4.5 Музика Народна музика

Нових ознак набула творчість співців-кобзарів, які об’єднувалися в кобзарські братства. Найвідоміший кобзар ХІХ ст. – Остап Вересай.

Активізувалася діяльність із вивчення і популяризації української пісенної творчості. Збирачами фольклору та представниками аматорського етапу його вивчення були: Леся Українка, Марко Вовчок, Дніпрова Чайка, Марія Заньковецька.

Науково-етнографічний етап започаткував М.Лисенко, він заклав основи української музичної фольклористики.

Важливу національно-просвітницьку роль відіграла опера. Прикладом поєднання народної та професійної творчості є опера «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського.

Микола Лисенко – музично-громадський діяч, композитор, хоровий диригент, фольклорист, піаніст і педагог. Створив національну композиторську школу. Свої сили спробував майже у всіх музичних жанрах. Його творчість типова для романтичного мистецтва.

Оперна спадщина:

• історико-героїчні («Тарас Бульба»);

• лірико-побутові («Наталка Полтавка»);

• комічна («Різдвяна ніч»);

• лірико-фантастична («Утоплена»);

• опера-сатира («Енеїда»).

Започаткував жанр дитячої опери («Коза-дереза», «Пан Коцький»).

Хорова музика:

• урочиста кантата («Радуйся, ниво неполитая»);

• ліричні твори («Сон», «Пливе човен»).

Понад 80 вокальних і хорових творів музикант написав під впливом творчості Т.Шевченка (цикл «Музика до Кобзаря»).

М.Лисенко майстерно поєднував класичну і романтичну музику, що знайшло відображення у жанрі романсу («Коли розлучаються двоє», «У мене був коханий рідний край»).

Музичні принципи М.Лисенка знайшли продовження у творчості:

• Кирила Стеценка – громадського, музичного діяча, диригента, священика, педагога (у його творчості кантати, хори, церковна музика, обробки народних пісень);

• Якова Степового – автора камерної музики (вокальної та інструментальної), фортепіанної спадщини (сонати, фантазії, п’єси-мініатюри);

• Миколи Леонтовича – майстра хорової мініатюри

4.6 Театральне мистецтво

Створюється в 1864 р. в Галичині при товаристві «Руська бесіда» перший в Україні професійний театр «Руський народний театр».

Проте загальновизнаним мистецьким явищем театр стає після появи професійної трупи, знаної як «театр українських корифеїв». До його складу ввійшли:

• Марко Кропивницький;

• Михайло Старицький;

• Іван Карпенко-Карий;

• Микола Садовський;

• Панас Саксаганський;

• Марія Заньковецька.

Творчою метою театру було відтворення загальної картини українського мікро- та макрокосмосу, що потребувало поєднання фольклорної символіки та образності з реалістично-натуралістичним зображенням життя.

Репертуар театру складали твори української класики:

• І.Котляревського;

• Г.Квітки-Основ’яненка;

• Т.Шевченка,

нові п’єси М.Кропивницького та М.Старицького («Дай серцю волю, заведе в неволю», «Ой не ходи, Грицю…», «За двома зайцями»),

музичні спектаклі-оперети М.Лисенка («Різдвяна ніч», «Сорочинський ярмарок»).

Діяльність корифеїв завершилася заснуванням у 1907 р. в Києві першого українського стаціонарного театру М.Садовським за активної допомоги М.Заньковецької.

До репертуару стаціонарного театру входили не лише постановки української класики, але й західноєвропейської драматургії, зокрема польської, голландської, австрійської, російської тощо.