Жанр новели у французькій літературі хіх століття

Ми знаємо чимало видатних майстрів коротких прозових форм у французькій літературі ХІХ ст. : Ж. де Нерваль, Т.Готьє, А. де Мюссе, О. де Бальзак, П.Меріме, А. Доде, Г. де Мопассан, А.Франс, М.Швоб та багато інших. Вони значно збагатили поетику новели, розширили коло тем, радикально переглянули традиційні уявлення про природу цього жанру. Раніше (за часів попередніх епох, зокрема, Відродження) новела характеризувалася конкретними і доволі чіткими формальними ознаками: це була відносно коротка прозаїчна оповідь, яка містила простий, але динамічний сюжет, позбавлений філософської і взагалі теоретичної проблематики, при слабкій психологічній розробці характерів. Мистецька практика романтизму, реалізму, раннього модернізму відкрила для новели нові шляхи розвитку і поставила в центр твору людину з її складним внутрішнім світом, з її проблемами, з болем втрат і пошуками щастя. Герой почав важити більше за його вчинки, а життя духу – емоцій та інтелекту – за карколомні перипетії сюжету.

Ще одна ознака французької (та й усієї світової) новелістики ХІХ ст. – це перетворення її на ”серйозний” жанр, у якому письменники намагаються розвязати найскладніші соціальні, філософські, моральні та мистецькі проблеми. Під впливом романтизму новела звертається до стилістики таких стилістично далеких для неї жанрів, як філософський діалог, трактат, церковна проповідь. Не залишається поза увагою новелістів і реалістична естетика з її інтересом до оточення та звичаїв. Новела дедалі більше трансформується, розширює свої художні можливості і стає наприкінці ХІХ ст. синтетичним жанром, який гармонійно обєднує суперечливі естетичні тенденції: відверту публіцистичність і естетську герметичність, заглиблення в побут і філософічність, соціально-критичну спрямованість і ліризм та імпресіонізм.

Проспер Меріме (1803-1870)

Біографія. Проспер Меріме народився 28 вересня 1803 р. в Парижі у високо культурній родині, де панували вільнодумна вольтерянська атмосфера і культ Мистецтва. Його батько був художником за фахом і винахідником за покликанням. Мистецьки обдарованою людиною була й мати майбутнього письменника. До їхньої домівки часто приходили люди творчих професій. Вони цікавились усім, окрім політики. Хлопчик перейняв цю аполітичність і зберіг її протягом усього життя: Меріме не брав участі в політичному житті Франції, байдуже сприйняв усі революції, свідком яких став, ось чому суспільні проблеми не відбились у його творах. Замість цього він сконцентрував свою увагу на вивченні мистецтва, духовної культури, історії та літератури.

У 1819 р. Меріме, за бажанням батька, вступає в університет на правознавчий факультет, який закінчує в 1823 р. Юнака не цікавить юриспруденція, і весь свій вільний час він віддає грецькій та іспанській мовам, філософії, англійській літературі. Цей інтерес не згасне й пізніше. Поглибленню ерудиції Меріме чимало сприяли подорожі по Іспанії і Корсиці. Непогано він знав і рідну Францію, яку обїздив уздовж і впоперек після того, як у 1834 р. став інспектором історичних памяток.

Протягом 40-х-50-рр. він написав низку історичних праць, за що його було обрано членом Французької академії наук та Академії написів ( аналог сучасної Академії історії та археології). Меріме також публікує літературно-критичні статті про іспанську та російську літератури, перекладає Пушкіна, Гоголя і Тургенєва. З останнім у нього завязлися міцні дружні стосунки. За часів Другої імперії, завдяки багаторічній дружбі з тещею Наполеона ІІІ пані де Монтіхо, він стає бажаним гостем при дворі, де займається організацією придворних літературних розваг. У 1869 р. він тяжко захворів. Його фізичний стан дедалі більше погіршувався внаслідок кризи, а згодом і краху Імперії. Проспер Меріме помер 23 вересня 1870 р. в Каннах.

Загальна характеристика естетики. Проспер Меріме посідає у французькій літературі осібне місце. На перший погляд, його книги нагадують романтичну літературу: вони змальовують світ, де вирують пристрасті, де живуть непересічні постаті, сильні, сміливі й трагічні, яких немає в нудній сучасності. Але що суперечить цьому зовнішньому романтизму в творах Меріме, так це самий спосіб оповіді - обєктивний, точний, ніби з відстані, розумний та іронічний, який стримує романтичний пафос і викликає до нього недовіру. З другого боку, на відміну від Стендаля або Бальзака, Меріме віддає перевагу новелам і драмам. Розмаху, панорамності, широти показу людських доль, філософських і суспільних проблем, які демонструють ці великі романісти, Меріме протиставляє надзвичайну увагу до Форми, культ точності й чистоти стилю, - цінності, властиві ідеалу “мистецтва заради мистецтва”. Навіть творчий доробок Меріме зовсім незначний - усі твори письменника вміщуються в трьох не дуже грубих томах. Але від того значення зробленого ним не зменшується. Камерне, вишукане і психологічно витончене мистецтво Меріме, яке в наші дні сприймається як найсучасніше, - це школа, в якій виховується вміння любити й цінувати мале, прекрасні дрібнички. А це так само важливо для виховання культури почуттів та думок, як і вміння бачити світ глобально.

Перші спроби на ниві красного письменства. “Гузла”. Вже на початку письменницької карєри Проспер Меріме швидко заробив репутацію письменника-інтелектуала, ерудованого, іронічного й скептичного. Глибоке вивчення культури дало йому змогу по-новому поглянути на деякі ключові теми романтизму. Наприклад, він критично поставився до культу “місцевого колориту” (під “місцевим колоритом” розуміють сукупність традицій, звичаїв, вірувань тих екзотичних країн, в яких романтики шукали свій загублений рай).

Ці тенденції відбилися у першому надрукованому творі письменника – збірці пєс “Театр Клари Гасуль” (1825), а також у “Гузлі, або Збірнику іллірійських пісень, що були записані в Далмації, Боснії, Хорватії та Герцеговині” (1827). Остання книга стосується словянських культур. Цей збірник пісень був містифікацією: П. Меріме оголосив, що її справжнім автором є Іакінф Магланович, морлакський бард, який виконував свої пісні під акомпанемент гузли, (місцевого музичного інструмента, подібного до гітари), що зібрав і переклав цей фольклорний матеріал один італієць за народженням і француз за вихованням, глибокий знавець південнословянських країн. Поза сумнівом, це гра. Автором так званих “перекладів” був сам Проспер Меріме. Він свідомо грав на інтересі романтиків до екзотичних країн, намагаючись показати, як легко підробити “місцевий колорит”. Тим часом саме його ерудиція, про яку вже говорилось, дала Меріме змогу виконати цю “підробку” настільки якісно, що жертвою містифікації стали такі всесвітньо відомі поети, як А. Міцкевич і О.Пушкін. Натхнені збірником “Гузла”, вони створили на своїх рідних мовах переспіви південнословянської поезії (Пушкін включив до своїх “Пісень західних словян” переробки 11 творів Меріме). У листі до свого російського знайомого С.Соболевського Меріме, зокрема, писав: “Я пишаюсь і водночас соромлюсь, що і він (О.С.Пушкін - О.П.) також ошукався”. Успіху “Гузли” чималою мірою сприяв пильний інтерес до культури народів Балканського півострова, викликаний визвольною боротьбою проти турків.

“Хроніка царювання Карла ІХ”. Ще одна з провідних тем романтизму - історичне минуле. Меріме віддає належне і їй. У 1828 р. він видав історичну драму “Жакерія”, де намагався “дати уявлення про жорстокі звичаї ХІV століття”; а в 1829 р. - історичний роман “Хроніка царювання Карла ІХ”, який відтворює атмосферу релігійних воєн у 1572 р. та розповідає про події Варфоломіївської ночі. Автор виводить на сцену не тільки історичних персонажів, а й приватних осіб - двох братів, Бернара і Жоржа де Мержі, які з причин релігійної ворожнечі опинились у протилежних таборах, і врешті-решт Бернар мимоволі став винуватцем смерті Жоржа. Ерудиції та вміння проникати в самий дух історичних подій дали Меріме змогу створити достовірну реконструкцію французького ХVІ століття.

Меріме – майстер новели. “Хроніка царювання Карла ІХ” - єдиний роман в творчості Проспера Меріме. Надалі його улюбленою формою стала новела, що вирізняється великим розмаїттям тем і форм. У 1833 р. Меріме опублікував книгу “Мозаїка”, яка містила в собі короткі енергійні новели різного характеру: реалістичні (“Маттео Фальконе”, “Взяття редуту”), фантастичні (“Видіння Карла ХІ”, “Федеріго”), велику психологічну новелу “Етруська ваза” та ін. Найбільш відомі і досконалі новели письменника були створені у період 1834-1845 рр. Це досить великі за обсягом твори, які нагадують повісті (“Подвійна помилка”, “Душі чистилища”, “Ілльська Венера” і “Кармен”) і навіть короткий роман (“Коломба”). Далі, протягом наступних пятнадцяти років, Меріме взагалі не писав літературних творів, зосередившись на історичних та критичних працях і перекладах. І тільки перед смертю він створив останні три новели – “Блакитна кімната”, “Локіс” і “Джуман”.

За сюжетом новели Меріме – яскраві й цікаві оповіді, що зображують сильні характери, “цільних людей”. Серед них є новели, в яких змальовується сучасна Франція (“Етруська ваза”, “Подвійна помилка”, “Блакитна кімната” та ін.), але здебільшого дія відбувається в екзотичних країнах (“Маттео Фальконе” - Корсіка, “Кармен” - Іспанія, “Джуман” - Алжір, “Локіс” - Литва). Використовує автор і барвисті старовинні легенди (“Душі чистилища” - ще одна версія Дон Жуана) або містичні історії (“Венера Ілльська” - розповідь про те, як статуя Венери ніби скоїла жорстоке вбивство нареченого відразу після весілля). Одне слово, на зовнішньому рівні новели Меріме переважно виглядають як романтичні.

Однак письменник підриває цей романтизм стриманим, точним, іронічним і навіть сухим стилем оповіді. Ще один улюблений прийом Меріме, який також сприяє нейтралізації романтичної піднесеності сюжету, - це введення оповідача. Це ерудит, який мандрує різними країнами світу з метою ознайомлення з культурними цінностями. Неважко помітити, що оповідач є своєрідним другим “я” самого Меріме. Обєктивна та обовязково дещо насмішкувата розповідь оповідача є водночас коментарем, який ставить під сумнів вірогідність незвичайних подій або пропонує їхнє раціональне тлумачення. Нерідко до захоплюючого сюжету вводяться уривки, які стилістично імітують наукові трактати (саме таким “науковим дослідженням” про макі – місце проживання контрабандистів на острові Корсіка – відкривається “Маттео Фальконе”; класичним прикладом використання такого прийому є “Кармен” ). Ці “трактати” розкривають звязок поведінки, психології персонажів з оточенням і в такий спосіб також стримують крайнощі романтизму.

Українська тема в творчості Меріме. Проспер Меріме видав два історичних трактати “Українські козаки та їхні останні гетьмани” (1854) і “Богдан Хмельницький” (1863, окреме видання 1865), в яких описав побут українського козацтва, змалював події національно-визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького, переказав біографію Івана Мазепи.

Створенню цих двох історичних праць передувала серйозна наукова робота. Вперше Меріме зацікавився українською темою завдяки перекладам творів Пушкіна, Гоголя, Марка Вовчка, а також власним дослідженням російського ХVІІ століття. У збиранні матеріалу йому активно допомагали його друзі, французькі дипломати, С.Соболевський і І.Тургенєв, які знаходили для нього в Росії наукові праці, фольклорні матеріали, витвори красного письменства. Меріме свідомо, фахово і критично, наскільки це було можливо на той час, вивчав усі історичні першоджерела, намагаючись виробити обєктивну точку зору. Значно поглибило уявлення Меріме про те, що відбувалося в Україні за тих далеких часів, його знайомство з працею “Богдан Хмельницький” М. Костомарова.

Така ретельна робота дала Меріме змогу критично переглянути багато висновків насамперед польських істориків і довести історичну зумовленість виникнення визвольного руху в Україні, викликаного жорстокою експлуатацією польською шляхтою українських селян, які намагалися відстояти православну віру і власну національну гідність. Високої оцінки дістає у нього постать Богдана Хмельницького, в якому Меріме знайшов зразок сильної, непересічної особистості. “Обраний проводирем малого народу, - писав Меріме про великого українського гетьмана, - оточений могутніми сусідами, той чоловік присвятив усе своє життя боротьбі за його незалежність. Він спритно сіяв розбрат у стані ворогів, зміцнював єдність керованих ним полків, був безстрашним воїном, глибокодумним політиком, розважним при перемогах, стійким і непохитним при невдачах.” Наведені слова, як і обидва трактати Меріме загалом, містять чимало влучних психологічних та історико-культурних спостережень як щодо вдачі самого Богдана Хмельницького, так і щодо історії українського народу.

Безумовно, далеко не всьому, що писав Меріме про Україну, можна довіряти. Він оцінював історичні події з погляду західноєвропейської людини, для якої найвищою цінністю є саме цивілізованість, а її якраз і бракувало Богдану Хмельницькому й українським козакам, але публікація його трактатів привернула увагу французької громадської думки, літераторів і науковців до української теми. Під безпосереднім впливом досліджень Меріме Сенат Франції 1869 р. прийняв рішення про впровадження у французьких школах курсу історії України. У 1889 р. поет Деруляд скористався фактами, викладеними в есе Меріме “Богдан Хмельницький”, і написав власну драму “Гетьман”, про яку газета “Зоря” писала, що в ній “вперше зявилися на сцені наші земляки-запорожці”. Наприкінці ХІХ ст. Сильверст Арман і Маро створюють сценічну версію “Тараса Бульби” під назвою “Козаки”. Друкуються і дослідження Альфреда Рамбо про Остапа Вересая та Еміля Дюрана про Тараса Шевченка. На початку ХХ ст. Луї Леже читає курс про Кобзаря, виходять у паризьких видавництвах памятки українського фольклору, наукові праці з україністики. 1912 р. видано збірник, присвячений Україні, її історії, культурі, фольклору. Поза сумнівом, такий вибух інтересу до України у Франції не варто приписувати виключно впливу історичних трактатів Меріме, але, з іншого боку, наряд чи хто насмілиться заперечувати той факт, що цей видатний французький письменник був справжнім піонером україністики у франкомовних країнах.

Завдання та запитання.

1. Охарактеризуйте місце П.Меріме у французькій літературі. Яким темам і жанрам він надає перевагу?

2. Які романтичні теми знайшли розвиток в творчості Меріме? Схарактеризуйте ставлення письменника до романтизму.

3. Охарактеризуйте поетику новели Меріме.

4. Розкрийте звязок Меріме зі словянськими культурами.

5. Прочитайте трактати Меріме про історію України і зробіть короткі доповіді на теми: ”П.Меріме - історик запорізького козацтва”, “Богдан Хмельницький очима Меріме”, “Образ Івана Мазепи у Проспера Меріме”.