Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Курс лекц_й (Київ).doc
Скачиваний:
8
Добавлен:
02.06.2015
Размер:
974.85 Кб
Скачать

Лекція 4:

ПАЦИФІЗМ ТА ЙОГО РОЛЬ У СТРИМУВАННІ ВІЙН

ТА ЗБЕРЕЖЕННІ МИРУ НА ПЛАНЕТІ (2 години)

План:

1. Поняття “пацифізм”, сутність, зміст та форми прояву.

2. Зародження пацифістського руху у XIX ст.

3. Миротворчість і пацифізм у ХХ ст. та основні етапи їх розвитку.

Вступ. На порозі ХХІ століття миротворча думка, що пройшла через важкі випробування ХХ століття, підходить до висновку про приоритетну роль свідомості в досягненні миру на землі.

В статуті ЮНЕСКО записано: “Думки про війну виникають в умах людей, тому в свідомості людей необхідно укорінювати ідею захисту миру. На сучасному етапі тему миротворчості необхідно розглядати не тільки з політичної, економічної, соціальної та ідеологічної точки зору, але й з духовно моральних позицій. Без цього характеристика миротворчих зусиль та рухів трагічного ХХ століття буде зовнішньою, неповною, без розуміння внутрішніх процесів, що відбувалися в свідомості людей та впливали на історію.

Зло, втілене в двох кровопролитних світових війнах, існування антилюдських тоталітарних режимів, створення ядерної зброї, що здатна знищити життя на землі, тероризм, міжнаціональні конфлікти, захоплення заручників, аж до останньої в ХХ столітті війни на Балканах, – це свого роду символ минулого століття.

Моральний регрес людства, на чому наголошував ще М.Бердяєв, продовжується, і наприкінці століття “виявляються все нові і нові форми людської звіриності”, досить витончені та потворні.

1. ПАЦИФІЗМ (від латинського “pacificus” – той, що примиряє) - переконання в тому, що всі війни є злом, наскільки б справедливою не була причина для боротьби. Це переконання часто ґрунтується на релігійній вірі, але має також і гуманістичні та політичні корені. Пацифізм тісно пов'язаний зі спротивом війні, але не тотожний йому, оскільки деякі рухи виступають проти воєн з огляду на непацифістські причини і за допомогою непацифістських засобів.

На світанку західної цивілізації пацифізм виходив із настанов раннього християнства, яке буквально тлумачило Новий Заповіт, закликаючи “не противитися злу насиллям” і “підставляти другу щоку”. Так, наприклад, християни відмовлялися служити у війську Римської імперії. Поступово християнська церква розробила теорію справедливої війни, яка була спрямована на обмеження воєнних дій і визначала справедливі причини виникнення воєн та справедливі методи їх ведення, але й дозволяла християнам воювати, якщо цього вимагала від них держава.

Проте в рамках християнської віри виникла й утопічна течія, спрямована на відродження й утвердження цілковитого пацифізму. До сект, що поділяють пацифістські переконання, належать квакери, меноніти, духоборці та свідки Єгови. У зв’язку з цим, деякі християни вважають пацифізм передусім релігійним, а не політичним явищем, хоча квакери завжди брали активну участь і в політиці.

В часи Відродження політичні мислителі висували на перший план світські аргументи проти війни. Зокрема, голландський філософ XVI століття Еразм Роттердамський піддавав критиці культ лицарства й уславлення війни, викриваючи всю дикість воєн.

Протягом наступних двох століть ряд політичних теоретиків переймалися проблемою, як забезпечити мир між народами, а після закінчення в 1814 році наполеонівських війн, у Європі та в Сполучених Штатах Америки виникли народні рухи за мир. Ці рухи тяжіли передусім до ліберальних поглядів на те, що економічний прогрес та співпраця, а також торжество розуму завдяки освіті зроблять непотрібними жорстокі і руйнівні війни.

Оскільки більшість прибічників пацифізму належали до кола ліберальних демократів, марксисти зазвичай відкидали його як “буржуазний”. Але на початку ХХ століття соціалістичні міжнародні конгреси підтримали рух робітничого класу проти капіталістичних та імперіалістичних воєн, а меншість соціалістів теж були пацифістами і виступали проти всяких воєн.

Спротив війні, включаючи страйки, дезертирство та заколоти, є також складовою анархістської традиції і зумовлюється виступом анархістів проти держави. Більшість анархістів визнавали необхідність застосування насильницькихметодів політичного опору державі, але дехто з них теж був безумовним пацифістом.

Протягом Першої світової війни введення військового призову в Англії та Сполучених Штатах викликало масове поширення відмови служити у війську за велінням совісті з боку осіб, які не бажали воювати. З того часу пацифізм стали визначати більш точно як особисте зобов'язання ніколи не служити в збройних силах. Пацифізм такого роду найбільш поширений у країнах з протестантськими і ліберальними традиціями, які спонукають індивідів посідати свідому позицію, а також намагаються справляти вплив на уряди, домагаючись більш терпимого ставлення до відмов від участі у воєнних діях з релігійних переконань.

Багато хто з пацифістів стає дедалі більшим прихильником руху неучасті чи ненасильницьких форм опору, виступаючи проти расизму та інших виявів несправедливості, проти війн і приготувань до війни. На сучасну пацифістську думку справили вплив застосовані М. Ганді в Індії методи ненасильницької боротьби проти Британської імперії.

У пошуках альтернативи війні пацифісти окреслили також можливості застосування організованого ненасильницького опору як основи політики оборони. З часів розроблення ядерної зброї інтерес до цих ідей значно посилився. Усередині пацифістського руху існують розбіжності в наголосах, наприклад між тими, хто говорить про необхідність проведення міжнародних переговорів і досягнення злагоди між народами, і тими, хто зосереджує увагу на ненасильницькому опорі політиці мілітаризму. Іноді розрізняють також безумовних пацифістів, які віддають перевагу особистій відмові брати участь у війні і виступають проти будь-якого застосування збройних сил, і пацифістів, які підтримують політичні заходи, спрямовані на запобігання війні, але можуть водночас і не відкидати можливість застосування сили такими міжнародними організаціями, як Ліга Націй або Організація Об'єднаних Націй. Багато учасників рухів за мир є пацифістами, але не безумовними.

Пацифізм має й інші відгалуження. Багато хто з пацифістів відмовляється від застосування будь-якого насильства на рівні особистості - чи то у формі покарання, чи для самозахисту. Дехто намагається також поширити принцип ненасильства на організацію суспільства, доводячи, що це покладе край усім формам примусу та експлуатації. Пацифізм зазвичай включає переконання, що цілі визначаються засобами, отже, застосування насильницьких засобів завжди матиме своїм наслідком насильство.

У більш широкому смислі термін пацифізм відноситься до цілого напрямку думки і практичної діяльності в культурі західного світу, націленого на визначення того, коли застосування сили в політичних цілях є виправданим, і встановлення межі навіть і для такого виправданого застосування сили. У такому сенсі її джерела і прояви охоплюють релігійну та філософську моральну думку, теорію права, внутрішнє і міжнародне звичаєве та позитивне право, воєнну теорію і практику. Однак у багатьох контекстах цей термін уживається в більш вузькому значенні. Одне загальновідоме спеціалізоване значення годиться тільки для класичної форми теорії справедливої війни, розробленої в добу Середньовіччя, в той час як для інших стадій розвитку більш широкого вчення існують інші терміни.

Отже, пацифізм – суспільно-політичний рух, який пропагує мир і засуджує будь-які війни, а також приготування до них. Перші пацифістські організації виникли у Великій Британії та США на початку ХІХ ст.

2.В середині XIX століття досить суттєвим елементом європейської дійсності став пацифістський рух, найбільш рельєфно відображений у мирних конгресах, які скликалися з 40-х років XIX століття. Перший мирний конгрес відбувся у Лондоні в червні 1843 р., другий – в Брюсселі у вересні 1848 р., третій – в Парижі в серпні 1849 р., четвертий – у Франкфурті в 1850 р., п'ятий – у Лондоні в липні 1851 р. Ці конгреси ставали все більш багаточисельними. Якщо на першому конгресі було 325 делегатів, то на п'ятому кількість учасників досягла 1200 чоловік. Надалі конгреси продовжували скликатися, однак їх значення зменшилось.

Саме в рамках пацифістського руху відбувалася еволюція старих ідей про вічний мир та повернення до старих європейських ідей та проектів. Але цей рух був неоднорідним за своїм складом, метою та формами діяльності. З одного боку, в ньому, особливо спочатку, досить помітно відчувався вплив революційно-демократичних рухів, які намагались створити деяку противагу об'єднанням європейської реакції, поклавши в його основу ідеї загальноєвропейського миру та свободи. Серед діячів цього напряму були Дж. Мадзіні, Дж. Гарібальді, В. Гюго, Л Блан.

Однак вже на перших конгресах, окрім революційно-демократичної течії, позначився активний вплив помірно-ліберальних кіл. Вони апелювали до загальногуманістичних настроїв, намагаючись знайти собі прихильників не тільки серед громадськості, але і в європейських урядах.

Новим явищем стало “підключення” до пацифістського руху представників урядових кіл, що поклало початок формуванню так званого “офіційного пацифізму”. Розмежування всередині пацифістського руху і прояви “офіційного пацифізму” більш повно визначилося пізніше, але вже в 40-50-х роках XIX століття перші ознаки цього розмежування простежуються доволі чітко.

Нарешті, саме в другій половині XIX століття почали активно створюватися нові загальносвітові організації та союзи, які стимулювали появу всесвітніх універсальних ідей. Одночасно все активніше пропагувалися європейські федералістські теорії, що виходили з кіл, зв'язаних з урядами європейських держав. Французький історик П. Ренувен, який детально вивчав європейський рух того періоду, зазначав, що в різних країнах одночасно підтримувалась ідея Об’єднаних Штатів Європи. І дуже часто саме в Об’єднаних Штатах Європи його прихильники вбачили засіб встановлення миру.

Ми вже згадували перші мирні конгреси. Найбільш дієвим з них був третій, паризький (1849 р.), на якому головував видатний французький письменник Віктор Гюго. На відкритті конгресу Гюго виступив з промовою, в якій сказав: “Настане день, коли ти, Франціє, ти, Росіє, ти, Італіє, ти, Англіє, ти, Німеччино, – всі ви, всі нації континенту, не втрачаючи своїх визначальних рис та своєї унікальної своєрідності, всі нерозривно об’єднаєтесь в якомусь вищому суспільстві і створите європейське братство, так само, як колись Нормандія, Бретань, Бургундія, Лотарингія, Ельзас, – злились в єдиній Франції. Настане день, коли єдиним полем битви будуть ринки, відкриті, для торгівлі, і уми, відкриті для ідей! Настане день, коли ядра та бомби будуть замінені виборчими бюлетенями, загальним голосуванням, мудрим посередництвом великого верховного сенату, який буде для Європи тим, чим є парламент для Англії, сейм для Німеччини, Законодавчі збори для Франції. Настане день, коли ми побачимо два гігантських союзи держав – Сполучені Штати Америки та Сполучені Штаті Європи, які стануть обличчям один до одного і скріплять дружбу, потиснувши руки через океан, будуть обмінюватися своїми творами, виробами своєї промисловості, витворами мистецтва, геніальними обдаруваннями: побачимо, як вони піднімають нове на всій земній кулі, заселяють пустелі, під пильним оком творця удосконалюють все створене ним й ради загального благоденства об’єднають воєдино дві неосяжнісили - братство людей і могутність бога!”. У цих словах великого французького письменника була викладена нова філософія і новий етап пацифістського руху.

Лозунг “Сполучені Штати Європи” використовувався також створеною у 1867 році в Парижі Лігою Миру (з 1872 р. – Товариство друзів миру, а з 1883 року – Арбітражне товариство). Тоді ж у Женеві була створена Міжнародна ліга миру і свободи, яка в своїй діяльності звертала більше уваги на політичні та соціальні питання. В міжнародних питаннях вона також повернулася до ідеї Сполучених Штатів Європи. Підтвердженням цьому стало видання Лігою спеціального друкованого органу під назвою “Сполучені Штати Європи”, що згодом став видаватися в Берні щомісячно.

В цілому європейський пацифістський рух і пацифістські організації середини та другої половини XIX століття залишили помітний слід в історії світового пацифізму і в теорії вічного та справедливого миру. Його учасники намагалися перенести теоретичні пошуки та проекти в практичну діяльність різних міжнародних та пацифістських організацій, намагаючись наповнити конкретним змістом численні мирні проекти, які висувалися в минулому (особливо у ХVІІ - XIX століттях).

3.У ХХ ст. миротворчість та пацифізм наповнились новим змістом. Це було пов’язано насамперед з тим , що у ХХ ст. людство зіткнулося з новими глобальними викликами – двома світовими війнами. Поняття пацифізму, миротворчості і ненасилля в ХХ ст. відрізняються багатоплановістю і різноманіттям. Існувала миротворчість:

  • офіційна ( дипломатична і політична), ліберальна, соціал-демократична і радикальна;

  • псевдомиротворчість тоталітарних режимів;

  • індивідуальна миротворчість таких видатних особистостей як Л. Толстой, М. Ганді;

  • релігійна, що спиралася передовсім на духовні цінності і процеси;

  • глобальна, яка створила концепцію “культури миру”.

Миротворчість була пасивною і активною, абсолютною і відносною. Ми маємо сьогодні негативне і позитивне розуміння миру. Перше має на увазі мир як просту відсутність війни, інше передбачає мир без війни при наявності гарантій і факторів, які роблять цей мир конструктивним, справедливим і демократичним. В основі цього розуміння взаєморозуміння, терпимість, економічний і соціальний розвиток, демократія і свобода.

Існує велика кількість видів миротворчої діяльності, зокрема це форми неучасті у війні і насиллі; різноманітні способи примирення противників за допомогою посередників; теоретичні проекти встановлення загального миру; спроби створення міжнародних органів, що гарантують безпеку і збереження миру, зокрема міжнародного арбітражу; мирні конгреси і конференції; демонстрації і маніфестації; релігійно-філософські теорії і т.п.

Хронологічно історія миротворчості у ХХ ст. поділяється на якісно відмінні один від одного періоди:

  1. від початку століття до початку І світової війни;

  2. Перша світова війна;

  3. міжвоєнний період;

  4. період холодної війни;

  5. 90-ті роки ХХ ст.

Офіційний пацифізм ХХ ст. бере свій початок з міжнародних конференцій у Гаазі на урядовому рівні, учасники яких були сповнені рішучості виробити такі правові норми та механізми, які забороняли б або обмежували війни та варварські методи їх ведення.

У травні 1899 р. в Гаазі відбулась І Гаазька конференція миру, скликана за ініціативою царського уряду Росії. 109 представників з 26 країн Росії, Франції, Німеччини, Великобританії, США, Австро-Угорщини, Італії, Іспанії, Бельгії, Нідерландів, Данії, Швеції, Норвегії, Греції, Туреччини, Персії, Японії, Китаю та ін. обговорили питання скорочення та обмеження озброєнь; міжнародної кодифікації законів і звичаїв війни; міжнародного арбітражу та третейського суду тощо. Результатом конференції стали спільно вироблені декларації та резолюції про бажане скорочення військових витрат; про обмеження сухопутних озброєнь, зокрема, про заборону особливо руйнівних і жорстоких видів зброї, таких як отруйні гази, оболонкові кулі і т.ін. Були також прийняті “Положення про закони і звичаї сухопутної війни” і “Конвенція про мирне вирішення міжнародних суперечок”. Головним підсумком конференції стало створення постійного міжнародного арбітражу.

У жовтні 1907 р. відбулася Друга Гаазька конференція миру, яка прийняла рішення про створення судової третейської палати для розгляду міжнародних конфліктів; про збереження можливих торговельних і промислових відносин між населенням країн, що воюють між собою і нейтральних країн; про розповсюдження обмежень, прийнятих для сухопутних війн і т. ін.

Таким чином, на початку ХХ ст. виразно заявила про себе традиція офіційного пацифізму, що діяв на міждержавному і дипломатичному рівнях.

В цей період існував також рух неурядових організацій пацифістські товариства і асоціації діяли в США, країнах Західної Європи, Росії.

Як вважають сучасні дослідники, антивоєнні сили на зламі віків мали достатній потенціал, щоб запобігти війні. На початку ХХ ст. близько трьох тисяч членів різних миротворчих організацій в Європі та Латинській Америці являли собою транснаціональний рух, що об’єднався під назвою пацифізм.

Однак трагічний розкол між цими силами, насамперед між ліберальним пацифізмом і соціал-демократичним рухом, став головною причиною того, що світ на початку ХХ століття не вдалося зберегти.

Ліберальні пацифісти, які вважали війну абсолютним злом, не могли прийняти агресивну позицію соціал-демократів, що вітали війну як неодмінну умову соціальної (знову ж таки насильницької) революції.

Вони помилково вважали, що технічний рівень озброєнь того часу є ледве не гарантією миру, і головною метою вважали врегулювання міждержавних конфліктів шляхом арбітражу, міжнародних конвенцій та організацій.

Зі свого боку, соціалісти та лідери робітничого руху вважали недопустимими класові компроміси з “буржуазними урядами” і напередодні війни закликали робітників скористатися кризою, породженою війною, для повалення несправедливого суспільного устрою. Таким чином, “для соціалістів ідея невідворотності війни легко трансформувалася в ідею її очікування”. Що стосується помірно-реформаторського напряму міжнародної соціал-демократії, то його діячі фактично перейшли на позиції своїх національних урядів та приєдналися до лозунгу “захисту вітчизни”.

Послідовно миротворчу позицію в перші десятиліття ХХ ст. зайняли лише прихильники духовного оновлення та удосконалення людини. Постаттю дійсно світового значення став Л.М.Толстой, який у своїх філософських та релігійних творах поглибив християнське вчення про несупротив злу насиллям, що знайшло вираз в Нагорній проповіді. Толстой наголошував на історичні необхідності не тільки теоретичного вивчення але й практичного втілення в життя закону ненасилля. В останніх розділах своєї книги “Царство Боже всередині нас” (1890-1893 рр.) він із прозорливістю писав про майбутні воєнні та революційні конфлікти, які є логічним наслідком ідеологій безбожництва та насильства. В той же час він вірив, що прийде час, коли людство відкине насильство та встановить більш справедливу, “відповідно нову” форму життя.

В статті “Кінець століття”, написаній як відгук на події першої російської революції, Толстой змальовує історичний шлях, який пройшли християнські народи. “Человечество жило по законам насилия, – пише він, ― и не знало никакого другого… Явилось Христианство, которое подтвердило людям истину о том, что есть только один закон, общий всем людям, дающий им наибольшее благо, – закон взаимного служения, и указало на причину, по которой этот закон не был осуществлен в жизни. Он не был осуществлен потому, что люди считали необходимым и благотворным употребление насилия для благих целей и считали справедливым закон возмездия. Христианство показало, что насилие всегда губительно и возмездие не может быть применяемо людьми”.

Стаття “Закон насилля і закон любові”, що була написана в 1908 р. і яку вважають духовним заповітом Толстого, – це протест проти будь-яких насильницьких дій, що порушують братське, гуманне ставлення людей одне до одного. В цілому вчення Толстого про ненасилля можна вважати запереченням західних політичних концепцій пацифізму, – ліберальних чи соціал-демократичних, – тому що його філософія ненасилля та відмови від війни відбулася “не від концептуальної політичної системи, в якій уже існуючі національні держави намагалися знайти шлях до “peace”, а від повного нерозуміння цієї системи та нехтування нею”.

Позиція Толстого знайшла широку підтримку в США та Великобританії. Поряд із вченням Л.Толстого існували й інші чисто духовні рухи, що заперечували війну та насилля. Вони були поширені в США, Європі та Росії. Це були мирні церкви квакерів, менонітів, баптистів, п’ятидесятників, адвентистів сьомого дня та братства духоборців.

Саме в середовищі цих церков напередодні Першої світової війни існував рух за відмову від військової повинності та участі у збройних діях. При цьому, якщо європейські мирні церкви наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. переживали занепад і йшли на компроміс із загальною військовою повинністю, то серед російських сектантів-пацифістів, навпаки, спостерігався підйом антивоєнної активності. Справа в тому, що загальна військова повинність в Росії була запроваджена лише в 1874 р. (під час проведення ліберальних реформ 60-70-х років у Росії, що і призвело до масової відмови від воєнної служби за мотивами совісті. Серед стійких противників воєнної служби варто згадати німецькомовних менонітів, що з XVIII ст. проживали на південних околицях Російської імперії, духоборців-постників – російську секту, що здійснила масове спалення зброї в 1895 р., толстовців, молокан, баптистів, чи євангельських християн, мальованців, добролюбовців, тверезників, ієговістів, п’ятидесятників та адвентистів сьомого дня.

Але лише меноніти не переслідувались, тому що у XVIII столітті за наказом Катерини ІІ їм було надано право заміняти воєнну службу працею в лісництвах чи медичних закладах. Інші члени сект за відмову від службі в армії піддавалися суворим покаранням: військові суди засуджували їх на каторжні роботи в дисциплінарних батальйонах, висилали до Сибіру, ув’язнювали в тюрмах чи поміщали у психіатричні лікарні.

Перша світова війна, яку більшість політиків і воєноначальників надіялись закінчити в короткі строки, стала катастрофічною подією не тільки для Європи та Росії, але й для всього світу. Окрім величезних людських втрат, вона привела до революцій в Росії та Німеччині, де постали тоталітарні режими, до громадянської війни в Росії та масової еміграції біженців в Європу та Америку, до розколу світу на два ворожі табори й окреслила основні проблеми ХХ століття. Окрім того, вона знаменувала собою прах довоєнного пацифізму, який був переможений націоналізмом та шовінізмом. Тільки після усвідомлення масштабів безглуздих втрат в суспільних рухах різних країн народжується протест проти війни та намагання покінчити з нею та війнами взагалі.

Але окремі заклики до припинення кровопролиття пролунали ще в перший рік війни. Це були насамперед індивідуальні виступи членів миротворчих організацій, духовенства, представників європейської інтелігенції. Серед них варто згадати заклик бельгійського адвоката, голови Міжнародного бюро миру А. Лафонтена “Про що повинні сказати пацифісти” (листопад 1914 р.), заклик Б. Рассела “До інтелігенції Європи”, заклик Папи римського Бенедикта XV “До народів та урядів воюючих країн” (липень 1915 р.), антивоєнні статті, вірші російського поета, художника і мислителя М.А.Волошина (1914-1915 рр.) та інших.

Окрім того пролунали й колективні антивоєнні заклики деяких миротворчих організацій. Зокрема, тверду волю щодо встановлення миру висловила конференція соціалістів нейтральних країн у Копенгагені 17-18 січня 1915 р., проти війни в квітні 1915 р. протестували делегати Міжнародного жіночого конгресу в Гаазі. В Росії війна викликала протести насамперед толстовців (антивоєнні заклики, демонстрації протесту, заклики до примирення).

Це при тому, що в той час будь-яка антивоєнна діяльність розглядалась як державна зрада. Так, толстовці були заарештовані, і суд виніс вирок, за яким вони різні строки каторжних робіт.

Що стосується соціал-демократичних рухів різного спрямування, то вони не виробили “послідовно принципової, безумовної антивоєнної позиції”.

В кращому випадку вони вважали війну небажаною, але невідворотною; в гіршому (як це було із більшовиками) – бажаною, тому, що вона дасть їм можливість перетворити її в громадянську та знищити існуючі уряди.

Прийшовши до влади, більшовики в Росії першими пішли на підписання сепаратного миру із Німеччиною, але не тому, що перейшли на пацифістські позиції, а тому, що боялися німецького наступу і намагались залучити на свій бік війська, що були задіяні на німецькому фронті.

Після завершення Першої світової війни пацифістський рух переживав розкол. З одного боку, посилилась роль офіційного пацифізму, що призвело до створення у 1918-1919 рр. програми президента США В.Вільсона та Ліги Націй, з іншого боку, розвивалась пропаганда ідей пацифізму на громадському рівні.

Президент Вільсон хотів нового миру без анексій і репарацій. Як політик і політолог, він, звичайно, уявляв собі, як досі в Європі проводилась політика так званих національних інтересів: 20 млн. загиблих в результаті Першої світової війни.

Вільсон був переконаний, що держави та їх уряди не мають права так діяти й надалі. Вільсон вів мову не лише про “геополітику”, але й про “зміну мислення”, адже війна була завершена, але мир аж ніяк не був виграний. Тому після проголошення знаменитих 14 пунктів В Вільсона постало питання: яким буде мир? Мир в дусі справедливості, якого вимагав перед світовою громадськістю “ідеаліст” Вільсон, чи мир-диктат, яким його бачили “реалісти” Клемансо та Ллойд Джордж і який би виключно на Німеччину покладав провину за розв’язання війни і виключав би її з процесу мирних переговорів.

Трагізм тієї ситуації був у тому, що після Перша світової війни, принаймні серед переможців не було жодного європейського державного діяча такого масштабу, який би як Вільсон зрозумів “знамение времени” і виступив розумно і рішуче (як колись Рішельє або Бісмарк) за нову зовнішню політику і за справедливий мир. Тоді, можливо б, запобігти ІІ-й світовій війні.

Якщо В. Вільсону й можна в чомусь дорікнути, так лише в тому, що він, перебуваючи під сильним тиском внутрішньої опозиції, не використав свою владу, не пішов на серйозну конфронтацію і не домігся прийняття справедливого миру.

Тим не менше він зміг здійснити свою заповітну мрію: створити Лігу Націй, яка в жодному разі не була “по суті американським інститутом”, адже ідея її створення належала британському філософу і почесному громадянинові революційної Франції Джеремі Бентаму (1748-1832), спочатку стала популярною в Британії і лише потім поширилась в Америці. Замість того, щоб жити під знаком організованого суперництва, народи мають жити під знаком організованого колективного миру. Для Вільсона це означало: самовизначення і колективна безпека націй. Словом ― “сила на службі миру”.

Зовнішня політика Вільсона зазнала тут невдачі, оскільки США не вступили до Ліги Націй”. Це означало, що Америка була ще не готовою взяти на себе постійну глобальну роль.

Чи зазнала при цьому провалу загальна програма В.Вільсона? Аж ніяк, бо деякі з досягнень дипломатії ХХ ст. беруть свій початок саме в “ідеалізмі Вільсона” ― план Маршалла; програма стримування комунізму; захист свободи Західної Європи і відродження Ліги Націй в Об’єднаних Націях.

До офіційного пацифізму належав і відомий план французького прем’єр-міністра Арістида Бріана, спрямований на недопущення в майбутньому європейських конфліктів. Однак офіційний пацифізм досить швидко продемонстрував свою неспроможність протистояти війнам і конфліктам, головним чином через те, що представники офіційних кіл розглядали свої мирні ідеї і проекти як засіб отримання певних політичних переваг за рахунок інших держав, а також як частину офіційної політики.

В багатьох країнах світу були створені десятки різноманітних пацифістських організацій, товариств та об’єднань. В цілому рух не відзначався однорідністю. Зокрема, прихильники ліберального пацифізму намагалися створити міжнародний механізм безпеки, який зміг би регулювати міжнародні відносини і відвернути війну за допомогою політичних і моральних методів. Ця течія підтримувала Лігу Націй і висувала на перший план дипломатію “морального принципу” і ненасильницькі методи вирішення міжнародних конфліктів.

Кульмінацією цього руху став пакт Бріана-Келлога (1928 р.), в якому було висунуто принцип відмови від війни як знаряддя національної політики і який передбачав моральну відповідальність державної політики. Цей напрямок пацифістського руху формував міжнародно-правові концепції відвернення війни і спирався на такі організації, як Ліга Націй, Міжнародний суд, арбітраж. В якості методів антивоєнної боротьби вони висували санкції проти агресора, висували плани роззброєння. Чисельні прихильники цього напрямку відкидали можливість військових санкцій і на перший план ставили моральні та ідейні методи відвернення війни. До кінця 20-х років товариства сприяння Лізі Націй об’єднували понад 40 національних асоціацій сприяння Лізі, але помітної ролі в міжнародній політиці вони не відігравали.

Загальні конгреси миру, що проводилися щорічно з 1921 р. по 1929 р. орієнтувалися в основному на ненасильницькі акції і зводилися до обговорення ролі пацифістів в міжнародних відносинах.

Іншим помітним, проте також малорезультативним відгалуженням пацифістського руху став соціалістичний напрямок, який об’єднував строкаті за соціальним складом суспільні сили, що групувалися навколо Робітничого Соцінтерну, Міжнародної федерації профспілок і національних соцпартій. Ідейною основою цієї течії, що проголосила себе “реальним” пацифістським рухом, слугували теорії “ультраімперіалізму” К.Каутського та “організованого капіталізму” Р.Гільфердінга. Лідери цього руху вважали пацифізм частиною класової боротьби пролетаріату і покладали всю відповідальність за війну на капіталізм. Разом з тим вони також орієнтувались на Лігу Націй як на інструмент примирення імперіалістичних протиріч.

Деякі ліві соціалісти, анархо-синдикалісти та лідери Міжнародної федерації профспілок утворили рух “радикального” пацифізму. Вони пропонували такі методи антивоєнної боротьби, як загальний міжнародний страйк, міжнародний бойкот і т.ін. Частина діячів “радикального” пацифізму об’єдналася з християнським рухом за мир, що привело до формування християнсько-соціалістичного пацифізму, що об’єднував групи соціалістів релігійного штибу та протестантських теологів. Вони пропагували християнську етику, євангельські принципи миротворчості і ненасилля, але головною вважали персональну відповідальність людини перед лицем війни та насильства. В США “радикальний” пацифізм став ядром руху “соціального християнства” і помітно вплинув на такі пацифістські об’єднання, як Міжнародна співдружність примирення, Інтернаціонал противників війни і т.п. У якості практичних методів миротворчості ці організації пропонували передусім відмову від військової повинності, підтримки будь-яких військових акцій і т.ін.

Рух за відмову від військової служби був у 20-ті роки помітним, хоч і нечисельним, напрямком пацифізму. Його підтримували відомі письменники і вчені Б.Рассел, А.Барбюс, Р.Ролан, А.Ейнштейн, Р.Тагор, Г.Уельс, а також М.Ганді. Значну роль у цьому русі відігравали квакери та їх Міжнародний комітет Друзів, який всюди мав свої відділення і налагоджене співробітництво з іншими миротворчими рухами. В багатьох країнах, наприклад, в СРСР, Бельгії та Франції, відказники від військової служби за мотивами совісті переслідувались і піддавались репресіям. Це посилювало антимілітаристські настрої частини суспільства, але не дало серйозних політичних результатів.

Велику роль в різноманітних пацифістських рухах, особливо в США, відігравали жінки. Особливо значний вплив мала американська секція Міжнародної жіночої ліги за мир і свободу, що об’єднувала до 13 тис. членів. Поряд з іншими миротворчими організаціями жіночі об’єднання брали участь в чисельних компаніях за роззброєння, що розгорнулися в 20-ті роки. Проте їх діяльність призвела лише до постановки проблеми про моральне роззброєння і “духовне замирення народів”.

В цілому, згідно з висновками дослідників, пацифістські організації, незважаючи на значну активність, залишалися малочисельними і безсилими вплинути на світові процеси, що призвели до економічної кризи 1929-1933 рр. і приходу до влади фашизму в Німеччині.

Ці явища, а також вихід Японії з Ліги Націй знаменували собою новий етап в історії миротворчості. Він характеризується передусім розколом між прихильниками безумовного пацифізму з визнанням ними тільки методів насильницького впливу і опорою на Лігу Націй і тими, хто вважав за необхідне зупинити агресора, навіть за допомогою насильства.

Всередині пацифістського руху існувала і така течія, яка вимагала не заважати Гітлеру “відновлювати справедливість”, порушену Версальським мирним договором. Реакцією на такий рух була стаття Р.Ролана “Пацифізм і революція”, де пацифізм звинувачувався у капітуляції перед злом, а тому результатом стала його відставка з посади голови Міжнародної Ліги борців за мир.

Помітну роль у розколі миротворчих рухів зіграло також існування СРСР з його ідеологією світової революції і насильницького розповсюдження комуністичного режиму. У зв’язку з цим в Європі та Америці багато хто сприймав фашизм як своєрідний захист від “комуністичної загрози”, що в свою чергу сприяло розколу антифашистського руху.

Якщо на початку 30-х років пацифістський рух в цілому можна охарактеризувати як антивоєнний, то в середині 30-х в ньому відбувається процес усвідомлення боротьби з конкретним агресором фашизмом. У травні 1935 р. А.Барбюс висунув ідею формування широкого фронту миру, який зміг би об’єднати комуністичні та пацифістські сили на антифашистській основі. У свою чергу курс на створення широкого фронту миру і загальної антифашистської єдності проголосив VII Конгрес Комінтерну.

Брюссельський Конгрес миру (3-6 вересня 1936 р.) спробував об’єднати пацифістський і антифашистський рухи і пройшов під гаслом: “Світ в небезпеці. Ми повинні його врятувати!”. Демократичні, пацифістські і комуністичні делегати Конгресу (всього близько 600 осіб) заявили про готовність спільно боротися за відвернення війни і утворити Всесвітнє об’єднання за мир (ВОМ).

У травні 1938 р. виконком ВОМ публічно засудив фашизм як підпалювача війни і висловив протест проти аншлюсу Австрії.

Серйозного удару пацифістському рухові було нанесено Мюнхенською угодою 1938 р. Після нього з’явились ідеї досягнення миру “будь-якою ціною”, вимоги угоди з агресорами, відмови від колективної безпеки тощо. В цілому пацифістський рух, що значно зміцнів після Першої світової війни, виявився неспроможним відвернути загрозу нового військового конфлікту і не організував досить широкого і активного опору фашизму.

Під час Другої світової війни (1939-1945 рр.) жодна політична група не виступила із закликом до поразки свого уряду, організації антивоєнного страйку чи до перетворення “імперіалістичної війни на громадянську”, бо всі вони були єдині в одному необхідно покласти край пануванню фашизму. А тому усі від Комінтерну до абсолютних пацифістів рішуче відкидали будь-які компроміси з агресорами і послідовно дотримувались принципу їх беззастережної капітуляції.

В результаті спільних дій у боротьбі з фашизмом країни-союзниці прийшли до спільного планування системи колективної безпеки. Було прийнято принцип гегемонії великих держав і в 1945 р. утворено Організацію Об’єднаних Націй, що мала стати інструментом забезпечення колективної безпеки, соціальної, економічної та політичної стабільності.

Післявоєнний період привів до створення нової ситуації у світі, яка тривала до кінця 80-х років ХХ ст. Ця ситуація характеризувалась двома важливими факторами: розколом світу на два ворожі табори і політикою “холодної війни” між ними та винаходом й апробацією ядерної зброї масового знищення.

В СРСР панував тоталітарний режим, а країна все ще продовжувала претендувати на роль лідера “світової революції” і вела відповідну політику в Східній Європі та слабкорозвинутих країнах по всьому світові.

В країнах Заходу, особливо в США посилився потяг до світового панування, до жорсткої конфронтації з Радянським Союзом і країнами радянського блоку.

Все це створювало атмосферу глобальної ворожнечі, формувало негативні образи і стереотипи конкуруючих країн. Фактично було сформовано нову філософію культури війни і конфронтації, культуру сили і озброєнь.

На відміну від історіографії “холодної війни”, що налічує велику кількість досліджень, історія мирних рухів цього періоду вивчена недостатньо. Тому окреслимо лише основні тенденції і характерні особливості. Передусім антивоєнний рух набув масового характеру і охопив усі країни і континенти і на історичну арену вийшли нові миротворчі рухи, які можна об’єднати загальною назвою “ядерний пацифізм”.

Компанію за заборону ядерної зброї або ж за встановлення над нею міжнародного контролю почали його винахідники крупні фізики. Так, Н.Бор намагався переконати керівників Великобританії і США в необхідності укласти міжнародну угоду про припинення виробництва ядерної зброї в післявоєнний період. Манхеттенська група вчених, що працювала в США над створенням атомної бомби, в червні 1945 р. звернулася до свого уряду із застереженням про небезпеку, яку несе світу атомна бомба. Своїм зверненням вони спробували відвернути застосування атомної бомби проти Японії. Початок масовому рухові за ядерне роззброєння було покладено після атомного бомбардування Хіросіми й Нагасакі з боку США.

Боротьба з ядерною загрозою складала зміст багатьох антивоєнних рухів і акцій. Варто згадати, наприклад, багаторічне “стояння” біля воріт американської бази ядерної зброї біля містечка Грінем Коммон (Англія), організоване британськими квакерами. Сотні чоловіків, жінок та підлітків жили в палатках, висловлюючи свій мовчазний протест проти присутності американської ядерної зброї на їх землі.

Особливо варти відзначити активізацію християнських миротворчих церков і організацій в період “холодної війни”. Зокрема, 1948 р. напередодні І Асамблеї Всесвітньої Ради церков, 78 богословів і глав церков з 15 країн направили до Ради заяву під назвою “Церква. Християнин. Війна”. Однак, ця заява не принесла очікуваного результату. Всесвітня рада не приділила належної уваги антивоєнному рухові і проблемі морального аспекту війни. Тоді три традиційні релігійні організації: церква Братства, меноніти і Релігійне товариство друзів (квакери) разом з Міжнародною співдружністю примирення випустили 1953 р. спільну декларацію “Мир це воля Божа”, де були викладені основні принципи християнського духовного пацифізму:

  1. “війна несумісна з ученням і прикладом Христа”;

  2. ніякі групові, національні, громадські і державні інтереси не можуть виправдати участь людини у війні та вбивстві собі подібних;

  3. створена людським розумом “концепція справедливої війни” незадовільна з етичних позицій і “знаходиться в конфлікті з істиною одкровення”;

  4. завдання кожного християнина ― “подолати зло добром”, не застосовуючи зброї;

  5. християнину не варто будувати “утопічних ілюзій щодо того, що етика Євангелія може бути застосована в своєму справжньому сенсі до міжнародних відносин”, поки люди в своїй масі не приймуть основні вимоги Христа.

Висновок декларації християнська церква повинна відторгати війну тому, що вона суперечить волі Божій. В дусі цієї декларації пацифістські церкви діяли протягом усього періоду “холодної війни”.

Поряд з релігійними рухами в цей період виникла велика кількість громадських організацій “Лікарі без кордонів”, “Матері за мир” і т.ін., які створювались простими людьми, стурбованими зростанням міжнародної напруженості та гонкою ядерних озброєнь.

Починаючи з 60-х рр., завдяки хрущовській “відлизі”, в русі за розрядку міжнародної напруженості стали брати участь політики і дипломати. Це було свідченням зближення офіційного пацифізму і руху громадських сил. Загальноприйнятними стали урядові заяви про необхідність підтримки миру у всьому світі, про роззброєння і т.п. В період Карибської кризи 1962 р. особисті контакти лідерів держав та переговори на найвищому рівні відвели загрозу Третьої світової війни.

Саме в 60-80-ті роки було досягнуто значних успіхів в теоретичній розробці проблем війни і миру. Вчені і громадські діячі, письменники і артисти, служителі церкви, лауреати Нобелівської та інших премій миру присвячували свої праці обґрунтуванню суті і значення концепцій миру, ненасилля і роззброєння. Стали видавати науково-популярні журнали, що розробляли проблеми миру, з’явились наукові товариства.

В СРСР на урядовому рівні розроблялась теорія “мирного співіснування держав з різним суспільно-політичним ладом”. З’явилась нова галузь науки конфліктологія, яка вивчає практичні методи вирішення конфліктів мирним, ненасильницьким шляхом.

В СРСР було створено офіційний “рух за мир” та його організаційний центр Радянський комітет захисту миру. Комітет грав подвійну роль. З одного боку, він розгортав широку демагогічно-пропагандистську кампанію “боротьби за мир”, не забуваючи при цьому підкреслювати поділ усього світу на два ворожих табори і тим самим підтримуючи “холодну війну”. З іншого керівники і рядові співробітники Комітету захисту миру контролювали можливі зв’язки простих громадян СРСР з представниками іноземних країн, всіляко перешкоджаючи виникненню неформальних відносин. Крім цього, Комітет захисту миру своїм існуванням прикривав зростаючу мілітаризацію суспільства, гонку озброєння і порушення прав людини всередині країни.

В той же час в кінці 50-х рр. в СРСР проростають перші паростки антивоєнного руху “знизу”. Зокрема, видатні вчені-фізики А.Сахаров, П.Капіца та інші намагалися з кінця 50-х рр. не допустити випробування ядерної зброї, за що піддавалися утискам і звинуваченням у пацифізмі з боку влади. Вже 1962 р. А. Сахаров писав про “відчуття безсилля і жаху” і вважав цей час рубежем зміни його поглядів, які на кінець 60-х рр. сформувалися в концепцію ненасильницької альтернативи для СРСР і всього світу. Суть концепції Сахарова полягала в тому, що він пов’язав проблему відвернення ядерної війни з соціально-економічними реформами в СРСР, з правами людини і на цій основі висунув ідею зближення соціалістичної і капіталістичної систем.

В книзі “Про країну і світ” (1975 р.) Сахаров виступив на захист в’язнів совісті. Його гуманістичні ідеї випередили свій час. Наслідок переслідування з боку режиму, заслання до м. Горький. На Заході миротворчі зусилля А.Сахарова були оцінені гідно: за правозахисну діяльність в СРСР йому було присуджено Нобелівську премію миру.

Іншою силою в СРСР, що виступала за утвердження гуманістичних цінностей, були представники гуманітарної інтелігенції письменники, поети, художники так звані “шістдесятники”, більшість з яких були учасниками війни.

Початок незалежному миротворчому рухові в СРСР було покладено 25 серпня 1968 р. В той день семеро сміливців вийшли на Красну площу висловити свій протест проти введення радянських військ до Чехословаччини і отримали за тривалі терміни тюремного ув’язнення.

Прикладом боротьби з агресивною зовнішньою політикою СРСР є відкритий лист А.Сахарова Л.Брежнєву, написаний 27 червня 1980 р. у зв’язку з вторгненням радянських військ до Афганістану.

Реальним внеском у боротьбу за мир стала політика “нового мислення”, ініційована лідером СРСР М.Горбачовим в середині 80-х рр. Зокрема, М.Горбачов закликав до без’ядерного і ненасильницького миру на основі пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими. Поступово починає змінюватися офіційна державна ідеологія. В період перебудови в союзних республіках виникають чисельні неурядові антимілітаристські групи і рухи: рух за закриття ядерних полігонів “Невада-Семипалатинськ” в Казахстані, “Рух за без’ядерну Північ” і т.ін.

Після падіння Берлінської стіни 1989 р. завершилось протистояння двох систем, але не зменшилась кількість локальних війн та конфліктів. Збройне протистояння і терористичні акції в Ірландії, Боснії, Косово, проблема курдів, війна в Югославії, війна в Чечні, придністровський та абхазький конфлікти і т. ін. є новою загрозою для миру та стабільності у світі. Найбільш реально сучасному світові загрожує міжнародний тероризм.

Історія ХХ ст. наочно продемонструвала, що політична культура в глобальному масштабі стала культурою війни і насильства, пригноблення й недовіри. Негативні процеси, породжені цією культурою, ставлять перед народами світу питання про спільне вироблення нової, іншої культури, яка допомагала б не тільки виживанню людства, але й більш гідному життю на землі. Саме тому ЮНЕСКО та інші міжнародні організації формулюють перед людством принципово нове завдання: розробити і практично застосувати культуру миру.

Ідея культури миру була сформульована на міжнародному рівні в 1989 р. на міжнародній конференції “Мир в умах людей” (м. Ямасукро, Ког д’Івуар). В рішенні конференції вказувалось, що ЮНЕСКО повинна “допомагати створювати нове бачення миру, розвиваючи культуру миру на основі універсальних цінностей: поваги до людського життя, свободи, справедливості, солідарності, терпимості, прав людини і рівності між чоловіками і жінками”. Поняття культури миру ввійшло до програми ЮНЕСКО з 1994 р. З того часу були проведені десятки конференцій і зустрічей в різних куточках планети, в тому числі в Іспанії, Франції, Грузії, Молдові та інших країнах. В результаті Генеральна Асамблея ООН проголосила 2000 рік Міжнародним роком культури миру, а період до 2010 р. Міжнародним десятиліттям культури миру і ненасильства в інтересах дітей планети.

Концепція культури миру, її зміст, історичне коріння, етичні норми і програма застосування її на практиці окреслені у відповідних виданнях і продовжують розроблятися. У червні 1999 р. в Москві відбувся Міжнародний форум “За культуру миру та діалог між цивілізаціями в третьому тисячолітті М., 1999.

Ця концепція торкається культурно-історичного, суспільно-політичного, освітнього, міжнародного, дипломатичного, правового та інтелектуального аспектів.

Аналізуючи концепцію варто звернути увагу на поняття примирення (замирення), яке передовсім передбачає діалог, і як наслідок діалогу компроміс.

Ідея примирення ставить перед сучасним людством велику кількість завдань політичних, соціальних, етичних, богословських, практичних тощо. Особливо вирізняються серед них визначені Другою Європейською екуменічною зустріччю в червні 1997 р. в Граці (Австрія) завдання:

  • діалогу між різноманітними релігіями і культурами, служіння соціальній справедливості і в першу чергу боротьбі з бідністю та іншими формами дискримінації;

  • служіння примиренню між народами і всередині народів, пошук вирішення конфліктів ненасильницьким шляхом;

  • пошуку методів здійснення екологічної відповідальності заради майбутніх поколінь;

  • пошуку форм більш справедливого розподілу матеріальних благ та інших життєвих ресурсів.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.