“Етруська ваза”

“Етруська ваза” – одна з найкращих психологічних новел Проспера Меріме. Її головна тема – ті несподівані “сюрпризи”, які підносить людині її внутрішнє “я”, штовхаючи назустріч загибелі. Які сили диктують їй логіку вчинків, як вони народжуються, як здійснюють свій підступний вплив, - ось запитання, на які французький письменник намагається знайти відповіді у своєму творі.

В основі сюжету – опис ревнощів Огюста Сен-Клера до Матильди де Курсі, любовна історія, яка завершується трагічно для обох персонажів. До такого фіналу призводить складна гра обставин. “Сен-Клер від природи мав ніжне і любляче серце¹”, - характеризує героя оповідач. Ще хлопчиком він був сентиментальним, але його товариші зустріли цю якість глузливо. Цей тяжкий удар по його самолюбству примусив його замкнутися у собі і навчитися приховувати свої почуття за маскою байдужості й самозакоханості Не варто казати, що то була його захисна реакція на людську жорстокість, а насправді він залишився ніжним і щирим. Йому пощастило зустріти жінку, яка зуміла оцінити багатства його серця і віддано покохати його: Матильда де Курсі, обдарована не тільки рідкісною вродою, але й непересічною силою почуттів і глибоким розумом. Вона і чутливий, надзвичайно уважний до жінок Огюст були неначе створені одне для одного. В їхньому романі обєдналися палка пристрасть, взаємоповага і рідкісне взаєморозуміння. Коханці збиралися одружитися, коли несподіваний напад ревнощів Сен-Клера не тільки поклав край їхньому щастю, але й спричинив їхню загибель.

Під час однієї з чоловічих вечірок Альфонс де Темін, світський знайомий Сен-Клера, розповів, що Матильда колись була коханкою Массіньї, чоловіка нерозумного і зовні огидного, який помер кілька років перед тим, як розпочалася дія новели. Доказом їхнього роману була старовинна етруська ваза, подарована Массіньї, яка знаходилася у будинку Матильди. Слова де Теміна були типовою пяною балаканиною, порожньою і безвідповідальною. До речі, інші учасники вечірки, незважаючи на кількість випитого вина, саме так і поставилися до слів Альфонса, але тільки не Сен-Клер. У його серці запалали ревнощі. “… Він невиразно відчував, що щастя його на цьому світі зруйноване навіки і що вину за те він може складати тільки на мертвого Массіньї та на етруську вазу”.

Наступні після вечірки дні Сен-Клер перебуває у жалюгідному стані. Таємна думка про те, що Матильда могла бути коханкою Массіньї, отруює насолоду побачень з нею. Одного ранку, роздратований і з важким серцем, після безсонної ночі, Сен-Клер їздить верхи лісом і зустрічає Альфонса де Теміна. “Сен-Клер був у такому стані, коли самотність особливо приємна: зустріч з Теміном перетворила його поганий настрій на стриманий гнів”. Між Альфонсом і Огюстом виникає сварка, яка закінчується викликом на дуель.

Останні сторінки новели просякнуті передчуттям близької трагедії. Під час побачення Матильда сама розповідає Сен-Клеру про свої взаємини з Массіньї. З її слів випливає, що, як і слід було очікувати, вона ніколи не була коханкою Массіньї. Щастя повертається до Огюста, але ще тільки на одну ніч, бо наступного ранку Альфонс вбиває його на дуелі. Вражена таким перебігом подій, Матильда втрачає інтерес до життя і також помирає.

Як можна побачити, кохання і ревнощі Сен-Клера до Матильди – надзвичайно цікавий з психологічного погляду феномен: причину трагедії героїв слід шукати радше не в зовнішніх обставинах, а всередині душі Огюста, яка є ареною гри темних стихій. Візьмемо за приклад його повагу до жіноцтва. Незважаючи на всю ніжність і чутливість його душі, вона надто декларативна і не витримує перевірки життям. На словах відмовляючись визнати справедливість слів Шекспірівського Гамлета: “Хиткість - імя твоє, жінко!”, - він внутрішньо погоджується з ними і ніби чекає підтвердження цієї істини у поведінці Матильди. Якщо б він справді її поважав, то ніколи навіть не припустив би думки про саму можливість роману між нею і Массіньї, людьми абсолютно різними з усіх точок зору. Цікаво, що на розумовому рівні Огюст добре розуміє безглуздість своїх підозр, але роздратований інстинкт самця, у якого хтось намагається відібрати його самицю (саме це і є підосновою ревнощів, як доводить Меріме), паралізує його здібність мислити критично.

Бракує Сен-Клерові й самокритичності. Найпереконливішим доказом є його стосунки з представниками світу. Огюст дивиться на світських молодиків з презирством, як на істот нижчих за себе духовно. Вони для нього надто вульгарні, ниці, нещирі (вони й справді є такими). Він згодний їх лише терпіти, але не поважати. Таке Сен-Клерове ставлення добре відчувається ними, і вони відповідають йому прихованою ворожістю. Але варто поставити запитання: чи є у Сен-Клера підстави настільки підносити себе, як це робить він? Безумовно, він набагато порядніший, обдарованіший за них, але й він, як ми показали, не дуже далеко від них відійшов. Краще говорити про те, що світській самозакоханості він протиставляє власний снобізм. До речі, обидва стереотипи поведінки, з погляду Меріме, однаково суєтні й ганебні.

Нарешті, Сен-Клер недостатню увагу приділяє контролю за власними емоціями і стає їх рабом, бо як інакше можна пояснити той гнів, який охопив його під час зустрічі з Альфонсом де Теміном і який врешті-решт і став причиною дуелі. В епізоді обєдналися усі темні стихії в душі Огюста: роздратування, викликане ревнощами, презирство до світу, пиха та самозакоханість. Не маючи сил стримувати свій гнів, він стає слухняною іграшкою в руках Альфонса. Той просто провокує його на сварку і легко досягає своєї мети глузуванням та жартами.

Отже, Сен-Клер поєднує у своїй душі дві іпостасі: світлу й темну, світ культури і світ тваринних інстинктів. Другий світ поглинає перший і знищує і героя, і його кохання. Таке розуміння цього образу дає підстави стверджувати, що Сен-Клер є втіленням філософських поглядів Меріме на природу людини взагалі, яка, незважаючи на всі здобутки цивілізації, для нього залишалася стихійною напівтвариною. Аргументом на користь цього висновку є символічна назва новели. Етруська ваза – не тільки речове уособлення кохання Матильди та Массіньї, якого ніколи не існувало, але й символ непереможності тваринної первини у людському дусі. “На ній трьома фарбами був змальований бій лапіфа з кентаврами”, - описує вазу оповідач. За міфологічним словником, лапіфи - племя, що жило у Фесалії і вирізнялося войовничою, дикою і нестриманою вдачею. Вони неодноразово билися з кентаврами, напівлюдьми-напівкіньми. Так і в душі сучасної людини, твердить Меріме на прикладі образу Сен-Клера, ні на мить не припиняється ця давня битва лапіфів та кентаврів, тваринної та культурної первин людського “я”.

Завдання і запитання.

1. Складіть характеристику образу Сен-Клера. Порівняйте його з образами світських молодих людей. Які обставини сформували індивідуальність Сен-Клера?

2. Охарактеризуйте образ Матильди де Курсі. Яке ставлення до неї Сен-Клера? Автора? Чим вони відрізняються?

3. Чи містить назва певний символізм? Який саме? Доведіть власну точку зору аналізом тексту.

4. Яким чином новела “Етруська ваза” підтверджує чи спростовує репутацію Меріме як майстра психологічної новели? Обгрунтуйте свою точку зору прикладами з тексту.