Тема 9. Планування собівартості продукції

1. Зміст плану по собівартості продукції.

2. Калькулювання собівартості продукції і кошторис витрат на виробництво.

3. Планування зниження собівартості продукції.

9.1 Зміст плану по собівартості продукції

Собівартість продукції – один з найважливіших економічних показників, що відображає у грошовій формі всі витрати підприємства, пов’язані з виробництвом та реалізацією продукції.

У собівартості знаходять своє відображення: рівень технічної оснащеності підприємства; ступінь використання основних фондів, матеріалів, енергії, робочої сили; удосконалення методів організації праці й управління виробництвом.

Собівартість виступає невід’ємним елементом усіх планових та техніко-економічних розрахунків ефективності господарських заходів і береться до уваги при виборі найбільш ефективного розподілу капітальних вкладень за галузями та районами країни, визначенні оптимальних меж концентрації та спеціалізації промислового виробництва, розрахунку ефективності впровадження нової техніки, технології, удосконалення організації виробництва, виявленні раціональних кордонів підвищення якості продукції.

Собівартість продукції є базою для формування та удосконалення цін, визначення національного доходу, прибутку та інших фінансових показників державного плану. Вона є тією ланкою, в якій виробничо-господарська діяльність ув’язується у нерозривне ціле.

З розвитком ринкових відносин “собівартість” як економічна категорія з часом трансформується в категорію “витрати”, оскільки підприємства, вирішуючи питання про максимізацію прибутку, приймають рішення на основі “економічних витрат”. Економічні витрати – поняття більш ємне, ніж собівартість продукції, яка за своїм складом відповідає “бухгалтерським” або, так званим, явним витратам. У зв’язку з цим, собівартість, в основному, реалізує облікову функцію, а витрати – управлінську.

Планування собівартості базується на сукупності розрахунків по виробництву продукції, наданні послуг, плану матеріально-технічного забезпечення, праці і кадрах та інших розділів плану економічного й соціального розвитку.

Для обчислення собівартості продукції важливе значення має визначення складу витрат, які до неї включаються. Як відомо, витрати підприємства відшкодовуються за рахунок двох власних джерел: собівартості й прибутку. Тому питання про склад витрат, які включаються до собівартості, є питанням їх розподілу між зазначеними джерелами відшкодування. Загальний принцип цього розподілу полягає у тому, що через собівартість повинні відшкодовуватись ті витрати підприємства, які забезпечують просте відтворення всіх факторів виробництва: предметів, засобів праці, робочої сили та природних ресурсів.

Планування собівартості продукції включає комплекс таких розрахунків: визначення рівня собівартості продукції, її зниження під впливом технічних, організаційних та інших факторів; складання кошторисів непрямих витрат; розрахунок собівартості продукції, робіт, послуг по видах (калькуляція собівартості одиниці кожного виду) і всієї товарної продукції, а також загальної суми витрат на її виробництво і реалізацію; визначення витрат на 1 грн. товарної продукції. Ці розрахунки виконуються у повному обсязі при розробках річних планів економічного і соціального розвитку підприємства. При складанні перспективних планів витрати на 1 грн. товарної продукції та її собівартість визначаються укрупнено на основі пофакторного методу.

У практиці планування та обліку промислового виробництва для характеристики рівня та динаміки собівартості продукції застосовують абсолютні та відносні показники.

До складу показників, що характеризують абсолютну величину собівартості, входять наступні три показники: собівартість одиниці продукції, собівартість всієї товарної продукції, кошторис витрат на виробництво продукції.

На величину абсолютних показників здійснюють вплив: досягнутий рівень собівартості продукції, зміна об’єму виробництва, зрушення в структурі виготовленої продукції, зміна норм витрат матеріальних ресурсів, удосконалення організації виробництва та праці, а також інші фактори. Тому, виникає необхідність використовувати для характеристики динаміки собівартості продукції відносні показники, які усувають вплив перерахованих факторів.

До відносних показників належать показники “відсоток зниження собівартості порівнянної продукції” та “витрати на 1 гривню продукції”.

Показник “відсоток зниження собівартості порівнянної продукції” застосовується на підприємствах зі сталим асортиментом продукції, що виготовляється. До порівнянної відносяться усі види продукції, які виготовлялися в базовому періоді, з урахуванням часткових змін, але які не призвели до введення нової моделі, стандарту.

Цей показник являє собою суму економії по всіх видах продукції виражену у відсотках, що співвідноситься з собівартістю цієї ж продукції у базовому періоді.

Для характеристики динаміки собівартості всієї продукції використовується показник “витрати на 1 гривню продукції”, який розраховується шляхом ділення собівартості виготовленої продукції у кожному році на її об’єм у вартісному виразі.

Використання зазначених показників в якості директивних сприяє економії та ефективному використанню сировини, матеріалів, а відповідно, і зниженню собівартості продукції.

9.2 Калькулювання собівартості продукції і кошторис витрат на виробництво

Найбільше застосування в обліку, аналізі та плануванні собівартості продукції мають групування по елементах та статтях.

Групування витрат за елементами здійснюється по ознаці їх економічної однорідності і використовується при складанні кошторису витрат на виробництво, що дозволяє визначити структуру, об’єм витрат, собівартість реалізованої, валової, товарної продукції. Групування за статтями визначає функціональну роль витрат у виробничому процесі, які можуть бути визначені за місцем їх формування.

Але групування за елементами не застосовується для вирішення ряду питань, пов’язаних з прогнозуванням витрат та контролем за їх витрачанням. На його основі не можна визначити собівартість одиниці продукції, величину загальновиробничих, загальногосподарських, комерційних витрат. У зв’язку з цим, застосовується групування витрат за калькуляційними статтями, яке дозволяє визначити витрати за місцем їх виникнення, видами продукції або робіт (послуг) та виробничим призначенням (ремонт, управління та ін.).

Калькулювання – розрахунок собівартості одиниці продукції, кінцевим результатом якого є складання калькуляцій, тобто документа, в якому представлені всі витрати на виробництво та реалізацію одиниці конкретного виду продукції в розрізі калькуляційних статей.

Розрізняють планову, нормативну, кошторисну і звітну (фактичну) калькуляції.

Планова калькуляція являє собою оптимально допустимі витрати підприємства на виготовлення продукції, що передбачаються на плановий період.

Нормативна калькуляція обчислюється на основі чинних на початок місяця норм матеріальних і трудових витрат, квартальних кошторисів по управлінню та обслуговуванню виробництва.

Кошторисні калькуляції розраховуються при конструюванні нових виробів, на які відсутні норми витрат і призначені для відображення можливого рівня витрат на продукцію, що випускається вперше на підприємстві.

Звітна (фактична) калькуляція відображає сукупність усіх витрат, пов’язаних з виробництвом та реалізацією продукції, що фактично склалися на підприємстві, і використовується для контролю за виконанням планових завдань, зниженням собівартості по конкретних видах продукції, служить базою для аналізу рівня і динаміки собівартості продукції.

Перелік і склад статей калькулювання собівартості продукції може бути різним залежно від виду діяльності, особливостей організаційної та виробничої структури підприємства і визначається підприємством самостійно. У промисловості застосовується таке типове групування витрат за статтями калькуляції.

1. Сировина і матеріали, у т.ч. основні і допоміжні.

2. Паливо та енергія на технологічні цілі.

3. Заробітна плата виробничих робітників (по тарифу і доплати).

4. Відрахування на соціальні заходи.

5. Утримання та експлуатація обладнання.

6. Загальновиробничі витрати.

7. Загальногосподарські витрати.

8. Витрати на збут, адміністративні та інші операційні витрати.

У комплексних виробництвах з одного виду сировини в одному технологічному процесі одержують кілька різновидів продукції, тому використовується кілька методів визначення собівартості одиниці виробу залежно від галузевих особливостей.

Перший метод – метод виключення витрат. Суть даного методу полягає в тому, що із загальної суми витрат на виробництво виключають собівартість проміжної продукції. Отриману величину приймають за собівартість основного продукту. Планова ж собівартість проміжної продукції визначається, виходячи з виробничої собівартості відповідної продукції в умовах відокремленого виробництва, а при відсутності останнього – її виробничої собівартості, врахованої у розрахунках оптової ціни підприємства. Цей метод, як правило, використовується на підприємствах, які виготовляють один основний продукт і в невеликій кількості проміжну продукцію.

На підприємствах, де виробляють кілька основних продуктів, але при цьому відсутня проміжна продукція, застосовують метод розподілу витрат. Цей метод передбачає розподіл витрат між виготовленими продуктами пропорційно економічно обґрунтованим коефіцієнтам, обумовленим, виходячи з норм виходу окремих продуктів з одиниці сировини, співвідношення витрат на обробку чи інших показників. Загальні витрати можуть розподілятися також пропорційно собівартості аналогічних продуктів, виготовлених у відокремлених виробництвах.

У складному комплексному виробництві використовується комбінований метод визначення собівартості одиниці продукції. Цей метод передбачає, що спочатку із загальної суми витрат виключають собівартість проміжної продукції, а частина витрат, що залишилася, розподіляється між основними продуктами відповідно до встановлених коефіцієнтів.

Залежно від прийнятого методу розподілу витрат у теорії і практиці планування застосовують два методи калькулювання собівартості: метод загальної калькуляції (повного розподілу витрат) і метод величини покриття (розподілу лише змінних витрат).

Метод загальної калькуляції передбачає розподіл як змінних, так і постійних витрат на одиницю продукції.

В умовах високого ступеня визначеності, коли вартість товарів і послуг визначається не індивідуальними витратами товаровиробників, а ринковою кон’юнктурою, в основі якої лежить зміна попиту і пропозиції, перевагу варто віддавати складанню калькуляцій собівартості продукції методом величини покриття, суть якого полягає в тому, що по окремих видах продукції розподіляються тільки змінні витрати.

Економічний зміст “величини покриття” полягає в тому, що його величина є тією частиною виручки від реалізації продукції, яку підприємство, з одного боку, використовує для покриття умовно-постійних витрат, а з іншого боку – по можливості для відрахування у прибуток. Величина покриття (маржинальний прибуток) собою нібито покриває умовно-постійні витрати і прибуток. Коли умовно-постійні витрати менші маржинального прибутку, то вироби будуть прибутковими, в іншому випадку – збитковими. Саме цією залежністю обґрунтовується застосуванням такого терміну, як калькуляція “методом величини покриття”

Для складання планових калькуляцій собівартості продукції попередньо складаються кошториси комплексних витрат, зокрема: витрат на виробництво по допоміжних цехах, витрат по утриманню і експлуатації обладнання, загальновиробничих витрат змінного і постійного складу, витрат на збут та адміністративних витрат. У першу чергу розраховуються кошториси для допоміжних цехів, оскільки їх послуги розподіляються між цехами основного виробництва та іншими структурними підрозділами і знаходять своє відображення в усіх інших кошторисах витрат.

Планування собівартості продукції допоміжних цехів включає: розробку кошторису витрат по кожному цеху і зведеного – по всіх цехах; калькулювання собівартості одиниці продукції або послуг допоміжних цехів та розподіл їх загальної суми витрат між іншими цехами (споживачами). Кошторис витрат по кожному цеху розраховується у калькуляційному розрізі та по економічних елементах.

Собівартість одиниці продукції (послуг) допоміжного виробництва визначається або діленням загальної суми витрат по цеху на обсяг продукції чи послуг (наприклад, розрахунок собівартості 1 т пару, 1 м³ стиснутого повітря, 1 н-год. послуг ремонтного цеху), або шляхом її калькуляції (собівартість інструменту, стандартного виду ремонту на 1 р.о. складності обладнання тощо).

На основі плану розподілу продукції та послуг допоміжного виробництва між споживачами, їх витрати відносять:

• безпосередньо на собівартість продукції (собівартість нестандартного обладнання, інструмент на сторону, витрати на капітальний ремонт обладнання тощо);

• на витрати по утриманню і експлуатації обладнання;

• на загальновиробничі витрати змінного і постійного складу;

• на взаємні послуги цехів допоміжного виробництва.

Кошторис витрат по утриманню і експлуатації обладнання (ВУЕО) може включати наступні статті витрат: амортизацію, поточний ремонт та експлуатацію обладнання і транспортних засобів, витрати на інструмент, інші витрати.

Кошторис загальновиробничих витрат включає, як правило, наступні статті: оплату праці апарату управління цехами, орендну плату за використання основних фондів загальноцехового призначення, удосконалення технології та організації виробництва, інші витрати.

Кошторис загальногосподарських витрат за економічним змістом включає два попередніх, але відрізняється від них місцем утворення, масштабами, більш широкою номенклатурою і включає витрати на: утримання загальногосподарського персоналу, здійснення технологічного контролю, утримання виробничих приміщень, охорону праці і навколишнього середовища, удосконалення технології та організації виробництва тощо.

На відміну від ВУЕО, загальногосподарські витрати (у т.ч. на управління та обслуговування виробництва), зазвичай, в незначній мірі залежать від обсягів виробництва, тобто є умовно-постійними. Із зростанням обсягів виробництва розмір цих витрат в розрахунку на 1000 грн. товарної продукції зменшується, що в свою чергу впливає на зниження собівартості продукції в цілому.

До адміністративних витрат, витрат на збут та інших операційних витрат відносять витрати, які пов’язані з управлінням підприємства та реалізацією продукції: утримання апарату управління і основних засобів загальногосподарського призначення, витрати на транспортування і зберігання продукції, її передпродажну підготовку тощо.

Якість розробки кошторисів витрат по обслуговуванню й управлінню виробництвом забезпечується обґрунтованим визначенням обсягів робіт та використанням прогресивних нормативів витрат допоміжних матеріалів, палива, енергії, трудових витрат тощо.

Розрахунок окремих статей калькуляції здійснюється за допомогою таких методів: визначення прямих статей калькуляції (сировини, матеріалів, основної заробітної плати виробничих робітників тощо) на основі запланованих норм на одиницю конкретного виду продукції; на основі розподілу комплексних витрат (ВУЕО, загальновиробничих, загальногосподарських, адміністративних, на збут тощо) на кожен об’єкт калькулювання з використанням бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності). Характеристика способів калькуляції наводиться в табл. 9.1.

Таблиця 9.1 - Характеристика способів калькуляції продукції

№ з/п	Статті калькуляції	Спосіб розрахунку
1	2	3
1	Сировина, основні матеріали	За нормами витрат на одиницю виробу по оптових цінах
2	Покупні напівфабрикати і комплектуючі вироби
3	Транспортно-заготівельні витрати	У % до вартості основних матеріалів, покупних напівфабрикатів і комплектуючих виробів
4	Зворотні відходи (вираховуються)	За нормами і цінами можливого використання

Продовження таблиці 9.1.

1	2	3
5	Паливо та енергія на технологічні цілі	За нормами витрат на одиницю виробу, внутрішньозаводськими цінами і тарифами на електроенергію
6	Пряма заробітна плата основних робітників	Сума відрядних розцінок на одиницю виробу, плановий відсоток премій робітникам-відрядникам, плановий ФЗП робітників-погодиників з розподілом за видами продукції
7	Доплати і надбавки до прямої заробітної плати основних робітників	У % до прямої заробітної плати робітників з плану по праці
8	Нарахування на соціальні заходи основних робітників	У % до суми прямої заробітної плати з доплатами
9	Витрати на утримання та експлуатацію обладнання	По кошторисних ставках, розрахованих методом коефіцієнто-машино-годин, або у % до прямої заробітної плати основних робітників
10	Загальновиробничі	Пропорційно сумі прямої заробітної плати основних робітників і ВУЕО або у % до прямої заробітної плати основних робітників
11	Загальногосподарські
12	Виробнича собівартість	Сума статей 1-11
13	Позавиробничі витрати	Пропорційно виробничій собівартості
14	Повна собівартість	Сума статей 1-11 і 13

Обґрунтованість визначення собівартості кожного виду продукції в значній мірі залежить від правильно обраної бази розподілу комплексних витрат і, відповідно, способу включення їх до собівартості окремих виробів. Зазвичай, комплексні витрати включають до собівартості окремих виробів пропорційно сумі прямої заробітної плати основних робітників.

У випадках розподілу загальновиробничих витрат, в умовах випуску неоднорідної продукції та неоднакової технічної озброєності, такий спосіб може призвести до значного спотворення результатів розрахунку (наприклад, продукція є трудомісткою, а в її собівартість включені витрати на утримання обладнання, на якому виготовляється зовсім інша продукція). У таких випадках розподіл ВУЕО проводиться за кошторисними ставками, які розраховуються на основі коефіцієнто-машино-годин:

1) обладнання кожного цеху об’єднується по групах за ознаками його технічної взаємозаміни і приблизно однакових витрат на одну годину роботи. По кожній групі обладнання визначаються витрати на його утримання та експлуатацію, і, відповідно, нормативна вартість однієї машино-години, яка по одній з груп приймається за одиницю. Коефіцієнти приведення по решті груп обладнання розраховуються по відношенню до 1;

2. по кожному виробу встановлюється необхідна кількість машино-годин роботи по групах обладнання і за допомогою коефіцієнтів приведення визначається сумарна кількість коефіцієнто-машино-годин на виготовлення одиниці виробу;

3. розраховується загальна кількість коефіцієнто-машино-годин на плановий випуск продукції, на яку ділиться плановий кошторис ВУ-ЄО. Таким чином визначається вартість однієї коефіцієнто-машино-години;

4) множенням отриманого значення на кількість коефіцієнто-машино-годин, що припадає на одиницю конкретного виробу, і визначають кошторисну ставку ВУЕО для включення у планову калькуляцію.

Планова собівартість товарної продукції за статтями калькуляції розраховується на основі планових калькуляцій окремих виробів. Для цього, витрати по кожній статті калькуляції перемножують на річну програму випуску даних виробів і отримані добутки сумують по всіх видах товарної продукції.

У кошторисі витрат на виробництво продукції визначається повний обсяг усіх витрат, необхідних для забезпечення роботи підприємства у плановому періоді, і включаються всі витрати основного й допоміжного виробництва як на випуск та реалізацію продукції, так і на послуги стороннім організаціям, зокрема капітальне будівництво, капітальний ремонт будівель і споруд, що не включаються до складу товарної продукції. Кошторис розраховується в розрізі економічних елементів та є вихідним документом для розробки фінансового плану.

Для розробки кошторису витрат на виробництво продукції застосовують два методи: 1) на основі інших розділів плану економічного і соціального розвитку; 2) на основі кошторисів витрат по підрозділах основного і допоміжного виробництва.

У першому випадку витрати на виробництво по кожному елементу визначають на основі відповідних розділів плану економічного і соціального розвитку та планових кошторисів цільових витрат (оплата службових відряджень, медичне обслуговування тощо).

У другому – сумують витрати по всіх підрозділах основного й допоміжного виробництва, загальновиробничі витрати та внутрішній оборот, який являє собою вартість послуг інших цехів і включений до кошторису витрат кожного цеху у вигляді комплексних витрат (інструмент, напівфабрикати власного виробництва, послуги ремонтного, транспортного та інших цехів).

Застосування цих методів забезпечує узгодженість планових витрат на виробництво по підрозділах та підприємству в цілому, сприяє підвищенню якості процесу планування собівартості продукції.

По завершенню розробки кошторису витрат на виробництво продукції необхідно забезпечити його ув’язку з собівартістю товарної продукції.

9.3 Планування зниження собівартості продукції

Основними шляхами зниження собівартості продукції є скорочення тих витрат, які мають найбільшу питому вагу в її структурі.

Факторами зниження собівартості продукції є: підвищення технічного рівня виробництва; удосконалення організації виробництва і праці; зміна структури й обсягу виробництва; галузеві, ринкові та інші фактори.

Джерелами зниження собівартості продукції є ті витрати, за рахунок економії яких відбувається її зменшення, а саме: витрати уречевленої праці, які можуть бути знижені за рахунок покращення використання засобів і предметів праці.

Планування зниження собівартості товарної продукції здійснюється шляхом розрахунку зниження витрат на 1 грн. товарної продукції пофакторним методом.

Розрахунок зниження собівартості продукції за факторами здійснюють у такій послідовності:

1. Визначають витрати на 1 грн. товарної продукції (ТП) у базовому періоді (9.1):

(9.1)

де С_ТПб – собівартість товарної продукції у базовому періоді, грн.;

Q_ТПб – обсяг товарної продукції у базовому періоді, грн.

2. Визначають вихідну собівартість ТП у плановому періоді (9.2):

(9.2)

де Q_ТПпл – плановий обсяг товарної продукції, грн.

3. Визначають економію витрат за техніко-економічними факторами методом прямого розрахунку.

3.1. Підвищення технічного рівня виробництва може спричинити:

• економію витрат сировини і матеріалів за рахунок зниження норм витрат матеріалів (Ем) (9.3):

(9.3)

де Но, Ні – норма витрат матеріалів до та після здійснення заходу, натуральні од.;

Цм – ціна одиниці матеріалу грн.;

Nі – обсяг випуску продукції після здійснення заходу, натур.од.;

• економію витрат живої праці за рахунок зниження трудомісткості виготовлення продукції (Ет) (9.4):

(9.4)

де t₀, t₁ – трудомісткість одиниці продукції до та після здійснення заходу, н-год.;

C_2.0., C_2.1. – середньогодинна тарифна ставка робітників до та після здійснення заходу, грн/год.;

α_дод – середній відсоток додаткової заробітної плати для певної категорії робітників;

α_соц.з. – встановлений відсоток відрахувань на соціальні заходи.

3.2. Удосконалення організації виробництва і праці сприяє економії витрат за рахунок поглиблення спеціалізації та розширення кооперації (Ес.к.) (9.5):

(9.5)

де С – собівартість виробів, виробництво яких замінюється на кооперовані постачання, грн./од.;

Ц – ціна за виріб, виготовлений на спеціалізованому підприємстві;

Тр – транспортно-заготівельні витрати на одиницю виробу, грн.;

Nк – кількість виробів, що отримують по кооперації з моменту проведення заміни на кооперовані постачання, нат.од.

3.3. Зміна структури й обсягів продукції сприяє відносному зниженню умовно-постійних витрат (Еу.п.) (9.6):

(9.6)

де ∆ Qпл – приріст обсягу випуску продукції у плановому періоді, %;

Пу₀п – сума умовно-постійних витрат у базовому році, грн.

4. Визначають планову собівартість товарної продукції (С_ТПпл) (9.7):

(9.7)

де Еі – економія витрат за техніко-економічними факторами, грн.

5. Визначають рівень витрат на 1 грн. ТП в плановому періоді (9.8):

(9.8)

6. Розраховують відсоток зниження витрат на 1 грн. ТП в плановому році у порівнянні з базовим (9.9):

(9.9)

Індексний метод дає можливість врахувати вплив усіх факторів укрупненим методом:

• зниження собівартості продукції за рахунок зміни норм матеріалів та цін на них (∑См, %) (9.10):

(9.10)

де Ін, Ім - індекси зміни норм витрат матеріалів на виріб і цін на них, %;

Пм - питома вага матеріальних витрат у собівартості продукції, %.

• зниження собівартості продукції за рахунок зростання продуктивно­сті праці (АСпл, %) (9.11):

(9.11)

де Ізп, Іпп - індекси зростання заробітної плати і продуктивності праці, %;

Пзп - питома вага заробітної плати у собівартості продукції, %.

•зниження собівартості продукції за рахунок зниження умовно-постійних витрат (ЛСу-п, %) (9.12):

(9.12)

де Іу-п, І_Q – індекси зростання умовно-постійних витрат і обсягів виробництва продукції;

Пу-п – питома вага умовно-постійних витрат у собівартості продукції, %.

Контрольні питання

1. Що таке собівартість продукції?

2. Який комплекс розрахунків включає планування собівартості?

3. Що таке калькуляція собівартості?

4. За якими статтями здійснюється калькулювання собівартості продукції?

5. Яким чином складають кошториси комплексних витрат?

6. У чому полягає планування собівартості допоміжних цехів?

7. Як визначається собівартість одиниці продукції?

8. Які статті включає кошторис витрат по утриманню і експлуатації обладнання?

9. Які існують способи калькуляції собівартості продукції?

10. Які методи застосовуються для розробки кошторису витрат на виробництво?

11. У якій послідовності виконують розрахунок зниження собівартості продукції?

12. У чому полягає індексний метод розрахунку зниження собівартості?