pidruchnyk2000 / STENDHAL

Cтендаль (1783-1842)

Біографія. Справжнє імя та прізвище письменника – Анрі-Марі Бейль. Він народився в Греноблі у родині Шерюбена Бейля, місцевого адвоката. Мати майбутнього письменника померла, коли він був ще малим, і його виховував дід, доктор Ганьон, який захоплювався ідеями Просвітництва, шанував Гіппократа та Вольтера. Дід прищепив онукові любов до Руссо, Дідро та інших філософів ХVІІІ ст. - обставина дуже важлива для подальшого життя Стендаля, оскільки деякі ідеї Просвітництва стали складовими частинами філософського та естетичного кредо романіста. Звідти також беруть початок лібералізм письменника і негативне ставлення до клерикалізму, що сформувалось унаслідок спілкування з єзуїтом абатом Райяном, який викладав йому Біблію.

У 1789 р. розпочалась Велика французька революція. Хоча навряд чи шестирічний Анрі розумів складні революційні події, проте із захопленням стежив за ними. Так до його творчості увійшла ще одна проблема, яку прагнув розвязати протягом усього життя: чим була революція для Франції та світу?

У 1796 р. Анрі вступив до заснованої за ухвалою Конвету Центральної школи в Греноблі, де його улюбленими предметами були математичні науки, а також література: твори класиків – Шекспіра, Сервантеса, Мольєра. У десять років він написав свій перший літературний твір - невеличку комедію.

Закінчивши з успіхом школу, 1799 р. Анрі їде до столиці, щоб продовжити навчання у Політехнічному училищі, де готували артилерійських офіцерів та інженерів шляхів сполучення. Після того, як спроба вступити до цього навчального закладу закінчується невдачею, Анрі за допомогою родича стає військовим і бере участь в Італійській компанії Наполеона.

Цей епізод біографії також має велике значення для творчості Стендаля, бо саме тоді започаткувалися ще дві наскрізні теми письменника. Перша з них - постать Наполеона, з яким йому ще доведеться пройти по всій Європі. До образу цього суперечливого історичного діяча Стендаль повертатиметься неодноразово. І друга тема - Італія. Протягом 1799-1801 рр. він уперше познайомився з природою, людьми і мистецтвом цієї країни. Згодом вони стануть для нього своєрідним ідеалом.

Прослуживши два роки в Ломбардії, офіцер Бейль подає у відставку й оселяється в Парижі, де багато читає, насамперед просвітницьких філософів, зокрема Гельвеція, Кондільяка, Вольтера і Дідро. У 1806 р. Стендаль знову в армії. Разом із наполеонівськими військами він пройшов Німеччину, Польщу, Австрію, Росію, був свідком пожежі Москви і поразки французів. Як інтендант Стендаль відповідав за постачання армії провіантом і одягом, безпосередньої участі в бойових діях не брав, але це не заважало йому доволі професійно описувати битви великого полководця (роман “Пармський монастир”).

Анрі-Марі Бейль демобілізувався у 1814 р., після того як Наполеона було вислано на острів Ельбу. На тому карєра військового для Стендаля закінчилась. Не варто казати, що набутий досвід тільки посилював інтерес письменника до постаті Наполеона, про що свідчать його такі відомі романи, як “Червоне і чорне” і “Пармський монастир”.

Після 1815 р., коли у Франції розпочалась доба Реставрації, Стендаль залишає країну і протягом наступних 6 років живе в Італії. Це період його активної письменницької діяльності. Він пише і друкує “Життя Гайдна, Моцарта і Метастазіо”, “Історію живопису в Італії”, нариси “Рим, Неаполь і Флоренція” та ін. Самі назви засвідчують, що він наполегливо вивчає італійське мистецтво. За того періоду зявляється і його псевдонім - “Стендаль”.

Паралельно з вивченням італійської культури письменник знайомиться з провідними діячами революційного руху карбонаріїв, а також із відомими поетами- романтиками Монті, Уго Фосколо, Сільвіо Пеліко, які боролись за незалежність і обєднання Італії.

У 1821 р. Стендаль повертається на батьківщину, а з 1823 р. живе в Парижі, де активно підтримує французьких романтиків проти класицистів. Він продовжує створювати книги нарисів і есе: “Про кохання” (1822), “Прогулянки по Риму” (1829) та ін. Наприкінці 1820-х рр. побачили світ і його перші художні прозові твори: роман “Арманс” (1827), новела “Ваніна Ваніні”. А в 1831 р. Стендаль публікує свій шедевр “Червоне і чорне”.

Після Липневої революції 1830 р. Стендаль востаннє їде до Італії як консул Франції у невеличкому місті Чівіта-Веккіє в Папській області. Тут Стендаль знову має можливість писати і вивчати італійське мистецтво. Його останні твори – нариси “Нотатки туриста” (1838), автобіографічна книга “Життя Анрі Брюлара” (1835, видано 1890), книги про Наполеона, так звані “італійські хроніки” (“Вітторія Аккорамбоні”, “Ченчі” – обидві 1837, “Абатиса з Кастро”,1839) та ін., романи “Пармський монастир” (1839), “Люсьєн Левен” і “Ламєль” (обидва залишились незавершеними), щоденники, есе.

Характеристика світогляду. Світогляд письменника сформувався під впливом ідей Просвітництва, які є своєрідним стрижнем його поглядів на життя і людину. Основоположною для нього була дуже поширена у ХVІІІ ст. ідея “природної доброти” людини, за якою людські істоти поводитимуться морально, якщо будуть вільні у виявленні своєї власної неповторності. Прихильники таких ідей вважали, що суспільство псує людину тим, що змушує її дотримуватись суспільних умовностей. Тільки “благородні дикуни”, тобто ті, які живуть за законами природи, можуть бути взірцем моральності й доброчесності. Стендаль, який уважно вивчивши усіх філософів доби Просвітництва, добре опанував цю ідею

Зазначений принцип надає певної єдності суперечливим поглядам письменника з різних питань. Хоч які б думки він висловлював протягом життя, ключовими для нього завжди залишались три поняття: “свобода”, “енергія”, “щастя”. Під “свободою” Стендаль розумів насамперед наявність умов, за яких людина може необмежено розкрити власне “я”. З цього погляду, добрим буде такий порядок речей, чи, ведучи мову про політику, такий уряд, який не заважає, не стримує тієї життєвої енергії, котра робить нас несхожими на інших. Безперечно, гармонія між зовнішнім світом, який навязує індивідам правила поведінки, та внутрішніми пориваннями людей, і є щастя. Звичайно, то тільки мрія, утопія, і письменник добре усвідомлював це. Але Стендаль все-таки прагнув цього щастя і шукав його, хоча нічого, крім розчарування, це не приносило.

Розглянемо деякі його визначальні теми. Перша з них - Велика французька революція. Він визнавав її, незважаючи на якобінський терор, говорячи, що вона вивільнила енергію великих мас людей. Він захоплювався революцією, бо вважав, що благо полягає в тому, аби приносити щастя якомога більшій кількості людей. І, коли революція з усіма її жахами, здійснює це, тоді вона – щось святе. За таких умов навіть дозволяється жертвувати інтересами індивідів. Цікаво, що Стендаль спочатку із захватом зустрів Липневу революцію, але, побачивши, на що швидко перетворювалось “царство свободи”, змушений був зайняти критичну позицію. Революція для нього була важливою не заради самої революції, а як гарант тих цінностей, що становили його ідеал.

Із цих позицій дуже легко пояснити негативне ставлення Стендаля до Реставрації. Повернення після 1814 р. династії Бурбонів означало відродження жорсткої системи станових забобонів, які, мов кайдани, сковували енергію “природної людини”. У Стендаля складалося враження, що навколо нього лише слухняні раби, “що життя схоже на єгипетську мумію, сповиту в якийсь покров, для усіх однаково незмінний”. Тоді ж він казав, що найкращих членів французького суспільства можна було побачити тільки у вязниці.

І, нарешті, треба сказати про “наполеонівське питання”. Стендаль повертався до постаті Наполеона все життя. Спочатку він вважав його генієм, символом людської енергії, визволителем світу. Саме таким чином письменник описує Наполеона в “Пармському монастирі”, характеризуючи Італійську кампанію. Потім, коли Наполеон став імператором, Стендаль почав звинувачувати його в зраді ідеалів свободи заради влади. Упродовж Реставрації і в 1830-ті рр. ставлення письменника до Наполеона ще раз змінюється. Тепер він знову захоплюється цим великим полководцем і політичним діячем, але швидше за принципом контрасту: на тлі нудної повсякденноі реальності ця людина, яка зуміла зрушити цілий світ, має в очах письменника риси справжнього героя (принаймні, його герої Жульєн Сорель і Фабріціо дель Донго сумують за часом наполеонівських війн саме з цих причин).

З бажанням Стендаля хоча б десь побачити свій ідеал “природної людини” повязаний його культ Італії, який позначився як на його житті (майже половину свого віку романіст провів у цій країні), так і на творчості ( “Пармський монастир” це виразно доводить). З погляду Стендаля, італійці - нація, найменше зіпсована умовностями суспільства. Саме тому серед них частіше зустрічаються “справжні люди”, тобто цілісні характери, горді й імпульсивні. Вони збереглись такими, бо нерозвиненість Італії сприяла збереженню духу доби Відродження, яке було для Стендаля своєрідним еталоном чистоти. Ще одним притулком для мрії письменника стала історія. Стендаль вважав, що в сучасності не збереглося нічого цікавого, все найкраще залишилось у минулому.

Естетичні погляди. Естетичні погляди письменника невідривні від його життєвої філософії. Цікаво згадати його визначення мистецтва - “обіцянка щастя”. Це означає, що мистецтво, на його погляд, має відображати наші внутрішні потреби, задовольняти наше інстинктивне прагнення бачити втілення бажаної свободи хоча б на ідеальному рівні.

Безпосереднім наслідком такого підходу до мистецтва є той факт, що головні герої Стендаля є ідеалізованими образами його “я”. Незважаючи на те, що він їх гостро критикує, його чоловічі і жіночі персонажі надзвичайно близькі йому духовно. У Жульєні Сорелі, Фабріціо дель Донго, Люсьєні Левені легко помітити риси, властиві молодому Анрі Бейлю: “гонитва за щастям”, бажання знайти вихід своїй енергії у визначних справах, активні пошуки шляхів реформування суспільства. Граф Моска і М.Левен – це вже двійники зрілого Стендаля, у якого ентузіазм юних років стримується ліберально-толерантним скептицизмом та іронією. Щодо образів жінок, одні з них є своєрідним жіночим перевтіленням самого письменника (Матільда де ла Моль і Джіна Сансеверіна) або є його ідеальними уявленнями про жіночу вроду (пані де Реналь і Клелія Конті).

Окремо слід спинитись на такій рисі письменницького стилю Стендаля, як психологізм. Його витоки знову слід шукати в “я” Анрі Бейля, який поєднував у собі такі протилежні риси, як надзвичайну (навіть жіночу) чутливість і розвинений інтелектуалізм. Власна рухлива, складна психічна сфера була для нього предметом постійної рефлексії. Свою поривчасту пристрасну натуру він завжди намагався тримати під жорстким контролем з боку розуму. Його завжди цікавили складні з психологічного погляду ситуації і моделі поведінки. За приклад цього може правити його інтерес до лицемірства, яке, з одного боку, він гостро критикував як прояв нещирості, а, з іншого, навіть виховував у собі, дивлячись на нього як на засіб формування культури почуттів. Одне слово, надзвичайно емоційно й інтелектуально обдарований, скептичний та іронічний офіцер Анрі Бейль мав усі підстави для того, щоб перетворитися на непересічного письменника-психолога Стендаля, який в умінні розкривати діалектику внутрішнього життя людини випередив час на багато десятиріч. Особливої уваги він надає поясненню психіки персонажів за допомогою фізіології і вивчення оточення, що їх сформувало - принципи, які набули значного поширення серед письменників подальших поколінь. За багато років до З.Фройда він розпочав дослідження сфери підсвідомого (хоча такого терміну тоді ще не було). Доказом цього, наприклад, є епізод роману “Червоне і чорне”, коли Матільда де ла Моль, не контролюючи себе, автоматично, щось малює. Вона здивовано бачить, що намалювала профіль Жульєна Сореля. Свідомі ж спроби відтворити малюнок зазнають невдачі.

Ще одне ключове поняття Стендаля-психолога - “кристалізація почуття”. Воно зявляється в його трактаті “Про кохання”. Значення цієї книги для європейської культури влучно висловив відомий іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет. “Трактат “Про кохання” – одна з найпопулярніших книжок. Уявіть собі, що ви входите до будуару маркізи, акторки або звичайної світської пані. Ви дивитесь навкруги, чекаючи на хазяйку. Першими, звичайно, вашу увагу привертають картини … А потім погляд пробігає по меблях, книгах, розкиданих скрізь. І зупиняється на обкладинці – і що ви читаєте там? “Про кохання”. Думаючи, що їм слід розумітися на питаннях кохання, маркіза, акторка і світська пані вважають за необхідне придбати для себе відповідне першоджерело, так само як людина купує нове авто разом із посібником з двигунів внутрішнього згоряння”.

Ось як викладає суть “теорії кристалізації почуттів” Андре Моруа: “На думку Стендаля, кохання - почуття субєктивне і воно більшою мірою залежить від того, хто кохає, ніж від самого предмета кохання. Ми не дивимось тверезими очима на кохану жінку, ми прикрашаємо її рисами, яких в неї немає. У соляних копальнях Зальцбурга залишають суху гілку; це чорна і потворна гілка, але, коли наступного дня за нею повертаються, вона вже уся вкрита кристаликами солі. Жінка, в яку ми закохані, нагадує цю гілку. Сама по собі вона не становить нічого особливого, але сила кохання, яку пришпорюють розлука і сумніви, прикрашає предмет нашої пристрасті, виблискуючи кристалами, і жінка постає зовсім не такою, якою вона є в реальності”. Це солодке божевілля і надає життю певного сенсу, твердить Стендаль. Можна цілком погодитись з А. Моруа, що така витонченість психологічного аналізу готує грунт для таких визнаних майстрів французької психологічної прози ХХ ст., як М. Пруст і Ален.

Разом із психологічним аналізом Стендаль провадить глибоке соціальне дослідження у своїх творах. Для цього він широко використовує замальовки звичаїв французького суспільства. Він також відгукується на всі найважливіші політичні і соціальні проблеми свого часу, нерідко беручи участь у полеміці з окремих питань. У “Червоному і чорному” перед читачем розгортається широка панорама французького життя доби Реставрації, у романі “Люсьєн Левен” ми стаємо свідками швидкого розвитку буржуазії за часів Луї-Філіппа, у “Пармському монастирі” розкрито механізми деспотії. Підкреслюючи новизну своєї реформи жанру роману, Стендаль закликав шукати матеріал для написання художніх творів у газетах, історичних книгах та інших “документальних” джерелах. На таких “запозичених сюжетах” побудовані “Арманс”, “Червоне і чорне”, “Пармський монастир” та “італійські хроніки”. Причину цього слід шукати не в тому, що романістові бракувало уяви, а в його прискіпливому інтересі до внутрішніх стимулів людських вчинків, у прагненні розглядати їх у тісному звязку з конкретно-історичним часом.

І, нарешті, психологізм і соціальний аналіз поєднуються у Стендаля з філософською глибиною постановки таких проблем, як “свобода”, “щастя”, “успіх”, “роль мистецтва” у світі та багато інших. Це все дає змогу схарактеризувати письменника як одного з “вічних супутників” людства на важкому шляху духовних пошуків.

“Пармський монастир”. Місцем дії роману “Пармський монастир”, який зявився 1839 р., є Італія. У творі змальовано історію молодого італійського аристократа Фабріціо дель Донго. Багато рис у його характері, поведінці, поглядах на життя свідчать про те, що він є своєрідним ідеалом письменника. Це та сама “природна людина” з енергією, щирістю, любовю до свободи, про які мріяв Стендаль. Ситуацію героя навряд чи можна схарактеризувати як сприятливу. Йому б народитися за часів Наполеона і не в романній Пармі, дрібному князівстві, де процвітає диктатура, адже в ньому волелюбна душа Фабріціо є чимось недоречним. Поривання його духу стикаються із жорсткою системою обмежень, перебувають із ними у гострому конфлікті, який нарешті закінчується трагічно для стендалівського героя.

Життєвий шлях Фабріціо дель Донго складається як постійне порушення правил. Захопившись Бонапартом, він тікає до Франції, аби взяти участь у битві під Ватерлоо, а це - політичний злочин у державі, де слово “революція” промовляють з ненавистю, державі, яка перебуває у складі Австрії і воює з Наполеоном. Одразу ж у карєрі Фабріціо зявляються непереборні перешкоди: йому залишається тільки надіти чорну сутану, стати головним вікарієм, а потім й архієпископом Парми. Тут йому допомагають тітка – незрівнянна Джіна Сансеверіна - і закоханий в неї всевладний міністр Пармського князівства граф Моска.

Аби досягти своєї мети, Фабріціо має стримувати свій характер, що для нього дуже важко. Причому він не збирається робити щось погане. Головним чином це звичайні вибрики молодих літ. Але в системі диктатури (хоч і дрібної) людина не належить собі, завжди її життя може стати картою в якійсь політичній грі. За такою логікою, не варто звертати увагу на будь-який неповторний духовний світ індивіда, його почуття, надії, бажання. Це все дурниці, коли йдеться про “вищі інтереси держави” (тобто інтриги політичних партій у боротьбі за вплив на володаря-диктатора). Історія стендалівського героя виразно ілюструє цю істину.

Фабріціо дель Донго фліртує із вродливою акторкою, в якої вже є “захисник” на імя Джілетті. котрий палає ненавистю до Фабріціо та хоче вбити його. Дель Донго бється з Джілетті на дуелі, і той падає мертвим. Джілетті нападає першим, що доводить невинність Фабріціо, проте істина нікого не цікавить, бо його арешт має на меті усунути графа Моска. Справа молодого маркіза роздмухується до розміру політичного злочину. Спочатку йому загрожує смертна кара, яку потім замінюють дванадцятьма роками увязнення. Але на цьому страждання юнака не закінчуються: вороги графа Моска і герцогині Сансеверіна докладають усіх зусиль, аби отруїти його у вязниці. Така загроза більш ніж реальна. Усі знають, що то звична практика розправи з тими, чиєї жертви потребують обставини або хто не влаштовує режим.

Безсумнівно, смерть - надто висока ціна за вчинок Фабріціо, але саме така абсурдність вироку найкраще демонструє головний закон існування за умов деспотії: людина - лише беззахисна іграшка в руках тиранів. Цю істину доводить і доля ще однієї волелюбної героїні - тітки Фабріціо Джіни Сансеверіна. Обох персонажів обєднує багато спільного: зовнішня і внутрішня краса, рішучість, сила почуттів. У них немає того рабства, яке вирізняє усіх підданих Ранунція Ернесто IV і V, навіть і такого розумного, як граф Моска. Доказів сміливості цієї жінки Стендаль наводить чимало: вона поводиться незалежно, організує втечу Фабріціо з вязниці та вбивство принца. Відчувається, що письменник захоплений своєю героїнею.

Як свідчить історія, доля таких жінок при дворах деспотів складалася дуже важко, бо надто часто тирани бажають їх бачити своїми коханками. Це майже безнадійна боротьба, бо на боці володаря вязниці, таємна поліція, гроші. Що цьому може протиставити жінка? Тільки мистецтво дипломатії. Але рано чи пізно тиран виявляє яке-небудь її слабке місце (наприклад, обмін життя близької людини на її честь) і користується цим. Саме так сталось із Джіною Сансеверіною. Завдяки своєму розуму і допомозі графа Моска тривалий час вона залишається неприступною для Ранунція Ернеста IV, але те, чого не зумів досягти батько, досягає його син, Ранунцій Ернест V. Такою ціною Джіна купила Фабріціо свободу і високу посаду. Неможливо жити за умов деспотії і якось від неї порятуватись, доходить висновку Стендаль у своєму геніальному романі. Слушність його висновків підтвердила історія ХХ ст.

“А вокруг него рой тонкошеих вождей,/ Он играет услугами полулюдей”, - писав О. Мандельштам. У поданих рядках російський поет влучно висловив таку типову рису будь-якої деспотії, як рабський дух тих, хто оточує володаря. Здається, що Стендаль погодився б із цими словами, бо придворних Пармського принца важко назвати якось інакше, ніж “напівлюдьми”. Головний фіскал Рассі, комендант вязниці Фабіо Конті та ін. постають обмеженими істотами, здатними терпіти будь-які приниження, аби тільки наблизитися до монарха. Психологія раба стає другою природою придворних. Навіть мудрий і глибокий політик граф Моска іноді страждає на таку хворобу. Це виявляється на підсвідомому рівні в епізоді, коли Сансеверіна погрозами залишити двір назавжди змушує принца вжити заходів, аби звільнити Фабріціо з вязниці, але Моска, підкоряючись інстинкту царедворця, автоматично пропускає в указі слова “несправедливий вирок”, і, таким чином, перемога Джіни перетворюється на поразку.

Монарх та його піддані варті одне одного. Важко сказати, хто з них причина, а хто - наслідок: влада виховала їх боягузами й підлесниками чи, навпаки, їхня покірливість призводить до того, що в них не може бути іншого монарха, окрім деспота. Швидше за все обидва процеси взаємозумовлені. Система істотно не змінюється після вбиства спадкоємного тирана Ранунція Ернеста IV. Його син, на відміну від батька, людина слабка і навіть добра, але ситуація погіршується: замість Моска премєром стає Рассі.

“Пармський монастир” у художній формі підсумовує багаторічні роздуми Стендаля над такими важливими проблемами, як “свобода і влада”, “щастя і держава” . Це філософський роман, в якому на прикладі Пармського князівства описується деспотія, що набула поширення після поразки Наполеона в різних країнах Європи. Це добре розумів вже О. де Бальзак. “Парма допомагає вам ... зрозуміти інтриги великих дворів”, - писав він. Ця фраза у світлі досвіду ХХ ст. не втратила своєї актуальності.

Враховуючи ставлення Стендаля до Великої французької революції, легко пояснити його ненависть до деспотії. Але в романі відчуваються й ноти глибокого розчарування в інших формах правління, які могли б, здавалося, більше бути йому до вподоби. Прислухаємось уважно до його слів: “...наблизившись до двору, людина ризикує позбутись щастя, якщо вона була щасливою, і в усякому разі її майбутнє залежить від інтриг якоїсь покоївки. З другого боку, в республіканській Америці цілодобово доводиться займатись нудною справою: старанно годити крамарям і бути таким тупоголовим, як вони. І там немає опери”. Отож, на думку Стендаля, сучасний світ пропонує людині небагатий вибір: або жорстока підступність тиранів, або прагматизм і духовна обмеженість комерсантів. Обидва варіанти не влаштовували його однаково. Він був переконаний, що немає такої форми правління, де знайшлося б місце таким чистим і благородним аристократам духу, як Фабріціо дель Донго і Джіна Сансеверіна, що “опери немає ніде”, що світ завжди колись обовязково піймає вільну людину і змусить її сплачувати рахунки.

Те, що “Пармський монастир” пропонує читачеві філософську модель деспотії, є ознакою новаторства Стендаля. Проте, письменник зробив у романі й інші художні відкриття, які значно вплинули на розвиток мистецтва літератури. Найвідоміше з них - новий підхід до зображення війни. У романі битва під Ватрелоо описується з погляду історика, полководця або досвідченого військового, а побачена очима Фабріціо дель Донго, звичайної людини, яка вперше потрапляє до бойовища. Він здивовано розглядається довкола себе й розуміє, що війна зовсім не така в реальності, яку він собі уявляв. З його погляду, в пересуванні військ немає логіки: хтось кудись стріляє, хтось кудись тікає, і до того ж це усе виглядає доволі прозаїчно.

Такий спосіб показу бойових дій був чимсь небаченим, оригінальним для світової літератури. Стендаль зумів краще за інших відтворити вірогідний образ війни, схопити шалений ритм історії, показати велике в малому. Цілком зрозуміло, що саме цей епізод роману багато коментували письменники майбутнього. “Я більш, ніж кому іншому зобовязаний Стендалю, - писав Лев Толстой. - Він навчив мене розуміти війну. Хто до нього описав війну такою, якою вона є?” На щось подібне звернув увагу Ернест Міллер Хемінгуей: “Стендаль бачив війну, і Наполеон навчив його писати. Він учив тоді усіх, але більше ніхто не навчився”.

Водночас із політичними та історичними подіями уяву письменника бентежать любовні пристрасті його героїв, і тут Стендаль виявляє себе неперевершеним майстром психологічного аналізу. Він уміло фіксує напівтони почуттів, які нерідко мотивують поведінку персонажів, відіграють роль вирішальних чинників у їхній долі і навіть спричиняють їх загибель. Аби проілюструвати останню думку, розглянемо обставини смерті Клелії Конті і Фабріціо дель Донго.

Клелія, дочка коменданта вязниці, дівчина рідкісної вроди, і Фабріціо закохались одне в одного, коли умови для їхньої пристрасті були найгіршими: юнак вважався політичним злочинцем, був ворогом Фабіо Конті, батька дівчини. Кохання Клелії стикається з почуттям обовязку перед батьком. Її душа без перебільшення розривається на дві частини. Цей внутрішній конфлікт набуває особливої гостроти після втечі Фабріціо з вязниці. По-перше, Фабіо Конті ледь не позбувся свого місця коменданта. По-друге, напередодні втечі слуги Сансеверіни і Фабріціо підмішали лауданум (наркотик) в їжу комендантові. Клелія дуже злякалась, коли побачила, що з батьком сталося щось незвичайне. Вона вирішила, що його отруїли. Аби покарати себе за порушення обовязку, а також аби загладити свою провину перед батьком, вона вдається до двох заходів, які матимуть трагічні наслідки: присягається ніколи не бачити коханого і вийти заміж за маркіза Крешенці. Клелія вихована таким чином, що відступитись від обіцянок їй дуже важко. Вона й справді робитиме усе, аби уникати зустрічей з Фабріціо. До того ж, цьому заважатиме духовний сан Фабріціо.

Джіна Сансеверіна також претендує на юнака. ЇЇ пристрасть до племінника - яскравий приклад майстерності Стендаля-психолога. З одного боку, її почуття до Фабріціо надто егоїстичне для того, аби бути простою любовю родички. З другого боку, в ньому немає нічого такого, щоб могло б перетворитись на злочинне кохання. Проте Джіна не може навіть припустити думки, що Фабріціо належатиме Клелії, а тому сприяє одруженню суперниці з маркізом Крешенці. Джіна не розуміє (точніше, не хоче тому вірити), що Фабріціо жити без Клелії не може. Таким чином, рятуючи його з вязниці однією рукою, вона готує йому загибель другою.

Після одруження з маркізом Крешенці, душа Клелії й далі залишається ареною війни протилежних почуттів: бажання бути разом з Фабріціо наштовхується на жах перед порушенням обітниці. Вона ховається від нього. Фабріціо вигадує оригінальну тактику, аби побачити Клелію: він стає модним проповідником, сподіваючись, що кохана коли-небудь прийде його послухати. Після чотирнадцяти місяців боротьби з собою Клелія іде до церкви, де проповідує Фабріціо. Кохані возєднуються, хоча перемога Фабріціо не є повною. Клелія знаходить компромісний варіант, який дає їй змогу і бачити коханого, і не бачити його: вони зустрічаються вночі. Страждання Фабріціо посилює й те, що він не бачить свого сина Сандріно, який народився у Клелії. Фабріціо охоплює бажання викрасти сина, і щоб допомогти йому, Клелія говорить чоловікові, що хлопчик хворий. Це робиться навмисне, аби згодом сказати маркізові, що Сандріно помер, коли того не буде в Пармі. У такому разі Фабріціо міг би спокійно забрати дитину до себе. Але трапляється найжахливіше: хлопчик насправді занедужує й помирає, а за ним полишає цей світ і Клелія. Фабріціо живе рік у монастирі і також помирає.