38. Релігійний чинник у політичних конфліктах в Європі (Ольстерська проблема, Балканський конфлікт (Боснія, Косово та ін..).

Релігійний чинник активно впливає на міждержавні відносини завдяки кільком об’єктивним обставинам. По-перше, феномену глобалізації, наслідками якого є: масова трудова і політична міграція; одруження людей із різних національностей, віросповідань та держав (нині до 10% жителів індустріально розвинутих країн Європи народились за їх кордонами); експортно-імпортні міждержавні суперечки; становлення транснаціональних корпорацій тощо. Наслідком таких «всеохоплюючих економічних, політичних, соціокультурних змін стає остаточне завершення доби моноетнічних, моно-світоглядних, моно-релігійних суспільств».[5]

По-друге, феномену активного розвитку транснаціональних релігійних мереж – релігійних організацій, які поширилися у світі завдяки відкриттю своїх національних філіалів на основі методів управління й організації, що властиві економічним транснаціональним корпораціям. Це стало можливим завдяки процесу релігійної глобалізації, яка, на думку науковців, яку ми поділяємо, є активним учасником процесу людської глобалізації. Адже процеси, що протікають у релігійній сфері, відбуваються паралельно глобалізаційним процесам, а інколи й інспірують їх.[6]

Зокрема завдяки т.зв. явищу «глокалізації» (взаємодії і синтезу глобальних ідей, що поширюються завдяки глобалізації, із локальними ідеями й культурними традиціями[7]), нові релігійні організації швидко поширюються у тих регіонах/державах, де вони проводять найбільш активну місіонерську роботу (наприклад, мормони чи новітні харизматичні рухи в Україні), заявляють про себе не лише як про релігійну, але й політичну інституцію (вплив на формування законодавства у сфері свободи совісті, включення цих питань у міждержавні угоди, формування фінансових установ та лобіювання з їх допомогою своїх релігійних інтересів тощо).

Так, незважаючи на очевидність агресивних намірів, всі імперії свої завоювання пояснювали необхідністю забезпечення власної безпеки через «відновлення справедливої рівноваги сил», «захисту етнічної чи релігійної меншини», або, що було найбільш дієвим, «захистом суспільно значимих цінностей», серед яких провідне місце займала релігія. У даному випадку достатньо згадати Хрестові походи, які дуже вдало ідеологічно замаскували намагання багатьох європейських правителів вирішити свої економічно-політичні негаразди. Власне, і міжнародні терористи (найчастіше – ісламські фундаменталісти) мотивують свої дії перш за все як акції протесту проти порушення тих релігійних чи моральних норм, які вони вважають священними (навіть коли ці норми не співпадають із загальноприйнятими нормами країни, де здійснюється теракт). 

Ідеї розвитку/взаємодії цивілізацій свого часу були узагальнені С.Гантінгтоном, який запропонував відому парадигму зіткнення цивілізацій для аналізу і прогнозування світового порядку на межі XX і XXI століть. Однією із найважливіших ознак цивілізації, за С.Гантінгтоном, є релігія. А найгостріші конфлікти відбуватимуться на кордонах, що розділяють цивілізації. Ці конфлікти можуть бути жорстокими, кривавими (напр., події в Югославії, сутички між євреями та палестинцями тощо).

Європа поділяється на шість макрорегіонів – Північний, Західний, Середній, Центральний, Південно-Східний та Східний. Хоча християнство помітно переважає, Європа є ареною ідеологічної (яка інколи переходить у збройну) боротьби між представниками різних християнських течій. Це може бути добре проілюстровано тим самим північно-ірландським конфліктом, ворогуючими сторонами в якому є католики та протестанти. Приклад гострих міжконфесійних протиріч являє собою конфлікт на терені колишньої Югославії. Північний макрорегіон (Фінляндія, Швеція, Норвегія, Данія, Ісландія, Велика Британія, Естонія, Латвія) характеризується різким переважанням протестантів (лютеран, англікан, пресвітеріан). У більшості країн протестантські церкви мають статус державних. У той же час підвищується кількість послідовників традиційних східних і нових релігій. У Західному макрорегіоні (Ірландія, Бельгія, Люксембург, Франція, Монако, Іспанія, Андорра, Португалія, Гібралтар Італія, Сан-Марино, Ватикан, Мальта, Австрія) переважають католики. Серед нехристиянських релігій домінують іудаїзм та іслам.

У Середньому макрорегіоні (Нідерланди, Німеччина, Швейцарія, Ліхтенштейн) конфесійна структура населення характеризується співвідношенням приблизно рівних за чисельністю груп католиків і протестантів. Простежується тенденція підвищення ваги католицького населення внаслідок більш високих темпів природного приросту населення та значної імміграції, особливо в Німеччину, з Польщі, Чехії, Хорватії та інших країн. У Центральному макрорегіоні (Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Хорватія) найбільшим впливом користується Римська Католицька церква. Найголовнішими релігійними меншинами є лютерани, реформати і православні. Конфесійна ситуація характеризується певною напруженістю між православними та греко-католиками в Польщі, Чехії, Словаччині. Країни Південно-Східного макрорегіону (Румунія, Молдова, Болгарія, Греція, Союзна Республіка Югославія, Македонія, Боснія й Герцоговина, Албанія) мають поліконфесійну структуру населення. Християни переважають над послідовниками інших релігій, але поділяються на дві великі групи – православні та католики. Православні переважають в усіх країнах макрорегіону. Найбільшими релігійними меншинами є мусульмани і католики. Особливо складна релігійна ситуація склалася на теренах Югославії. Переважна більшість етнічних сербів та чорногорців – православні християни. Католицизму дотримуються більшість хорватів та угорців Сербії, які живуть в автономному краї Воєводина, а також етнічні албанці Чорногорії. В Македонії етнічні македонці та серби переважно дотримуються православ’я. Боснія і Герцеговина мають поліконфесійну структуру населення. Християни, які дещо переважають над послідовниками інших релігій, поділяються на дві великі групи – православні та католики. Православ’я дотримуються серби, які становлять приблизно третину населення. Католицизм сповідує хорватське населення. Вони займають компактну територію на південному заході країни, в Сараєво.

Мусульмани становлять дві п’яті частини населення Боснії та Герцеговини, утворюють мусульманський адміністративний район Сараєва. Фактично всі мусульмани дотримуються сунізму. В Албанії 70 % населення сповідують іслам, дві третини – суніти, одна третина – шиїти. Дві третини християн – православні. Східний макрорегіон – Білорусь, Україна, Росія. Домінуючий релігійний напрям – православ’я, у Росії проживають також мусульмани та буддисти. Більшість мусульман дотримуються сунізму, азербайджанці (Дагестан) – шиїзму. Буддизм

сповідують буряти, тувинці та калмики.

В другій половині 60-х рр. у Великобританії виникла ольстерська проблема. У жовтні 1968 р. в Белфасті — головному центрі Північної Ірландії (Ольстер) — почались міжобщинні зіткнення католиків та протестантів. Католики-ірландці виступають за воз'єднання Ольстера з Ірландією, а протестанти-англійці, котрі стали селитися там ще з часів Олівера Кромвеля, —за нерозривні зв'язки Північної Ірландії з Англією. Проблема Ольстера — це не тільки проблема національна та релігійна, а водночас також соціальна. Ірландці-католики — (1/3 всіх жителів) — найбільш знедолена частина населення Ольстера і в політичному і в соціальному плані. Так що в цій міжобщинній боротьбі, котра не припиняється і на сьогоднішній день, сплелися і загострилися найрізноманітніші складові суспільного життя. Міжобщи нний терор в Ольстері не припиняється. З 1969 р. загинуло кілька тисяч чол. Розв'язання проблем непросте, лежить через кропіткє налагодження консенсусу між обома общинами, через ліквідацію існуючих суперечок та суперечностей через діалог.

Конфли́кт в Се́верной Ирла́ндии — этнополитический конфликтвСеверной Ирландии(Великобритания), вызванный спором между центральными британскими властями и местными праворадикальными католическими и национальными организациями касательно статуса региона. Главной силой, противодействовавшей Великобритании, былаИРА. В свою очередь главным противником ИРА стал протестантскийорден Оранжистови поддерживавшие егопротестантские организации.

В ходе противостояния в Северной Ирландии с обеих сторон погибло 3524 человека, из них 1857 — гражданские лица^[5]. В настоящее время конфликт не разрешён, формальным его окончанием считается 10 апреля1998 года— день, когда было подписаноБелфастское соглашение.

Балканський півострів через особливості свого геополітичного положення був і залишається у фокусі зіткнення інтересів різних держав Заходу і Сходу. Вся історія Балкан - це конфлікт національного, етнічного і релігійного чинників. Слід підкреслити, що іслам наступав на Європу через Балкани і тут був зупинений. Але в силу цієї та інших обставин на Балканах склався особливий культурний, економічний і політичний простір.

Класичним прикладом цього є сербо-мусульмансько-хорватський конфлікт, учасники якого часто міняли союзників і позиції залежно від ситуації: хорвати-католики вступали в союз з мусульманами проти православних сербів, останні підтримували  мусульман проти хорватів тощо. В югославському конфлікті Німеччина підтримувала хорватів, Великобританія і Франція симпатизували сербам, а США – боснійцям-мусульманам.

Соціологи вирізняють дві моделі мобілізації релігії у політичних цілях. Перша — це перетворення конфесійної доктрини на політичну програму. Друга — це насичення політики релігійними символами, риторикою та мотивацією. Саме це відбувалося і відбувається на Балканах. Ключові політичні концепції набувають сильного релігійного забарвлення: йдеться про «священну боротьбу» з іновірцями, про «священну Сербію» і «Богом бережену Хорватію». Наявні соціальні, політичні і культурні відмінності сакралізуються, вивищуються до метафізичного рівня. У масовій свідомості конфлікт перетворюється на зіткнення «різних природ» людини, причому супротивна сторона демонізується. «Свої» є уособленням Божої волі, «чужі» — волі диявола. Обов’язкова умова — вкорінення міфологеми про наявність всеосяжної, надприродно могутньої змови. «Це не битва за шматок хорватської чи сербської землі,— пише хорватський публіцист.— Це війна між Богом і дияволом, між християнством і комунізмом, між демократією і диктатурою, любов’ю і ненавистю. Це війна за чесний хрест і золоту свободу». Церква була, є і буде захисницею сербських національних інтересів, лунає навзаєм з супротивного табору. Православні говорять про всеосяжну ватикано-тегеранську змову, про страждання сербів у концтаборі Ясеновац за часів Другої світової війни, про хрещення сербських дітей у католицькому обряді й вигукують «milo za drago», що відповідає нашому «око за око».

Вузлом протиріч між македонською та сербською націями стала релігійна сфера. Наразі між православними

Сербією й Македонією фактично відсутній єдиний духовно-релігійний простір (про гостроту конфлікту свідчить той факт, що сербські священики до останнього часу не допускалися на територію Македонії, навіть для проведення служб у сербській громаді). Сербська Православна Церква не визнає статус Македонської Православної Церкви, що в 1967 р. відокремилась в самочинну автокефалію. Слідом за Сербською патріархією жодна з офіційних православних помісних церков не визнала відділення МПЦ, продовжуючи вважати її частиною СПЦ. На думку К. Степанової, неканонічний характер МПЦ, „відірваної” від іншого православного світу, залишається однією із серйозних перешкод на шляху налагодження двосторонніх відносин Сербії і Македонії [9]. Зовсім протилежна ситуація з ісламом. Наявним є не просто близькість, а повна духовно-релігійна спорідненість албанців Косово, південної Сербії й Македонії. Це дозволяє припустити, що у випадку зростання ролі релігійного фактора у загостренні конфлікту й міжетнічної ворожнечі між країнами, його найбільш імовірно можна буде записати в актив албанської сторони.