Тема 2. Суб'єкти й об'єкти інвестиційної діяльності. План.
Держава як суб'єкт інвестиційної діяльності та її інститути.
Індивідуальні та інституціональні інвестори.
Фінансово-кредитні установи на інвестиційному ринку.
Функціональні учасники інвестиційного процесу.
Напрямки та об'єкти інвестування.
Література/
Закон України “Про інвестиційну діяльність” від 18.09. 1991.
Вінник О. М. Інвестиційне право. Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2000.
Пересада А. А. Основи інвестиційної діяльності. – К.: Вид-во “Лібра ООО”, 2000.
Пересада А. А. Та інші. Інвестування: Нав. – метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни. / А. А. Пересада, О. О. Смірнова, С. В. Онікієнко, О. О. Ляхова. – К.: КНЕУ, 2001.
1. Держава як суб'єкт інвестиційної діяльності та її інститути.
Держава в ринковій економіці може виступати як у ролі інвестора, так і в ролі одного або декількох учасників інвестиційної діяльності. Держава впливає на інвестиційну діяльність як прямо через державний сектор економіки, так і побічно, через виконавчу владу, національний банк, фонд держмайна, інноваційний фонд і інші позабюджетні фонди, державний антимонопольний комітет, органи Держарбітражу й ін. Прямий вплив держави на інвестиційний процес виражається в наступних формах.
Держава як інвестор приймає на себе функції фінансування тих галузей і виробництв, продукція яких має загальнонаціональний характер і відповідно до чинного законодавства може бути зроблена тільки на державних підприємствах, приватизація яких не буде вироблятися найближчим часом. В міру розвитку ринкових відносин в Україні й розширення програми приватизації функції держави як інвестора зведуться до фінансування лише тих галузей і виробництв, де держава залишиться замовником і споживачем (оборонне виробництво й ін.)
Разом із тим, в умовах України функції інвестора держава в доступній для огляду перспективі повинна зберегти в соціальній сфері, особливо при держзамовленні й фінансуванні продукції агропромислового комплексу.
Ця антиринкова міра може бути скасована лише в міру розвитку приватизації в сільському господарстві й насичення ринку його продукцією. Що стосується інших товарів народного споживання, то, на нашу думку, прийшов час відмовитися від державних інвестицій у їхнє виробництво і, тим більше, від їх дотирування, крім, очевидно, виробництва лік і товарів дитячого асортименту.
Що стосується засобів виробництва, то в окремих випадках держава тимчасово може їх інвестувати, особливо ті, продукцією яких є агрегати, вузли й виробництва через недостачу цієї продукції.
Можливі також державні інвестиції (після глибокого техніко-економічних обслідування) у ті виробництва, продукція яких не користається в даний час через низьку купівельну спроможність населення й підприємств.
В міру зниження дефіциту бюджету і, як наслідок, активізації інвестиційної діяльності, держава, може інвестувати засоби в розвиток виробництв, доцільність яких улаштовується сформованою ринковою кон'юнктурою, тобто держава в цьому випадку находиться як рядовий інвестор, вкладає кошти в надії одержати доходи в майбутньому, використовуючи їх для розширеного відтворення і соціального захисту населення. Такий напрямок державних інвестицій з метою структурної перебудови економіки виправдано в перехідному періоді.
Згодом ці виробництва можуть бути продані державою і приватизовані.
Інвестиційні вкладення можуть здійснюватися державою і на паритетних засадах з іншими інвесторами, включаючи іноземних.
Світовий досвід представляє широке різноманіття форм непрямого впливу держави на інвестиційну діяльність. Основні з них наступні: державне кредитування, державні позики, амортизаційна політика, державний лізинг і ін.
Для забезпечення сприятливого інвестиційного клімату, інвестиційної привабливості національної економіки, окремих чи галузей регіонів держава .через податкові чи пільги канікули, пільгові кредити і державні субсидії прагне залучити вітчизняних і закордонних інвесторів. З цією метою в країні заохочується створення підприємств з іноземними інвестиціями, міжнародних концернів і консорціумів, вільних (офшорных) зон.
Грошово-кредитне регулювання економіки здійснюється державою через Національний банк, шляхом регулювання попиту та пропозиції на позикові засоби. Грошово-кредитна політика Національного банку в залежності від стану економіки проводиться або у формі кредитної експансії, або кредитної рестрикції.
Кредитна експансія проводиться в період економічного спаду для стимулювання економічного розвитку за допомогою "дешевих грошей". Протягом 1995 року Національний банк України проводив політику кредитної експансії через зниження облікової процентної ставки, що повинно привести до збільшення питомої ваги довгострокових кредитів, росту інвестиції.
Політика кредитної рестрикції проводиться з метою стримування інвестиційної активності. Подорожчання кредитних ресурсів змушує інвесторів до вкладень тільки в найбільш ефективні, прибуткові проекти, сприяє росту державних інвестицій, залученню засобів на депозити фінансово-кредитних установ.
Великий вплив на розширення інвестиційної діяльності, особливо в перехідний період, покликаний забезпечити Фонд державного майна України, на який покладені задачі: захист майнових прав України на її території і за кордоном; здійснення прав розпорядження майном державних підприємстві в процесі їхньої приватизації, створення спільних підприємств; здійснення повноважень до проведенню приватизації майна підприємств загальнодержавної власності й ін.