Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Чорноморський державний університет імені Петра Могили
Факультет політичних наук
Говорун Євген Ярославович
ЖИТТЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ В.П. СКАРЖИНСЬКОГО
Кваліфікаційна робота
Кафедра історії
Група 434
Науковий керівник
к.і.н., доцент О.С. Морозова
Автор _______________________________________ Є.Я. Говорун
Рекомендовано до захисту: протокол №___ від __ _______ 2012 р.
Науковий керівник ___________________________ О.С. Морозова
Завідувач кафедри _____________________________ Ю.В. Котляр
Миколаїв – 2012
ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………………...3
РОЗДІЛ І. БІОГРАФІЧНИЙ НАРИС РОДИНИ СКАРЖИНСЬКИХ В УКРАЇНСЬКІЙ ТА РАДЯНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ ..…………………..…..6
РОЗДІЛ ІІ. СТЕПОВИЙ РАЙ ВІКТОРА СКАРЖИНСЬКОГО……………..16
РОЗДІЛ ІІІ. ДУХОВНИЙ СПАДОК РОДИНИ СКАРЖИНСЬКИХ ……….25
РОЗДІЛ IV. ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА 1812 РОКУ ……………………………..
ФОРМУВАННЯ ЕСКАДРОНУ СКАРЖИНСЬКОГО …………..
ВІЙСЬКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ЕСКАДРОНУ
СКАРЖИНСЬКОГО…….…….......................................................
ВИСНОВКИ…………………………………………………………..............37
ДОДАТКИ ……………………………………………………………………
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ…………….….39
ВСТУП
Актуальність проблеми. На Миколаївщині 2011 рік оголошено Роком пам'яті В. П. Скаржинського - нашого земляка, вихідця з с. Трикрати, учасника війни 1812 р., знаменитого лісовода, предводителя дворянства Херсонської губернії.
Багато миколаївців «відкрили» для себе це ім'я зовсім недавно.
Проте, познайомившись з біографією Скаржинського, дізналися про його заслуги перед Вітчизною, і зрозуміли значущість цієї особистості, що вона заслуговує більшої поваги з боку нащадків.
16 червня 2011 року виповнилося 150 років з дня смерті Віктора Петровича Скаржинського. До цієї дати в с. Трикрати за ініціативи Відділу культури Вознесенської районної державної адміністрації, Центральної районної бібліотеки та Трикратської школи мистецтв пройшов День вшанування пам'яті знаменитого земляка.
Отже, актуальність теми дослідження полягає у необхідності глибше вивчити проблему, яка винесена в заголовок кваліфікаційної роботи, оскільки в наш час є більше можливостей для подібного дослідження, яке може бути неупередженим. Цьому сприятиме та обставина, що за останні роки з'явилося досить багато нової інформації.
Об’єктом дослідження кваліфікаційної роботи є життя та діяльність В.П. Скаржинського, а також висвітлення даної теми у радянській та українській історіографії.
Предмет дослідження – внесок Віктора Петровича Скаржинського у розвиток рідного краю.
Мета кваліфікаційної роботи є об'єктивне і всебічне висвітлення місця і ролі діяльності Скаржинськогота його вплив соціальний та економічний розвиток Миколаївщини у ХІХ столітті. Відповідно до мети поставлено такі завдання:
– з'ясувати основні положення історіографії життя та творчості Скаржинського;
– дослідити рід Скаржинських та життєвий шлях Віктора Петровича;
– висвітлити основні моменти діяльності Віктора Скаржинського як лісівника-експерементатора Півдня України;
– оцінити духовний спадок роду Скаржинських і їх внесок у розвиток рідного краю.
Хронологічні межі дослідження охоплюють період життя Віктора Петровича з 1787 по 1861 роки, що позначився активною діяльністю з модернізації рідно краю.
Методологічними засадами роботи є принципи об’єктивності і історизму. Важливу роль відіграють ретроспективний, реконструктивний та порівняльно - історичний методи. Широко застосовувалися методи наукової індукції (єдиної подібності, єдиної розбіжності, супутніх змін).
Наукова новизна роботи полягає у спробі цілісно дослідити біографічні дані, на жаль, забутого діяча, який всіляко розвивав рідну Миколаївщину. Автор використав широку джерельну базу з цих проблем, врахував здобутки вітчизняної та зарубіжної фахової літератури, що дало змогу повніше висвітлити проблематику життя та діяльності Скаржинського.
Стан розробки теми дослідження та її джерельна база. На жаль, на сьогоднішній день не існує фундаментальних праць, які б стосувалися життя та діяльності Віктора Петровича Скаржинського. Але зараз з’являється все більше і більше статей присвячених роду Скаржинських, наприклад Бойчук С. [1], Христова Н. [31, 33, 34, 40, 43, 45], Веденеева А. [17].
Найбільша кількість статей присвячена Батьківщині Скаржинського та його системі ведення лісничої справи, а саме Заболотний В. [2], Карпенко В. [25], Кремко А. [26], Голубева Т. [37], Гончарук Т. [38] та Игнатчук В. [39].
До періодичних видань відносять роботи Игнатчук В. [29], [30], [39], Веденеева А. [36].
Підручники та енциклопедії за даною тематикою також є важливим джерелом для дослідження, а саме Історія міст і сіл Української РСР. Миколаївська область [4], Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження [5], Легенди та перекази Південного Прибужжя [27], Шкварець В. [32].
Для повного розкриття теми автор користувався інтернет джерелами як допоміжними, а саме Христова Н. В Трикраты, к Скаржинскому. Достойный сын отца-героя / Н. Христова //www.voskres.ru/army/publicist/hristova.htm [33], Христова //www.voskres.ru/army/publicist/hristova.htm [34], Скаржинский Виктор Петрович // www.biografija.ru/ [35].
Структура роботи відповідає поставленим цілям та завданням. Загальний обсяг її становить 42 сторінки, з них основного тексту 30 сторінок. Кваліфікаційна робота складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (52 найменування).
РОЗДІЛ І.
БІОГРАФІЧНИЙ НАРИС РОДИНИ
СКАРЖИНСЬКИХ
В УКРАЇНСЬКІЙ ТА РАДЯНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ
Створення біографічних та просопографічних портретів видатних історичних особистостей, творчих колективів чи визначних родин України є важливою складовою частиною відтворення загального процесу історії країни.
Розвиток історичної науки на сучасному етапі характеризується пошуком нових та удосконаленням уже існуючих методів дослідження. Нові погляди у біографістиці розширюють інформаційне поле в історико-культурних дослідженнях, особливого значення набувають методи колективних біографій, які використовують нові технології обробки матеріалів і дозволяють реконструювати багатогранні аспекти життя та діяльності цілих династій.
Серед родової української еліти, чиї діяльність і творчі здобутки потребують докладного вивчення та встановлення об’єктивної істини в оцінці її місця в історії, чільне місце належить роду Скаржинських. Предметом вивчення є сторінки життя найбільш відомих представників цієї династії. Відповідно об’єктом дослідження є література, в якій відображені відомості про членів сім’ї Скаржинських.
Основні джерела цієї розвідки – це видання довідникового характеру, були залучені “Гербовник Всероссийского дворянства”, “Общий Гербовник Всероссийской Империи” , “Гербовник дворянских родов царства Польского”, “Малороссийский родословник В.Л. Модзалевского”, “Русский биографический словарь А.А. Половцева” [5]. Вивчались епістолярна спадщина Скаржинських, їх науково-публіцистичні статті, а також архівні матеріали. Цінними є біографічні замітки про представників родини, некрологи та публікації стосовно економічного розвитку їх господарств у дореформений і післяреформений період, які виступають основою дореволюційної історіографії. Скаржинські привертали увагу багатьох відомих істориків, громадських та церковних діячів Новоросійського краю. Вони згадуються у працях А.О. Скальковського [6], В.П. Семенова-Тяньшанcького [7], А. Шмідта [8], А.В. Флоровського [9], А.И. Михайловського-Данилевського [10], Д. Остен-Сакена [11], Д. Струкова [12], І.І. Палімпсестова [13], В. Бертенсона [14], П. Хрустальова [15], А. Петрова [16], В. Лобачевського [17], Я.В. Бєловодського [18], І. Філіпповича [19] та ін. Радянські дослідники роль поміщиків Скаржинських в історичному процесі також оцінювали позитивно, вивчався їх внесок у військову та економічну сферу розвитку Новоросійського краю в ХІХ столітті. Відомості про це знаходимо у роботах Л.Г. Бескровного [20], В.І. Бабкіна [21], Б.С. Абаліхіна [22], О.І. Дружиніної [23], А.І. Котова [24], І.А. Хіоні [25] та ін.
У сучасній українській історіографії ґрунтовні роботи з окресленої теми відсутні. Історією родини цікавляться, здебільшого, дослідники Південного регіону України О. Губар [26], Т.Г. Гончарук [27], А. Бойко [28] та ін. У наш час, коли суспільство має розхитану систему цінностей, постає нагальне завдання у дослідженні кращих рис та ідей родової еліти попередніх поколінь. На сьогодні найбільш невирішеним в історичній літературі залишається питання про походження Скаржинських. У джерелах та історіографії знаходимо протилежні точки зору, які не дають однозначної відповіді. Зокрема, на польські коріння династії вказує “Общий Гербовник Всероссийской Империи”, у якому знаходимо запис: “Предки цього роду з 1628 р. володіли нерухомим майном у Турівському воєводстві і за служби нагороджувані були польськими королями різними чинами; Анатолій-Олександр Скаржинський, який походив з цього роду, в 1733 р. вступив у російську службу і при переході у православну віру найменувався Михайлом. Нащадки його володіли спадково батьківськими і придбаними маєтками, служили російському престолу у цивільній і військовій службі” [29, с. 45]. Інформацію про польське походження знаходимо і в “Гербовнике дворянских родов царства Польского”, в якому стверджується, що рід Скаржинських проживав на польських землях уже з середини XVI століття [30, с. 65]. Також у дореволюційній літературі зустрічається інший погляд, зокрема, в журналі “Київська старовина” за 1893 р. знаходимо відомості про лубенських Скаржинських такого змісту: “Литовський шляхтич Олександр Скаржинський після закінчення наук в Оршанській академії служив перекладачем латинської та польської мов при генералітеті, який знаходився у Польщі при російській армії. В той же час він прийняв православ’я і після закінчення польської війни просив нагороди у тодішнього правителя Малоросії князя Барятинського. У відповідь на це прохання Скаржинський в 1732 р. був призначений лубенським полковим сотником… Разом з прийняттям православ’я Скаржинський став називатися Михайлом. У Михайла Скаржинського було три сини: Петро, Михайло й Іван. Петро служив на військовій службі, мав чин генерал-майора. Після виходу у відставку П. Скаржинський жив у Ольвіопольському повіті, в Трикратах” [31, с. 9]. Крім того, відсутній будь-який натяк на польське походження родини і у “Малороссийском Родословнике В.Л. Модзалевского”, в якому зустрічаємо повідомлення про родинні зв’язки між Скаржинськими та представниками української козацької старшини [32, с. 28]. Таким чином, вищезазначене питання залишається відкритим.
Загальновідомо, що першим із роду на теренах Південної України проживав Петро Михайлович Скаржинський. Він реалізувався як талановитий військовий діяч та завзятий господарник краю. З 70-х рр. XVIII ст. служив у кавалерійських частинах російської армії поручиком, брав участь у війні Росії з Туреччиною та польськими конфедератами (1769-1774 рр.). Згодом призначений командиром 2-го Бузького козачого полку, після об’єднання двох бузьких полків у єдиний очолив його, отримавши за військові заслуги чин полковника [33, с. 78]. Петро Скаржинський виявив надзвичайну мужність при штурмі Очакова у 1787 році, одним із перших піднявся на вали фортеці, за що був нагороджений орденом Святого Георгія. Подальша діяльність Петра Михайловича в цій сфері пов’язана з отаманством в Астраханському козацькому війську. До того ж П.М. Скаржинський мав здібності до господарювання, які виявились у процесі освоєння і заселення степової України. У його власності знаходились землі, на яких розташовувались сели Мигія, Нікольське, Нижнє Нікольське, Скаржинка (Трикрати). У 1786 р. він заснував поселення Мала Скаржинка (Миколаївка) та ряд економій, які стали основою для створення сучасних селищ на території Південної України. Петро Скаржинський був одружений з Уляною Булацель, в їх сім’ї народилося два сини – Микола та Віктор і донька Лідія. Життєвий шлях Миколи Петровича є досить коротким та малодослідженим. Він служив у лейб-гвардії Преображенському полку і трагічно загинув під Кульмом у 1813 році під час бойових дій із французькими військами Наполеона Бонапарта [34, с. 17].
Віктор Петрович Скаржинський є одним із найяскравіших представників родини, народився у жовтні 1787 року в родовому маєтку – селі Трикрати Херсонської губернії (нині – село Трикрати Вознесенського району Миколаївської області) [3, c. 4].
Він був другим сином генерала Петра Скаржинського, який відзначився при взятті Очакова й отримав поранення в бою з турками на Кінбурнській косі. Під час бою пораненому Петру Михайловичу повідомили про народження сина, це і визначило його ім'я: Віктор – переможець. В нагороду за військову доблесть землі на нинішньому півдні України Петру Скаржинському подарувала Катерина ІІ. Генерал маєтком не займався, вважаючи за краще жити в Санкт-Петербурзі. Віктор успадкував від батька територію від Мигії (Первомайський район Миколаївської області) до Маложенівки (Єланецький район). Відвідавши ці місця, полюбив їх на все життя.
Після закінчення Морського штурманського училища в Миколаєві та університетського пансіону в Москві перед молодим Скаржинським відкривалося блискуче майбутнє [5, c. 17-18]. А він, прослуживши шість років у Петербурзькому департаменті народної освіти, раптом подав у відставку і 1811 року повернувся в родовий маєток, у сільську глушину.
У Трикратах донині вважають: до цього кроку Віктора підштовхнула велика любов. У матері Віктора Петровича була прегарна племінниця, сирота – Наталка. Так сталося, що дівчина закохалася в старшого брата Миколу. А Віктор – в Наталку. Причому на все життя.
Після початку Вітчизняної війни 1812 року Віктор Скаржинський на власні кошти першим на Херсонщині організував із своїх селян військовий ескадрон свого імені у складі 188 чоловік. Ескадрон відзначився в боях на території Білорусії та у закордонному поході російських військ, зокрема під час облоги Торна (Прусія). За участь у війні з Наполеоном Скаржинського було відзначено двома орденами.
Під час війни 1812 року загинув Микола. Смерть Миколи так вразила Наталку, що вона навіть вирішила піти в монастир. Але захворівши, купила будиночок в Одесі. Натомість Віктор Скаржинський повернувся на батьківщину з нагородами. Йому пропонували державну службу, але він відмовився. У Трикратах досі вважають, що основним мотивом цього була Наталя. Віктор Скаржинський вмовляв жінку повернутися до Трикрат. Щоб завоювати її серце, вирішив зробити їй особливий подарунок. На честь своєї коханої висаджував ліси, тінисті діброви, ялівцеві гаї, прорубував річки, через них прокладав романтичні містки, купальні, рукотворні загати, які створили у цих місцях неповторний колорит. Все це чудо він створив лише для неї. Наталя таки вийшла заміж за Віктора Петровича. Але так і не змогла покохати його. Її холодність помічали всі. На їхні докори Віктор Петрович лише відповідав: «Моя любов така велика, що її вистачить на двох» [26, c. 48-50]. Мабуть, так і було.
Тож головною справою життя для Віктора Петровича стало лісорозведення і удосконалення всіх галузей сільського господарства у своєму маєтку. Розпланував його Скаржинський за власними проектами. Ліс посаджений у формі лабіринту, має вигляд двох літер «Г». Слава про зелене диво Трикрат поширилася далеко за межі губернії. Тут практикувалися поліпшені сівозміни, травосіяння. Більше сорока загат і гребель давали можливість займатися зрошенням лугів. У помологічному і ботанічному парках є понад 500 сортів та видів рослин. Для вирощування тутового шовкопряда було висаджено 150 гектарів шовковиці, на інших 100 гектарах простяглися виноградники і плодовий сад. Скаржинський організував лісові розсадники, розробив власну методику виробництва садівного матеріалу в умовах степу, «приручив» до примх тутешньої природи деревні й чагарникові породи з Америки і Європи. Віктор Скаржинський також запропонував висаджувати штучні ліси лісополосами, що дозволяло зберегти дерева від частих в засушливих умовах Півдня України пожеж і затримувати сніг на полях. Для затримання вологи Скаржинським також була створена ціла система плотин і 40 ставків. На 1853-й рік загальна площа висаджених Скаржинським лісів склала понад 40 гектарів. В парках Скаржинського було більше 300 видів диких дерев і 200 – плодових [33, с. 23-24].
Останніх сорок років свого життя Скаржинський словом і ділом невпинно переконував мешканців степової смуги садити дерева. Деревні насадження, говорив він, позитивно впливають на кількість опадів, вологість повітря і ґрунту, врожайність полів, повноводність річок і на клімат загалом. Він обирав швидкозростаючі породи дерев і чагарників, захоплювався змішаними посадками, вміло висаджував рослинність із урахуванням ґрунту, вологості, ландшафту, віддаючи перевагу саджанцям із місцевого насіння. Схили віддавав березам і соснам, вологі ділянки — вільсі і вербі, де ґрунт був сухішим – росли клени і дуби. Нащадки скажуть: Скаржинський у своєму маєтку створив цілий науково-дослідний інститут із численними випробувальними ділянками.
Урочище «Лабіринт» – справді унікальне заповідне місце, що збереглося до наших днів. Найбільш визначна пам’ятка парку – 150-річні дуби заввишки 30 м і до метра завширшки [34, с. 9]. Сьогодні їх 154, кожен з них взятий на облік, пронумерований і охороняється як пам’ятка природи. Доторкнувшись до дуба-велетня, відчуваєш надзвичайну енергетику, особливу ауру. Окрім дубів, є тут і інші дерева, часом екзотичні, завезені сюди із заморських держав.
Парк площею 60 гектарів – це не тільки ліс. Звивисті береги річки Арбузинки Скаржинський зміцнив гранітом. Тому водойма зберегла рівне, незамулене дно. Штучні дамби, шлюзи, рукотворні ставки, озера, водоспади, традиційний місток закоханих, алейки і галявини збереглися донині. «Лабіринт» справді багатий природними пам’ятками, які збереглися в первозданному вигляді і має статус частини національного парку «Бузький Гард» [35, с. 54].
Помер Віктор Петрович Скаржинський у липні 1861 року, коли йому було 74. У 2011 році виповнилося 150 років від дня його смерті. З цієї нагоди 2011 рік у Миколаївській області був оголошений Роком Скаржинського. Багато чого з того, що було створено завдяки наполегливості та праці Віктора Скаржинського, до нашого часу не збереглося. Нині із забуття доводиться підіймати і саме ім’я Скаржинського, і його заслуги перед цими землями. Свого часу було зруйновано фамільний склеп родини Скаржинських, розорена садиба. Сьогодні в панській садибі, яка збереглася в Трикратах, розташувалася школа мистецтв, у нинішньому році їй виповнилося 30 років. На її будівлі встановлено меморіальну дошку. Завдяки зусиллям краєзнавчої громади на чолі з відомим миколаївським благодійником Михайлом Кондратьєвим на місці склепу встановили пам’ятник, що повторює оригінал – тільки не в камені, а в дереві, а на місці зруйнованого храму Архистратига Михаїла – гранітний обеліск з пам’ятною табличкою [35, с. 56].
Більшу частину свого життя В. Скаржинський присвятив організації господарства в своїх маєтках. Незабаром його визнали кращим господарником краю. Він сприяв поширенню нових сортів пшениці, тютюну, олійних культур, постійно удосконалював засоби обробки ґрунтів, створював зрошувальні системи, облаштовував кращі пасіки в регіоні. Найбільших успіхів досяг у садівництві та лісорозведенні. Сучасники писали: “Цим господарем Новоросія може пишатися, може сміливо виставити його помірятися силами з першостатейними відомими світу хазяями Європи” [36, с. 3].
Віктор Петрович Скаржинський проявив себе активним громадським діячем. Він одночасно був членом Товариства сільського господарства Південної Росії та Вільного економічного товариства. Довгі роки плідно працював на посаді дворянського маршалка Херсонської губернії, займав посаду губернського предводителя дворянства, на яку його обирали кілька разів, і за відмінно-ретельне виконання якої був нагороджений орденом Св. Володимира ІІ ступеня, званням камергера двору Його Імператорської Величності і вітальними адресами трьох губерній Новоросійського краю” [37]. Невтомна та корисна праця талановитого поміщика була оцінена елітними колами Новоросії, які в 1872 році встановили в Одеському міському ботанічному саду пам’ятник В.П. Скаржинському [38, с. 2]. Господарську та громадську діяльність В.П. Скаржинського продовжили його сини. Активними членами Товариства сільського господарства Південної Росії були Костянтин Вікторович (1854-1864), Григорій Вікторович, який також брав активну участь у поширенні медичного обслуговування в регіоні. З 1857 року “попечитель” Бобринецької лікарні, отримав чин колезького асесора, згодом став колезьким радником [39]. Віктор Вікторович Скаржинський на початку 60-х рр. “почетный смотритель” Бобринецького повітового училища, з 1865 року дійсний член Товариства сільського господарства Південної Росії [40, с. 60]. Він вважається одним із основоположників Єлисаветградського товариства сільського господарства, з 1904 року визнаний довічним його членом. Діяльність товариства була спрямована “на практичне вирішення питань, які стосувалися збільшення врожайності хлібів і трав у зв’язку зі способами обробки ґрунту, на розвиток допоміжних галузей сільського господарства, на зближення нині розрізнених сільських хазяїв”.
Надзвичайно обдарованим та активним представником родини другої половини ХІХ століття став Йосиф Петрович Скаржинський. Він один із засновників “Новороссийского общества поощрения коннозаводства”, яке знаходилося в Одесі, деякий час обіймав посаду віце-президента, разом із Віктором Вікторовичем Скаржинським визнаний довічним членом товариства. З 1875 року в Одесі діяв Чорноморський яхт-клуб, ціль якого полягала у пропагуванні плавання на теслярських, вітрильних і парових судах, поліпшенні їх спорудження, а також у практичній підготовці досвідчених матросів і шкіперів”. Йосиф Петрович брав участь у діяльності судових комісій при його комітеті, був власником однієї з найкращих яхт, що мала назву “Мигея” [31, c. 5].
Реформа 1861 року призвела до кардинальних кризових змін у поміщицьких господарствах, однак Й. Скаржинський зумів пристосувати свої економії до нових ринкових реалій. У маєтках біля 150 десятин землі знаходилось під лісовими насадженнями і 300 десятин засівалося зерновими культурами та ще стільки ж землі залишалось вільною. Вирощували озиму та ярову пшеницю, ячмінь, гречку, просо, льон та городину. Проводили досліди, засіваючи поля новими сортами злакових, які привозили з різних регіонів України. Крім усього іншого, Йосиф Скаржинський сприяв культурному та духовному розвитку населення. У 1889 році виділив кошти на будівництво малої дзвіниці при Петропавлівській церкві в с. Мигія. Згодом провели модифікаційні роботи всієї церкви, за що господар отримав “благословение священного Синода”. У 90 рр. ХІХ століття Йосиф Петрович заснував Ольжинсько-Скаржинську сільськогосподарську школу. Протягом багатьох років цей навчальний заклад був значним осередком розвитку агрономічних знань у Новоросійському краї і зберігся до сьогодення [27, c. 97-98].
Політичні зміни, які відбулись в Україні у 1917 році, та складне становище дворянських родин, стало причиною того, що в кінці 1918 року Скаржинські емігрували до Італії. За радянських часів зв’язки з представниками сім’ї були втрачені, їх відновлення почалось у 90-х роках краєзнавцями Первомайщини та Миколаївщини, однак не досить вдало [38, c. 92].
На сьогодні знайдено недостатньо відомостей про життєвий шлях деяких членів родини. Однак вагоме значення їх колективної діяльності для розвитку майже всіх сфер суспільного життя Новоросійського краю не викликає сумнівів. Скаржинські є представниками військової, економічної громадсько-просвітницької еліти Південної України кінця XVIII – початку ХХ століття, вони сприяли соціокультурному розквіту регіону [28, c. 65].