17. Реформи Сигізмунда II та Стефана Баторія.: утворення реєстрового козацтва.

Реєстрові козаки

Реєстровими козаками називали тих козаків, які офіційно були взяті на службу польсько-литовською владою та занесені в особливий список - реєстр. Коли українські старости намагалися організувати козацькі відділи головним чином для боротьби проти татар, польські королі вважали, що створення урядових козацьких формацій допоможе контролювати козацькі рухи й стримувати протитатарські акції козаччини, або захищати південні кордони від нападів турок та татар.

Вперше військо реєстрових козаків з'явилося у 1572 році. коли польський король Сигизмунд ІІ Август доручив найняти з низових козаків на службу 300 осіб. Але ці козаки ще не мали ніяких особливих привілеїв.

За часів короля Стефана Баторія у 1578 році була здійснена так звана козацька реформа, за якою вже 600 козаків наймалися на службу з внесенням у реєстр. Вони отримали чималі привілеї: право землеволодіння, право власної військової та судової влади, звільнялися від податків. Реєстрові козаки одержували платню грішми й одягом.

Відтоді зустрічаємо назву реєстрові козаки на противагу нереєстровим козакам, які були поставлені у напівлегальне становище.

Реєстрові козаки були зобов'язані відбувати службу на Наддніпрянщині й посилати за наказом польського уряду загони на Дніпрові пороги. Намагання короля Стефана Баторія і його наступників контролювати через реєстр зростання українського козацтва виявилися марними.

Кількість реєстрового війська в різні часи дуже відрізнялась. Якщо у 1617 році їх налічувалася лише 1 тисяча, т о вже в 1619 - з тисячі. А під час Хотинської війни 1620-1621 років у Сагайдачного було вже 40 тисяч реєстровців. Але після повстань 1620-1630-х років реєстр було зменшено до 6 тисяч та були накладені інші обмеження. Під час Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького козацький реєстр коливався від 20 до 40 тисяч.

Після 1654 року назва "реєстрові козаки” поступово вийшла з ужитку і замінилася термінами "городові козаки”, а з 1735 року – "виборні козаки”.

18.Військово-політична діяльність козацтва в другій пол. XVI– середині XVII ст.. Боротьба з турецько-татарською агресією

З кінця 16 ст. кількість втікачів на Запорожжя щороку збільшувалась. Січ стає не тільки опорною базою у відсічі турецько-татарської агресії, а й перетворюється в національно-політичний центр боротьби українського народу проти панування шляхетської Польщі. На Запорожжі поступово формувались основи української національної державності.

Запорозьке козацтво брало найактивнішу участь в усіх селянських і міських антифеодальних повстаннях, надаючи їм більшої організованості. Як правило, керівниками повстань були запорозькі козаки. Своєю боротьбою і діяльністю Запорозька Січ відбивала прагнення українського народу визволитися від будь-якого іноземного поневолення.

Скоро після свого виникнення козацтво почало відігравати помітну роль і в міжнародних відносинах. З ним установлюють зв’язки уряди ряду держав, рахуючись з козацтвом як з вельми значною військовою і політичною силою.

Ставши потужною силою, козацтво звернуло на себе увагу литовського і польського урядів, а також урядів інших європейських держав, заклопотаних проблемою турецько-татарської агресії. Спираючись на свою січову організацію й на здобуті власними силами засоби, низове козацтво не тільки дозволяло собі самовільні походи на татар і турків, а й почало проводити свою власну міжнародну політику.

На Запорожжі почалися події Визвольної війни українського народу середини 17 ст. Запорожжя продовжувало впливати на хід подій в Україні і в наступні десятиліття, особливо після смерті Богдана Хмельницького. Розбрат у козацтві у період Руїни, послаблення Гетьманщини дали Запорозькому козацтву відносну свободу від волі гетьманів. Запорожжя стало гніздом опозиції проти гетьманів і старшинської верхівки Гетьманщини. Запорожці висувають своїх кандидатів у гетьманів — І Брюховецького, П. Суховія, Петренка (Іваненка).

З кінця 17 ст., коли окреслюється прагнення Московської держави встановити свій контроль над Запорожжям, Запорозьке козацтво вступає у запеклу боротьбу із царськими властями за свій суверенітет — аж до переходу на бік бунтівного гетьмана І. Мазепи і шведського короля Карла XII; цей раунд боротьби за незалежність закінчився зруйнуванням Січі 1709 та наступним переходом запорожців у тодішні межі Кримського ханства, під протекторат Криму і Туреччини.

Протягом останнього періоду свого існування — за Нової Січі (1734 — 75) — Запорозьке козацтво знаходилося під протекторатом Росії. Після скасування гетьманства у 1764 в межах Російської держави певний час залишався лише один осередок козаччини — Запорожжя. У 50-60-і рр. 18 ст. царський уряд і його місцева адміністрація розгорнули наступ на права та повноваження січового товариства: вводилися обмеження на торгівлю, всупереч волі Коша здійснювалася урядова колонізація запорозьких земель, створювалися військово — колонізаційні округи Нова Сербія і Слов’яносербія, будувалися Українська і Дніпровська укріплені лінії.

Після зруйнування Січі традиції Запорозького козацтва продовжувалися на Задунайській Січі, у Дунайському козацькому війську, Усть-унайському Буджацькому козацькому війську, Чорноморському козацькому війську, Кубанському козацькому війську, Бузькому козацькому війську, Катеринославському козацькому війську, Азовському козацькому війську.