pidruchnyk2000 / Hist.Nov.Senkev

Жанр історичного роману в польській літературі ХІХ ст.

Жанр історичного роману в літературі ХІХ ст. Історичний роман сьогодні - один із найпопулярніших жанрів красного письменства. Твори, в яких зображуються події минулих часів, із захопленням читають і діти, і дорослі, і пересічні читачі, й інтелектуали. Історичні романи настільки стали частиною нашого життя, що тепер важко уявити собі, що був час, коли письменники їх не писали. Річ не в тім, що наші предки не цікавилися історією. Так думати неправильно, бо люди завжди хочуть знайти власні корені, аби краще зрозуміти самих себе. Вони уважно вивчали літописи, хроніки, дивились художні інтерпретації історичних подій на театральній сцені, вичитували про подвиги героїв та королів у старовинних епічних поемах.

Проте тільки в ХІХ ст. письменники почали створювати літературні твори, які мали на меті в художній формі представити й осмислити історичні процеси. Одним із перших законодавців жанру був Вальтер Скотт. Він розробив власний тип історичного роману, який слугував взірцем для багатьох наступних поколінь письменників. Його твори обов’язково мали напружений сюжет, який складався з пригод вигаданого героя і переривався осяжними відступами - описовими фрагментами, котрі містили інформацію про звичаї та побут сивої давнини. У романах “шотландського чарівника” також відображено й участь народних мас в історичних процесах.

Від “Роб Роя”, “Пуританів”, “Айвенго” і “Квентіна Дорварда” починається родовід історичних романів, до яких ми звикли сьогодні. ХІХ ст. знає чимало шедеврів красного письменства в цьому жанрі: “Капітанська дочка” О.Пушкіна і “Тарас Бульба” М.Гоголя, “Заручені” А.Мандзоні і “Спартак” Р. Джованьоллі, “Хроніка царювання Карла ІХ” П.Меріме й “Саламбо” Г.Флобера, - ці та багато інших творів переносять нас, мов на машині часу, в культури і держави минулого, примушуючи нас замислитися над запитаннями: “Хто ми такі? Звідки ми? Куди йдемо?”

Б.Прус та його роман “Фараон”. Жанр історичного роману наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. зазнав розквіту і в польській літературі. Його найвідомішими представниками були Болеслав Прус і Генрік Сенкевич.

Справжнє ім’я Болеслава Пруса (1847-1912) - Олександр Гловацький. На момент початку роботи над історичним романом “Фараон” він був уже відомим письменником, автором численних статей, рецензій, повістей “Зворотна хвиля” і “Форпост”, роману “Лялька” та багатьох інших творів, які забезпечили йому репутацію майстра соціально-психологічного реалізму. Ось чому поява “Фараона” (1895) була певною несподіванкою для шанувальників його таланту, які бачили в ньому насамперед письменника, що цікавиться виключно сучасними темами. Обравши для своєї нової книги зовсім інші географічні й часові параметри, Болеслав Прус примусив критиків рішуче переглянути уявлення про масштабність і характер його літературного таланту.

Дія роману відбувається в ХІ ст. до н.е. у Давньому Єгипті. Головний конфлікт твору - зіткнення світської влади, представленої юним Рамзесом ХІІІ, з кастою жерців у боротьбі за реформування усієї системи управління країною. Молодий фараон гостро відчуває наближення кризи, яка загрожує повним занепадом єгипетської цивілізації, і вважає, що її причина полягає в тому, що жерці мають надто великий негативний вплив на прийняття державних рішень. Отже, його завдання - сконцентрувати всю владу в руках світського правителя й обмежити амбіції “духовних вчителів народу”.

Рамзесові ХІІІ протистоїть група розумних і підступних жерців на чолі з Гергором, які завдяки своїм знанням і багатству є навіть сильнішими від фараона. Аби створити соціальну базу для своїх реформ, Рамзес вирішує перетягнути на свій бік нижчі верстви населення, обіцяючи полегшити їхнє життя. Він навіть наважується конфіскувати золото Лабіринту, основу матеріальної міці жерців, аби віддати його людям у тяжку годину. Не варто думати, що Рамзес вирішив ужити таких заходів, тому що він був таким собі ідеальним монархом, який дбав тільки про добробут народних мас. Хоча він і не міг спокійно дивитися на їхні страждання, вони залишалися для нього насамперед засобом досягнення певної політичної мети. Проте жерці навчилися ефективніше за нього маніпулювати настроями селян і рабів, і тому беруть гору в боротьбі - врешті-решт, молодий фараон гине, а його місце посідає Гергор.

Безперечно, на сторінках роману Болеслав Прус намагається якомога точніше реконструювати форми життя Давнього Єгипту. Його уявлення про побут, мистецтво, державні інститути єгипетської цивілізації знаходяться на рівні тогочасної науки. Письменник навіть включає фрагменти аутентичних єгипетських текстів, аби підсилити почуття вірогідності зображення. Проте роман Пруса швидше не “археологічний”, а філософський, чи, як сказали б сьогодні, “політологічний”, бо в ньому автора найбільше цікавлять механізми утримання політичної влади, роль і місце правителя, якості, потрібні лідерові загальнодержавного рівня, щоб здійснювати реформаторське покликання.

Найповніше цю “філософсько-політологічну” проблематику роману втілює в романі Рамзес ХІІІ. Він - обдарований державний діяч, здібний військовий, талановитий дипломат, непересічна особистість. У нього є все, щоб стати правителем Єгипту нового типу і вивести свою країну на якісно інший шлях розвитку. Про прогресивність програми реформ Рамзеса свідчить хоча б той факт, що Гергор, ставши фараоном, здійснює його далекосяжні плани. З іншого боку, невміння користуватися невіглаством народних мас, внутрішня психологічна суперечливість, брак досвіду, мудрості, витриманості не дають Рамзесові ХІІІ змоги реалізувати прогресивну політичну програму.

Отже, часова відстань давала романістові можливість поглянути на події єгипетської історії як на своєрідну філософську модель боротьби і взаємодії різноманітних чинників, що визначають ефективну роботу державного механізму. Історія падіння Рамзеса ХІІІ розкриває глибокі закономірності історичного процесу, які діють за всіх часів і якими не повинен нехтувати жоден правитель. Скільки з них, як і він, ставали жертвою мінливих настроїв народних мас і підступів внутрішніх ворогів, які називають себе “друзями держави”, а дбають тільки про власні політичні успіхи?! Проте значення роману Пруса - не тільки філософське-політичне, а й загальнолюдське, бо в справжньому літературному шедеврі (а саме таким є твір Пруса) історичні події і картина політичної боротьби - лише привід поговорити про людину, про її місце у всесвіті, про перемоги і поразки її духу.

Завдання і запитання.

1. На вашу думку, чому історичний роман як жанр сформувався саме в ХІХ ст.?

2. Яким чином Болеслав Прус розкриває роль державного лідера і народних мас в історії?

Генрік Сенкевич (1846 - 1916)

Г.Сенкевич як майстер художньої прози. Відомий польський письменник Генрік Сенкевич посідає чільне місце серед таких класиків польської літератури ХІХ ст., як М. Конопницька, Е. Ожешко, Б. Прус, С.Жеромський. Творчий шлях він розпочав журналістом, кореспондентом і театральним рецензентом, і тільки пізніше зосередився на прозі. Його творчий доробок великий і розмаїтий. Сенкевич був видатним майстром новели, і його “Ескізи вугіллям” (1877) і “Янко-музикант” (1879) належать до найкращих взірців польського реалізму. Серед творів, де змальовано сучасне письменникові життя, вирізняється його роман “Без догмату” (1891), в якому письменник створив тип пересічної і розчарованої “зайвої людини кінця сторіччя” - польського інтелігента Леона Плошовського.

Г.Сенкевич - класик історичної романістики. Проте більшість читачів світу знають його передусім як автора історичних романів із багатим на події захоплюючим сюжетом. Його звернення до цього жанру історичного роману безпосередньо пов’язане з тією культурною ситуацією, що склалась на його батьківщині в другій половині ХІХ століття. Польщі як незалежної держави тоді не існувало, а різні її частини входили до складу Росії, Німеччини та Австро-Угорщини. Безумовно, письменник як польський патріот не міг примиритись із такою ситуацією і завдання своєї творчості вбачав у тому, щоб пробуджувати національну самосвідомість поляків. У своїх творах про польську давнину він спробував відповісти собі і своїм співгромадянам, у чому полягали причини колишніх славетних перемог і поразок далеких предків і що це таке “польський дух” взагалі.

Не обійшлося тут і без тенденційних підходів до трактування подій польської та східноєвропейської історії. Так, Г.Сенкевич намагався представити Польщу протягом певних історичних періодів (зокрема ХVI-XVII cт. ) таким собі передовим бастіоном цивілізації та християнства, що захищав Європу від орд азіатських варварів. Критики звинувачували Сенкевича у відхиленні в деяких творах від історичної правди. Безумовно, вони мають рацію, але позиція письменника із загально-культурного погляду також була виправданою, бо сприяла польському національному відродженню.

“Трилогія”. Протягом 80-х рр. побачили світ романи Сенкевича “Вогнем і мечем” (1884), “Потоп” (1886), “Пан Володийовський” (1888) - частини “Трилогії”, де змальовано найдраматичніші сторінки польської історії 40-70х рр. ХVІІ сторіччя. З перших сцен, які відбуваються напередодні визвольної війни українського народу (втеча Богдана Хмельницького до Запорізької Січі), крізь найвідоміші битви цієї війни і місяці “потопу” - шведської навали на Польщу, яка вже зазвала поразки у війні з Росією, - автор веде нас далі, до початку ще однієї навали, турецько-татарської, і падіння Кам’янця. Завершує цей ланцюг подій перемога польської зброї у битві під Хотиним.

“Трилогія” Г.Сенкевича - це велика історична епопея з надзвичайно цікавим сюжетом, який тримає читача у постійному напруженні, а також ціла галерея образів, багато з яких змальовано настільки блискуче, що вони назавжди залишаються у нашій пам’яті. Це й обережний користолюбець зброєносець Жендзян, і простакуватий Рох Ковальський, і пихаті й підступні магнати Радзивілли, і сміливий та відважний Кміціц і, звичайно ж, незрівнянний пан Заглоба.

Проте, незважаючи на ці безумовні докази непересічного таланту Сенкевича як історичного романіста, “Трилогія” викликала чимало критичних зауважень. У романі “Вогнем та мечем” упереджено зображується визвольна боротьба українського народу за свою незалежність. У творі замовчуються вирішальні битви, славні перемоги козаків (під Жовтими Водами, Корсунем тощо), дрібні ж сутички, що завершились на користь Польщі, змальовуються крупним планом. Українські козаки і повсталі селяни в творі показані як зграя розбишак, а така зловісна постать, як князь Ярема Вишневецький, прославляється. Таке необ’єктивне потрактування подій української історії - свідчення тенденційності, зумовленої наміром Сенкевича сприяти збудженню “польського духу”.

“Хрестоносці”. “Хрестоносці” (1900) - ще один роман Г.Сенкевича з польської історії. Це один з найкращих творів письменника, в якому, за висловом польського історика літератури Петра Хмелевського, він зміг уникнути тих внутрішніх суперечностей “між історико-суспільною позицією і художнім образом”, що так властиві його “Трилогії”. Сенкевич відтворює в “Хрестоносцях” історично правдивий образ молодої, але вже міцної Польської держави на межі ХIV і XV століть. Доба феодальної роздробленості закінчилась, і разом зі зростанням державної єдності формувалась єдність польського народу. На заваді цим процесам став Тевтонський лицарський орден, який постійно загрожував Польщі: хрестоносці здійснювали рейди всередину території країни, загрозами й інтригами нацьковували на Польщу сусідні держави, а також нахабно втручались у внутрішні справи польських феодалів. Для боротьби зі спільним ворогом Польща об’єдналась із Литвою, яка також потерпала від постійних підступів Тевтонського ордену. Відтоді в народі міцніла впевненість у тому, що обидві держави візьмуть гору над розбійницьким орденом. Але й орден не збирався відступати: він нагромаджував сили, намагався вбити клин між Польщею та Литвою, аби відтягнути годину вирішальної битви. Саме цим рокам відносної тиші перед бурею (якщо можна називати тишею постійну війну на межі Польщі й ордену) і присвячується основна частина роману. Кульмінацією твору є доленосна перемога польських, литовських, українських, російських (смоленських) і чеських полків під проводом короля Ягайла над Тевтонським орденом у битві під Грюнвальдом (1410).

Завдання автора роману було надзвичайно складним. Незважаючи на вузьке коло першоджерел (хронік, літературних пам’яток тощо), в яких описуються ті далекі часи, Сенкевич зумів проникнути в самий дух доби та художньо осмислити її головні історичні конфлікти, подавши досконалу реконструкцію польської культури ХIV-XV ст. Для цього Г.Сенкевич використовує різноманітні прийоми. За допомогою вживання архаїзмів та діалектних форм автор стилізує мову персонажів - здається, що вони розмовляють так, як розмовляли напередодні битви під Грюнвальдом. Атмосферу польського Середньовіччя уособлюють образи, мовби перенесені з лицарських романів або билин (це образи таких польських державних діячів та військових, як Завіша Чорний, Зиндрам із Машковіц і почасти Повала з Тачева). Деякі персонажі роману ніби зійшли зі старовинних вітражів або зі середньовічних книжкових мініатюр (королева Ядвіга, Дануся).

Як це властиво Сенкевичу, “Хрестоносці” - роман із напруженим захоплюючим сюжетом, в якому бере участь безліч дійових осіб. Незабутні такі герої, як Ягенка - жвава і приваблива дівчина, один з найкращих жіночих образів в історичних романах Сенкевича, або суворий та трагічний Юранда зі Спихова, якого не зламали тяжкі удари, що випали на його долю. Центральним персонажем і душею роману є, безсумнівно, Мацько з Богданця. Цей діяльний, енергійний лицар постає втіленням найкращих рис шляхти того часу. Він досвідчений та відважний військовий, умілий та ощадливий хазяїн, водночас готовий пожертвувати усім, якщо того вимагає лицарська честь. З іншого боку, він - не штучно піднесений ідеальний та бездоганний персонаж. Автор із доброю посмішкою показує і його “слабкі сторони”: хитрування і вихваляння своїми невигаданими героїчними вчинками. Отже, Мацько із Богданця - персонаж живий і психологічно вірогідний.

У романі “Хрестоносці” є й сучасний злободенний план. Польський народ, що жив на землях, які були під владою Німеччини, зазнавав наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. особливо сильного тиску з боку войовничого германізму: польська мова та польські школи заборонялись, а самі поляки проголошувалися людьми “другого сорту”. Дуже активізувалась пронімецька пропаганда, і прославлення “героїчного минулого” Тевтонського ордену було одним з найважливіших її напрямків. Роман “Хрестоносці”, в якому Генрік Сенкевич викрив справжнє обличчя “благородного” Тевтонського ордену, сприяв піднесенню патріотизму й національної гідності у поляків, їхньої національної самосвідомості.

“Камо грядеши?” Є в творчості Генріка Сенкевича ще один історичний роман, який відрізняється за духом від “Трилогії” і “Хрестоносців”. Це - “Quo vadis?” (“Камо грядеши?”, або в перекладі сучасною українською “Куди йдеш?”) (1896). Тут письменник зосереджує свою увагу передусім на загально-філософських, а не на польських проблемах. До того ж, саме цей твір приніс йому міжнародну славу та зробив його всесвітньо визнаним класиком жанру історичного роману. Роман було перекладено всіма основними європейськими мовами. Здебільшого завдяки популярності “Куди йдеш?” у 1905 р. Генрік Сенкевич став лауреатом Нобелівської премії з літератури.

“Куди йдеш?” зберігає такі прикмети історичного роману Сенкевича, як поєднання цікавого та напруженого сюжету, що охоплює велику кількість дійових осіб, із широким історичним тлом. Дія роману розгортається в період 64-68 рр. у Стародавньому Римі, коли жорстоко переслідувалися перші християни. Ми стаємо свідками чи не найжахливішої трагедії в житті людства. Аби увійти в атмосферу роману, потрібно бодай побіжно орієнтуватись у подіях тієї доби.

У середині І ст. до Різдва Христового в Римі вибухнула громадянська війна, внаслідок якої республіканську форму правління змінила диктатура Цезаря, яка була фактично необмеженою монархією. Усі спроби повернутись до республіки після вбивства Цезаря (44 р. до н.е.) зазнали поразки, і в 27 р. до н.е. утвердився Принципат - голова держави Август був уже одноосібним правителем, але, пам’ятаючи те, що сталося з Цезарем, як і те, що республіканські традиції були ще сильними, називав себе “принцепсом”, тобто “першим із сенаторів”. Нащадки Августа ще більше розширили свою владу, і Римська республіка остаточно перетворилась на імперію. Але це дорого обійшлося самим імператорам, хоча вони й оточували себе преторіанцями (особистою гвардією) - навіть це добірне військо часто не в змозі було захистити їх від заколотів із боку опозиції або найближчих помічників: майже всі перші римські імператори загинули внаслідок замахів. Жорсткі політичні вбивства були звичним засобом боротьби за владу, а також розправи з тими, хто з якихось причин не подобався володарям Риму. Це стосувалось навіть найближчих родичів. До того ж, надзвичайно розпусними були звичаї римської верхівки. Виразною ілюстрацією вакханалії політичних убивств та цілковитого занепаду моралі може служити історія приходу до влади імператора Нерона, одного з центральних персонажів роману Сенкевича “Куди йдеш?”: четверта дружина імператора Клавдія, до речі, його племінниця, отруїла свого чоловіка, й імператорське місце за допомогою преторіанців посів його пасербок Нерон, якому тоді виповнилося тільки 17 років. Цій людині потім судилося стати одним з найкривавіших тиранів світової історії.

Проте замолоду Нерон поки ще майже ніяк не виявляв своїх поганих нахилів. Вчителем його був видатний філософ та письменник Луцій Анней Сенека. Згодом Нерона було втягнено в придворні інтриги. Його мати, Агріппіна, яка також палала жадобою влади, вирішила протиставити Нерону рідного сина Клавдія - Брітанніка. Все завершилося трагічно для обох: Брітанніка було отруєно, а саму Агріппіну вбито. Так Нерон вступив на шлях злочинів, який призвів до падіння династії Юліїв-Клавдіїв.

Його не задовольняло, що він - імператор наймогутнішої і найбагатшої в світі держави. Він претендував ще і на те, щоби бути великим актором і поетом. Він вивчав музику, віршування, виступав у театрах Італійського півострова та Греції, але насправді був посередністю в мистецтві. Натомість - неперевершеним генієм в організації репресій. Аби одружитись із розбещеною красунею Поппеєю Сабіною, він наказав вислати, а потім вбити свою першу дружину Октавію, улюбленицю Рима, а пізніше за аналогічних обставин загинула від руки Нерона й сама Поппея - новою дружиною імператора стала Статілія Мессаліна. Нерон вигадував небачені кари для тих змовників, хто ризикував виступити проти нього. Кривавий буревій забрав життя багатьох римських політиків і військових. Жертвами Нерона стали й такі провідні діячі римської літератури, причетні до опозиції, як Сенека, поет Марк Анней Лукан, Петроній, якому приписують авторство “Сатирикона” і який також є однією з центральних дійових осіб твору Сенкевича.

Один з найжахливіших злочинів, пов’язаних із ім’ям Нерона, - грандіозна пожежа Рима 64 р. та масові вбивства християн. Невідомо, хто або що було справжньою причиною пожежі, але Рим запалав одразу з усіх боків, і полум’я було єдиним володарем міста протягом дев’яти днів. Тисячі тисяч людей загинуло, ще більше залишилось без притулку. Містом почали поширюватись чутки, що столицю підпалили за наказом імператора. Щоб відвести від себе підозри, Нерон поклав усю провину на християн та піддав їх жорстоким тортурам і карам. Прихильники Христа виявили тоді надзвичайну стійкість і самовідданість, назавжди залишились символом чистоти віри та прикладом для наслідування всіх майбутніх поколінь.

За християнською легендою, Нерон став причиною мученицької смерті апостолів Павла та Петра, які в той момент проповідували в Римі нове віровчення. Святий Павло - реальна історична особа. Він народився в місті Тарсі (Мала Азія), був римським громадянином і вважається автором 14 послань, які викладають основи християнської духовності та є складовими частинами Нового Заповіту. Більш легендарною є особа апостола Петра. Його діяльність як голови християнської громади Рима є підставою для визнання католиками чільного авторитету римських єпископів (пап) як наступників престолу.

Одна з легенд про апостола Петра дала назву історичному роману Г.Сенкевича. Вона художньо переосмислюється в творі. Рятуючись від переслідувань Нерона, Петро вночі тікає з Рима. За міськими воротьми він зустрічає Христа і запитує його: “Quo vadis, Domine? (“Куди йдеш, Господи?”), а Христос йому відповідає: “До Рима, щоб прийняти розп’яття”. Після цього Христос підноситься на небо, а Петро сприймає Христові слова як пророцтво своєї мученицької смерті, повертається до Рима, де його розпинають вниз головою.

Та все-таки і кривавому правлінню Нерона прийшов кінець. Протягом 66-67 рр. він виступав як актор та поет у Греції. Коли Нерон повернувся до столиці навесні 68 р., ситуація вийшла з-під його контролю: вже два роки не припинялася війна в Іудеї; а в березні 68 р. в Галлії повстав легат Гай Юлій Віндекс. Військо Віндекса зазнало поразки, але в Римі збунтувались преторіанці, і Нерон змушений був вдатися до самогубства. За однією легендою, він кинувся на оголений меч, за іншою - йому забракло мужності це зробити, і його заколов його раб. Нерон залишився марнославним комедіантом до останнього подиху - весь у крові, він вигукнув свої останні слова: “Який великий актор гине!” Після його смерті в імперії ще два роки тривала запекла боротьба за владу, доки не утвердилась нова династія імператорів Флавіїв.

Доба Нерона, з її драматичними історичними подіями, героїзмом перших християн, завжди привертали увагу художників і письменників. Тут варто згадати ще історичний роман “Лженерон” Л.Фейхтвангера або сучасну російську п’єсу Е.Радзинського “Театр часів Сенеки і Нерона”. Ім’я Нерона стоїть в одному ряду з іменами найбільших політичних злочинців і тиранів світу, таких як Гітлер або Сталін. Небезпідставно деякі науковці вважають, що під числом Тварини 666 в “Одкровенні Іоанна Богослова” зашифроване ім’я Нерона.

Перш ніж розпочати роботу над романом, Сенкевич дуже ретельно вивчив історичні першоджерела про події часів правління Нерона: “Аннали” Корнелія Тацита, “Життя дванадцяти цезарів” Гая Севтонія Транквілла, “Природну історію” Плінія Старшого та багато інших. Улюбленою книгою письменника була праця Тацита. У 1893 р. письменник, за його власними словами, оглядав Рим з твором Тацита в руках. Вже тоді окреслилися головні риси задуму письменника. Відправною точкою для безпосереднього початку роботи над твором стало відвідання Сенкевичем каплиці під назвою “Quo vadis” на Віа Аппіа в Римі, збудованої на тому місці, де, за легендою, апостол Петро побачив Христа.

Імператорський Рим у романі Сенкевича. “Уважно читаючи “Аннали”, - писав Сенкевич, - я не раз відчував, як у мені зріє думка дати художнє протиставлення двох світів, один із яких становив собою всевладну правлячу адміністративну машину, а другий - непереможну духовну силу”. Перший із цих світів символізує в романі неронівський Рим із його розпустою і гонитвою за ницими насолодами, політичним терором і занепадом моралі. Ми бачимо надзвичайно барвисто й вірогідно змальований імператорський двір. Як моторошні примари, проходять перед нами Ваттіній, за словами Тацита, “найжахливіший виплодок імператорського палацу”, колишня дружина Руфія Кріспіна та Отона, а тепер дружина імператора Поппея Сабіна, в якій “було все, крім чесної душі”, розпусник Отон, ненажера Віттелій, безпринципний і підступний Тігеллін. Тихим голосом розповідає Лігії, головній героїні роману, колишня коханка Нерона Акта про криваві таємниці політичних злочинів. Ось там на колонах ще помітні плями крові Калігули, “там убили його дружину, там об камені розтрощили голову дитини... Ці стіни чули стогони та хрипи вмираючих, а люди, які тепер поспішають на бенкет у тогах, в яскравих туніках, прикрашені квітами та коштовностями, - вони, мабуть, завтрашні смертники”. Не менш розбещені й пересічні громадяни вічного міста - плебс, що під час свят заповнює вулиці та амфітеатри і волає: “Хліба й видовищ!” Як аристократи, так і нижчі верстви населення живуть за одним законом: для них існує лише плоть, ниці розваги та криваві ігри.

Усі вади цього світу найповніше уособлює імператор Нерон, який в романі постає типовим тираном, чиї влада й могутність базуються лише на насильстві. Нерон - примхлива й аморальна людина, хвора на марнославство, охоча до лестощів. Ці вади і жалюгідність безжалісного всевладного правителя автором підкреслюються вже в першому описі Нерона: “ Її (Лігії - О.П.) уява малювала жахливе обличчя із скам’янілими від злості рисами, а тут вона побачила велику, на товстій шиї голову, справді жахливу, але й трохи кумедну, бо з відстані вона нагадувала дитячу. ... Лоб помітно виступав над бровами, і було в цьому щось олімпійське. Зсунуті брови видавали усвідомлення власної могутності, але чоло напівбога вінчало обличчя мавпи, пияка та комедіанта, позначене марнославством, мінливими примхами, набрякле від жиру, незважаючи на молодість, і водночас хворобливе та відразливе. Він справив на Лігію враження людини недоброї, але насамперед огидної”.

І ця, сказати б, “людина” володіє світом, віддає накази найсильнішій армії, сконцентрувавши в своїх руках колосальні багатства. За умов цілковитої безконтрольності немає тих меж, що можуть стримати тваринні інстинкти та підступність Нерона. Він могутніший від Бога. Життя людей, їхні страждання не варті жодної вимученої фрази в тих поемах, якими він так пишається. “Він ненавидів це місто, ненавидів його мешканців, він любив тільки свої співи та вірші - тому він був радий, що врешті-решт бачить трагедію, схожу на ту, що описав у своїх віршах. Поет відчував щастя, декламатор переживав злет натхнення, шукач сильних вражень був у захваті від цього жахливого видовища і міркував з насолодою, що навіть загибель Трої була дрібницею порівняно із загибеллю цього велетенського міста” - з такими почуттями дивиться Нерон на підпалений за його наказом Рим. За логікою Сенкевича, повна безконтрольність влади, необмежена жорсткість державної машини неронівського Риму призводить до повного знищення в людині людини.

Образи християн. Альтернативою тому шляху, що веде до загибелі, в романі є духовність і любов, яку несуть у своїх душах перші християни. Прихильниками нової віри є такі персонажі роману, як улюблена героїня письменника Лігія, відданий їй велетень та силач, схожий на казкового богатиря, Урс, вельмиповажна Помпонія Греціна, яка виховала Лігію в своєму будинку, єпископ Крісп, учасники нічних таємничих богослужінь в Остріані, кар’єрах і катакомбах, жертви неронівських покарань на арені амфітеатру. Слово Христове вже проникло в різні верстви римського суспільства: не тільки раби та бідні люди, але й преторіанці та представники аристократії віддали свої серця служінню Розп’ятому на хресті. В романі є згадки про те, що християнські церкви існують на Близькому Сході, в Греції, Малій Азії.