Коротке оповідання і новела в американській літературі хіх ст.
На відміну від Старого Світу (Франції, Англії, Росії), де домінуючі позиції залишалися за романом, у США не меншою популярністю користувалися короткі оповідання й новели. Пояснення цьому факту слід шукати в самому дусі американської дійсності: стрімка динаміка поступу цивілізації США стимулювала поширення стислих динамічних літературних жанрів, у яких глибоко розкривалася драма індивідуального життя.
Основи американської новелістики заклали письменники-романтики: Натаніель Готорн, Вашингтон Ірвінг та Едгар По. Останній запропонував одне з найоригінальніших у світовій критиці теоретичне обгрунтування жанру. Протягом другої половини ХІХ ст. в США стали відомими такі майстри короткого оповідання, як Марк Твен, Амброз Бірс, Стівен Крейн, О.Генрі та багато інших. Вони значно розширили тематику, а також репертуар поетики новели, створили чимало шедеврів соціальної, соціально-філософської і психологічної прози.
Едгар Аллан По
(1809-1849)
Біографія. Едгар Аллан По - одна з найсуперечливіших постатей американської літератури. За життя він не здобув широкої відомості ані як поет, ані як прозаїк. Про нього більше знали в літературних колах завдяки різноманітним скандальним і напівскандальним ситуаціям, які спричинялися його дошкульними і різкими рецензіями. Спроби По заробити собі ім’я й гроші на журналістській ниві зазнавали краху і ніяк не могли врятувати його від злигоднів. Всесвітня слава прийшла до нього після смерті, він навіть перетворився на культову постать, а його твори стали своєрідною школою для всіх письменників-модерністів. Проте, незважаючи на такий гучний успіх, суперечки навколо нього не вщухають. Деякі критики і досі не визнають його таланту й оригінальності, а інші характеризують його як одного з найгеніальніших митців слова.
Важко складався життєвий шлях Едгара Аллана По. Пояснення цьому слід шукати у цілому комплексі причин: у неготовності читацької аудиторії в Америці сприймати художні відкриття письменника, в його важкій вдачі, просто в тому, що йому часто не щастило. Він народився 1809 р. у Бостоні у родині збіднілих акторів. Його батько Девід По кудись зник майже одразу після народження хлопчика, а мати померла, коли Едгарові було лише два роки. Вихованням По займався вітчим Джон Аллан, заможний бізнесмен, що спеціалізувався на торгівлі тютюном. Дитинство По було більш-менш звичайним: він навчався в доволі престижних школах в США й Англії, де родина Алленів жила у період між 1815 і 1820 рр. Закінчивши середній навчальний заклад, По вступає до університету Вірджінії. Загалом По одержав непогану філологічну підготовку. Він володів кількома мовами, знав історію літератури, твори сучасних письменників.
Закінчити формальну освіту Едгару По не дала його пристрасть до азартних ігор: він багато заборгував, що призвело до сварки з його вітчимом, внаслідок чого По припинив заняття в університеті, залишив Бостон і найнявся в американські збройні сили. У цей момент він опублікував свою першу поетичну збірку “Тамерлан та інші поезії”, на яку майже ніхто не звернув уваги. Такий перебіг подій не злякав По і ніяк не вплинув на його бажання стати поетом, і 1829 р. він видає нову книгу віршів “Аль Араф, Тамерлан і дрібні поезії”, а за два роки ще одну. На цей момент його стосунки з Джоном Алленом зіпсувалися остаточно, і молодий поет назавжди залишився без матеріальної підтримки.
Він знаходить притулок у своєї тітки по батькові Марії Клем у Балтіморі. В 1836 р. Едгар По одружується із дочкою Марії, своєю кузиною Вірджінією, якій на момент весілля виповнилося чотирнадцять років. Він палко кохав дружину, яка була його музою і надихала його на створення чудових поезій і новел.
Перший успіх Едгарові По як письменнику приніс 1833 р., коли Балтіморський журнал “Сетердей Візітор” нагородив його 50 доларами за одне з оповідань. Ця невеличка премія відкрила йому шлях до редакцій літературних журналів, де він почав співпрацювати як критик і друкувати новели і поезії. Проте швидкому просуванню вгору заважали несподівана новизна його літературних ідей та його невміння пристосовуватися до обставин. Він не приховував свого презирства до популістських смаків тих журналів, з якими співпрацював, і сповідував культ елітарного мистецтва, зрозумілого тільки для обраних. Це призводило до того, що ставлення до По видавців і головних редакторів було негативним.
Проте літературна репутація письменника зміцнювалася, хоча й повільно. 1838 р. побачив світ його єдиний роман “Пригоди Артура Гордона Піма”, а 1840 р. була надрукована збірка оповідань “Гротески та арабески”, до якої увійшло 25 творів. За оповідання “Золотий жук” По влітку 1843 р. одержав літературну премію. Кульмінацією прижиттєвого успіху Е.По був 1845 р.: публікація поезії “Крук” принесла йому загальнонаціональну відомість; він став власником періодичного видання “Бродвей джорнал”, перевидав збірку новел і випустив у світ останню збірку поезій.
Незважаючи на таке відносне визнання в літературних колах, матеріальні та сімейні обставини життя Едгара По були тяжкими. 1846 р. через брак фінансування зазнав краху щойно придбаний ним літературний журнал. Дружина письменника Вірджинія, хвора на сухоти, 1847 р. померла. Після цього удару долі По потрапив у смугу психічної кризи, яка тривала до його смерті.
1847 р. він опублікував “Еврику”, одну із найнезвичніших книжок у світовій літературі, - трактат про природу, структуру і майбутнє всесвіту, написаний поезією і прозою. Цей твір він вважав найкращим у своєму доробку. “У мене немає бажання жити після того, як завершив “Еврику”, - пише він до місіс Клем. - Я ніколи не зумію написати нічого кращого”. Того ж 1847 р. По друкує свої новели, есе, а також ще один дуже важливий для розуміння його внеску в світову літературу твір - критичне есе “Поетичний принцип”.
Останні миті існування поета на землі оточують таємниця і трагедія. 27 вересня 1849 р. По відпливає з Річмонда до Балтімора, 3 жовтня його знаходять на балтіморській вулиці непритомним у дуже тяжкому стані, а ще через чотири дні він помирає у шпиталі.
Лиха доля переслідує його і після смерті: літературний душеприказник Едгара По Руфус Грисуорд написав мемуари, в яких навмисно перекрутив і просто підробив багато фактів з біографії письменника, намагаючись виставити його людиною, покараною за свою необмежену гординю та крайній індивідуалізм. І тільки завдяки зусиллям європейських письменників - перекладам і критичним статтям Ш.Бодлера, Ст. Малларме, П.Валері, К.Бальмонта та багатьох інших - американці подолали своє упереджене ставлення до Едгара По й оцінили його як одного з найоригінальніших поетів і прозаїків світу.
Едгар По - поет. Вірші американського поета причаровують читача своєю мелодійністю. Завдяки фонетичному оформленню, майстерним змінам ритму, використанню повторів, алітерацій та асонансів у читача складається враження, що він під час читання поезій По чує дивні співи.
Едгар По глибоко переосмислив природу поезії і зробив крок у напрямку до того, що згодом критики і теоретики літератури охрестили “музичністю”. Кількома десятиліттями раніше за Верлена він відмовився від логічної чіткості і зрозумілості вірша і редукував його сюжетний елемент до мінімуму. На думку По, поетичний твір повинен справляти на читача якесь невловиме враження, охоплювати і поглинати його цілком. Цей тотальний ефект можна тільки пережити, але не можна раціонально аналізувати і тлумачити. З іншого боку, Едгар По закликав ретельно продумувати усі складові поетичного тексту і розраховувати його емоційний ефект. В есе “Філософія творчості” (1846 р.) він, на прикладі аналізу власної поезії “Крук”, продемонстрував, яким чином це відбувається. Отже, По висунув нове розуміння поезії як, так би мовити, “математично виміряної музичності”, чим потім так захоплювалися представники символізму. Саме з його приводу зазначив Стефан Малларме: “Відсутність громіздкого риштування навколо цієї чарівної споруди, яка виникла начебто миттєво, зовсім не означає, що точні і детальні розрахунки не потрібні. Ми їх не помічаємо, але, незважаючи на все, вони в якийсь таємничий спосіб здійснюються”.
Едгар По писав виключно про вічне й екзотичне і нехтував злободенним і буденним. Одна з найулюбленіших тем поета - природа, яка постає для нього джерелом складних для тлумачення і вишуканих символів, стародавніх і створених ним самим. Вона наскрізь метафорична і ховає найтонші відтінки потаєнного змісту. Не меншу увагу приділяє По і мистецтву в усіх його формах, найвищому вияву людського таланту. Поет намагається осягнути акт творчості в усьому його драматизмі. Третя тема поезії Едгара По - кохання, причому кохання платонічне, піднесене, позбавлене плотського начала. Жінка у віршах американського поета є втіленням ніжності, чистоти, лагідності; вона нематеріальна, як мрія.
І, нарешті, найчастіше звертається Едгар По до теми смерті. Уся творчість поета вирізняється трагічним звучанням. Не є винятком і його поезія. Смерть цікавить його в різних проявах: як жахлива всепереможна сила, яка лякає і зачаровує його одночасно; як проблема потойбічного існування; як квінтесенція відчаю і самотності. Один із постійних образів поезій По (“Улялюм”, “Еннебел Лі”, “Крук”), безперечно, пов’язаний з долею самого письменника, - передчасно померла прекрасна кохана. Цей образ концентрує в собі філософію життя Едгара По, за якою наше перебування на землі - це лише мить і непоправна трагедія, воно не може бути нічим іншим, як ланцюгом втрат. Це розуміння життя як трагічної таємниці так досконало виражене в поезії По, значною мірою визначило духовний клімат світової літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст.
Едгар По - теоретик жанру короткого оповідання. Едгар По був не тільки видатним поетом і прозаїком, але й одним із перших і найоригінальніших літературних критиків США. Зокрема, Едгар По пильну увагу приділяв обгрунтуванню природи жанру короткого оповідання.
Він стверджував, що всі елементи поетики твору - події, сюжет, мовні засоби - повинні працювати на створення єдиного емоційного ефекту, який є головною метою автора. Він вважав, що такого ефекту можна досягти тільки в коротких літературних творах (до речі, цей висновок стосується не тільки прози, а й поезії), бо ми в змозі прочитати їх за одним разом. Роман натомість потребує набагато більше часу, кілька днів і місяців, протягом яких повсякденні життєві події втручаються в процес читання і постійно відволікають читача від тексту, що заважає зберегти єдність враження. Як і у випадку з поезіями, По вимагав від авторів ретельно працювати над формою оповідання, аби всі елементи його структури, від першого речення до останнього, “працювали” на “один і той самий (тотальний) ефект”.
Загальна характеристика коротких оповідань Е. По. У стилістиці оповідань Едгара По багато чого від загальних світоглядних та естетичних принципів романтизму: це й інтенсивне використання контрастів, іронії, різке протиставлення світу мрії й реальності, прихильність до фантастики, незвичність сюжетів тощо. Проте, поряд з цим, письменник був справжнім революціонером жанру. Він написав не так багато - лише 73 оповідання, але кожне з них настільки відрізняється одне від одного сюжетом, настроєм, тональністю, тематикою, що ми можемо стверджувати, що творчий доробок По відбиває в мініатюрі весь світовий досвід новелістики ХІХ ст. Вже на рівні простої класифікації за змістом та формальними ознаками можна виділити велику кількість груп оповідань: суто психологічні або такі, в яких психологічний елемент переважає; пародійні й гумористичні; сенсаційні з іронічним присмаком і без нього; пригодницькі; готичні (з похмурою атмосферою й описом жахів); лірико-романтичні (історії про піднесене і трагічне кохання); філософські діалоги; розповіді про подорожі; логічні або детективні; науково-фантастичні ( дві останні групи заклали основи нових жанрів, які протягом ХХ ст. здобули широку популярність у всьому світі).
Зупинимося на докладнішій характеристиці кожної грані таланту По -автора коротких оповідань. Він здобув усесвітню славу насамперед як творець історій жахів, і такий факт легко пояснити. Загадковість, недомовленість, натяки на незбагненне, описи божевілля, рідкісні психічні збочення, грізні незнайомці, які сіють навколо себе моторошний жах, геніальні маніаки, - усі ці та багато інших прийомів романтизму й готики допомагають По надавати своїм творам таємничої атмосфери.
Вона справляє на читача особливо сильне враження завдяки тій психологічній переконливості, з якою письменник зображує психічний стан своїх героїв у граничних ситуаціях, на межі життя й смерті. Так, в оповіданні “Провалля і маятник” він змальовує цілу гаму емоційних станів, показує народження божевільної надії всупереч очевидному, описує, як трагічно розривається душа людини між надією і відчаєм. У багатьох оповіданнях (“Чорний кіт”, “Вільям Вільсон”, “Серце вказало”, “Чортик суперечності”) автор дає майже клінічну картину маніакального стану, який спричиняє злочини і безумства.
Як і в поезіях, в оповіданнях Едгара По однією з центральних тем є смерть, яка виступає під різними виглядами і обличчями. Це й загибель від таємничих хвороб, і повільне вмирання, це й образи переходу в інше життя, і дослідження стану сну як психологічно близького до фізичного неіснування. Представлений в оповіданнях По й образ молодої вродливої жінки, яка передчасно залишає цей світ (“Лігейя”, “Морелла” та ін.). Як уже зазначалося, смерть для По - і символ завершення земного страждання, і найбільша загадка буття, і наукова та релігійна проблема.
Вище також ішла мова про те, що Едгар По намагався майже математично розраховувати емоційні ефекти своїх творів. Це відрізняє його від представників романтизму, які сповідували культ спонтанної уяви. На відміну від них, американський письменник шукав опертя для своїх фантазій у вивченні логіки, математики, природничих наук. Він добре грав у шахи, займався теорією ігор, знався на принципах дешифровки. У випадку з По зійшлися дві крайнощі - доведені до останньої межі емоційність та інтуїція, з одного боку, і вигострений, натренований і всепереможний аналітичний розум, логіка, з іншого. Ця остання іпостась таланту По найповніше втілюється в його науково-фантастичних і детективних оповіданнях.
Едгар По мав безперечний дар передбачувати майбутнє науки. Неодноразово з точними пластичними подробицями описував він літальні апарати, легші за повітря, які не просто рухалися у земній атмосфері, а й мандрували космічними просторами. Такі твори, як “Незвична пригода Ганса Пфааля”, “Історія з повітряною кулею” та ін. закладають основи канону того типу наукової фантастики, класиками якої стали Жуль Верн і Герберт Уеллс. Деякі сторінки оповідань По містять інтуїтивні візії, які нагадують описи наслідків атомних вибухів (“Розмова Іра і Харміона”, яка змальовує страшну картину загибелі всесвіту від зіткнення землі з величезною кометою).
Ще яскравіше необмежені здібності аналітичного розуму По втілилися в його так званих “логічних оповіданнях”, які стали прообразом класичного детективу. В таких творах, як “Вбиство на вулиці Морг”, “Золотий жук”, “Викрадений лист”, “Таємниця Марі Роже”, “Це ти” легко помітити всі основні елементи цього жанру: тут є і геніальний слідчий Дюпен, озброєний дедуктивним методом, - літературний батько Шерлока Холмса, Еркюля Пуаро, міс Марпль, Ніро Вольфа та багатьох інших великих розгадників кримінальних загадок; і наївний помічник геніального слідчого (оповідач у “Вбивстві на вулиці Морг” або “Викраденому листі”, безумовно, нагадує доктора Ватсона); і використання під час слідства усіх досягнень науки і геніальної логіки у поєднанні з досвідом та інтуїцією.
І, нарешті, варто сказати про ще одну якість таланту По-автора оповідань - про його дар сатирика і гумориста. Сміхове у нього виражено безліччю відтінків - від дотепної та ущипливої іронії і самоіронії, пародіювання і самопародіювання до чистого гумору. Нерідко в творах По примхливо змішані жарт і жах, внаслідок чого утворюється своєрідний різновид “чорного гумору”. Найпоказовішим прикладом останнього є оповідання “Система доктора Смолла і професора Пірія”, яка розповідає про те, як наївний і довірливий оповідач потрапляє через свою зацікавленість наукою до старого напівзруйнованого замку, де знаходиться будинок для божевільних. Перед ним проходить ціла галерея диваків і монстрів. Головна ідея твору - грань між психічним здоров’ям та божевіллям надто тонка та невловима - трагікомічна по суті. У такому тлумаченні природи сміху По знову набагато випередив час. Таким сміхом, як він (тобто сміхом крізь сльози, сміхом, який є симптомом душевної хвороби часу), почали сміятися у столітті ХХ.
Отже, важко знайти у світовій поезії і новелістиці новітнього часу ще одного такого автора, як По. Його художні ідеї підхопили і розвинули не тільки символісти. Ще Олександр Блок казав: “світ його творчості такий широкий, що навряд чи слушно вважати його основоположником так званого символізму”. Його твори стали взірцем і для письменників-декадентів, і для неоромантиків, і для майстрів пригодницької літератури (Стівенсон), і для класиків детективу (Артур Конан Дойл) та наукової фантастики (Гербер Уеллс). Не зменшується його вплив і на літературу ХХ ст. Його трагічне світобачення і переживання людиною факту свого існування в граничних ситуаціях були одкровенням для письменників-екзистенціалістів, а його неперевершені ігри зі сном і реальністю, так само як тлумачення детективу як узагальнюючої метафори інтелектуального пізнання світу стали невід’ємною частиною досвіду постмодерністської літератури (Х.Л.Борхес, У.Еко).