3. Реформація

Реформація – релігійний рух XVI-XVII ст. за “очищення” християнства, проти авторитету Папи Римського, священнослужителів, католицької церковної організації. Безпосереднім результатом Реформації став розкіл західного християнства на католицизм і протестантизм. Протестантизм – різноманітні християнські течії (лютерани, кальвіністи, баптисти, п’ятидесятники, адвентисти і т.д.), що утворилися під час і після Реформації, не належать до католицької і православної Церков, не визнають за священнослужителями ролі посередників між простими віруючими (мирянами) і Богом.

Наукові й географічні відкриття, розвиток мореплавства і торгівлі, рух Ренесансу підривали владу й авторитет католицької Церкви, світоглядні засади Середньовічного суспільства. Проте рух Ренесансу охоплював духовно лише невеличку частину освіченої еліти суспільства. На масовому рівні визначальні зміни відбулися завдяки Реформації. Хоча Реформація – релігійне, а не філософське явище, воно визначальним чином вплинуло на розвиток європейської історії в цілому й розвиток філософської думки зокрема. Тому нам необхідно сформувати певне уявлення про цей рух і його наслідки.

Від моменту надання християнству статусу державної релігії Римської імперії, у Європі встановилася безумовна духовна влада католицької Церкви, яка підтримувалася не лише духовними, але й силовими засобами. Церква, за підтримки світських правителів, силовими засобами викорінювала залишки язичницьких релігій, а також християнські єресі – вчення, які претендували на те, що саме вони правильно виражають істини християнського одкровення, але суперечили позиції Церкви. Ці єресі інколи були представлені окремими мислителями-філософами – такими як Оріген, Іоанн Скот Еріугена, Вільям Оккам, а інколи породжували досить значні суспільні рухи, – як наприклад, єресі богомілів, альбігойців та ін. Проте католицька Церква з допомогою світських правителів до ХVІ століття успішно придушувала такі єресі. В ХІІІ столітті для викриття єретиків і боротьби з ними було впроваджено спеціальну організацію – інквізицію, відому тим, що катувала єретиків і привселюдно спалювала їх живцем на вогнищах.

З іншого боку, можливості застосування силових засобів у католицької Церкви були різними в різні часи й у різних країнах. Між католицькою Церквою і світськими правителями точилася досить жорстка боротьба за світську владу. Церква прагнула забезпечити собі якнайширші можливості втручання у політику, а світські правителі – не допускати такого втручання. Конфлікти, що часто виникали на цій основі, нерідко давали змогу деяким єретикам знаходити захист у світських правителів. (Можемо згадати про Вільяма Оккама.) Завдяки цьому в філософії зберігався деякий рівень свободи думки, незважаючи на ідеологічно-світоглядну монополію католицької Церкви. У ХVI столітті прагнення світських правителів звільнитися від втручання Церкви зробило можливим успіх Реформації.

Відпочатку рух Реформації мав спрямованість у багатьох відношеннях протилежну Ренесансу. Розвиток науки і Ренесанс, центром яких була Італія, зачепили і католицький центр у Римі – Ватикан, так що навіть Папи Римські стали проявляти прихильність до світської культури й вченості. Інколи це супроводжувалося явищами, що викликали відразу у благочестиво налаштованих віруючих. Реформація прагнула повернення до витоків християнства у їх первинній чистоті, відновлення християнського благочестя. В цьому відношенні Реформацію можна порівняти навіть із сучасним ісламським фундаменталізмом. Проте в дійсності, у довгостроковій перспективі, Реформація дала зовсім інші наслідки – вона сприяла розвитку західних країн у світському напрямку.

Одна з головних причин Реформації – обурення, що було викликане корупцією католицької Церкви і практикою індульгенцій. Ця практика пов’язана зі специфічно католицьким (відсутнім в усіх інших християнських напрямках) вченням про чистилище.

В усіх інших версіях християнського віровчення вважається, що після смерті людину очікує одна з двох можливостей: рай чи пекло, спасіння або загибель. У вченні католицизму є ще третя можливість – чистилище. Чистилище подібне до пекла, – в ньому грішники відбувають покарання за свої гріхи. Проте, перебування у чистилищі не вічне, а тимчасове. Лише найбільші, невиправні грішники потрапляють до пекла на вічні муки. І лише святі потрапляють відразу до раю. Решта людей відбуває тимчасове покарання за свої гріхи у чистилищі. Вони таким чином очищуються від гріхів (звідси назва – чистилище) після чого потрапляють до раю. Строк перебування у чистилищі залежить від кількості добрих і поганих справ. Тому якщо людина робить добру справу, вона зменшує свій строк перебування у чистилищі, компенсує таким чином деякі зі своїх гріхів.

Зрозуміло, що до числа добрих справ відноситься й матеріальна допомога Церкві. Тому якщо віруючий жертвує Церкві якісь кошти, він зменшує свій строк перебування у чистилищі. Папа Клемент VI “раціоналізував” цю ідею і в 1343 р. встановив відповідність між сумою пожертвувань та строком перебування у чистилищі або конкретними гріхами. Таким чином було запроваджено практику індульгенцій – католицька Церква стала продавати довідки, в яких говорилося, що ось-така людина за пожертву Церкві певної суми звільняється від чистилища на ось-такий строк або за ось-такий гріх.⁴⁵ Ця практика вела до розвитку корумпованості Церкви і викликала велике обурення в масах: адже згідно з нею багатий міг відкупитися майже від будь-яких гріхів.

Це створило сприятливий ґрунт для вчення Мартіна Лютера (1483-1556 рр.), “батька” Реформації. Лютер відкинув догму про чистилище разом із вченням про те, що майбутнє людини після смерті залежить від балансу добрих і поганих справ. Натомість, він висунув формулу – sola fide – однією вірою: “одна лише віра, без справ, виправдовує, звільняє й рятує”.

В католицькій, як і в православній Церкві, священики (клір) виконують роль свого роду посередників між Богом і простими віруючими (мирянами): вони здійснюють обряди-таїнства завдяки яким на мирян сходить благодать, священики сповідують віруючих і іменем Бога звільняють їх від гріхів тощо. Лютер відкинув цю посередницьку роль священиків – віруючий безпосередньо спілкується з Богом і отримує від нього благодать.

Відповідно, Лютер відкинув авторитет католицької церковної організації і Папи Римського. Він навіть оголосив Папу Антихристом. Єдиним авторитетом для віруючого є Священне Писання, Біблія.

Незабаром після того, як Лютер почав пропагувати своє вчення, релігійні рухи, що відкидали авторитет Папи й кліру, виникли й набули поширення в інших частинах Європи.

Значну частину Німеччини охопило селянське повстання, яке надихалося проповідями християнського соціалізму Томаса Мюнцера.

Одним з найпотужніших протестантських рухів був кальвінізм – на чолі з Жаном Кальвіном (1509-1564 рр.). Його центром була Женева.

Кальвін також відкидав ідею про те, що спасіння можна заслужити добрими справами; проте, він не прийняв і формулу Лютера – спасіння через віру. Натомість, він відродив вчення Августина – доктрину передвизначення. Кальвін вчив, що “від самої вічності Бог визначив одних людей для пекельного вогню, а інших для спасіння”, – без будь-якої причини, просто тому, що “такою є воля Бога”. Відомий французький соціолог кінця ХІХ – початку ХХ ст. Гюстав Лебон відзначає, що згідно з вченням Августина й Кальвіна виходить, ніби “всемогутній Бог розважається тим, що створює живі істоти просто для того, щоб палити їх у вічному пекельному вогнищі, не цікавлячись їхніми діями чи чеснотами. Просто вражає, що така огидна маячня могла так довго підкоряти так багато душ – так само дивно, що вона робить це й досі...”⁴⁶

Протестантський рух був підтриманий багатьма світськими правителями, оскільки він відповідав їх прагненню звільнитися з-під опіки Церкви, стати повновладними володарями. Завдяки цій підтримці, католицькій Церкві не вдалося придушити протестантизм, як вона це робила раніше з іншими єресями.

Слід відзначити що протестантизм в цей період був не менш нетерпимим і жорстоким у відношенні до інакомислячих, аніж католицька Церква. Протягом кількох десятиліть між католицькою Церквою й протестантами велися жорстокі війни, які зрештою привели до вимушеного перемир’я і пошуку засад співіснування прибічників різних християнських напрямків.

Відкидання протестантизмом релігійного авторитету кліру, священників, їх функції посередників між Богом і людьми, ствердження Священного писання, Біблії як єдиного авторитету привело до множення протестантських напрямків. Адже кожний в принципі міг запропонувати власне розуміння того, що написано в Біблії, і разом зі своїми однодумцями утворити новий протестантський напрямок.

Необхідність вирішення проблеми мирного співіснування прибічників різних християнських напрямків зрештою привела до прийняття принципу свободи віросповідання, який через деякий час був поширений і на інші релігії, а також і на атеїзм, доповнений принципами свободи думки й слова.

Таким чином, протестантський рух, всупереч намірам його “батьків”, мав у кінцевому рахунку наслідком не повернення до християнських витоків і суворого благочестя, а руйнацію світоглядної монополії католицької Церкви, втрати нею силових засобів утвердження власного авторитету, формування світської, ліберальної європейської цивілізації.

Протестантизм, особливо кальвінізм і споріднені з ним напрямки, які сповідували ідею передвизначення, також був тісно пов’язаний із становленням промислового капіталізму. Цей зв’язок детально досліджено у класичній праці Макса Вебера “Протестантська етика та дух капіталізму”. В ній він показує, що трудова етика, сформована протестантизмом, відіграла вирішальну роль у становленні промислового капіталізму.

Для ортодоксального християнства (католицизму, православ’я) характерним є негативне ставлення до прагнення збагачення, “гонитви за наживою”. Натомість, в протестантизмі сформувалося уявлення про те, що діловий успіх – це ознака Божого благовоління, ознака обраності людини для спасіння. Бог благоволить обраним вже в цьому, земному життя. Прагнення пересвідчитися у власній обраності сприяло великому зростанню мотивації до ділової активності. При цьому отримані кошти не витрачалися на предмети розкошу, а вкладалися у справу задля закріплення ділового успіху й зміцнення суб’єктивної впевненості у власному спасінні. Важливо, що така етико-релігійна мотивація водночас накладала обмеження на спосіб здобуття багатства, – багатство свідчило про обраність для спасіння, лише якщо здобувалося чесними засобами, через працю, винахідливість, розумну організацію підприємства.