні, пов’язані з міфічними подіями з життя Ісуса, з найважливішими релігійними святами; військові дії також припинялися у дні, призначені церквою для роздумів і молитов в період “святвечора” і посту.

Порушення Божого миру каралось штрафами, найсерйознішими з-поміж яких були: конфіскація майна, відлучення від церкви і, навіть, тілесні покарання. Під охорону Миру Божого підпадали в першу чергу церкви, монастирі, подорожні, жінки і … предмети, необхідні для землеробства.

І все ж критика війни в той час обмежувалася етичними уявленнями християнського віровчення, а ідеалом загальному миру вважався мир серед християнських народів Європи.

В епоху пізнього Середньовіччя можна спостерігати повернення до античних традицій поділу війн на справедливі та несправедливі (автором цієї концепції вважають Цицерона). В епоху безперервних війн Гуго Гроцій (1583-1645), услід за Цицероном, розподілив війни на справедливі і несправедливі, вважаючи, що оскільки уникнути їх неможливо, то треба ввести в певні норми збройні конфлікти. Під час війни, вважав він, діють лише природні права. Якщо ж до природних прав віднести передусім право на життя, людську гідність і право на власність, то захист їх під час війни теж ставав природним правом людини.

Вчення про справедливі війни. Прослідкуємо історичний розвиток основних теоретичних викладок учення про справедливу війну. Найглибші корені вчення про справедливу війну можна віднайти в класичній єврейській, грецькій та римській практиці і в роздумах стосовно досвіду ведення війни. Наприкінці класичної епохи в римському праві і в узвичаєній практиці було розвинуто поняття про справедливі причини війни, про владні повноваження, необхідні для ведення війни, та про необхідність зіставлення можливих втрат і позитивних результатів, яких можна досягти за допомогою зброї (принцип пропорційності).

Християнські теоретики, такі як Св. Амвросій Міланський і Св. Августин, просто включили ці ідеї у свої власні роздуми про війну, додавши до них давньоєврейську ідею війни, керованої Богом (священної війни), і внісши деякі зміни, пов’язані з поняттям християнської caritas (любові). І Амвросій, і Августин доводили, що під час війни слід захищати безневинних, але ні вони, ні римське право свого часу не виробили чіткого поняття про статус мирного населення під час війни.

На обмеження щодо застосування збройних сил стосовно мирного населення здебільшого не звертали уваги аж до доби встановлення Божого миру та Божого перемир’я, коли воєнні дії припинялися під час церковних свят (X-XI ст.). Як і в класичну епоху, ці перші середньовічні спроби обмеження воєнних дій не містили в собі систематизованих ідей щодо правильного застосування зброї. Розвиток у напрямку послідовної розробки вчення почався з праці Граціана “Декрет” (“Decretum”, бл. 1148 р.), яка є основною збіркою з канонічного права, де різні уривки з християнського вчення згруповано за тематикою.

Розвиваючи тему війни, два наступних покоління каноністів (декретисти і декреталісти) та такі теологи, як Петро Паризький і Фома Аквінський, спиралися на підвалини, закладені Граціаном. Приблизно в цей само час світські теоретики відновили традиції римського права, а в середовищі аристократів сформувався культ лицарства, який вносив свої обмеження у застосування збройних сил. До початку Столітньої війни (1337-1453 рр.) усі ці різні напрями розвитку уявлень про справедливі війни були узгоджені й об’єднані в широкий культурний консенсус щодо правомірності війни й обмежень у її веденні.

У XVI-XVII століттях ряд теоретиків, зокрема, Віторіа, Суарес, Джентіле та Гроцій привнесли зміни в тогочасне вчення про справедливу війну і, з огляду на це, заклали теоретичні засади сучасного міжнародного права. Тоді ж на збірку правил військової дисципліни, що накладаються ззовні перетворився лицарський кодекс. У XVIII столітті до цих правил долучилося стратегічне прагнення до встановлення класичної ери обмеженої війни. Підсумував усі ці напрацювання у XVIII столітті Ваттель у своїй праці з проблем міжнародного права, в якій він відображає і думки своїх попередників, зокрема таких як мислитель-теоретик Гроцій, і тогочасну практику ведення обмеженої війни.

У ХІХ-ХХ століттях позитивне міжнародне право використало успадковані традиції і дещо видозмінило їх. Так, на початку XX століття “моралістами” було відроджене вчення про справедливу війну, а в період Першої світової війни розпочалися історичні дослідження, що стосувалися даної проблематики.

Ядерна ера, що настала наприкінці Другої світової війни, актуалізувала звичну суперечку про норми моралі і застосування сили: богослови (Джон Кортні Мюррей і Пол Ремсі), а також філософи (Елізабет Анскомб та інші), почали відкрито використовувати критерії справедливої війни як знаряддя морального аналізу. Те ж саме робили і політологи Майкл Вальцер та Вільям В. О’Браєн, історики (див. Johnson, “Ideology, reason and the limitation of just war” і “Just war tradition”; Russel), а також вчені, в працях яких увага зосереджується на застосуванні критеріїв справедливої війни до сучасних конфліктів (див. Childress; Johnson, “Can modern war be just?”).

Вчення про справедливу війну помітно змінювалося, пристосовуючись до потреб конкретного часу і місця та до змінного характеру війни. Навіть сьогодні воно не є єдиною теорією або доктриною, тому його розуміють як сукупність ідей, що містить у собі багато доктрин і теорій, довготривала актуальність і доречність яких є результатом постійних суперечок довкола визначення точного значення і змісту різноманітних критеріїв справедливої війни. Наприклад, Дж. Ф. Чайльдресс відносить до цих критеріїв обов’язки “prima facie” (першорядні), маючи на увазі моральність застосування сили і підкреслюючи їх роль як засадничих положень для типових моральних міркувань західного світу з приводу війни.

У своїй класичній формі, розробленій на схилі середньовічної доби, вчення про справедливу війну розвивалось у двох основних напрямках, які зазвичай позначають латинськими термінами jus ad bellum (право на війну) та jus in bello (право у війні); вони відповідно стосуються питань про те, чи є застосування сили виправданим у даному конкретному випадку та як слід обмежувати виправдане застосування сили. Окреслимо кожен із цих напрямів в світлі різноманітних критеріїв.

Право на війну (jus ad bellum) у вченні про справедливу війну включає в себе вимоги щодо наявності справедливої причини, законної влади, яка виступає ініціатором застосування сили, справедливих намірів у сторони (сторін), які застосовують таку силу з огляду на те, що застосування сили має бути пропорційним потребі в ній (тобто це не повинно завдавати більше шкоди, ніж приносити користі), це має бути останній аргумент і до нього можна вдаватися, лише маючи на меті встановлення миру і, маючи реальну надію на успіх.

У Середні віки визнавали три типи “справедливої причини” щодо війни:

1. повернути щось, що було несправедливо загарбано;

2. покарати зло;

3. захистити себе від запланованого або здійснюваного нападу.

Всі ці ідеї зустрічаються в римській думці та в практиці ведення воєн у пізню класичну добу. В той час як у міжнародному праві XX століття основним виправданням для застосування сили є самозахист від збройного нападу, що вже розпочався.

Відрізнялося у різні історичні епохи і трактування таких понять як “належна законна влада” і “справедливі наміри”. Так, “належна законна влада” для римлян означала найвищу публічну владу; в епоху пізнього Середньовіччя нею була найвища знать, яка підкорялася тільки монарху; в сучасний період “належна законна влада” пов’язується з поняттям compertence de querre, яке надається главі держави. “Справедливі наміри” - це виключно моральна категорія. За словами Св. Августина, який її започаткував, вона виключає “бажання завдати шкоду, жорстокість помсти, невблаганну і безжальну ворожнечу, лють повстання, жадобу панування і тому подібне”.

Такими є трактування найбільш спірних основних понять учення про справедливу війну jus ad bellum; усі інші поняття продиктовані, по суті, здоровим глуздом і залишалися значною мірою незмінними протягом усієї історії. Можна вказати на два винятки із цих загальних спостережень. По-перше, як зазначалося вище, міжнародне право посилило критерій застосування “останнього доводу”, наголосивши на необхідності проведення переговорів із залученням третьої сторони, як на більш бажаному, з морального погляду, способі врегулювання міжнародних конфліктів. По-друге, руйнівна сила ядерної зброї для більшості людей означає, що в будь-якій ядерній війні критерій пропорційності буде порушено. Ця друга позиція відома під різними назвами – як “ядерний пацифізм”, “пацифізм сучасної війни” або “пацифізм справедливої війни”. На відміну від справжнього пацифізму це просто часткове судження про моральність такого типу сучасної війни з огляду на а вчення про справедливу війну.

Право у війні (“jus in bello”) визначається двома основними ідеями:

1. принципом пропорційності засобів, який вимагає уникати застосування силових засобів, що призводять до безпідставних або зумовлених іншими причинами не необхідних руйнувань;

2. принципом диференціації, або імунітету цивільного населення, відповідно до якого цивільне населення має бути захищеним, наскільки це можливо, від руйнівної сили війни і в будь-якому разі повинно мати захист від цілеспрямованого й умисного завдання шкоди.

У класичний період у рамках концепції jus in bello було розроблено дуже мало обмежень щодо ведення війни. Як зазначав Гроцій, основне обмеження in bello в античний період було таке: замість того, щоб убивати представників підкореного народу (як з числа цивільного населення, так і з числа військових), переможець має перетворити їх на рабів. У будь-якому разі до початку індустріальної доби принцип пропорційності засобів завжди зумовлювався нестачею придатних для воєнних цілей ресурсів.

У сучасний період загальну ідею принципу “пропорційності засобів” відбиває поняття “економії сил”. Однак іноді й у часи Середньовіччя, а подеколи й пізніше робилися спроби оголосити поза законом певні види зброї як винятково непропорційні. Такі спроби є важливою рисою міжнародного права XX століття та моральних роздумів щодо обмежень у веденні війни.

Стосовно ж розуміння принципу “імунітету цивільного населення”, то в Середні віки цивільне населення визначали за двома критеріями: 1) які суспільні функції воно виконує і 2) чи спроможне воно носити зброю. Священнослужителів, пілігримів, городян і селян, що працювали на землі, вважали цивільним населенням з огляду на перший критерій; жінок, дітей, людей похилого віку та немічних ― з огляду на другий. Усі вони могли втратити свій захищений статус, якщо брали в руки зброю.

Сучасне поняття цивільного населення визначається в багатьох міжнародно-правових актах, зокрема в низці Женевських конвенцій, однак і в XX столітті цивільне населення аж ніяк не позбавлене страждань воєнних часів.

2.На противагу концепції “справедливої війни” склалася історична традиція, яка пов’язана з концепцією і проектами “вічного і справедливого миру”. Згадки про нього ми можемо знайти ще в стародавні часи, в творах античних філософів та мислителів (Гесіод, Геракліт, Платон, Аристотель) в Стародавньому Римі (Цицерон, римські юристи). Але реальна поява цих ідей та проектів пов’язана з пізнішим періодом.

Спираючись на цінності християнства, на теорії епохи Відродження, мислителі та деякі політики періоду середньовіччя та раннього Нового часу почали висувати проекти “вічного та справедливого миру”, закладаючи тим самим гуманістичну традицію пацифізму.

Народженню ідеї вічного миру, без сумніву, сприяло перетворення війни на все більшу загрозу для народів Європи. Вдосконалення зброї, створення масових армій і військових коаліцій, багаторічні війни змусили мислителів ледь не вперше замислитися над проблемою взаємовідносин між державами і шукати шляхи її нормалізації, тоді ж вперше заговорили й про зв’язок політики і війн. Поступово ідеї про “справедливий та вічний мир”, як антитеза війні та насиллю, увійшли в світову філософську та суспільну думку.

Чисельні проекти XIV- XVIII століть суттєво відрізнялись один від одного. Одні були навіяні чисто прагматичними цілями деяких політиків залучити велику кількість прихильників; автори інших проектів керувалися гуманістичними ідеями і бажанням установити на землі мир і спокій.

В ході формування “мирної традиції” виявилася ще одна тенденція. Ряд проектів “вічного і справедливого миру” та їх реалізація пов’язувалась з перебудовою суспільства, з проведенням глибоких соціальних та політичних реформ. Тим самим створювалася традиція взаємозв’язку миру та соціальних реформ, що сьогодні допомагає утверджувати культуру миру й ідеї демократії. Не випадково, що сьогодні в ряді країн програма миру означується як програма культури миру та демократії.

У XIV – XV ст. було створено перші конкретні проекти миру та об’єднання європейських держав. Саме вони поклали початок широкому розвитку європейської думки в політичній історії континенту.

Перший з таких проектів належав французькому королівському прокурору П’єру Дюбуа. В 1300 р. з’явилась його робота “Про припинення воєн та суперечок у королівстві Франція”, в якій він закликав припинити міжусобну боротьбу французьких феодалів. До періоду між 1305 і 1307 роками відноситься найбільш відома праця Дюбуа “Про повернення Святої землі”.

Згідно з планом Дюбуа, потрібно було скликати загальний собор, який би складався із духовних осіб та католицьких князів. Головне завдання собору полягало в тому, що його учасники домовились би про припинення війни один проти одного. “У кого є бажання воювати, – говорилось у проекті, – той повинен воювати проти ворогів християнської віри та святих місць господніх на Святій землі, але не проти братів своїх під загрозою тілесної та духовної загибелі”.

Другий проект з’явився через сто років на сході Європі і належав чеському королю Іржі Подєбраду. Він також пропонував створити союз, учасники якого повинні були дати згоду не застосовувати один проти одного зброї і не допускати, щоб інші зробили це від їх імені.

В проекті явно прозвучала думка про бажання і необхідність установити мир в християнській Європі. В цьому контексті необхідно розглядати слова Іржі Подєбрада про “любов і братерство”, про необхідність покінчити з війнами, вбивствами, насиллям тощо.

Новий заклик до миру прозвучав в першій чверті XVI ст. зі сторінок трактату видатного гуманіста епохи Відродження Еразма Роттердамського “Жалоба світу”. Мабуть, саме з нього в історії європейської політичної думки отримали поширення ідеї вічного та справедливого миру, почала складатися широка європейська традиція, заснована на впевненості у можливості досягнення справедливого миру.

Еразм Роттердамський розпочинає свій трактат із визначення війни, яке й сьогодні звучить так само виразно, яскраво, актуально і справедливо, як і п’ять століть тому назад. “Війна, – зазначає він, – противага всьому існуючому; війна – першопричина всіх бід та зла; бездонний океан, що поглинає все без розбору. Через війни все квітуче загниває, все здорове гине, все міцне руйнується, все прекрасне та корисне знищується, все солодке стає гірким”.

Малюючи картину воєн та ворожості, Еразм Роттердамський бере приклади переважно із життя європейських держав. “Нація з нацією, місто з містом, цех із цехом, правитель із правителем воюють та приносять один одному збитки. Англійці дивляться на французів як на ворогів, ті ж англійці ворогують із шотландцями; німці настроєні проти французів, іспанці проти тих та інших”.

Увесь пафос твору Еразма спрямований на засудження війни та похвалу миру. Неможливо без хвилювання читати повні пристрасті слова автора про те, що “із великої війна стає величезною... Із однієї виникає їх багато... Із безкровної вона перетворюється в криваву. А саме головне, коли починається ця буря, вона карає не одного чи двох, а всіх людей в рівній мірі”.

У заключній частині свого трактату видатний гуманіст свого часу Еразм Роттердамський писав: “Більша частина народу ненавидить війну і молить про мир. Лише незначна частина людей, підле благополуччя яких залежить від народного горя, бажають війни. Війна породжує війну, а помста породжує помсту...”. Цей твір Еразма Роттердамського заклав основи загально-гуманістичної традиції в підході до питань війни та миру. Застосовуючи сучасну термінологію, можна сказати, що трактат Еразма Ротердамського є одним із суттєвих моральних факторів, таких важливих у використанні історичних традицій в утвердженні програми культури миру.

Серед авторів європейських проектів XVII століття варто згадати Емеріха Крюсе. В 1623 році в Парижі з’явилася його книга “Новий Кіней, або думки про стан, який дає можливості та засоби для встановлення загального миру і свободи торгівлі у всьому світі. Монархам та суверенним правителям Європи”.

Образ Кінея автор взяв із історії Стародавнього Риму. Кіней був близьким другом та радником епірського царя Пірра, який у боротьбі з римлянами отримав перемогу з такими великими втратами, що вислів “піррова перемога” назавжди увійшов в історію як символ невиправданих жертв.

Кіней радив Пірру проводити політику миру і не розпочинати війну із римлянами, оскільки втрати, яких завдає війна, не виправдовуються навіть перемогою. В умовах XVII століття Е.Крюсе виступає як “новий Кіней”. Головні надії на підтримку європейського миру Крюсе покладав на купців та на розвиток торгівлі, особливо міжнародної.

В заключній частині трактату Крюсе зазначає: “Ми не хочемо ніякого невидимого миру, ніякого миру на три дні, а хочемо тривалого миру на добровільній і рівній основі, миру, який кожному дає те, що йому по праву належить: бюргеру – його привілеї, іноземцю – право гостя, а всьому світу –свободу в торгівлі та спілкуванні”.

Через декілька десятків років після Е. Крюсе чех Ян Амос Коменський написав трактат під назвою “Загальна порада про виправлення людських вад”. На думку автора, три головні причини розділяють людей – різниця в поглядах, ненависть, відкрита несправедливість та гоніння. Як і гуманісти епохи Відродження, Коменський шукає вихід із такого стану в покращанні людських якостей. Він пропонує створити нову філософію, нову релігію і нову політику, засновані на законах загальності, простоти та добропорядності.

Коменський пристрасно закликав до ліквідації воєн та до миру у всьому світі. “Метою людського суспільства є загальний мир та безпека, – заявляв він. – І народне благо повинно бути найвищим законом кожної республіки та королівства... Основну небезпеку представляють війни, так як війни нікому не несуть спасіння, необхідно знищити будь-яку можливість повернутися до ворожнечі та воєн, необхідно заборонити зброю...”

Наприкінці XVII століття з’явився детальний європейський проект, який належав англійському політичному та громадському діячеві Вільяму Пенну, відомому своєю активною участю у квакерському русі та заснуванням англійської колонії в Північній Америці, що була названа на його честь Пенсільванією. В трактаті “Дослідження про сучасне і майбутнє миру в Європі” Пенн продовжив лінію, яка була намічена його попередниками. В його творі розвивались гуманістичні ідеї та уявлення.

Подаючи в трактаті опис кровопролитних воєн в Європі та тих страждань, які несли вони європейським народам, В. Пенн характеризує переваги миру. Для нього ці переваги були пов’язані насамперед з розвитком капіталістичних відносин, із зміцненням позицій третього стану, із зростанням торгівлі та комерції. Проект Пенна, на думку його творця, повинен був принести мир та справедливість. При цьому автор робив особливий акцент на ідеях справедливості як у сфері внутрішніх, так і зовнішніх зносин.

Одним з найбільш відомих у XVIII столітті став проект французького аббата, дипломата і філософа Шарля Ірине де Сен-П’єра. Перший варіант проекту – “Записку про збереження вічного миру в Європі” – Сен-П’єр видав у 1712 році, коли брав участь у міжнародній конференції, яка завершилась підписанням Утрехтського миру, що поклав кінець війні за іспанську спадщину.

Проект Сен-П’єра підсумував та узагальнив попередні плани та відкрив новий етап в історії трактатів про вічний мир. Цей твір отримав широке поширення в багатьох європейських країнах.

Мабуть, ніхто з попередників Сен-П’єра не писав із такою ясністю, визначеністю та впевненістю про необхідність федеративного устрою Європи. В своїй роботі французький мислитель керувався впевненістю, що “ніколи ще розум людський не був зайнятий більш величною, більш прекрасною і корисною задумкою, ніж проект вічного та загального миру між усіма народами Європи”.

Сен-П’єр детально розглядав проблему війни і миру в Європі. Він підкреслював, що “ті приватні угоди, що діяли дотепер, створювали лише незначні та швидкоминучі передишки, а не справжній та тривалий мир. Такий стан справ створює думку, що війна є неминучою, до того ж це відбувається в обстановці, коли європейське цивільне право не установлене та не затверджене”.

Як і деякі його попередники, Сен-П’єр пропонував створити європейську конфедерацію або республіку. Трактат Сен-П’єра був написаний більш, ніж 200 років назад, але звучить він досить сучасно та актуально і в наші дні.

В 1761 році великий французький просвітник Ж.-Ж.Руссо опублікував проект Сен-П’єра і написав до нього додаток під назвою: “Думки про вічний мир”, що побачив світ у 1782 році вже після смерті автора. Руссо підтримав основну ідею свого попередника про створення конфедерації європейських держав. “Створіть європейську республіку на один день, – підкреслював він, – цього буде достатньо, щоб вона існувала вічно, так як кожний із людей на власному досвіді знайде для себе багато переваг в загальному благові”.

Якщо Сен-П’єр робив головний акцент на тому, що правителі повинні зрозуміти об’єктивну користь і корисність від системи, яка передбачається, то Руссо приходить до інших висновків. Він вважав, що саме в силу свого становища правителі не захочуть відмовитися від війни як інструменту політики.

Серед трактатів XVIII століття особливе місце належить твору великого німецького філософа Імануїла Канта “До питання про вічний мир”, який було написано наприкінці XVIII століття.

У своєму творі автор намагався встановити деякі моральні категорії миру і війни. Якщо у творах його попередників мова йшла лише про моральне засудження війни, про доказ корисності миру, то у праці Канта висувалась імперативна та безсумнівна вимога заборонити війну як інструмент політики. Його погляди мали значний вплив на суспільну думку як в Німеччині, так і в інших європейських країнах.

Ідеї “вічного та справедливого миру” розвивалися не лише на Заході Європи, але й на теренах колишньої Російської імперії. Російські просвітники другої половини XVIII століття Я. П. Козельський, Р. М. Цебріков та інші мріяли про “добропорядне” суспільство, про життя без війн та знищення інших народів. Їхні твори показують, що вони були знайомі з проектами Сен-П’єра та Руссо. Фахівцям з історії Росії XVIII століття відоме ім’я поета та вченого М. Д. Чулкова. Серед його творів є праця під назвою “Проект трактату між європейськими державами для вічного знищення в Європі воєн”.

Яскравим прикладом еволюції російської просвітницької думки може служити трактат В.Ф.Малиновського написаний в 90-х роках XVIII століття і виданий в Петербурзі в 1803 році під назвою “Думки про мир та війну”. За своїм змістом, аргументацією та конкретними пропозиціями праця В.Ф.Малиновського була багато в чому схожа з трактами епохи Просвітництва, які належали західноєвропейським авторам.

Про поширення ідей епохи Просвітництва в Росії на початку XIX століття свідчить і невеликий твір О.С.Пушкіна “Про вічний мир”, датований 1821 роком. Він пронизаний пафосом боротьби з тиранією та деспотизмом. Як і більшість передових мислителів Європи того часу, Пушкін пов’язував проблеми “вічного миру” з боротьбою за свободу, демократію та суспільний прогрес. Писав великий поет і про знищення “постійної армії”, хвилювала його й проблема ролі Росії в житті Європи.

Протягом усього XIX століття продовжувалася гуманістична традиція в розвитку європейської політичної думки, започаткована в проектах видатних діячів європейського Просвітництва. Насамперед, вона відображена в працях видатного французького соціаліста-утопіста А. де Сен-Сімона.

Ще в ранній своїй праці “Листи женевського пересічного громадянина до сучасників”, Сен-Сімон пропонує скликати загальноєвропейські збори, названі ним Радою Ньютона, а також ради чотирьох “частин людства” –англійської, французької, німецької, італійської. Він передбачав, що “як тільки будуть проведені вибори до головної ради і до ради окремих частин, війна залишить Європу, щоб ніколи не повернутися до неї”.

Таким чином, концепція культури миру має глибокі історичні традиції та корені. Чисельні проекти “вічного та справедливого миру”, що висувалися в ХІV - XIX століттях, суттєво відрізнялися один від одного. Одні були навіяні чисто прагматичними цілями та намаганням деяких європейських політиків залучити на свій бік більше прихильників своїх ідей; автори інших проектів керувалися гуманістичними ідеями та бажанням встановити мир в Європі.

Але в ході формування “мирної традиції” виявилась ще одна цікава тенденція. Цілий ряд проектів “вічного та справедливого миру” містив в собі тезу про перебудову суспільства, проведення глибоких соціальних та політичних реформ. Так створилася традиція взаємозв’язку миру та соціальних реформ, які допомагають сьогодні утверджувати культуру миру.

3.Карл фон Клаузевіц (1780-1831)–прусський генерал і теоретик військової справи–у книзі “Про війну” розвинув теорію про війну і про вплив на неї політики. Клаузевіц був вихований під впливом філософії Гегеля, який вважав, що війна–двигун історичного прогресу. Війна, за Клаузевіцем,–це акт насилля, який має на меті змусити супротивника виконати Вашу волю. Війну він порівнює зі змаганням двох борців, кожен з яких намагається за допомогою фізичного насильства змусити іншого виконати його волю. “Його найближча мета–подавити супротивника і тим самим зробити його неспроможним до спротиву надалі”.

Клаузевіц увів два поняття, необхідні на його думку для аналізу війни: “політична мета війни” і “мета воєнних дій”.

Політична мета війни є суттєвим фактором, бо “чим менша жертва, яку ми вимагаємо від нашого противника, тим меншого супротиву ми можемо очікувати від нього. Але, наші мізерні вимоги означають, що й наша підготовка буде слабшою. Чим більше незначною є наша політична мета, тим меншу ціну вона має для нас і тим легше відмовитися від її досягнення, а тому наші зусилля будуть менш значні”, - писав К.Клаузевіц.

Інколи політична мета може співпасти з військовою, наприклад, коли йдеться про необхідність завоювання областей, територій.

Клаузевіц аналізує зв’язок війни з політикою. Він вважає, що війна в людському суспільстві завжди випливає з політичної ситуації і викликається лише політичними мотивами. Війна, на думку Клаузевіца,є не лише політичним актом, але й справжнім знаряддям політики, її продовженням, але іншими засобами.

Виходячи з взаємозв’язку війни і політики, автор дійшов висновку, що, якщо війна є по суті продовженням політики, останнім її аргументом, то неминучих війн немає, як і не існує єдино вірної політичної лінії.

4. Міжнародна політика являє собою складне і комплексне явище‚ аналіз якого можливий лише за умови ідеального розбиття його на складові частини та конструювання абстрактних моделей‚ що являють собою спрощене віддзеркалення реальності. Один із способів створення моделей міжнародної політики базується на системному підході. Відповідно до нього міжнародну політику можна розглядати як складну‚ відносно автономну‚ систему навколишнього світу.

За визначенням Л. фон Берталанфі‚ система є аналітичною конструкцією, яка представляє певні явища реальності як "сукупність елементів, що знаходяться у взаємодії між собою". Mіжнародна система – це лише модель політичного життя‚ яка редукує комплексність навколишнього світу до сукупності міжнародних акторів та зв’язків між ними‚ залишаючи поза увагою інші аспекти міжнародної політики.

У науці не сформувалося єдиної думки про характер структури міжнародної системи. Існує декілька теоретичних підходів щодо того, яким чином побудована структура міжнародних відносин. Умовно їх можна поділити на три головні напрямки – реалістичний (представники якого‚ що досліджують міжнародну політику на основі системного підходу‚ частіше називають себе неореалістами)‚ неоінституалістський та конструктивістський. У рамках цих теоретичних парадигм було створено ряд моделей структури міжнародної системи. Розглянемо найважливіші із них.

Аналіз неореалістичних підходів до міжнародних відносин ми здійснимо на прикладі моделі міжнародної системи‚ розробленої наприкінці 70–х років американським політологом Кеннетом Уолтсом‚ що отримала загальне визнання та справила сильний вплив на дискусію про характер міжнародної політики. Модель Уолтса виходить з того, що структура міжнародної системи складається виключно із відносин держав між собою (так звані interacting units). Структура є чимось більшим‚ ніж просто сума елементів, тобто держав. Завдяки взаємодії держави стають акторами і у той же час частиною структури системи, яку вони‚ у свою чергу‚ самі й створюють.

Держави намагаються максимально реалізувати свої цілі у рамках міжнародної системи. Проте можливості кожної із них обмежені діяльністю інших міжнародних акторів. Конкуренція держав у рамках міжнародної системи знищує ті з них‚ які є менш пристосованими до системних вимог‚ а також змушує інші протистояти одна одній у розподілі таких спільних благ‚ як безпека‚ економічні переваги тощо. Таким чином‚ структура міжнародної системи для К.Уолтса є нічим іншим‚ як розподілом між політичними акторами певних матеріальних можливостей за умов відсутності централізованої монополії на владу.

Держави не є рівними за своєю величиною, багатством, силою тощо. Тобто, хоча держави не відрізняються у своїх функціях, вони мають різні можливості. Структура змінюється у відповідності до розподілу можливостей між державами. Метою держав за таких умов є покращити або хоча б зберегти свою позицію у міжнародній системі. Позиція держав розглядається як певне обмежене благо‚ оскільки не можна бути одночасно переможцем і переможеним. Тому дозволити іншим державам отримати додаткові переваги неминуче принесе шкоду власній. А отже‚ логіка міжнародної системи полягає у тому‚ що держави намагаються врівноважити потенціал одна одної та не допустити отримання іншими будь-яких переваг.

Зрозуміло‚ що єдиною можливістю встановлення довготривалого миру у міжнародній системі є рівновага сили. Міжнародна система стабілізується тільки тоді‚ коли буде створено стійкий паритет між прагненнями та можливостями окремих держав.

Із цього випливає принцип відносних здобутків (relative gains)‚ який стверджує, що роль окремої держави у міжнародній системі може бути визначена виключно у її співвідношенні до ролі інших держав. Якщо спробувати визначити вплив держави за певними індикаторами‚ їх абсолютні значення нічого не скажуть про її роль у міжнародній системі. Тому держави зацікавлені швидше у відносних здобутках, ніж у абсолютних. Важливим є порівняння впливу одного актора і впливу інших відразу у багатьох площинах.

Держави бояться отримання додаткових переваг іншими як у відносинах із противниками‚ так і при співробітництві із союзниками. Тому‚ врахування можливості отримання відносних здобутків іншим актором зменшує готовність держав співпрацювати одна із одною.

К. Уолтс абсолютизує принцип відносних переваг як свого роду фундаментальне пояснення поведінки держав на світовій арені. Але не варто забувати‚ що у реальності цей принцип обмежується різноманітними умовами. Зокрема, у відповідності до теорії ігор‚ чим більшою є кількість кооперуючих акторів, тим меншою є можливість отримання односторонніх переваг кожним актором. Крім того, можливість здобутків у одній сфері може зменшувати у актора почуття втрат у інших сферах. Власні низькі здобутки від кооперації оцінюються як втрати лише тоді, коли вони збільшують потенціал впливу іншого актора‚ і цей вплив ним застосовується. Але й у цьому випадку низькі здобутки від кооперації між двома партнерами можуть компенсуватися високими здобутками щодо третіх сторін.

У практичній площині паритет сили дуже важко зробити довготривалим. Адже здобутки однієї держави означають втрати для іншої і породжують‚ таким чином‚ прагнення до реваншу. Тривалий мир може встановитися лише тоді‚ якщо реванш з якихось причин неможливий. Історія демонструє‚ що подібне розв’язання було ефективним тільки у відносинах між державами‚ які посідали ядерну зброю у такій кількості‚ що подальша ескалація конфлікту загрожувала їхньому існуванню.

Але яким чином підтримати стабільний мир перед загрозою неядерних конфліктів? На це питання спробували відповісти критики Уолтса.

Більш комплексний підхід до аналізу зовнішньої політики розробив, модернізуючи підхід К. Уолтса, кельнський політолог Вернер Лінк. Він прагне‚ з одного боку‚ відійти від державоцентризму, вводячи у аналіз інших міжнародних акторів, а з іншого – перейти до опису міжнародних відносин як процесу взаємозв’язків, а не окремих акцій, тобто надати науковій рефлексії більшої динаміки. Miжнародні відносини складаються‚ за Лінком‚ із двох частин – зі взаємодії різноманітних акторів та поєднання різноманітних структурних й організаційних елементів. Різні форми цих частин та взаємовідносин між ними є причиною різноманіття конфігурацій міжнародної системи.

Ще один автор неореалістичного напрямку‚ Стенлі Гоффман‚ поділяє міжнародні відносини на дві площини. Площина військової безпеки та оборонної політики визначається ним як висока політика (high politics). Цій площині підпорядковується площина низької політики (low politics), до якої належать економіка, культура тощо. Такий поділ був підтриманий більшістю неореалістів‚ проте у них досі відсутня єдина думка‚ наскільки таке протиставлення є адекватним емпіричній реальності.

Зовсім іншу‚ ніж неореалісти‚ картину міжнародних відносин малюють прибічники напрямку‚ який отримав у літературі назву неоінституціоналізму. Нa відміну від представників неореалістичних шкіл‚ вони розглядають міжнародні відносини як сильною мірою упорядковане переплетіння міжнародних інститутів. Міжнародні інститути є різновидом соціальних інститутів. Це поняття‚ яке сформувалося у рамках соціології‚ означає відносно тривалі сенсовні зразки чи моделі поведінки у суспільному бутті‚ що виникають у процесі засвоєння індивідами й соціальними групами цінностей‚ норм і правил функціонування у суспільстві. Соціальні інститути детермінують поведінку індивідів та груп.

Переносячи це поняття у міжнародні відносини‚ відомий американський політолог Р. Кохейн визначає міжнародні інститути як поєднані між собою набори правил (формальних і неформальних), що виникають у процесі діяльності акторів у міжнародній системі. Вони встановлюють поведінкові ролі для міжнародних акторів, обмежують їхню діяльність і формують очікування щодо поведінки інших.

Тобто‚ інститути – це зразки поведінки міжнародних акторів у ситуаціях, які повторюються при їхній взаємодії. Дії міжнародних акторів при цьому задаються певними наборами правил, які детермінують їхні ролі, надають цілеспрямованості діям і, таким чином, визначають відносини між ними. Міжнародні інститути поділяються на наступні типи: міжнародні норми‚ світосприйняття‚ цінності‚ принципи дій та ролеві уявлення міжнародних акторів.

Нормиможна визначити як генералізовані правила, за якими діють міжнародні актори. Вони визначають ті засоби, які з точки зору міжнародних акторів є дозволеними і відповідними для досягнення поставлених цілей.

Під світосприйняттям розуміють, як правило, концептуальні уявлення міжнародних акторів щодо побудови та функціонування міжнародної системи.

Цінності є поняттям, запозиченим із соціології. У міжнародних відносинах воно означає концепції міжнародних акторів щодо бажаного для них стану міжнародної системи. Це критерії, які кладуться в основу при виборі або визначенні цілей акторів. Наявність спільних цінностей пов’язує міжнародних акторів у ціннісні співтовариства‚ які на формальному рівні іноді реалізуються у формі міжнародних організацій. Скажімо‚ ООН‚ НАТО‚ ЄС та низка інших організацій визначають себе передусім як об’єднання держав на основі спільних цінностей.

Принципиє уявленнями міжнародних акторів, що пов’язують між собою у причинно-наслідковий ланцюжок розуміння ними політичної реальності, визначення цілей та співвідношення цих цілей і засобів їх досягнення при плануванні і проведенні політичних акцій.

Ролеві уявлення– це очікування, що визначені і специфіковані більш чітко‚ ніж норми. Вони детермінують інтерсуб’єктивні сподівання одних міжнародних акторів щодо поведінки інших акторів у певній ситуації.

У емпіричній реальності міжнародні інститути набувають матеріальних‚ формальних та організаційних форм‚ до яких належать міжнародні організації та режими.

Міжнародні організаціїє формальними об’єднаннями держав‚ наділеними спеціалізованою або універсальною компетенцією. Одночасно вони виступають як колективні актори, що діють цілеспрямовано та складаються із окремих держав. Головною функцією організацій у міжнародній системі є формулювання спільних цілей держав-членів та визначення засобів для їх досягнення. Крім того‚ як зауважує В.С.Бруз‚ вони відіграють роль своєрідних банків інформації з певних проблемних питань та сприяють створенню єдиних стандартів в окремих галузях міжнародного співробітництва.

Оскільки міжнародні організації творять норми‚ правила та процедури взаємодії держав й слідкують за їх дотриманням‚ саме вони можуть розглядатися як головна форма функціонування міжнародних інститутів. У рамках організації діяльність її членів регулюється шляхом створення системи норм, правил та порядків дій (алгоритмів), які формують організаційну структуру. Створенням організаційної структури діяльність країн–членів організації та її персоналу чітко, але у той же час достатньо гнучко‚ спрямовується на досягнення цілей і завдань організації. Структура організації впливає й регулює як діяльність її членів, скеровану на вирішення певних проблем‚ так і їх взаємодію між собою. Структура дозволяє системно поєднати між собою окремі довготривалі індивідуальні дії акторів, якими досягається певний спільний результат. Наявність організацій дозволяє зменшити непрозорість, багатозначність, хаотичність дій акторів і‚ відповідно‚ сформувати чіткі лінії діяльності, їхні пов’язання між собою‚ а також докладно визначити очікувані результати.

Аналітично у рамках організаційної структури можемо розрізняти цінності, норми та ролі‚ які є розглянутими вище типами міжнародних інститутів. Спільні цінності‚ що знаходять вияв в статуті організації‚ дозволяють акторам взаємодіяти у її рамках попри наявність відмінностей у їхніх інтересах. Норми включають у себе найважливіші правила поведінки акторів: визнання статуту організації, визначення їхніх прав та обов’язків. Ролеві очікування визначають в організації розподіл функцій і компетенцій між її членами. Роль держави-учасниці організації передбачає, що вона‚ як мінімум‚ публічно визнає цілі організації чи хоча б їх не заперечує, але в жодному разі не відкидає і не поборює їх своєю політикою.

Ставши членом організації, держава тим самим реалізує своє право делегувати їй частину власного суверенітету у певній сфері або сферах, а також приймає на себе низку зобов'язань, передбачених статутом або рішеннями керівних органів, наприклад‚ зобов’язується сплачувати певну частку бюджету організації. Крім того, вимагається бажання країни-учасниці діяти для досягнення мети організації.

Сенсом створення міжнародних організацій є те‚ що організація може очікувати з боку кожної держави-учасниці готовність активно діяти у відповідності до рішень своїх керівних органів, замість того щоб кожного разу домагатися такої діяльності від кожної окремої країни та окремо мотивувати своїх членів. Це робить можливим швидке планування та реалізацію складних багатоаспектних заходів для досягнення спільних цілей держав–членів‚ чого не можна досягти простою координацією політики окремих країн або іншими способами.

Країни-члени організації не підпорядковують їй усю свою політику, а передають певну частину свого суверенітету у дуже вузькій сфері. При цьому виникає функціонально спеціалізоване переплетіння політики членів організації з її структурною системою. Завдяки створенню загальних та конкретних правил певною мірою ліквідуються розбіжності між політичними цілями та можливостями окремих країн, затушовуються преференції одних держав щодо інших.

Іншою формою функціонування міжнародних інститутів є міжнародні режими. Поняття режиму, яке спочатку означало організацію правління у певній країні в певний період, було перенесене на інститути, що склалися у рамках міжнародної системи або її підсистем.

Міжнародні режими, за визначенням відомого американського вченого С. Краснера‚ – це сукупність пов’язаних із певними проблемами міжнародних інститутів, які відзначаються фундаментальними принципами, нормами, правилами й процедурами ухвалення рішень, за допомогою яких узгоджуються і реалізуються очікування міжнародних акторів. Режими регулюють окремі сфери міждержавної взаємодії і слугують інструментом реалізації інтересів міжнародних акторів шляхом узгодження їхніх взаємних очікувань та створення‚ таким чином‚ довіри у відносинах.

Міжнародні режими можуть бути формально встановлені міждержавними договорами та документами міжнародних організацій або існувати неформально‚ спираючись на фактичне визнання певних норм‚ правил і принципів міжнародними акторами.

Режими дозволяють концентрувати співробітництво у певних галузях. Як і у міжнародних організацій‚ їхня структура складається із принципів, норм‚ правил та політичних процедур. Аналіз міжнародного режиму полягає у встановленні його цілей, засобів, завдань і кола учасників. Теорія режимів дозволяє‚ таким чином‚ об’єднати переваги системного підходу й підходу, що аналізує дії політичних акторів.

Порівнюючи обидві розглянуті вище школи‚ необхідно відзначити‚ що неореалісти й неоінституціоналісти єдині в тому, що держави є найважливішими аналітичними структурами і що у їхньому світі панують анархічні умови. Неореалістичний та неоінституціоналістський підходи відрізняються‚ перш за все‚ трактуванням впливу міжнародних інституцій‚ а відповідно – організацій‚ режимів і конвенцій‚ на стабільність міжнародної системи. Неореалісти вважають, що міжнародні інститути практично позбавлені впливу й лише віддзеркалюють наявне співвідношення сил. Неоінституціоналісти ж‚ навпаки‚ виходять із того, що інститути можуть рішучим чином впливати на поведінку держав. Вони також вірять‚ що хаос‚ який панує у міжнародній системі‚ може бути зменшений шляхом інституційної кооперації.

Для неореалістів домінуючими є інтереси окремих держав. Неоінституціоналісти‚ навпаки‚ аргументують, що міжнародні інститути можуть змушувати держави жертвувати власними інтересами на користь кооперації. Згідно з їхньою моделлю міжнародних відносин, здобутки від кооперації у рамках інституційних правил та норм є більшими‚ ніж від конфронтації, тому держави добровільно‚ без зовнішнього примусу‚ акцептують принципи, норми й правила‚ встановлені у рамках міжнародних інституцій.

У такий спосіб міжнародні інституції полегшують координацію політики між державами і зменшують вірогідність конкуренції за сфери впливу, шкідливої для усіх сторін. З цього випливає твердження, що вони стоять на службі державних інтересів‚ а держави можуть добровільно віддавати їм частку свого суверенітету на користь кооперативного розв’язання проблем, не жертвуючи при цьому власними інтересами.

Таким чином‚ саме мережа міжнародних інститутів визначає поведінку окремих акторів у міжнародній системі. Адже процеси взаємодії міжнародних акторів відбуваються у рамках, створених міжнародними інститутами. Інститути впливають на поведінку міжнародних акторів, але не визначають цілей та стратегій останніх. Інститути діють там, де дії міжнародних акторів повторюються у рамках певних постійних процесів. Тому вони є як стабільною‚ так і стабілізуючою частиною структури міжнародної системи. У той же час міжнародні актори не обов’язково обмежуються діями у рамках існуючих міжнародних інститутів.

Прагнення міжнародних акторів отримати додаткові здобутки поза межами, встановленими інститутами, покращити свої позиції у міжнародній системі, змінити правила, норми й процедури на свою користь є нормальним для більшості із них. Проте таке намагання неминуче веде до наростання конфліктів у рамках міжнародної системи та зменшення її стабільності.

Спроба дати реалістичне трактування функціонуванню міжнародних інститутів об’єднує неоінституціоналізм і неореалізм у комбінацію, яку відомий американський дослідник Ч.Кеглі називає неоідеалізмом.

Oцінюючи здобутки і недоліки неоідеалістичної школи‚ необхідно відзначити‚ що вона значно глибше‚ ніж неореалістична‚ аналізує міжнародні відносини‚ вказуючи на наявність суспільних інститутів як посередників між міжнародним актором та його середовищем. У той же час її категорії мало підходять для аналізу конкретних кроків політичних акторів.

Цей недолік прагне подолати третій напрямок у сучасній теорії міжнародних відносин – так званий соціологічний конструктивізм. Він намагається перенести на міжнародну політику методологічні підходи з інших суспільних наук‚ зокрема‚ із соціології. Американські конструктивістські школи А. Вендта та П. Катценштайна підкреслюють‚ що дії міжнародних акторів зумовлюються сприйняттям ними інших акторів й очікуваннями щодо поведінки останніх. Характер суспільного життя визначається очікуваннями держав і їхніми уявленнями одна про іншу. Саме сприйняття інших є, на думку цієї групи авторів, визначальним для формулювання цілей та інтересів міжнародних акторів.

Конструктивізм пояснює вплив міжнародних інститутів процесами соціалізації на міжнародному рівні. У цьому процесі держави, їхнє політичне керівництво і суспільства під впливом конфронтації із іншими міжнародними акторами вчаться діяти у рамках певної системи правил, конвенцій та норм, яка регулює їхнє співіснування та взаємодію. Структура міжнародної системи розглядається конструктивістами як більш соціальний‚ ніж матеріальний‚ феномен.

Оцінюючи такий підхід‚ необхідно зазначити‚ що він дозволяє пояснити особливості поведінки окремих акторів у міжнародній системі‚ але залишає поза увагою системні впливи на неї. Фактично‚ він редукує мотивації держав у міжнародній системі до захисту їхніх цінностей та ідентичності‚ залишаючи поза увагою об’єктивну складову державних інтересів. Тобто‚ конструктивістська методологія може розглядатися виключно як доповнення до методів двох перших парадигм.

Проте заслугою конструктивістів стала спроба перенести увагу з об’єктивних на суб’єктивні фактори міжнародної політики. Вони показали‚ що так звані об’єктивні фактори‚ наприклад‚ потреби будь–якої держави у дійсності мають суб’єктивну природу.

Як обґрунтовано зазначає російський вчений П.А.Циганков‚ державний інтерес є категорією "об’єктивно–-суб’єктивною". У його основі лежить суб’єктивне сприйняття певним міжнародним актором його об’єктивних потреб‚ спричинених його економічною‚ соціальною‚ політичною і іншою ситуацією. А отже‚ поняття державного інтересу та інші поняття‚ які звичайно використовуються для аналізу міжнародної політики‚ цілком підпадають під фундаментальну для соціології теорему Томаса‚ яка стверджує‚ що суспільна поведінка індивідів та соціальних спільнот визначається їхніми уявленнями про те‚ що є для них реальністю. Для них реальним є те‚ що вони вважають таким.

Тому навряд чи є підстава говорити про об’єктивні і суб’єктивні‚ істинні і фальшиві‚ реальні та уявні державні інтереси. Державним інтересом є не просто усвідомлення певною соціальною спільнотою (міжнародним актором) власних потреб‚ що витікають із умов її існування та діяльності‚ як вважають декотрі автори‚ а усвідомлення нею власних потреб на основі певних норм‚ цінностей та уявлень‚ зумовлених власною історією‚ ідеологією та традиціями.

Оскільки у будь-якому суспільстві існує велика кількість так званих груп впливу‚ тобто інституалізованих і організованих акторів внутрішньополітичного процесу‚ що беруть участь у формуванні зовнішньої політики або впливають на неї‚ державні інтереси є значною мірою рівнодіючою їхніх інтересів. Конкретні державні інтереси – динамічна категорія‚ яка постійно модифікується під впливом змін у співвідношеннях між групами впливу‚ а також загальносуспільних ціннісних зрушень. Незмінними залишаються лише базові цілі міжнародних акторів – самозбереження (збереження суверенітету) і покращення свого абсолютного та релятивного становища у міжнародній системі.

Оскільки‚ таким чином‚ поведінка міжнародних акторів визначається не якимись об’єктивними потребами‚ факторами і інтересами‚ а суб’єктивним сприйняттям цих потреб‚ факторів та інтересів‚ вона не є і не може бути стабільною та об’єктивно детермінованою. Вона визначається ідентичністю міжнародного актора‚ тобто його колективним світосприйняттям‚ яке отримало назву політичної культури.

Як демонструють у своїх дослідженнях конструктивісти‚ ідентичність міжнародних акторів не є константною. Вона змінюється в залежності від зовнішніх впливів і соціалізаційних процесів у міжнародній системі. Колективні актори‚ зокрема держави‚ як і окремі люди‚ вчаться на своїх і чужих помилках. Вони засвоюють певні уявлення‚ які набувають характеру панівних ідеологій‚ підпорядковують себе певним нормам і правилам‚ формують і змінюють системи цінностей‚ символів і стереотипів.

Тому політична культура також змінюється. Навчившись впливати на такі зміни‚ керувати ними у бажаному напрямкові так‚ як ми впливаємо на світогляд окремих індивідів‚ ми можемо змінити поведінку держав і інших акторів у міжнародній системі. Отже‚ міжнародного миру можна досягти‚ змінивши ціннісні системи міжнародних акторів‚ перебудувавши їх таким чином‚ щоб прагнення до миру і пов’язані з ним такі цінності‚ як толерантність‚ зорієнтованість на ненасильницькі засоби у розв’язанні міжнародних конфліктів‚ прагнення до діалогу‚ взаємоповага представників різних етносів‚ рас‚ культур і цивілізацій набули характеру ціннісних імперативів. Така система цінностей і отримала назву культури миру.

Підведемо підсумки. Аналіз перерахованих вище теоретичних підходів змушує нас зробити висновок про те‚ що неореалізм‚ неоінституціоналізм та соціальний конструктивізм віддзеркалюють різні сторони міжнародно–політичної реальності‚ а тому їхні постулати мають розглядатися не як альтернативні судження про неї‚ а у діалектичному взаємозв’язку між собою.

А отже‚ як для усвідомлення та теоретичного узагальнення існуючої політичної реальності‚ так і для практичного використання у плануванні та здійсненні політичних акцій‚ ми маємо використовувати всі три парадигми‚ попри те‚ що вони виходять із діаметрально протилежних аксіом про характер людини та природу людського суспільства.

З перерахованих вище теоретичних напрямків‚ лише конструктивізм стверджує‚ що оскільки проблеми війни і миру мають перед усім не об’єктивну‚ а суб’єктивну природу‚ то змінюючи ідентичність міжнародних акторів‚ можна зробити їх більш толерантними‚ схильними до діалогу та інших ненасильницьких засобів розв’язання існуючих суперечок і конфліктів.

Досягти таких позитивних змін ідентичності міжнародних акторів можна шляхом цілеспрямованого формування у них культури миру‚ яка має стати частиною їхньої політичної культури.

5. "Культура війна" - нова синтетична концепція, що розглядає трансформацію війни як соціокультурного феномену цивілізації в напрямку від "культури насилля" до "культури ненасилля". Інституціалізація поняття "культура війни" відбулася в середині 90-х років ХХ століття, термін вперше офіційно запроваджено в документах ООН і ЮНЕСКО, присвячених концепції та програмі "культура миру".

Базовими поняттями категорії "культура війни" є "культура" та "війна". Але "культура війни" та "культура" і "війна" - поняття не рівнозначні. У "культурі війни" поняття "культура" і "війна" неавтономні, вони існують несамостійно. У даному випадку поняття "культура" виступає як іманентний елемент по відношенню до війни. Словосполучення "культура війни" утворює єдине поняття, тоді як інше словосполучення "культура" і "війна" складається з двох самостійних понять, що взаємодіють між собою. У цьому контексті поняття "культура" має не стільки культурологічний, скільки соціолого-політичний вимір і виявляється не у вузькому її розумінні як результату творчої активності та найвищого досягнення інтелектуальної діяльності, а в широкому плані, що включає у себе суму різноманітних видів людської діяльності, знання, досвід. Такому підходу відповідають дефініції культури як предмета загального консенсусу (Д.Роуз), як тканини значень, витканої в процесі людської діяльності (К.Гіртц), як символічного універсуму, в якому люди формують своє життя і надають йому сенсу (Е.Кассирер), як важливого чинника не тільки проголошення єдиного глобального етосу, але й формування зразків образу життя (Х.Кінг).

Багатозначним є й поняття "культура насилля", яке досить часто вживається поруч із поняттям "культура війни": воно може означати як владу з державною монополією на насилля, так і навмисне насильницьке обмеження життя людей фізичними засобами аж до позбавлення їх життя; може бути як конкретно-ситуативним, неопосередкованим, так і структурним, викликаним несправедливими соціальними системами (звідси завдання модернізації несправедливих соціальних систем); може здійснюватися як завдяки застосуванню воєнної машини, так і з використанням невоєнних засобів безпеки; призвести як до пригноблення супротивника (опонента), так і викликати контрнасилля, сприяти формуванню "культури безкарності" (К.Аннан).

"Культура війни" як феномен історії та багатьох цивілізацій увібрала в себе дуже багатий і надзвичайно суперечливий людський досвід. Вона активно впливала на всі сфери людського життя і містить у собі не тільки уроки "битв та перемог", але й перетворювальні елементи. Тому було б помилкою розглядати "культуру війни" як однозначну протилежність, антипод "культурі миру". Це не статичні та застиглі протилежності з різними полюсами, а надзвичайно складний, діалектично суперечливий процес переходу однієї якості в іншу.

"Культура війни" є історично динамічною, багатомірною та багатоаспектною. Її філософсько-концептуальний вимір пов’язаний із визначенням війни та збройного насилля як специфічного феномену цивілізацій, з формуванням понятійного апарату, з аналізом світоглядних проблем війни та критичним розглядом різних її інтерпретацій. Правовий вимір визначається застосуванням міжнародного гуманітарного права в різних ситуаціях; міжнародно-правовою регламентацією збройної боротьби; міжнародно-правовим захистом культурних цінностей. Соціально-культурний вимір передбачає аналіз війни як ситуації соціального конфлікту, який вимагає відповідно й соціальних (а не тільки військових та силових) методів розв’язання, а також розгляд докорінних соціальних змін крізь призму безперервного процесу, що має насильницький або ненасильницький характер. Соціально-культурний підхід включає також визначення відношення до таких цінностей, як цінність життя, справедливість, свобода, солідарність, права людини, толерантність, розвиток. Військово-політичний вимір - скерування військових доктрин та концепцій, співвідношення воєнних і невоєнних засобів безпеки, принципи військового будівництва та керівництва збройними силами з боку органів влади, право прийняття рішення з приводу оголошення війни, початок воєнних дій, їх припинення, підготовку та укладення мирного договору або угоди, механізми розв’язання збройних конфліктів, цивільний контроль за військовою сферою. Надзвичайно складним, суперечливим та плюралістичним є етичний вимір "культури війни": вона формує моральні цінності як зі знаком плюс (героїзм, хоробрість, сміливість, честь, відважність, патріотизм тощо), так і зі знаком мінус (жорстокість, безжальність тощо). Сама війна може бути і злом (агресія, загарбницька війна, колоніальна війна), і акцією, яку здійснено з грубим порушенням міжнародного права, і воєнним гарантом миру, і проявом справедливості (війна справедлива, оборонна, визвольна), і засобом припинення протиправних дій. Соціально-психологічні аспекти "культури війни" охоплюють проблеми агресивності і неагресивності людського мислення і поведінки, "неврівноваженості свідомості", природи агресивних інстинктів, формування мілітаристського духу та стереотипів "свій - чужий", "ми - вони", "образу ворога", без якого в історії людства не відбулося жодної війни. Науково-технічний вимір "культури війни" визначається тим, що наука і війна завжди були одна по відношенню до одної потужним поштовхом для виявлення кожною з них своєї головної якості. Війна завжди жадібно всотувала повітні досягнення науки і техніки, а наука докорінно змінювала характер самої війни, постійно розширюючи власні інтелектуальні горизонти.

"Культура війни" взаємодіє з правом війни ("Гаазьке право"), яке, крім багатьох спільних з нею рис, має свій власний зміст - це правова система міжнародного гуманітарного права, яка регулює поведінку сторін у період збройних конфліктів. Правомірним є виділення також категорії "мистецтво війни", яка, як і "право війни", взаємодіє з "культурою війни", але не є адекватною їй і не покривається нею - це галузь військової справи і воєнної діяльності, це майстерність у підготовці і проведенні конкретного виду війни, військових операцій, це глибоке стратегічне й тактичне мислення. Дуже важливий аспект "культури війни" - її "одержавлення", яке виявляється у державній монополії на збройне насилля, в існуванні державних структур, що працюють на війну, у державному бюджетному забезпеченні військової машини.

Війни розрізняються за масштабами - світові, локальні, регіональні; за метою – справедливі, несправедливі, визвольні, колоніальні, завойовницькі; за політичним характером – міждержавні, внутрішньодержавні (громадянські); за способом ведення – тотальні, оборонні, партизанські; за характером військової техніки – морські, ядерні тощо. Виділяють війни цивілізаційні, інформаційні, психологічні, "холодна війна" і "холодний мир". У розумінні сутності війни як соціального явища важливу роль відіграє розкриття змістовних параметрів понять "міжнародний конфлікт", "збройний конфлікт", "збройний конфлікт неміжнародного характеру", які мають політичний, правовий і гуманітарний вимір.

Одна з форм збройної боротьби – заколот-війна, яка виявляється в різних локальних війнах і конфліктах, у міжнародному тероризмі. Характерні її риси - відсутність чітко виражених ліній протистояння, величезні просторові параметри, ангажованість широкого кола громадян, неурядових політичних та релігійних організацій, активна диверсійна діяльність, відсутність єдиного центру політичного та військового керівництва, непогана координація дій заколотників у міжнародному масштабі, загострення гуманітарних проблем, доведення їх у багатьох випадках до рівня гуманітарної катастрофи. В умовах "заколоту-війни", як правило, ігнорується Міжнародне гуманітарне право - "право війни" (Гаазьке право) та право захисту жертв збройних конфліктів (Женевське право). Термін "заколот-війна" запроваджено до наукового обігу у першій половині ХХ століття російським воєнним теоретиком А.Свєчиним і в середині ХХ століття представником російського зарубіжжя, учасником першої світової війни полковником Є.Е.Месснером. Свєчин розуміє "заколот-війну" скоріше як збройний конфлікт неміжнародного характеру, викликаний соціально-політичними чинниками.

У Месснера - це нова форма збройного конфлікту. На даний момент поняття "заколот-війна" тлумачать широко, тому, на нашу думку, досить важко умістити його в одну чітко окреслену дефініцію, бо заколот-війна має багато форм і варіацій та являє собою новий вид викликів міжнародній безпеці в ХХІ столітті.

Перетворення "культури війни" на "культуру миру" - стратегічне завдання всієї світової спільноти на тривалу історичну перспективу. Воно передбачає відхід як суспільних інститутів, так і окремих громадян від цінностей, поглядів та форм поведінки, сформованих в умовах війни і насилля, їх переорієнтацією на цінності, погляди та форми поведінки, що відповідають ненасильницьким соціальним змінам, соціальній справедливості, культурі миру.

Культура миру - миротворча концепція, ініційована, як і "культура війни", ООН і ЮНЕСКО в 90-ті роки ХХ століття і опрацьована в їх основних документах - Декларації про культуру миру, Програмі дій у галузі культури миру.

Мета цієї концепції - сприяння глобальному рухові в напрямку швидкого переходу від культури насилля і війни до культури миру і ненасилля в третьому тисячолітті. На перший план висувається завдання формування цінностей миролюбності, миротворчості, толерантності, неагресивного мислення і неагресивної поведінки, посилення "мирних генів" та приборкання "генів агресії". Головними елементами цієї в основному сформованої концепції є а) принципово нове розуміння соціального діапазону миротворчості як відносин не тільки між державами, але й між етнічними, соціокультурними та релігійними групами в країнах - з максимальним урахуванням не тільки юридичних, але й соціальних, культурологічних, етнічних, конфесіональних чинників, особливостей національного характеру, історичних традицій народів; б) взаємозв’язок миротворчості з культурою демократії і розвитком як соціальним (а не тільки економічним) процесом; в) чітко диференційований підхід до розгляду конфліктних, постконфліктних ситуацій і попереджувальних дій, що мають на меті запобігання можливих конфліктів; г) орієнтація у побудові миру на заходи превентивного, освітнього характеру, на виховання людей у дусі миру, на посилення міжнародного діалогу та вільного доступу до інформації; дослідження національних методів затвердження ідеалів миру, демократії та прав людини, а також ненасильницького розв’язання конфліктів.

У концепції "культура миру" поняття "культура" і "мир", що відображають стан протилежний війні, є поняттями неавтономними, вони існують поруч. У словосполученні "культура миру", як і у "культурі війни", поняття "культура" охоплює не тільки культурологічний, але передусім соціолого-політологічний аспект. Еквівалентом "культури війни" в англійській мові за змістом є не "world culture” a "culture of peace". У контексті миротворчості поняття "мир" крім юридичного тлумачення - в міжнародному праві не стан, протилежний війні, відсутність збройної боротьби між державами, мирна угода між учасниками конфлікту про припинення збройного протистояння, відносини між державами, що базуються на проведенні політики ненасильницькими засобами - має багато інших змістовних варіантів, які мають як правові, так і моральні аспекти. Основні з них: відсутність ворожнечі, незгоди; приязнь, одностайність, доброзичливість, дружба між різними агентами соціальних відносин; спокій, дружелюбність, злагода - як соціально-психологічний і моральний стан людської душі, що формує стиль мислення і поведінки. Віддзеркаленням термінологічної "єдності в розмаїтті" категорії "мир" є й такі його розуміння: мир життя, життєвий або "живий" мир, мир - громада; мир як природна норма індивіда, колективу, народу, людства, яку виводять з гармонійно-натурального стану Природи - Космосу. "Мир" має також філософський вимір - як ідеал і найвища цінність людства.

Комплексний підхід до аналізу поняття "культура миру" виявляється в урахуванні всієї системи соціальних, економічних, соціально-психологічних, культурних, освітніх та виховальних чинників, що базуються не тільки на безумовно позитивних миротворчих цінностях, але й враховують усю гаму суперечностей та зіткнень між традиціями, переконаннями, поглядами, стереотипами мислення й поведінки в цій сфері. Зміст та значення культури миру визначається поєднанням ціннісних настанов, світоглядних ідей, традицій, стилів поведінки та життя, які, як не сформульовано в документах ООН і ЮНЕСКО, відображають та підтримують: а) повагу до життя, людей та всіх їх прав; б) відмову від будь-яких форм насилля та участь у запобіганні насильницьких конфліктів завдяки повному усуненню причин їх виникнення і розв’язанню проблем за допомогою діалогу та переговорів; визнання однакових прав і можливостей чоловіків і жінок; г) визнання права кожної людини на свободу вираження поглядів та переконань і на доступ до інформації; д) дотримання принципів демократії, свободи, справедливості, толерантності, співробітництва, плюралізму, культурного розмаїття, діалогу і взаєморозуміння між народами, етнічними, релігійними, культурними та іншими групами і між окремими людьми; е) дотримання принципів соціально-орієнтованого суспільства, яке захищає права слабих членів шляхом прийняття послідовних і довготривалих заходів, скерованих на розвиток, у центрі якого стоїть людина і який базується на взаємній підтримці; ж) всебічна участь у процесі справедливого задоволення потреб нинішніх та прийдешніх поколінь у галузі розвитку і охорони навколишнього середовища.

У методологічному плані головними елементами в розкритті соціоментальних підстав культури миру є визначення змісту таких категорій, як миролюбність, світосприйняття, миротворчість, побудова миру, толерантність, сила як інструмент розв’язання конфліктів, насилля як історичний рудимент культури війни, ненасилля. Особливого значення набуває етичний кодекс прихильника миру - особистісна інтерпретація морально-етичних проблем миру, своєрідний кодекс моральної поведінки людини в миротворчому процесі.

Створення культури миру діалектично пов’язане з моделями побудови миру, сконструйованими на базі поєднання основних чинників міжнародного життя та "моделей" зв’язків у системі миру, для яких характерна усталеність, повторюваність, стабільність, безперервність, верифікація, альтернативність, варіантність. Діючі моделі базуються в неузаконеній конфігурації державних кордонів, легітимній структурі двосторонніх і багатосторонніх відносин, на принципах взаємодії та співробітництва, які визнають актори міжнародного співтовариства, на наявності зон інтересів і сфер впливу, на правилах підтримання миру та прийнятних для всіх сторін заходів безпеки. "Модельний вимір" властивий концепціям міжнародних відносин, побудованих на "балансі сил", "рівновазі сил". Він притаманний Вестфальській системі, Версальсько-Вашингтонській системі, яка сформувалася після першої світової війни на основі угоди в рамках Паризької мирної конференції (1919 - 1929 рр.) і Вашингтонської конференції (1921 - 1922 рр.), Ялтинсько-Потсдамській системі (мирному співіснуванню держав з різним суспільним ладом), біполярній системі "холодної війни".

На зламі ХХ і ХХІ століть чітко виявився плюралізм протилежних підходів до трактування світового порядку: багатополюсний, однополярний ("монополярний"), "однобагатополярний", (коли одночасно співіснують "однополярність", уособлювана однією супердержавою, і "багатополярність", якої дотримуються інші країни), моноцентричний, "регіоналізований світ", в якому можна чітко окреслити нові лінії протистояння і конфліктів - не тільки на ґрунті політичних та економічних інтересів, але й в галузі культури, етнополітики, національної і конфесійної належності. Існує також і точка зору, згідно з якою застаріла не тільки "біполярність", а й "багатополярність", і "однополярність", а сучасний світ являє собою багаторівневу і динамічну міжнародну та міждержавну систему, в якій дедалі більше висувається на перший план необхідність прийняття рішень за участю багатьох сторін та створення нових міжнародних інститутів. Правомірно також виділення "статичних моделей" міжнародних відносин, які відрізняються нестабільністю, не піддаються прогнозуванню і мають ситуативний вимір (аналіз на основі post factum).

Гіпотетично можливий також варіант безполюсного миру, яким керує міжнародна спільнота, але цього навряд чи можна досягти на практиці, принаймні на даному етапі історичного розвитку.

Потенційні можливості нових парадигматичних версій світової спільноти в ХХІ столітті визначаються ресурсною взаємодією (конкуренцією) акторів міжнародної ситуації та інституціональної світової системи; різними концептуальними політологічними, правовими та морально-етичними підходами до моделювання інституціональної міжнародної сфери; найоптимальнішим поєднанням централізованих та децентралізованих важелів впливу на міжнародний політичний процес з наростанням - на тлі "політичного плюралізму" - духовно-моральної єдності сучасної цивілізації. В умовах переходу світової спільноти від миру міжнародного (побудованого після першої світової війни) до миру глобального першорядне значення мають такі проблеми: роззброєння як матеріальна гарантія миру і магістральний напрямок спільних зусиль усього світового співтовариства на формування системи глобальної стабільності та безпеки, нестандартний підхід до гарантування міжнародної безпеки в умовах нових загроз, особливо у боротьбі з міжнародним тероризмом. Невоєнні засоби - це сукупність соціальних інститутів, правових норм, духовних цінностей, інформації і технічних систем загального призначення, які держава використовує для впливу на внутрішні та зовнішні відносини з метою укріплення воєнної безпеки. У військовій доктрині РФ міститься їх перелік - це політико-дипломатичні, міжнародно-правові, економічні засоби. До решти зараховують інформаційні, ідеологічні, психологічні, гуманітарні, розвідувальні (політична, економічна, науково-технічна розвідка) засоби, громадська (ненасильницька) оборона. Один з нових видів гарантування безпеки (поряд з воєнно-політичною, економічною, екологічною тощо) - безпека гуманітарна, яка являє собою "людський вимір" безпеки, для якої головною метою є людина, її інтелектуальний, духовний, морально-етичний потенціал. Таке трактування гуманітарності призвело до інституціалізації термінів "гуманітарна інтервенція", "гуманітарні операції сил ООН", "гуманітарна катастрофа", "примушення до миру" з метою укріплення безпеки і стабільності.

Для гуманітарної безпеки важливе методологічне значення має вперше здійснене в хартії європейської безпеки закріплення гуманітарного аспекту безпеки і системи таких категорій, як співробітництво, солідарність, партнерство, консенсус, довіра, транспарентність. Вперше базові категорії глобальної безпеки "мир" і "безпека" було охарактеризовано за допомогою таких ціннісно-нормативних категорій, як "співробітництво між державами" і "довіра між людьми у державі"; вперше людський, економічний, воєнно-політичний вимір безпеки було розглянуто як одне ціле.

Необхідно виділити проблеми нової галузі етичного знання - етики безпеки, що формується на ґрунті загальнотеоретичної етики і різних спеціалізованих течій етичної думки - воєнної етики, політичної етики, біоетики тощо. В ній виділяють такі аспекти: а) формування принципово нового світоглядного вектора особи, яка бере участь у забезпеченні системи національної безпеки, об’єктивне сприйняття нових загальнопланетарних і національних реалій і тих суттєвих зовнішньо- і внутрішньополітичних змін, що відбулися після руйнації біполярного світу; б) розгляд ідеї національної безпеки у безпосередньому зв’язку з концепцією стабільного розвитку, яка набуває дедалі більшого наукового визнання і виступає як її невід’ємна частина і одночасно умова її реалізації; в) високий рівень політичної свідомості воїна, бо деполітизація армії та її аполітичність - поняття не тільки не тотожні, вони взаємовиключають одне одне; г) по-новому ставляться до вирішення низки морально-етичних питань, у числі яких пріоритетними є інтелектуальні і духовні начала стилю мислення і поведінки, формування неагресивного типу особи.

Перехід армії на контрактну основу додає суттєві елементи у розуміння таких понять як "військовий обов’язок", "військова повинність", патріотизм, які під впливом "ринкової філософії" можуть набувати суто прагматичного характеру. Серйозна проблема - політичний престиж як самої армії, так і військової служби, в тому числі взаємодія армії з іншими інститутами держави. З військовим престижем тісно пов’язана і така соціально-етична категорія, як "захисник Вітчизни", якій потрібні нові гуманістичні поштовхи.

До найважливіших моральних проблем національної безпеки відноситься етика міжнаціональних і міжетнічних відносин. Агресивний націоналізм та деструктивний сепаратизм завдали нищівного удару духовним цінностям народів. Тому одне із невідкладних завдань - зміцнення правової та моральної бази цивілізованої співдружності, співтворчості різних етносів як в рамках окремої держави, так і в загальнопланетарному масштабі.

В документах ООН і ЮНЕСКО з проблем культури миру вперше на такому рівні було зроблено спробу охарактеризувати миротворчий процес як процес не спонтанний, не стихійний, а структурований, що відзначається низкою системних прикмет. Виділено такі його базові елементи, як глобальний характер руху "в напрямку швидкого переходу від культури насилля і війни до культури миру і ненасилля в новому тисячолітті" (преамбула ухваленої 10 листопада 1998 р. Генеральною Асамблеєю ООН "Декларації про культуру миру"); поєднання ціннісних настанов, світоглядних ідей, традицій, типів поведінки та стилю життя (стаття 1 Декларації); процес перетворень індивідуального, колективного та інституціонального характеру (стаття 2 Декларації). Миротворчий процес розкривається як відкрита і глобальна система (стаття 4 Декларації). Концепція має чітку організаційну спрямованість, цілі, стратегії (вони містяться в ухваленій 10 листопада 1998 р. Генеральною Асамблеєю ООН "Програмі дій у галузі культури миру"); визнано необхідність розробки загальної стратегії культури миру і національних стратегій дій; вказано на необхідність базувати цю роботу на комплексній основі й здійснювати її координацію із заходами в інтересах міжнародного миру й безпеки, що здійснюються зусиллями урядових і неурядових, релігійних, гуманітарних, творчих та інших організацій (див. пп. 1-3 Програми).

Варто розглянути функції миротворчого процесу, що надають йому цілісність: пізнавально-теоретична, інтегративно-комунікативна, програмно-цільова (прогностична), соціально-перетворювальна, інформаційна, регулювальна, комплексна, корективна, стимулювальна, оціночна, спонукальна, захисно-наступальна. "Програми дій" і стратегії передбачають реалізацію широкого кола проблеми - миротворчість в умовах збройних конфліктів, запобігання конфліктів, пов’язаних із насиллям, встановлення миру після завершення конфлікта; здійснення "освіти для культури миру" і формування на базі "першої грамотності" (базової освіти) "другої грамотності", що має на меті засвоєння "науки жити разом"; підготовка кадрів, які на професійній основі могли б здійснювати реалізацію концепції культури миру і формування мереж, що об’єднують "пропагандистів ідеалів миру" і "прихильників миру"; діяльність омбудсменів (представників з прав людини); створення "лабораторій" запобігання соціальних конфліктів, функціонування системи асоційованих шкіл та кафедр ЮНЕСКО.

Необхідно розглянути й такі важливі проблеми, що впливають на нарощування миротворчого потенціалу; соціальна основа миру, діалектика культури миру і демократії, актуалізація проблем міжнародної моралі, загальнопланетарної свідомості, миротворчий потенціал освіти та художньої культури, миротворчість ЗМІ тощо. В основі міжнародного виховання лежить тріада: міжнародне взаєморозуміння, співробітництво і мир. Вона являє собою одне ціле, що ґрунтується на принципі дружніх відносин між народами та державами, на повазі прав людини і основних свобод. Значення цих термінів співпадають в одному стислому понятті "міжнародне виховання", яке пов’язане з термінами "права людини" та "основні свободи". Внаслідок цього важливим елементом міжнародного виховання стає громадське виховання, що має у формуванні миру яскраво виражені національні і міжнародні аспекти.

Особливу увагу необхідно приділити аналізу практичного досвіду миротворчості та різних форм діяльності в цій сфері: робота національних "комісій істини та примирення", розповсюдження "ініціатив з громадянської служби миру", акції "політики запобігання" (тобто своєчасне розв’язання гострих соціальних проблем), організація за прикладом декількох країн "салонів культури миру" при парламентах, програми ЮНЕСКО "SOS MEДІА", що мають на меті допомогу незалежним засобам масової інформації в екстремальних умовах. Актуальним є розгляд міжнародного комунікативного простору (радіохвилі, супутники) як загального надбання людства, що підлягає регламентації та використанню в спільних інтересах. На порядку денному стоїть питання про створення глобальної мережі комунікацій та обміну інформацією, яка являє собою децентралізовану багатомовну мережу, де всебічне використання знайшли б сучасні інтерактивні комунікаційні технології (у тому числі Інтернет).

Особливу увагу необхідно приділити аналізу гендерній проблемі культури миру; зокрема, реалізації Платформи дій четвертої Всесвітньої конференції з питань становища жінок шляхом мобілізації необхідних ресурсів і політичної волі, включно з розробкою та здійсненням національних планів дій; підтримці ініціативи жінок у галузі миру і вживання конкретних заходів з метою сприяння розвитку рівності між чоловіками та жінками в ході прийняття рішень у галузі політики й економіки; проведенню глобальної компанії підтримки жертв конфліктів та припинення насилля по відношенню до жінок як у родині, так і в ході збройних сутичок; проведенню систематичних наукових досліджень з гендерної проблематики; широкій підтримці участі жінок у засобах масової інформації, а також - перегляд у навчальних матеріалів, які сприяють формуванню у дівчат правильного самовиховання.

У ході аналізу діяльності миротворчих сил ООН ("блакитні каски"), які за санкцією та мандатом Ради Безпеки ООН забезпечують підтримку або відновлення міжнародного миру та безпеки, урегулювання міжнародних збройних конфліктів (за що вони справедливо відзначені Нобелівською премією миру), було звернено увагу на велику внутрішню суперечливість цього виду миротворчості: у політичному плані не завжди компроміс та посередництво демонструють свою ефективність; в моральному плані гуманітарна діяльність несумісна з військовим втручанням; стратегія стримування може відіграти не тільки позитивну, але й - поряд з іншими чинниками - негативну роль, що сприяє експансії насилля. В умовах "насилля на насилля" деформується сама сутність міжнародної відповідальності. Дуже важливе завдання світової спільноти - докорінне вдосконалення правових та організаційних механізмів миротворчості ООН.

Можна зробити висновок, що проект "Культура миру" має чітко виражені гносеологічні риси глобального наукового дослідження. Людство прагне усвідомити своє світорозуміння та світосприйняття в єдиній цілісній системі гуманітарних координат. В перспективі чекатиме переосмислення накопичених знань, критичне засвоєння світової гуманітарної думки та прорив до нового рівня розуміння законів розвитку людини і суспільства. Навчитися жити в мирі не тільки один з одним, але й з собою, любити за життя, а не "жити після смерті", - завдання для кожної людини, досягши яких, вона свідомо й творчо затверджує мир, спочатку кожний у своєму безпосередньому оточенні, а потім і на всій планеті.