3. Релігійна екзистенційна філософія Сьорена к’єркегора

Датський філософ Сьйорен К’єркегор (1813-1855) в молодості дуже ретельно вивчав філософію Гегеля аж поки усвідомив, що вона байдужа до конкретної живої людини, приносить її в жертву філософським абстракціям. Зрештою, це властиво для усієї класичної філософської традиції: вона цікавиться світобудовою, але забуває про живу людину, індивіда, що переживає своє власне буття. К’єркегор намагається повернути філософію до людини. “Предмет його досліджень – не навколишній світ, а саме людське існування, вибір життєвого шляху, його смисл.” Але для цього традиційні для форми філософських трактатів і наукоподібних систем малопридатні. “К’єркегор – скоріше письменник, аніж академічний філософ”⁸² – він висловлює свої роздуми про людське буття, пошуки його смислу у вільній формі есе, щоденників, художніх творів. Це стало характерним для всього напрямку, основоположником якого вважається С.Кьєркегор – екзистенційної філософії, до якого зараховують таких філософів ХІХ-ХХ ст. (більшість з яких водночас були письменниками) як Ф.Достоєвський, Ф.Ніцше, М.де Унамуно, Х.Ортега-і-Гассет, М.Бердяєв, Л.Шестов, Ж.-П.Сартр, А.Камю, М.Мерло-Понті, М.Хайдеггер, К.Ясперс, Г.Марсель.

Гегелівській діалектиці абстрактних понять К’єркегор протиставляє екзистенційну діалектику, що характеризує людське буття у критичних ситуаціях, коли людина мусить здійснювати вибір “або-або”. В центрі екзистенційної філософії – людина, духовний індивід, унікальна, неповторна істота, особистісно-духовне існування – екзистенція, а не субстанційна сутність – есенція (як у класичній філософії). Філософія повинна відповідати, як жити людині. Вільна особистість народжується з відчаю, з боротьби за можливість неможливого.

Слово екзистеція за своєю етимологією (походженням) – двозначне. Воно походить від латинського – exsistere, що означає ‘існувати’. З іншого боку, в латинській мові є й слово sistere, яке теж означає ‘існувати’. Що ж означає префікс ex-? В латинській (як і в англійській) мові такий префікс означає вихід за межі, долання.

Отже, екзистенція (ex-sistentia) – це не просто існування, а таке існування, що постійно долає власні межі. Це спосіб існування сущого, у якому реальний його зміст існує за межами наявного його існування. Єдиним, унікальним існуванням такого роду є існування людини як духовної істоти.

Як пізніше виразив це Жан-Поль Сартр

“Людське буття є те, що не є, і не є те, що є.”

Людина постійно долає власну ситуацію, заперечуючи наявне і створюючи нове. Вона обирає саму себе, творить власне буття. В цьому коріниться її свобода.

В екзистенціальній філософії виділяють релігійний та атеїстичний напрямки. К’єкрегор представляє релігійний екзистенціалізм. Його філософія значною мірою є реакцією на ситуацію занепаду релігії і пов’язаних з нею смисложиттєвих орієнтирів, спробою відновити їх.

К’єкрегор виділяв три стадії духовного розвитку людини:

• естетична: головним мотивом людини на цій стадії є пошук задоволень;

• етична: головним є почуття морального обов’язку;

• релігійна стадія, на якій людина живе вірою.

За К’єкрегором, вірі передує відчай, а сама віра сповнена парадоксів. Справжня віра не полегшує людське життя, а надає йому напруженості, – але саме завдяки цьому здійснюється смислове зростання людського буття.

Що ж собою являє релігійна стадія розвитку людини і чому вона вища за етичну? К’єргегор описує це так, ніби на етичній стадії людина керується загальними, а отже, абстрактними правилами, а на релігійній її відношення до буття стає конкретно-індивідуальним, як індивідуальні відносини даної людини з Богом. Але що це означає на практиці?

К’єркегор часто звертається до біблійної легенди про Авраама, віра якого в Бога була настільки сильною, що коли Бог захотів її випробувати і наказав Аврааму принести в жертву, зарізати власного сина, то він відвів сина на гору для жертвоприношень і вже заніс над ним ножа, коли перед ним з’явився янгол і повідомив, що Бог відмінив свій наказ. За таку віру Бог щедро винагородив Авраама.

Така ілюстрація смислу релігійної стадії мене особисто дивує, – можливо тому, що я, за теорією К’єркегора, ще не доріс до найвищої, релігійної стадії розвитку, а залишаюся на етичній стадії. Я не можу зрозуміти, чому поведінка Авраама отримує схвалення. Чому слід коритися наказам Бога, якщо ці накази погані? Тому, що він сильний і може покарати або нагородити? Мабуть, ні. Тому що він добрий і тому не може наказати поганого? Але як я можу знати, чи він добрий чи злий, якщо не за його наказами (оцінюючи ці накази як добрі чи погані)? Уявімо, що в мене зараз буде якесь видіння і я почую: “Я – Господь Бог, Всемогутній і Всеблагий. Тут у столі лежить автомат. Візьми його і розстріляй усіх присутніх.” Припустимо, я заглянув у стіл і справді побачив там автомат. Чи повинен я, як Авраам, виконати наказ? Мабуть, ні. Мабуть, я правильніше зроблю, якщо вирішу, що та істота, яка мені явилася, є поганою (навіть якщо вона називає себе Всеблагим Богом), і ну її на фіг.

Тож з моєї, етичної точки зору теорія К’єркегора про те, що релігійна стадія розвитку, на якій людина керується вірою, вища за етичну, на якій людина керується моральними міркуваннями (власними судженнями в категоріях добра і зла) є відчайдушною ірраціональною спробою з допомогою ‘стрибка віри’ уникнути тягаря відповідальності морального вибору і тягаря пошуку раціональних відповідей на смисложиттєві проблеми.