Розділ іі. Трикратський ліс – степовий рай віктора скаржинського
Трикратський ліс — державні заповідні урочища у Вознесенському районі Миколаївської області біля села Трикрати і впадіння Арбузинки у Мертвовод.
Включає урочища «Василева пасіка» і «Лабіринт». Через Трикратський ліс протікає річка Арбузинка. Площа урочища — 247 га.
Трикратський ліс був насаджений в 1870-х роках графом В. П. Скаржинським. На початку урочище було парком з численними стежками і містками через рукави річки, за що ця частина була названа Лабіринтом. Посередині урочища лежить багате рибою озеро.
Найцінніще надбання урочища — 120—200-літні дуби, кількість понад 350 дерев. У «Мироновому садку» — єдина колонія сірих чапель на Миколаївщині.
Поблизу Трикратського лісу розташований Актовський каньйон.
Трикратський ліс заповідні урочища "Лабіринт" та "Василева пасіка" - лісовий масив, створений паріархом степового лісорозведення В. П. Скаржинським у першій половині ХІХ ст. Він представлений двома заповідними урочищами - "Лабіринт" та "Василева пасіка", які розташовані поблизу колишнього маєтку знаменитого поміщика, в околицях с. Трикрати Вознесенського району Миколаївської обл.
Урочище "Лабіринт" займає древню заплаву та високий корінний берег р. Арбузинка біля її злиття з р. Мертвовод. Тут на площі 147 гектарів зібрано велику колекцію екзотичних дерев і кущів, які гармонійно поєднуються з природними лісовими й лучними ділянками, гранітними відслоненнями, запрудами, каналами і мостами. Все це нагадує знаменитий дендропарк "Софії" в м. Умань.
Урочище "Василева пасіка" розкинулось вздовж глибокої балки, неподалік від села на площі 252 гектари. По берегах невеликого струмка, серед вікових насаджень та заростей чагарників, часто трапляються мальовничі нагромадження скель з унікальною гранітною флорою. На узліссях збереглись залишки цілинного степу [24, c. 135].
Маршрут екскурсії: Миколаїв – Гур’ївка - Нова Одеса – Вознесенськ - Трикрати. Ця екскурсія розповідає про справжнє багатство засушливого південного степу – Трикратські ліс. Його закладка пов’язана з ім’ям В.П.Скаржинського, героя війни 1812 р., який розбив сад, дендрарій, організував лісові розсадники. Трикратський ліс складається із 2-х урочищ – «Василевої пасіки» і «Лабіринту». Обидва вони охороняються законом, а з 1972 р. отримали категорію державних заповідних урочищ. Трикратський ліс цілком здатний "потягатися" в красі з уманським парком - з його маленькими озерами, лежачими в обіймах кучерявих лісових берегів, з віковими дубами, з гранітними скелями, живописне розкиданими по поверхні землі самою природою. Пройшло більше сотні років, але і в запущеному стані парк дуже гарний. Особливо там, де збереглися містки, запруди, кам'яні річкові пороги. Могутні дуби в "Лабіринті" - це поважні старики, їм рочків по 120-170. Стовбури дійсно в три обхвати - ледве поміщаються в розкриті руки трьох дорослих людей. Їх більше 350-ти! Взагалі, що стосується рослинного і тваринного світу Трикратського лісу, з погляду вчених, тут справжній ботанічний і зоологічний рай. Чи хіба не рай - дивовижної краси березовий гай? Або стадо бізонів, що живе на волі. а ще - олені, косулі, лані.
До Трикратського лісу примикає каньйон р. Мертвовід – красиве і зручне місце для тренувань альпіністів. Цей куточок землі славиться чудовими пейзажами, створеними природою. Гранітні скелі подекуди 30-50 метрів. Тихі незаймані води Мертвовіду населяють дикі качки, чирки, у річці багато риби: короп, карась, щука, тараня, окунь.
До піонерів і фундаторів заповідної справи в Україні необхідно віднести князя Данила Галицького (який заповідав території сучасної Уманської рощі Біловезької Пущі), монастирські братства, Івана Мазепу та інших гетьманів, Ф. Лотоцького (засновника Софіївки), О. Броницьку (засновницю Олександрії), С. Лаляса (засновника Сімферопольського ботанічного саду), В.П. Скаржинського (засновника Трикратинського лісового масиву), І. Скоропадського (засновника Тростянецького заповідника), Ф.Е. Фальц-Фейна (засновника заповідника "Асканія-Нова"), М.Л. Давидова (засновника заповідника "Веселі Боковеньки"), М.П. Леонтовича (засновника Миколаївського зоологічного парку), В.І.Садовського (засновника заповідника "Єланецький степ") [24, c. 135-137].
Значний внесок у розвиток заповідної справи зробили вітчизняні вчені та визначні особистості в різні історичні періоди (Ш. Прокопович, В.В.Докучаєв, Висоцький, П. К. Козлов, В.В.Станчинський, В.Д.Треус, Е.П.Веденьков, Волижин, Рацин та багато інших). Так, Ш. Лрокопович (1775-1850) подає приклад не тільки раціонального використання природи, але і збагачення її шляхом висадження дерев навколо доріг, населених пунктів, по берегах озер і річок. Він порушує питання про збереження лісів, окремих цінних рослин, розмноження медоносних рослин.
В. П. Скаржинський (1787-1861) розробив і реалізував науково обґрунтовану систему лісорозведення на Півдні України, створив прекрасні лісові масиви на Миколаївщині. Гідним пам'ятником пій людині є "Лабіринт Скаржинського" [1, c. 79].
В. П. Скаржинський — український діяч сільського господарства, один з піонерів, пропагандистів і практиків степового і полезахисного лісорозведення в Україні. Поблизу Вознесенська, у своєму маєтку Трикрати, створив передове для тих часів господарство з покращеними сівозмінами. Його дубові насадження 1819 року збереглися до наших часів.
Про нього написано не так вже й багато: ватажок дворянства, камергер, відомий новоросійський сільський господар і лісівник. Народився у жовтні 1787 року в маєтку Трикрати Херсонської губернії.
Після закінчення Морського штурманського училища в Миколаєві, університетського пансіону в Москві перед молодим Скаржинським відкрилося блискуче майбутнє. А він, прослуживши шість років у Петербурзькому департаменті народної освіти, раптом подав у відставку і повернувся в родовий маєток, у сільську глушину.
У Трикратах донині вважають: до цього кроку Віктора підштовхнула велика любов. Кузина Наталя, залишившись сиротою, часто гостювала в затишному маєтку Скаржинських. У гарну й освічену дівчину закохалися і Віктор, і його старший брат Микола. Розставила крапки в цьому трикутнику війна 1812 року. Віктор повернувся додому з битв із орденом Святого Володимира, а Миколу пом’янули [36, 17-19].
Наталя не розлучалася з портретом загиблого юнака і навіть мала намір піти у монастир. А Віктор Скаржинський в Трикратах почав розбивати сади. Як виявилося, щоб розтопити серце коханої, порадувати, здивувати.
Одного разу, приїхавши до Трикрат, Наталя залишилася тут назавжди. Народилися діти, але серце коханої жінки так і залишилося холодним. «Не любить вас Наталя», — помічали люди. Відповідав: «Моя любов така велика, що її вистачить на двох» [29, c. 3].
Зараз вже забуто, які браслети і кольє дарували своїм дружинам Софії та Наталі Потоцький зі Скаржинським. А про графські парки і захоплення їхніх засновників говорять і нині: подарунки коханим жінкам не змогли вміститися в межі одного людського життя і навіть епохи.
До 1800 року панський маєток у Трикратах називали Скаржинкою. За радянських часів заможне село славилося не лише гарними врожаями, а й особливою якістю граніту з Трикратського кар’єру. Сучасні Трикрати відомі завдяки активному туризму. Мальовничі сільські окраїни та околиці національного парку «Бугзький Гард», гірська місцевість, дивовижні каньйони, велетні-валуни та заповідний Трикратський ліс приваблюють численних туристів із усіх куточків країни.
У Вознесенському урочищі «Лабіринт» ростуть старовинні дуби, які ще пам’ятають Скаржинського, патріарха степового і полезахисного лісорозведення. А найстарішому дубу в Трикратському лісі років під триста. Пам’ятають графа і романтичні містки через річечки, купальні, рукотворні загати, тінисті діброви, ялівцеві гаї та мальовничі гранітні скелі, які створюють у цих місцях неповторний колорит. Без нього всього цього не було б. У краю спекотних степів і пилових бур, у зоні «ризикованого землеробства», на важких ґрунтах, піску і каменях Скаржинський створив диво — степовий рукотворний рай. Старовинний зелений лабіринт — зовсім не єдина гордість Вознесенського лісгоспу. По-своєму унікальними є державний заказник національного значення «Рацинська дача», урочища «Мар’їн гай», «Миронів сад», «Василева пасіка», «Виноградний сад», озера Лебедине і Чаплине [2, c. 43].
Стверджують: Трикратський парк видався куди величнішим і красивішим, ніж Софіївський під Уманню.
Слава про зелене диво Трикрат поширилася далеко за межі губернії. Тут практикуються поліпшені сівозміни, травосіяння. Більше чотирьох десятків загат і гребель дають можливість займатися зрошенням лугів. У помологічному й ботанічному парках — понад 500 сортів та видів рослин. Для вирощування тутового шовкопряда висаджено 150 гектарів шовковиці, на 100 гектарах простяглися виноградники і плодовий сад. Скаржинський організував лісові розсадники, розробив власну методику виробництва садивного матеріалу в умовах степу, «приручив» до примх тутешньої природи деревні й чагарникові породи з Америки і Європи. До 1853 року в маєтку Скаржинського шумів ліс на 400 гектарах.
Останніх сорок років свого життя Скаржинський словом і ділом невпинно переконував мешканців степової смуги садити дерева. Деревні насадження, говорив він, позитивно впливають на кількість опадів, вологість повітря і ґрунту, врожайність полів, повноводність річок і клімат загалом. Він обирав швидкозростаючі породи дерев і чагарників, захоплювався змішаними посадками, вміло висаджував рослинність із урахуванням ґрунту, вологості, ландшафту, віддаючи перевагу саджанцям із місцевого насіння. Схили віддавав березам і соснам, вологі ділянки — вільсі й вербі, де ґрунт був сухішим — кленам і дубам. Нащадки скажуть: Скаржинський у своєму маєтку створив цілий науково-дослідний інститут із численними випробувальними ділянками [39, c. 1].
Тривалий час ім’я поміщика не згадувалося. Як возвеличувати експлуататора і класового ворога? Кажуть, у тридцяті роки з розореної усипальниці витягли череп і підлітки спробували грати ним у футбол. Нібито за таке блюзнірство поплатилися сповна: Бог дав їм коротке життя.
Цього року минає 150 років від дня смерті патріарха південних лісів України, ватажка дворянства Херсонської губернії і просто талановитої працелюбної людини Віктора Скаржинського. У Вознесенську та Вознесенському районі вже зараз у школах відбуваються різні заходи, присвячені пам’яті видатного земляка. На будівлі Трикратської школи мистецтв встановлено меморіальну дошку. Триває робота над краєзнавчим альманахом «Шановний незнайомець В. П. Скаржинський», бібліографічним покажчиком «Лицар степової Ойкумени», книгою «Ліси Миколаївщини», що присвячена досвіду Скаржинського [4, c. 336-338].
Питання про увічнення пам’яті Скаржинського заслухала постійна комісія облради, яку очолює депутат Олександр Чебан. Відомий миколаївський меценат, краєзнавець і громадський активіст Михайло Кондратьєв, який представляє ініціативну групу, запропонував оголосити 2011 рік роком Скаржинського. Здається, депутатський корпус не заперечуватиме. Перед тим, як поставити крапку, подумалося: як би розквітла і змінилася Україна, аби новоспечені латифундисти думали більше про душу, а не про тіло. Щоб досвід Скаржинського пішов їм на користь.
Нині із забуття доводиться підіймати і саме ім’я Скаржинського, і його заслуги перед цими землями. Свого часу було зруйновано фамільний склеп родини Скаржинських. Тільки торік завдяки зусиллям краєзнавчої громади на чолі з відомим миколаївським благодійником Михайлом Кондратьєвим на місці склепу встановили пам’ятний знак.
Чому забули про Скаржинського, а в 30-ті роки ХХ століття навіть зруйнували пам’ятник йому в Одесі? Відповідь проста: не могли, на думку ідеологів соціалізму, заслуги щодо розведення лісів на півдні України, ідеї створення лісозахисних смуг належати поміщику, «експлуататору селянства», дворянину, офіцерові царської армії. Тим більше, що на той час активно впроваджувався «Сталінський план перетворення природи». Героєм лісорозведення міг бути тільки вождь народів [32, c. 51].
Тим часом необхідною умовою для успішного лісорозведення, вважав лісовод Скаржинський, є глибока оранка грунту. Особливо тут, на величезних гранітах знаменитого Українського кристалічного щита. Багаторічний досвід лісонасадження підказував: слід надавати перевагу швидкорослим породам дерев і чагарників, змішувати посадки з рослинами різних кореневих особливостей. Важливо враховувати і породи, які віддають перевагу різним ∂рунтам та умовам.
Довелось почути заповітну мрію колишнього голови лісгоспу Юрія Крета: «Уявіть, як було б добре, якби цю колиску паркового мистецтва облагородити. Уздовж алей — самшитова огорожа, лавочки дерев’яні для відпочинку. Відремонтувати місток, почистити річку, запустити туди лебедів. Човники хай би плавали. Тоді приїжджали б сюди туристи, діти приходили б на екскурсії. Треба, щоб таке багатство було поділено між усіма, хто любить природу».
Лісову спадщину предків зберегти конче потрібно. Для степової Миколаївщини ліс — особлива цінність і велике благо. Він надійний заслін вітрам-суховіям, а отже, зберігач ріллі. Серед степового роздолля і літньої спеки це острівець особливого мікроклімату, що приваблює птахів, звірів, людей. Зрештою, ліс — це просто неповторна краса і насолода.
В одній зі своїх робіт Віктор Петрович Скаржинський писав: «Я ріс в колисці степовій ще тоді, коли гасали у наших краях загони запорожців і нишпорила татарва. Виріс і постарілий в степу, я знав усі його невичерпні скарби. Розумів, що степу не вистачає тільки лісу і води, щоб назвати його благословенним краєм. Але я вірю в золоте майбутнє степу. І ліси покриють його, і проб’ються з глибини чисті прохолодні джерела» [37, c. 3]. Історія довела: вірити варто.
В одній зі своїх робіт Віктор Петрович Скаржинський писав: «Я ріс в колисці степовій ще тоді, коли гасали у наших краях загони запорожців і нишпорила татарва. Виріс і постарілий в степу, я знав усі його невичерпні скарби. Розумів, що степу не вистачає тільки лісу і води, щоб назвати його благословенним краєм. Але я вірю в золоте майбутнє степу. І ліси покриють його, і проб’ються з глибини чисті прохолодні джерела». Історія довела: вірити варто.
Десятки розповідей про В. П. Скаржинського лишили для нас історія та народна пам'ять. Віктор Петрович характеризувався як доброзичливий співрозмовник, інтелектуальна людина, надзвичайно обдарований господар. Любив життя, був філософом, завжди мав свою точку зору, вмів розповісти, пожартувати. Але не любив писати, і лише завдячуючи його секретареві, вченому Палімпсестову, маємо чимало зафіксованих думок нашого земляка і спогадів про нього [30, c. 279-280].
РОЗДІЛ ІІІ.
ДУХОВНИЙ СПАДОК РОДИНИ СКАРЖИНСЬКИХ
Однією із надзвичайно цікавих, загадкових і разом із цим трагічних сторінок історії південної України є історія церковної справи. Церква як інститут була тісно пов’язана із загальними тенденціями освоєння та заселення південного краю у другій половині XVIII століття. Вона виконувала функції як сакрального, так і соціального інституту, впливала на розвиток культури та духовності суспільства, формувала морально-етичні норми поведінки надзвичайно строкатих, неоднорідних в етнічному та економічному плані спільнот.
У наш час дослідження церковної тематики, як на рівні національно-державному, так і регіональному, має важливе наукове і практичне значення для сучасного суспільства. Популяризація відомостей про історію відкриття та діяльність церков сприятиме підвищенню рівня релігійної освіти, а також вихованню терпимості і толерантності у суспільстві, допоможе зрозуміти сучасне становище різних конфесій в Україні. Історіографічний спадок представлений працями загального характеру, які відображають історію церкви в Україні, серед них мають вагу роботи М.М.Мурзакевича [1], Ф. Миляновського [2], І.Філіповича[3]. Надзвичайно цінними є регіональні і краєзнавчі дослідження, пов’язані із діяльністю Херсонської єпархії, та розвідки про окремі церкви у містах і селах Південної України. Вони представлені доробком О.Тригуба [4], В. Нотича [5], В.Ярошенка [6] та інших. Щодо джерельної бази, то вивчались опубліковані матеріали і документи, що відображають розвиток церковної справи в Україні [7]. Також залучалась інформація із Херсонського та Миколаївського обласного архіву [8]. Використовувались матеріали із фондів Первомайського та Вознесенського краєзнавчих музеїв [9].
Разом із цим, на сьогодні історія багатьох церков (їх заснування, функціонування і значення для суспільства) залишаються невивченими. Така ситуація пов’язана із тим, що значна кількість церковних архівів із плином часу були втрачені, частина із них загубилась, деякі були цілеспрямовано знищенні разом із церковними спорудами за часів радянської влади. Ті ж матеріали, які збереглись, є розпорошеними по різних архівах як нашої, так і сусідніх держав і потребують кропіткої та невтомної роботи для їх зібрання і обробки.
Метою запропонованого дослідження є популяризації зібраних матеріалів, які висвітлюють історію Архангело-Михайлівської та Петро-Павлівської церков, що були збудовані землевласниками Скаржинськими у кінці XVIII – першій чверті ХІХ століття.
Необхідно відзначити, що південні регіони, які лише у XVIII столітті почали масово заселятись представниками різних етнічних та релігійних груп, потребували сакральних установ для регулювання культурно-соціальних відносин. Закони Російської імперії через віддаленість та неосвоєність краю не завжди тут діяли у повній мірі. З цієї причини церква бере на себе виконання як духовних, так і соціальних функцій. Тому при заснуванні перших станиць, поселень, містечок власник відразу починав будівництво православної церкви.
Держава також розуміла значимість церкви, тому на теренах Російської імперії практикувалась тісна співпраця між державою і церквою. Ще за наказом Петра І вище духовенство зосередилось у святішому синоді, а управління церквою здійснювалось за схемою: Святіший Синод, Єпархіальна Консисторія, Округ, Приход православної церкви. Така структура не оминула і Південну Україну. У 1775 році, разом із заснуванням Херсонської єпархії, було створено духовну Консисторію, яку очолив архієпископ. У 1775 році також було засноване духовне правління Херсонське і Слов’янське. Свою діяльність правління здійснювало у кордонах Херсонської єпархії. Головними напрямками діяльності Херсонської єпархії та її найменших одиниць були: виконання державних функцій, а саме проголошення указів і маніфестів царського уряду, боротьба із сектантством та розколом у єпархії, вирішення завдання розповсюдження грамотності. Церковна функція полягала у тому, що священнослужбовці здійснювали священні служби та таїнства для населення, а також сприяла поширенню православної віри у вигляді побудови нових храмів монастирів.
Тому, отримавши від царського уряду за службу землі на території колишньої Бугогардівської паланки, Петро Михайлович Скаржинський заснував поселення Трикрати, у якому відразу почав будівництво Архангело-Михайлівської церкви, яке завершилось у 1794 році [10, с. 8].
Будучи господарем трикратських земель, ротмістр Петро Михайлович Скаржинський звернувся до Слов’янської духовної консисторії із листом від 12 травня 1780 року такого змісту: ,,Маючи слободу, яка знаходиться з усіх сторін далеко від найближчої церкви для народу через обов’язок християнський дуже потрібну, то це і спонукало мене викликати із Молдавії священика самочинно отця Василя Наливайка.
Запросивши його до моєї вищезазначеної слободи, я завірив його в істинному моєму бажанні, якщо тільки здійснити це волі всевишнього завгодно буде, що з часом у цій моїй слободі буде побудована церква. Про це, як про найбільшу необхідність, прошу консисторію, щоб цей священик був залишений у мої слободі Трикрати. Жителі якої і всі сусіди навкруги бажають, щоб він отець Василь виконував їх християнські потреби. Ради цього, для загального богослужіння, прошу дозволу побудувати мені у цій слободі і часовою” [11, с. 56]. Вже на кінець місяця до Трикрат прийшов лист, у якому повідомлялось, що прохання ротмістра Петра Михайловича Скаржинського стосовно священика Василя Наливайка залишитись у слободі Трикрати для задоволення християнських потреб люду задовольняється. Лист був підписаний архієпископом Слов’янським і Херсонським Никифором [12, с. 8].
Однак через деякий час перший священик трикратівської церкви отець Василь пішов із життя. З цієї причини у 1784 році Петро Михайлович Скаржинський знову звернувся до архієпископа Слов’янського і Херсонського із проханням про те, щоб у слободі Трикрати Катеринославського намісництва Новопавлівського повіту при Архангело-Михайлівській церкві священиком став син Василя Наливайка, Федір Наливайко. Разом із цим, у листі від 12 жовтня 1784 року описувалась Архангело-Михайлівська церква. Сакральна споруда була кам’яною і мала всі необхідні церковні атрибути. Вказувалось, що церква була побудована та оснащена за рахунок вже на той час прем’єр-майора Петра Михайловича Скаржинського. Вона знаходилась на землі, яку він спеціально виділив у своєму маєтку. При Архангело-Михайлівській церкві була невелика книгарня із відповідною літературою, а також надзвичайно багатий церковний інвентар. Біля церкви для священика землевласник збудував власний будинок і виділив 20 десятин орної землі. Святий отець був забезпечений необхідним одіянням і знаходився на утриманні господаря Петра Михайловича Скаржинського. Приход церкви на 1784 рік нараховував 1210 чоловік як із самих Трикрат, так із навколишніх селищ [13, с. 18].
Варто додати, що Архангело-Михайлівська церква майже півтора століття була осередком розвитку культури і освіти не лише у маєтках Скаржинських, а й далеко за їх межами. Сюди приходили миряни Олександрівки, Миколаївки, Актова, Нікольського, тут вони черпали свою духовність, виконуючи православно-християнські обряди та таїнства. При Архангело-Михайлівській церкві була відкрита одна із перших церковно-приходських шкіл на теренах Херсонської губернії. Саме у цій церкві неодноразово співали молебень за військовий ескадрон імені Віктора Петровича Скаржинського та правили панахиди за усіх тих волонтерів, які загинули смертю хоробрих під час війни 1812 року із французькими військами Наполеона Бонапарта. Також біля церкви збудували родинний склеп Скаржинських, у якому був похований один із найбільш відомих землевласників і громадських діячів Новоросійського краю першої половини ХІХ століття Віктор Петрович Скаржинський.
Після революційних подій 1917 року Архангело-Михайлівська церква використовувалась як сховище для зернових культур. Поступово сама будівля почала руйнуватись, у 1978 році місцеві краєзнавці поставили питання про реконструкцію церкви і створення на її базі краєзнавчого музею. Однак, така ідея не мала підтримки влади і церкву було знищено, після чого її будівлю визнали пам’яткою історії та культури УРСР.
Ще однією церквою, яка існувала завдяки підтримці родини Скаржинських була Петро-Павлівська церква у селі Мигія. Саме її історики та краєзнавці називають Петро-Павлівським собором. До сьогодні відкритим залишається питання про час будівництва сакральної споруди. У ,,Хронологічно-історичному описі церков Херсонської єпархії”, автором якої є преосвященний Гавриїл, говориться, що церква у Мигії побудована у 1788 році поміщиком Скаржинським (Петром Михайловичем) [14, с. 8]. Інші ж джерела піддають сумніву вказаний рік. Зокрема, з рапорту священика села Мигії Григорія Наговського в Ольвіопольське духовне правління від 15 вересня 1800 року видно, що коли поміщик Петро Михайлович Скаржинський купив Мигію, то на той час, як він сам стверджував, там не було церковної землі. Разом із цим, можна гадати, що церква була, з тієї причини, що у рапорті іде мова про церковну землю. Припущення про те, що церкву збудували до 1788 року і не за участі Петра Михайловича Скаржинського робить Іван Філіппович, який був священиком Петро-Павлівської церкви і написав її історію [15, с. 21]. Він аргументував свої здогади посилаючись, на народні перекази. Зокрема, на те, що мигіївські старожили переповідають, що першу церкву перенесено у Мигію із Бугогардівської паланки. Відомо, що перша Бугогардівська церква, зруйнована Савою Чалим, потім була відтворена за інструкцією кошового Лантуха і полковника Дмитра Стягайла. Вона стояла вже не на острові, а на березі, де розташовувався табір, восени її переносили на Великий Інгул. Ця друга церква і була перенесена до Мигії, однак не відомо коли саме. Іван Філіппович стверджує, що це трапилось у 1775 році [16, с. 20]. Тобто у той час, коли знищено Запорізьку Січ. Генерал Текеля, який був першим власником Мигії, міг наказати перенести із земель Бугогардівської паланки запорізьку церкву на свої землі, які йому були подаровані Катериною ІІ. У 1776 році генерал Текеля продав Мигію отаману Бузького козацького полку Петру Михайловичу Скаржинсьому, який і почав нею опікатись.
Тому є допустимим, що перша мигіївська церква була саме із Бугогардівської паланки, однак у 1823 році унаслідок сильної бурі ,,стара і ветха“ дерев’яна церква була зруйнована [17, с. 43].
Спочатку вже новий господар Мигії Віктор Петрович Скаржинський намагався її відремонтувати, та потім вирішив збудувати нову кам’яну церкву, для духовних потреб жителів його маєтку та навколишніх хуторів. Петро-Павлівська церква зводилась із 1823 по 1827 рік, після чого її освятив архієпископ Катеринославський Феофіл. Сакральна споруда була побудована із паленої цегли на гранітній основі, поряд розташували дзвіницю, яка мала дерев’яний навіс. У церкві знаходилось 3 престоли – головний в ім’я святих апостолів Петра і Павла, правий в ім’я Охтирської ікони Богоматері і лівий в ім’я Святителя і Чудотворця Миколая.
Одним із відомих священиків Петро-Павлівської церкви був Микола Красноставський, він із 1830 року почав вести книгу записів про народження та смерть жителів Мигії та її найближчих околиць. Фіксував події, пов’язані із вінчанням та хрещенням населення. Вивчаючи ці записи, можна зробити висновок про досить близькі стосунки між священиком та господарем мигіївської економії, а також мирянами приходу.
Зокрема, Віктор Петрович Скаржинський разом зі своєю донькою Надією неодноразово ставав хрещеним батьком новонароджених дітей [18, с. 7]. До мигіївського приходу належали миряни із селищ Грушівки, Нижнього Нікольського, хуторів Ренніці, Очеретяної балки, Попової балки, Митрофанової балки, Крутої балки, Куріпчине – усі зазначені поселення, крім Грушівки, належали землевласникам Скаржинським.
У другій половині ХІХ століття політичні та економічні зміни вплинули на стан господарства землевласників, частина родинних земель була втрачена, більшість наділів здавалась в оренду. Але разом із цим Скаржинські не переставали дбати про розвиток культури, освіти і духовності на теренах мигіївського приходу. Один із найбільш яскравих представників родини – Йосип Петрович Скаржинський, заручившись підтримкою свого брата Віктора Петровича, у 1889 році виділив кошти на будівництво малої дзвіниці при Петро-Павлівській церкві. Згодом була проведена реконструкція усієї церкви про що свідчать записи Івана Філіпповича: ,,Дзвіниця спочатку стояла окремо від церкви – це був дерев’яний навіс на двох стовпах, а у 1889 році була пристроєна до церкви Йосипом Скаржинським. По типу побудови сакральна будівля і дзвіниця наближались до візантійського стилю. Церква була при одному куполі, зверху причеплений ліхтар, її висота становила 11 сажень, а дзвіниці 15 сажень. Із передньої частини дзвіниці видаєтьсяфронтон, який підтримується 4 високими колонами. У передньому фасаді дзвіниці 2 ніші, куди вставлені мармурові фігури, які представляють святих апостолів Петра і Павла у людський зріст, фігури ці прекрасної роботи” [19, с. 12].
Петро-Павлівська церква мала багате убранство, у ній знаходилось декілька ікон, присвячених звільненню селян від кріпосної залежності, що були виготовлені місцевими жителями за матеріальної підтримки Йосипа Петровича Скаржинського, зокрема, це ікона Христа Спасителя у срібній ризі. У пам'ять про трагічну смерть імператора Олександра ІІ тими ж селянами створена ікона святого князя Олександра Невського. Церква прикрашалась вишитими рушниками та тканими доріжками і килимами, більшість із яких були виготовлені вмілими руками матері Йосипа Петровича – Анастасією Йосипівною Скаржинською (із роду Миклашевських).
Варто відмітити, що представники родини Скаржинських за внесок у розвиток церковної справи отримали благословення Священного синоду. Про це йдеться у Херсонських єпархіальних відомостях, де поданий список осіб духовного і світського звання, яким за заслуги і пожертвування по духовному відомству Херсонської єпархії від 11 жовтня 1890 року надано благословення Священного Синоду із видачею грамоти дворянину Йосипу Скаржинському і без грамоти дворянину Віктору Скаржинському та дворянці Анастасії Скаржинській [20, с. 34]. Майже сто років Скаржинські оберігали та підтримували Петро-Павлівську церкву. Її споруда була надзвичайною, це був свого роду архітектурний шедевр Степової України, однак, за часів радянської влади сакральна будівля безслідно зникла.
Історія Архангело-Михайлівської та Петро-Павлівської церков є яскравим прикладом невтомної праці не одного покоління Скаржинських, які представляють господарників Південної України кінця XVIII - початку ХХ століття. У наш час слід переоцінити внесок дворянства у розвиток різних галузей життя суспільства. Доцільно вивчати поміщицький стан не лише з точки зору економічної історії, але й простежити внесок землевласників у розвиток духовності населення Півдня. На сьогодні залишається загубленим і невивченим церковний архів Петро-Павлівського собору. Не досліджена історія Миколаївської церкви, збудованої Скаржинськими у Семенівці, дуже мало відомо про церкву у Богданівці.
Це сучасні села Миколаївської області, які належали Скаржинським і церкви у яких були знищені. Сьогоднінавіть народна пам'ять їх поступово забуває, тому подальші дослідження у цій сфері є просто необхідними.
РОЗДІЛ IV.
ФОРМУВАННЯ ЕСКАДРОНУ СКАРЖИНСЬКОГО
Цього року виповнюється 200 років від початку та завершення франко-російської війни 1812 року, відомої у нас ще як Вітчизняна війна.
Формування 5-го Полтавського козацького полку відбувалося не лише на підставі рескрипту російського імператора Олександра І, але й на підставі так званого «Попереднього розпорядження про утворення Українського козацького війська», підготовленого військовим відомством імперії і затвердженого рукою самого імператора. «Войсько сие предполагается образовать на Украине из людей к казачьей службе способных издавна навыками и охотою к ней известных. Оно имеет состоять из 4 полков: каждый полк из 8 эскадронов, а эскадрон из 150 казаков… Уезды, составляющие бывшую польскую Украину, а именно: Киевской губ., все 12, да сопредельной ей Каменец-Подольской 4, то есть Винницкий, Браплавский, Гайсинский и Балтский, обязывается каждый из помещичьих и других состояний людей собрать по два эскадрона или по 380 казаков в приличной одежде и на лошадях со сбруей».
Поки це розпорядження набувало чинності вже в самих губерніях, з’явився (20 червня 1812 р.) Указ Урядового сенату Київському губернському правлінню про утворення «из поселян украинских, обитающих в губернии Киевской и частью в Каменец-Подольской казачьего в четырех полках войска».
Далі в цьому ж документі повідомляється що обмундирування цих козаків покладено на місцевих поміщиків, які повинні були поставити на кожного козака натурою сідло з усією збруєю, сакву, дві сорочки, дві пари чобіт, холщеві шаровари, хустину чорну на шию, скребниці і щітки з нагайкою…». Крім того, підрядним методом козаків мало бути забезпечено куртками, шинелями, шапками, портупеями і всім іншим; причому за своїм одностроєм кожен полк мав відрізнятися від іншого. Привертає увагу і той факт, що формування козацьких полків відбувалося на традиційно козацьких територіях, а ескадрони полку комплектувалися за тим самим територіальним принципом, що і в часи Гетьманщини, формувалися козацькі полки та сотні.
Окремою сторінкою тогочасної козацької історії постає формування загонів «Лісових козаків». Перебуваючи в своїй штаб-квартирі у Вільно, імператор Олександр І видав спеціальний Указ, яким зобов’язував Урядовий сенат створити «військові команди з казенних лісових наглядачів і вартових для відрядження їх у західні армії». Мета цих команд полягала в тому, щоб із людей, звиклих до роботи і життя в лісі, сформувати спеціальну лісову сторожу («лесную стражу»), яка проводила б рейди лісами та лісовими місцевостями, не допускаючи просування ними французьких підрозділів, а ще – виловлювала грабіжників, мародерів та дезертирів. Указ імператора виконали швидко і належним чином. Зберігся датований 5 липня рапорт київського плац-майора підполковника Соболевського на ім’я Київського військового губернатора Милорадовича, в якому той повідомляв: «Сходственно предписанию вашего высокопревосходительства, сего июля 3-го числа за № 993, собранные в селе Хотове лесничие число триста девяносто человек мною, при бытности обер-форштмейстера Михно, осматриваны. И оказалось: люди вообще хорошие и, будучи по несколько лет лесничими, к верховой езде способны, каждый имеет пику, а 34 человека из них – по одному пистолету, саблю одну и кортик один; одетые порядочно, лошадей под ними большая часть из крестьянских лучших, да и остальные затем к верховой езде способны; седла – казачьи, узды ременные. О чем вашему высокопревосходительству имею честь донести».
З інших документів, зокрема, з рапорту на ім’я Милорадовича київського губернського гарнізонного майора Парфеньєва, випливає, що цей загін уже в липні 1812 року було переправлено до Луцька і підпорядковано штабові 3-ї армії у складі Луцького гарнізону. В Одеському облархіві, у фонді «Новоросійського і бессарабського генерал-губернатора», зберігається кілька дуже важливих для нас документів, пов’язаних із формуванням козацького полку нашим земляком поміщиком Віктором Скаржинським, пам’ятник якому в 1872 році було споруджено в центрі Одеси, у Міському саду (на жаль, він не зберігся), неподалік від пам’ятника графу Воронцову.
Віктор Скаржинський походив з давнього українського козацького роду. Його батько Петро Скаржинський свого часу командував Другим Бузьким полком, якого в 1787 році було включено до складу Катеринославського козацького війська й об’єднано з Першим козацьким полком в один полк, під назвою «Бузький кінний козацький полк». А в травні 1803 року до нього додали 600 болгарських поселенців та «вихідців з інших південнослов’янських народностей», і було створено Бузьке козацьке військо під командуванням Петра Скаржинського. Штаб-квартира полку розташовувалась в селі Соколи (тепер частина м. Вознесенська). Вийшов П. Скаржинський у відставку вже після російсько-турецької війни 1791 року, в чині генерал-майора російської армії.
Отож, син генерала Віктор Скаржинський звернувся до Херсонського губернського предводителя дворянства (значна частина Одещини перебувала тоді у складі Херсонської губернії) Ф. Чорби з проханням дозволити йому створити загін у складі 100 осіб для боротьби з Наполеоном. «По силе всемилостивейшего воззвания, – писав поміщик і коллежський асесор В. Скаржинський, – изображенного в высочайшем манифесте, призывающего всех верных сынов отечества к защищению оного, быв исполнен жарчайшим рвением, поспешил я прибыть из Санкт-Петербурга, где находился, дабы жертвовать собою и людьми моими на службу, и для сего, сверх поступивших уже в других губерниях из общего имения нашего, выбрав с позволения матери моей генерал-майорши Скаржинской, в здешней губернии, из числа тысячи душ, сто человек способных людей и не старше 35 лет, и обмундировав оных уже по примеру регулярных казаков, и снабдя лошадьми со всеми приборами и оружием, как-то: пиками, пистолетами и саблями, – приемлю на себя обязанность не только продовольствовать оных провиантом доколь останутся они на месте, но и во все время продолжения службы всякий рядовой получать будет от меня жалование по тринадцать рублей в год, приглашаемый от меня корнет Семенов – по триста рублей, а один унтер-офицер по 120 рублей. Испрашиваю только возможности со стороны казны, дабы во время похода люди сии довольствованы были провиантом и лошади фуражом, чего принять на свой счет я в совершенной невозможности».
Тобто, перед нами вияв істинного, дієвого патріотизму українського козака, який не лише сформував, але і взяв на себе утримання кавалерійського ескадрону. Цього листа було датовано 10 серпня, а вже 26 серпня, коли ескадрон було сформовано, В. Скаржинський звертається з листом до Херсонського й Одеського військового губернатора герцога де Ришельє. Який водночас був генерал-лейтенантом і командиром 13 дивізії з проханням: «Как благоугодно было вашему сиятельству принять мое для отечества пожертвование ста человек, для вооружения которых отправлен для принятия оружия корнет Семенов, и ваше сиятельство изволили определить меня в армию адмирала Чичагова, то осмелюсь просить ваше сиятельство, чтобы было позволено довербовать эскадрон по примеру улан, который весь будет на моем жаловании и обмундирован по примеру представленных мною вашему сиятельству казаков, в чем и прошу, ваше сиятельство, дать мне бумагу, равно и приказать отпустить порох и свинец на пороховой эскадронный ящик».
За тодішнім штатним розкладом уланський ескадрон мав налічувати 150 осіб. У сформованій Скаржинським сотні був лише один офіцер та один унтер-офіцер, а в ескадроні мало бути, згідно зі штатним розкладом 14 унтер-офіцерів, один вахмістр, 2 сурмача, один квартирмейстер і 128 рядових. До того ж Скаржинському потрібен був офіційний документ, виданий високим військовим начальством, який би узаконював існування цього ескадрону. Про те, що, зрештою, Скаржинський свого домігся, дізнаємося з рапорту герцога де Ришельє на ім’я генерал-лейтенанта князя Горчакова, в якому переповідалися основні пропозиції засновника ескадрону, а також повідомлялося, що «эскадрону сему называться именем Скаржинского», і що цьому підрозділу наказано 4 вересня виступити в похід до Кам’янця-Подільського, і там надійти у розпорядження армії Чичагова.
І ще одна цікава деталь, яка стосується Одеси. З рапорту де Ришельє дізнаємося, що «З одеського артилерійського гарнізону видано йому (тобто ескадрону Скаржинського) по комплектному числу уланського ескадрону на запасні патрони належну кількість пороху і свинцю». А загалом озброювали цей ескадрон, як могли і чим могли. Так, з цього ж рапорту стає відомо, що з тираспольського арсеналу на ескадрон видано 53 козацькі шаблі, 10 турецьких та 62 волонтерські. Такий же різнобій помічаємо і в пістолетах: 47 гусарських пар, 22 калмицькі і 102 пари драгунських; крім того, виділено було 30 волонтерських рушниць.
Заклики імператора та військових губернаторів до населення викликали спалах патріотичного ентузіазму. Тисячі українців ішли добровольцями в армію, в народне ополчення та в Українське козацьке військо, командування над яким прийняв бригадний командир, полковник граф де Вітте. Архіви донесли до нас листа імператорові Олександру І «казеннокоштного» студента Київської академії Йосипа Каменського який просив дозволу звільнити його від навчання в академії (з подальшим, ясна річ, зарахуванням після війни) і дозволити вступити в Українське козацьке військо, з подібними листами зверталися до різних високопосадовців «казеннокоштний» студент Харківського університету Олександр Курасовський та студент цього ж університету Сіробаба-Яковлєв, який просився конкретно до 3-го козацького полку письменника І. Котляревського. Між іншим, сама лише Полтавська губернія дала вісім козацьких полків, які вже в жовтні 1812 року взяли під свій контроль важливі шляхи, що вели до Москви, займалися розвідкою та виконували жандармсько-поліцейські функції, а також вели сутички з окремими французькими підрозділами.
До речі, в російській літературі можна зустріти твердження про те, що нібито місто Малоярославець було спалене французами, насправді ж зберігся рапорт Калузького губернатора Каверіна на ім’я «чергового генерала» Коновніцина, в якому той повідомляв, що в районі Малоярославця веде розвідувальні дії 6-й Полтавський козацький полк. З донесень українських козаків стало відомо, що місто захоплене військами французів, зокрема, в рапорті мовилося, що «гор. Малоярославец вчерашнего числа в пополудни занят в виду их (тобто повітового предводителя та його супутників, які дали ці відомості українським козакам) неприятелем и сожжен нашими казаками». Оскільки українських козаків у місті не було, то з цього випливає, що спалено було Малоярославець не французами, а російськими козаками, щоб не дістався ворогові.