Константинопольський собор 1686 року

Нарешті в червні у Константинополі був скликаний Собор архієреїв, на якому було прийнято остаточне рішення з цього питання. Собор видав грамоту (томос), яка веліла визнавати Гедеона (Святополк-Четвертинського) законним Київським митрополитом. Крім Патріарха Діонісія грамоту підписав також 21 митрополит^[53]. Крім того, Діонісій у червні видав ще дві грамоти, адресовані гетьману Самойловичу і всім вірним чадам Київської митрополії, в яких говорив, що поступається митрополію Московському патріархові, і наказує відтепер всіх новообраних митрополитів відправляти для посвячення до Москви^[54].

28. Суспільно-політичні погляди ф. Прокоповича

Феофан (Прокопович) - відомий проповідник і державний діяч. Народився в 1681 р. в Києві, в купецькій сім'ї; освіту здобув в києво-Могилянської академії;після закінчення курсу виїхав до Рима, де, щоб вступити в православну тоді єзуїтську колегію святого Опанаса, мав перейти в католицизм.Прослухавши в цій колегії повний курс, Феофан здобув величезну начитаність у творах богословських і філософських, а також в давньо-класичній літературі і своїми видатними даруваннями звернув на себе увагу папи, але не побажав залишитися в Римі і в 1704 р. повернувся до Києва.Тут, знову звернувшись до православ'я, він став викладати в академії спочатку піїтику, потім риторику, філософію і, нарешті, богослов'я

Вчення Прокоповича про державу, про співвідношення світської і церковної влади було тією стороною його філософських поглядів, яка найбільше вплинула на дальший розвиток вітчизняної духовної культури і сприяла її секуляризації. Це, вчення, як зазначалось, грунтувалось на визнанні основою суспільного поступу освіти, розвитку науки, ремесел, мистецтв. Одним із центральних понять теорії є поняття про освіченого монарха, філософа на троні, який має достатню владу, освіту і виховання, щоб планомірно спрямувати сили держави на здійснення просвітницьких ідеалів. Таким Прокопович вважав Петра І, якому був безмежно відданий. Теорія держави, створена Прокоповичем, є теорією просвіченого абсолютизму. Вона відображає і обґрунтовує процес централізації держави, який наприкінці XVII — на початку XVIII ст. дійсно відбувався в Росії. В цей час самодержавна монархія, в якій самодержавство було обмежене боярською Думою і моральною зверхністю влади церкви, перетворюється в абсолютну монархію. Тому критичне вістря теорії Прокоповича спрямоване, по-перше, проти князівсько-боярської опозиції процесам централізації, а по-друге, проти зверхності і автономії влади церкви щодо держави.

Створюючи і обґрунтовуючи першу в Росії теорію просвіченого абсолютизму, Прокопович, безперечно, використовував праці Гоббса, Греція, Пуффендорфа та інших авторів ранньобуржуазних вчень про державу і право, серед них і представників абсолютистського напрямку західноєвропейської школи природного права. Теорія значно більше спирається на його дослід, на вивчення і узагальнення історії російської державності. Про це переконливо свідчать твори Феофана: «Історія імператора Петра Великого від його народження до Полтавської баталії», «Записка про смерть Петра II та підступи Долгоруких».

Виступаючи поборником централізації, єднання всіх народів колишньої Київської Русі в єдину державу, Прокопович виступає проти спроб покатоличити український і білоруський народи за допомогою унії і відтак відірвати їх від братнього російського. Тому майже половину свого теологічного курсу він присвячує критиці теоретичних засад унії і католицизму. Проти унії та її зачинщиків — єзуїтів він пише пристрасні полемічні праці («Опис єзуїтів», «Про Флорентійський собор» та ін.), продовжуючи кращі традиції письменників-полемістів.

Визнаючи зверхність світської влади над церковною, Прокопович докорінно розходився у цьому не лише з католицькими теоретиками (Фомою Аквінським, Белларміном та ін.), що узагальнювали й обґрунтовували існування папства, а й з поглядами, звичаями й установами російської старовини. Адже в допетровській Росії існувала якщо не зверхність влади церкви над світською, як того хотів Никон, то, принаймні, паралелізм двох влад, царя й патріарха. Феофан же доводив, що саме світській владі належить верховність (маєстат), а тому всякій іншій владі, зокрема й церковній, належати не може. Отже, церковна влада юридично підпорядковується світській. Апологія юридичного підпорядкування церкви світській владі розвинена Прокоповичем у творі «Розшук історичний...» «Цар, — твердить Феофа-н у цьому творі, — всьому духовному чинові є суддя і повелитель, а вони, всякий чин і патріарх, є підвладні й підсудні, як і інші піддані» 

Стефан Яворський (1658—1722) був українським і російським церковним діячем — митрополитом Муромським та Рязанським, місце-блюстителем патріаршого престолу, очолював Священний Синод. Навчався і викладав у Києво-Могилянській академії. Відомий також як автор праці «Камінь віри» (1715) та численних проповідей. місці. Суспільно-політичні погляди С. Яворського відображають кризу церковно-феодальної ідеології часів петровських перетворень. Як охоронець держави у своїх проповідях він закликав «людей простонародних до смирення та послуху владі». Підтримував заходи Петра І щодо зміцнення держави, створення регулярного війська, розвитку економіки та освіти. Як релігійний діяч С Яворський водночас обстоював інтереси церкви. Значну увагу приділяв актуальній у ті часи проблемі співвідношення світської і духовної влади, держави і церкви. Спочатку він дотримувався поширеної в Україні думки про те, що держава і церква є рівноправними. Згодом, уже в Москві, він всіляко домагався невтручання держави у справи церкви. С. Яворський бачив, що зміцнення держави ставить церкву в залежність від держави, і тому всіляко намагався піднести авторитет церкви, зміцнити її вплив на суспільне життя. Захищаючи інтереси церкви, він обстоював її владу в духовному житті суспільства, відкрито виступав проти заходів держави з обмеження церковного впливу в суспільному житті, підпорядкування церковних справ світській владі. Він доводив, що «царі більше панують над тілом, ніж над душами людськими. А духовна влада більше піклується душами, ніж тілами». С. Яворський ставив собі за мету пристосувати російське православ'я до нових соціально-політичних умов, що формувалися в Росії під впливом розширення її зв'язків з європейськими державами. Він намагався раціоналізувати православ'я, пристосовуючи деякі його догмати до католицизму. В кінці життя відмовився від світського життя й зосередився на етико-гуманістичній проблематиці, що було своєрідним протестом проти підпорядкування в Росії церкви державі.