35. Православний фундаменталізм у сучасному світі. Роль Росії.

Зародження православного фундаменталізму в Росії відносять до початку ХХ століття. На громадському рівні його проявом стали єврейські погроми (1881, 1903), а на політичному - створенням «Союзу російського народу». Серед теоретиків того часу можна назвати А. І. Дубровіна, В. А. Грінгмуту, о. Іоанна Восторгова, Н. Є. Маркова, В. М. Пурішкевича, архим. Макарія (Гневушева), єп. Андроніка (Нікольського) та ін

Другий хвилею зростання фундаменталістських настроїв відзначені 1980-1990-і роки. У політичному полі воно ознаменувалося появою національно-патріотичних об'єднань з православною риторикою (першим з них було Суспільство «Пам'ять»). Якщо на ранніх етапах значну роль для таких об'єднань грали антисемітські і монархічні настрої, то пізніше основну роль став грати самостійний релігійний фактор. У країні діяв ряд релігійно-суспільних організацій фундаменталістського характеру, таких як «Братство», «Православ'я або смерть», «Товариства ревнителів митрополита Іоанна», «Чорної сотні», «Слов'янського світу», «Союзу православних громадян», «Громадського комітету за моральне відродження батьківщини », Християнсько-патріотичного руху« Олександр Невський ».

Значний вплив на зростання православно-фундаменталістських настроїв у російському суспільстві відіграє позиція РПЦ. Вже до середини 1990-х років ієрархи Православної церкви брали участь у лобіюванні посилювання релігійного законодавства по відношенню до інших конфесій, перш за все «нетрадиційним». Починаючи з 1998 року тенденція самостійного вироблення консервативно-антиліберальних ідей проявляється у виступах ряду церковних ієрархів (зокрема, митр. Кирила (Гундяєва), митр. Іоанна (Сничева), єп. Серафима (Соболєва)). Фундаменталістські кола об'єднувалися навколо широко відомих проправославні ЗМІ (газета «Русь православна» і «Русь державна», «Радонеж», телепередача «Російський Дім»). [12] Разом з тим, в цілому прихильники радикального фундаменталізму в православ'ї в даний час складають маргінальне меншість віруючих.

Спільними основами сучасного православного фундаменталізму є: безкомпромісний антіекуменізм (особливо антісектантство і антікатоліцізм); антилібералізм, антиіндивідуалізм, критика західної культури; державництво (державність), підтримка національно-патріотичних рухів. Ідеологічними стовпами можна назвати теоцентризм, благочестя, Святе Передання і традиція, слідування істині Письма і святих Отців, доброчесність і цнотливість, концепції Християнського держави і «Народ і Батьківщина».

Соціальною базою православного фундаменталізму в Росії є жінки старшого покоління, інтелігенція (особливо гуманітарна). У багатьох випадках фундаменталізм являє собою це маргінальне прояв обрядоверія, що виявляється у формі радикально-націоналістичної ідеології, ненависті до чужинців, політичного ангажування.

Релігійний фундаменталі́зм — одна з течій у протестантській ідеології та ісламі, представники якої виступають проти критичного перегляду застарілих релігійних понять; у широкому значенні — релігійні напрями, які проголошують незмінність догматики, збереження ортодоксії.

Повернення релігійного фактора до політики у вигляді фундаменталізму є темою, до якої сьогодні, мабуть, найбільш часто звертаються як при підготовці політичних рішень, так і в наукових дискусіях та літературі. У масовій свідомості феномен фундаменталізму нерідко пов’язується з ісламом, а останній ототожнюється з тероризмом, релігійним фанатизмом, “війною проти невірних” (джихадом), репресіями проти не-мусульман, середньовічними тортурами та ін. Однак, у широкому розумінні – як повернення до основ релігійноцивілізаційноїєдності, виведення релігійно-політичних принципів з священних текстів – фундаменталізм є невід’ємною рисою всіх великих цивілізацій, культур і націй у моменти вибухів, що породжуються конфронтацією, регресом, втратою колишніх темпів поступального розвитку та експансією. У такі періоди люди звертаються до фундаментальних принципів тієї чи іншої релігії або політичної філософії.

Стрімкий розвиток православного фундаменталізму в Росії та на пострадянському просторі в 1990-ті – на початку 2000-х рр., напруженість в українсько-російських конфесійних стосунках вказують на актуальність даного дослідження для української науки. Проблема релігійного фундаменталізму взагалі, та православногозокрема, привертала увагу таких зарубіжних дослідників, як Н. Коен , Дж. Марсден , С. Пфюртнер , Дж. Стратон , а також російських науковців О. Верховського , К. Костюка ,І. Кудряшової , О. Малашенка та ін.

На думку К. Костюка, православ’я є фундаменталістським за самим своїм визначенням ortho doxa (“правильна віра”) та спирається на богословські догми та основи віри. Виникнення православного фундаменталізму слід віднести до початку ХХ століття, найяскравішим втіленням якого стала сумнозвісна “справа Бейліса” 1913 р.. Після релігійної паузи у три чверті століття ми спостерігаємо відродження феномену фундаменталізму наприкінці 1980-х рр. у період кризи радянської системи.

Антисемітизм, великодержавний шовінізм, ненависть до “інородців”, націоналізм і навіть релігійний монархізм становлять ідеологічне підґрунтя нового православного фундаменталізму. Коріння фундаменталізму слід шукати не в релігійній, а насамперед у соціально-культурній сфері.

Предмет культурної критики фундаменталізму концентрується на явищах морального занепаду: розпусті та порнографії, контрацепції та абортах, моральному спустошенні молоді та викладанні в школі валеології, розповсюдженості статевих зв’язків до шлюбу, а також алкоголізмі, наркоманії, криміналізації суспільства, експериментах генної інженерії, евтаназії, та найбільше на духовному хаосі “ринкового” сектантства й агресивності “західного” прозелітизму.

Організаційному оформленню фундаменталістського руху сприяла поява православних газет (напр., “Русь православна”), телепередач (“Російський дім”), православних “братств” і релігійних організацій (“Православ’я або смерть”, “Слов’янський мир”, “Чорна сотня”,“Союз православних громадян” та ін.).

На думку автора, головним завданням, яке модерн ставить перед церквою, є адаптування своєї позиції до реалій сучасного життя. Православний фундаменталізм досить тісно пов’язаний із державною політикою країни, де сповідують православ’я, оскільки церква не стоїть осторонь від соціальних процесів. На прикладі Росії, можна розглянути співпрацю між державою та церквою з найгостріших соціальних питань. Зокрема, РПЦ (Російська православна церква) має певні тенденції православного фундаменталізму, які закріплені в окремих положеннях прийнятої у серпні 2000 року Соціальній доктрині церкви, а також у тезах православної публіцистики, насамперед, у працях митрополита Кирила (Гундяєва).

Щодо форми державного правління, хоча і проголошується офіційна заява про толерантність церкви до форми державного правління, однак у самій соціальній доктрині теократія та монархія проголошуються “релігійно більш високими формами” в порівнянні із демократією. Остання, у свою чергу, зображується як заперечення та зруйнування богоданної ієрархії та світового порядку.

Щодо форми державного устрою, то федеративній державі неодноразово протиставляється імперія як ідеал держави. Також документ “Основи соціальної концепції РПЦ” визначає широкий діапазон завдань і ті сфери життя, у яких співробітництво Церкви і держави слугуватиме суспільній користі. Слід відмітити дієвість заявленого, оскільки вже укладені угоди між Московським Патріархатом та державними відомствами, держава надає церкві певні податкові та фінансові пільги, передає будівлі та приміщення.

Розміри цієї підтримки породжують розмови про відновлення “напівдержавної церкви” . На думку російського дослідника О. Верховського, діяльність Московської патріархії (тобто 2000-х років акцент пропагандистської діяльності РПЦ переміщується з внутрішньої на зовнішню політику. Ставка тут робиться на молодь. Зокрема,30 березня 2005 р. між керівництвом МДІМВ (У) в особі його ректора А. Торкунова та РПЦ в особі голови ВЗЦЗ (Відділ зовнішніх церковних зносин керівництва РПЦ) є безумовно політизованою.

Причому в другій половині) Московського Патріархату митрополитом Кирилом була укладена угода про співробітництво в освітній та науковій сферах, яка передбачає крім проведення спільних досліджень, видання літератури, також проходження студентамиміжнародниками практики у закордонних структурах РПЦ . Отже, взаємодія політиків і церкви набуває сенсу відродження православної духовної культури з метою заповнення ідеологічного вакууму, що з’явився після розпаду СРСР і падіння ідеології комунізму. Широке висвітлення в ЗМІ діяльності політиків щодо православної церкви спрямоване на поширення серед народу думки про інтегруючу функцію православ’я, про особливу ідентичність російського народу й особливу місію російської держави.

Православна церква позитивно впливає як на імідж окремих політиків, так і на сприйняття народом правлячої влади, стаючи її політичним символом.

Одержати схвалення церкви – означає теж саме, що одержати підтримку народу. Досить пригадати бурхливі політичні події на Україні останніми роками, коли “ходіння” політиків за благословенням набуло масовості та активно використовувалось у політичних перегонах.Також гостро стоїть питання про розподіл православ’я в Україні між Московським та Київським патріархатами, основні причини якого патріарх Київський Філарет визначає не як церковні, а політичні. З одного боку, оскільки Україна стала незалежною державою українське духівництво дійшло висновку, що настав час автокефалії, повної незалежності української церкви від іншої церкви. З іншого – позиція Московського патріархату, яка полягає в тому, щи хоч Україна і Росія є різними державами, але церква у них має бути єдина.

Цю позицію підтримує один з лідерів українського політичного істеблішменту Віктор Янукович. На його думку, “за останні роки багато що змінилося – і зовні, інші відносини стали між державами колишнього Радянського Союзу. Всі держави стали незалежними, і дуже важливо в таких умовах зберегти цілісність Православної Церкви”. Слід додати, що від РПЦ напередодні виборів 2004 року Віктор Янукович отримав титул “лаври” [3]. Доречно зазначити, що в церковно-конфесійній площині відбувається майже таке ж протистояння, як і в політичній: УПЦ КП звинувачують у євроатлантизмі, у той час як позицію УПЦ МП можна звести до виразу: “Якщо Радянський Союз розпався – то хоч РПЦ збережемо єдиною і неподільною”.

Підсумовуючи, слід зазначити:

- на початку ХХІ століття релігійний фундаменталізм перетворюється на впливовий фактор та суб’єкт сучасної світової політики;

- конфлікт між фундаменталізмом та модерном відбувається на фоні стрімкого процесу секуляризації культури, втрати традиційних цінностей, падіння інтересу до віри і релігійного життя та послаблення моральної свідомості;

православний фундаменталізм досить тісно пов’язаний із державною політикою країни, де сповідують православ’я, щи яскраво підтверджує як внутрішня, так і зовнішня політика Росії протягом останніх років. Можна стверджувати, що, незважаючи на “боротьбу” з найбільш одіозними угрупованнями православнофундаменталістського ґатунку, РПЦ “взяла на озброєння” певні принципи фундаменталізму;

- не можна стверджувати, що українські православні конфесії, зокрема, УПЦ та УПЦ КП цілком позбавлені фундаменталістських засад,оскільки перед ними постають проблеми адаптації до модерну, які потрібно розв’язувати, щоб зберегти прихильність віруючих;

- православний фундаменталізм також має певний вплив на міжнародні відносини, зокрема на пострадянському просторі.

36. Ісламський фундаменталізм у сучасному світі.

Специфіку ісламського фундаменталізму визначає найтісніший зв’язок ісламу з політичною і соціальною організацією мусульманського співтовариства, з общинною солідарністю мусульманської громади (умми). В основі його виникнення – криза націоналізму як ідеології визволення і мобілізації, „неефективність” революційних програм розвитку, зростання соціального розшарування в суспільстві, поразка запозичених західних ідеологій, зниження легітимності влади, використання релігійних мотивів і символів як допоміжного елемента в боротьбі політичних еліт, зовнішня активність мусульманських організацій.

Ідеологічну базу сучасного політичного ісламу складає фундаменталізм, метою якого є зміцнення віри у фундаментальні джерела ісламу. Ісламські радикали виступають із пропагандою твердого, заснованого на ненависті до Заходу націоналізму, із популістськими, демагогічними і шовіністичними закликами. В окремих державах фундаменталістам вдалося наблизитись до практичного втілення свого ідеалу. У Єгипті, Ємені, Йорданії вони ввійшли в урядову коаліцію, а в Туреччині — очолили на короткий час уряд. Є кілька держав, де фундаменталістський проект був реалізований. Для прикладу можна скористатися Іраном, де після перемоги ісламської революції була реалізована нова суспільна система, що базувалась на “ісламському фундаменті” і є своєрідним синтезом революційної та релігійної ідеологій.

Сучасні процеси політизації ісламу по-різному розглядаються та інтерпретуються як вітчизняними, так і зарубіжними дослідниками. Згідно з одним підходом, події у мусульманському світі розглядаються з позицій „відродження ісламу”. Сучасний фундаменталізм, відзначають дослідники цього напряму, –закономірне явище „ісламського ренесансу”, оскільки воно відображає природне прагнення мусульман до відродження „істинних” ісламських цінностей в умовах наростання уніфікації культур, викликаної глобалізацією.

Інші дослідники наголошують на конкретних соціально-економічних інтересах, які стоять за активізацією ісламських рухів. Серед факторів, які сприяють переходу ісламістів до політичного екстремізму, вони називають як нинішню нерівність держав на міжнародній арені, викликану домінуванням США і розвинених країн Заходу, так і невирішеність гострих соціально-економічних проблем у межах безпосередньо ісламського суспільства. Цей підхід трактує проблему „ісламського тероризму” як відображення боротьби за рівноправну участь у здійсненні світової політики, як реакцію на домінування західних країн на міжнародній арені, боротьбу за збереження національного, конфесійного суверенітету, права на соціокультурну самобутність.

В сучасному світі проблема поширення ідей ісламського фундаменталізму має глобальний характер. На думку науковців, успіх прихильників „чистого” ісламу визначається конкретною політичною позицією держави, яка обирає ісламський шлях розвитку. Це визначається також соціально-економічним рівнем розвитку суспільства, яке починає прагнути до відродження або „істинного” ісламу, або активно засвоює привнесений ззовні іслам, в тому числі й фундаменталістського спрямування.

За останні тридцять років зростання ролі політичного ісламу привернуло увагу як засобів масової інформації, так й академічної науки. Незважаючи на те, що йому дають різні назви, такі як „ісламський фундаменталізм”, „войовничий іслам”, „політичний іслам”, усе це зумовлюється тим, що певна тенденція в ісламському русі набуває все більшого впливу в питаннях політики і безпеки в глобальних масштабах. Неухильна політизація і радикалізація ісламського фундаменталізму розпочалася в 1950-ті роки. Наприкінці 1980-х доктрина ісламського фундаменталізму набуває реальної сили і виходить на міжнародну арену.

Фундаменталісти проголошують своєю метою відновлення в сучасному житті мусульман конкретних інститутів і норм раннього ісламу, тобто ісламу часів пророка Мухамеда і перших халіфів. Саме в ранньоісламській громаді вони вбачають ідеальне об’єднання віруючих на основі рівності і справедливості.

Прихильники фундаменталізму закликають очистити іслам від пізніших нашарувань, відновити його в первісній чистоті.

Сутність фундаменталістської ідеї зводиться до твердження, що іслам – це всеохопна світова доктрина, єдиний шлях порятунку для всього людства. Сутність фундаменталізму полягає в тому, що для розуму основи віри є недосяжні. Головне завдання фундаменталізму – захист віри, тому він і асоціюється з необхідністю виконання цього обов’язку. З іншого боку, фундаменталісти не закликають до повної реставрації минулого, а прагнуть до перетворення сучасності, і власне релігійний елемент відіграє в цьому прагненні службову роль. Сучасний іслам поступово набуває рис, притаманних більше політичній ідеології, ніж релігії. Характерними рисами ісламського фундаменталізму як ідейно-політичної течії є: вимога тотальної ісламізації всіх аспектів життя мусульманських країн, суворе дотримання коранічних приписів, норм шаріату. Суттєвою рисою доктрини ісламського фундаменталізму є також пропаганда економічного та ідеологічного ізоляціонізму мусульманського світу. В межах цієї ідеології критикуються існуючі мусульманські соціально-політичні системи і уряди. В цілому фундаменталісти стоять на антизахідних позиціях, несприйнятті будь-яких західних суспільних моделей, західної культури. Антизахідні мотиви в ідеології фундаменталістів мають важливе пропагандистське значення. Усі проблеми, які існують в сучасному мусульманському світі, зручно пояснювати негативним впливом привнесення західних моделей розвитку в традиційні суспільства Сходу.

В рамках сучасного фундаменталізму існують також певні ідеологічні відмінності. Виокремлюють два головних підтипи: поміркований і екстремістський. Головним критерієм, що їх розділяє, є принцип такфіру – звинувачення в зневірі.

Помірковані фундаменталісти вважають вестернізованих, включених у процес модернізації мусульман, правовірними, хоча й грішними, а право на такфір визнають лише за державою. Екстремісти ж упевнені, що ті, хто позитивно сприймає модернізаційні стратегії перетворень за зразком західних країн, втратили право зватися мусульманами і стали невірними (кафірами). Тому більшість існуючих на Сході суспільств оцінюється екстремістами як антиісламські. Право ж на такфір вони визнають за окремими групами і навіть за кожним „справжнім” мусульманином.

Серед політ факторів найпотужніший вплив на розвиток ісламського фундаменталізму справили ісламська рев-ція в Ірані 1979 року, „нафтовий бум” 1970-х років, арабо-ізраїльський конфлікт, війна в Перській затоці 1990р.

Історична доля ісламської цивілізації формувалася в рамках духовно-релігійного протистояння з християнським Заходом. У середні віки період розвитку і добробуту мусульманських країн змінився періодом занепаду і підкорення чужій цивілізації. Століття економіко-політичної безправності й гноблення викликали у свідомості мусульманського суспільства глибоке почуття враженої національної і релігійної гідності та сильні антизахідні настрої.

У наш час Захід також здійснює неоднозначний вплив на незахідний світ: він пропонує йому свої ідеали, нав’язує свої уявлення як заздалегідь більш істинні. Спроби правлячих кіл орієнтованих на Захід держав впровадити західні ідеї в життя зіштовхуються з необхідністю примусу населення до нового, незрозумілого йому способу життя. Прагнення Заходу нав’язати ісламському суспільству цінності й ідеали ліберальної демократії, свободи, західних стандартів життя і розвитку наштовхується на несприйняття населенням, яке живе зараз так, як і століття тому; населення, яке пережило негаразди незавершеної модернізації і яке не бажає знову їх відчути. Нав’язування традиційному суспільству західних стандартів і моделей розвитку з боку прозахідних еліт породжує тенденції до відторгнення західного впливу будь-яким шляхом, включаючи навіть екстремізм і його крайній прояв – тероризм.

Теоретично ісламський фундаменталізм відтворює у сучасній інтерпретації ідеологію панісламізму (від араб. — всі й іслам) — солідарності всіх мусульман (незалежно від їхньої державної, расової, національної і соціальної належності) під гаслом "рівності" всіх "перед ім'ям Аллаха", об'єднання всіх мусульман в єдину теократичну державу. Доктрина панісламізму була запропонована на початку 70-х років XIX ст. турецьким просвітителем, членом товариства "Нових османів" Намік Кемалем. В її основу були покладені тези про керівну роль ісламу в духовному і суспільному житті в цілому та про халіфа як проводиря мусульман усього світу. Ідеї панісламізму набули розвитку у творах Джа-маля ад-Діна аль-Афгані, а практичну реалізацію — у кривавих злодіяннях багатьох бойових організацій ісламу. Серед них, наприклад, створений у 1975 р. "Ісламський джихад", який налічує у своїх лавах тисячі бойовиків, що здійснив численні терористичні акції проти мирного населення Ізраїлю. Лідер — Рамадан Шаллах. У 1987 р. утворився ХАМАС (Ісламський рух опору) — найпотужніша військова бойова організація на Близькому Сході. 28 вересня 2000 р. виникла Бригада мучеників "Аль-Акси" (у зв'язку з відвіданням прем'єр-міністром Ізраїлю Шароном мечеті "Аль-Акса" в Єрусалимі), на рахунку якої більше 1500 терористичних акцій в Ізраїлі. З 1928 р. в різних країнах світу діє релігійно-політична ісламська асоціація "Брати-мусульмани", створена в Ісмаїлії (Єгипет) шейхом Хасаном аль-Банном. Сьогодні в асоціації існують поміркований, правоекстремістський і демократичний напрями, а також численні угруповання і політичні партії (Партія ісламського визволення, "Ісламські демократи", "Джамаат-і-ісламі" та ін,). Теоретики асоціації виступають з ідеями "ісламського шляху розвитку", побудови "справедливого ісламського суспільства" на принципах первісного, "чистого" ісламу як єдиного джерела ідеології, законодавства і моралі мусульман.

Терористична діяльність численних ісламських бойових організацій, політичних рухів і партій створила реальну загрозу світові та безпеці народів, дотриманню прав людини в сучасному демократичному співтоваристві держав і в тих країнах, офіційною релігією й ідеологією яких є іслам. Усунення цієї загрози засобами насильства, у тому числі за допомогою військ, не має практичної перспективи. Уроки історії підказують інші шляхи ліквідації такого роду загроз. Це — політична і економічна взаємодія, політичний діалог держав, розвиток торгівлі, співпраця у сфері культури й освіти, вся сукупність засобів усунення соціальних основ існування і функціонування терористичних угруповань, що прикривають ісламом свої злодіяння.

Характеризуючи міжнародний тероризм, головним джерелом поширення якого є ісламські суспільно-релігійні організації Саудівської Аравії, Судану, Ірану, Пакистану й Афганістану, доречно використовувати визначення "самий" і "більше за всіх". Дійсно, в останні 25 років ці терористи є самими фанатичними й самими активними. Вони більше всіх захопили заручників, більше всіх убили людей, більше всіх підірвали бомб. І ще їм, більше, ніж яким-небудь іншим терористам, вдається впливати на міжнародну політику. [22, 54]

Ісламські терористичні угруповання дуже широко контактують між собою. Це зумовлено тим, що в них є два загальних вороги: західний спосіб життя й Ізраїль як держава невірних, що окупувала священні землі ісламу. Ще в них загальна ідеологія ісламського фундаменталізму. Вони володіють також досить потужною фінансовою базою за рахунок коштів радикальних ісламських організацій у багатьох мусульманських країнах.

У період бойових дій радянських військ в Афганістані (1979-1989 р. р.)"Брати-Мусульмани" розгорнули активну діяльність у цій країні, допомагаючи спецслужбам Пакистану, Саудівської Аравії, а також і ЦРУ США розгортати "священну війну" проти Радянської Армії.

В 90-ті роки як би "візитною карткою" терористів "Братів-Мусульман" стали нападу в Єгипті на іноземних туристів. Наприклад, такі напади були зроблено 4 лютого 1993 року (на автобус із туристами з Південної Кореї) і 26 лютого (3 іноземця убито й 18 поранені в каїрському кафе); 8 червня 1993 року (загинули 6 англійців і 2 єгиптянина, 15 чоловік було поранені); 27 грудня 1993 року (одержали поранення 7 австрійців і 8 єгиптян). Аналогічні напади на туристичні автобуси, поїзди, круїзні судна на Нилі, кафе, відвідувані іноземцями, тривали й в 1994 - 99 роках.

Нова сторінка історії "ісламського" тероризму відкривається зі створенням у пакистанському Пешаварі в розпал війни в Афганістані "Бюро послуг" - організації, що зайнялася переправленням в Афганістан з арабських країн добровольців "священної війни". Творцями "Бюро" були два чоловіки - представник палестинських "Братів-Мусульман" у Пешаваре Абдалла Аззам і всесвітньо відомий нині саудівський мільйонер Усама бен Ладан.

Відділення "Бюро" створені в багатьох країнах світу, включаючи Західну Європу й США. Вважається, що в Афганістані пройшли навчання близько 10 тисяч моджахедів, більшість із яких були не афганцями, а вихідцями із Саудівської Аравії, Алжиру, Єгипту, Ємену, Пакистану, Судану й інших мусульманських країн. У ті роки, як відомо, моджахеди користувалися активною підтримкою США. На їхнє утримування й оснащення сучасною зброєю, включаючи "Стінгеры", ЦРУ витрачало 500 млн. доларів у рік.

В 1988 році бен Ладан створив в Афганістані нову організацію за назвою "Аль-Каіда" (База), метою якої було поширення "джихада" на інші країни світу. Після догляду з Афганістану радянських військ бен Ладен повернувся в Саудівську Аравію, де незабаром виступив з різким осудом присутності на "священній землі ісламу" американських військ у період війни в Затоці. За заклик населення до повстання проти "лицемірного" королівського режиму він був в 1994 році позбавлений саудівського підданства й висланий із країни. Саудівська Аравія стає центром ваххабітів. Це екстремістська течія в ісламі, що вважається попередницею ісламізму. [52, 34]

Після короткого перебування в Судані бен Ладний в 1996 році повернувся в Афганістан, де тоді у влади знаходився рух "Талібан". До цього часу у Вашингтона нагромадилися серйозні претензії до колишнього протеже, що оголосив Америку головним ворогом мусульманського світу. США обвинуватили Усаму бен Ладена в організації диверсій проти американських військових баз на території Саудівської Аравії - в Ер-Ріяді (листопад 1995 року) і Дахране (червень 1996 року). У лютому 1998 року бен Ладан оголосив про створення "Всесвітнього ісламського фронту боротьби проти іудеїв і хрестоносців", у який увійшли деякі арабські і пакистанські терористичних організацій. А в серпні того ж року відбулися вибухи американських посольств у Кенії й Танзанії, у яких США обвинуватили бен Ладена.

Характерна деталь "почерку" прихильників бен Ладена й ряду інших екстремістських організацій, що виступають під прапорами ісламу, - використання для проведення терактів бойовиків-камікадзе. Фанатики впевнені, що, гинучи в "джихаді" разом зі своїми жертвами, вони прямим шляхом попадають у рай. Використання "смертників" надає боротьбі з "ісламським" тероризмом особливу складність, про що свідчить і досвід Ізраїлю, і Росії в Чечні.

В серпні 2000 р. відбулась всесвітня нарада в пакистанському місті Музиффарабад про початок терористичної боротьби та ісламського фундаменталіського руху. Присутні представники з Південно–Східної Азії, Далекого та Близького Сходу, країн Перської затоки, країн СНД. Представлені наступні організації із поданого в додатку списку: “Аль Каїда”, “Харакат уль–ансар”, “Лашкар е–тайба” та ін. Через два місяці найактивніші терористи з таборів “Аль–Фаррух” і “Аль Бадр” почали теракти по світі.

Терористичний акт на Всесвітній торговий центрі Пентагон — серія терактів 11 вересня2001року на територіїСША, яка була здійснена за допомогою пілотованихлітаків. 19 зловмисників придбали квитки на 4 літаки внутрішніх авіаліній США. Припускають, що було викуплено також значну кількість місць в тих літаках для зменшення кількості пасажирів на борту з метою полегшення захоплення літаку. Після захоплення контролю над літаками, їх скерували на вказані об'єкти. Два з них розбилися об хмарочоси-близнюкиВТЦуНью-Йорку, третій знищив частинуПентагону. Останній, четвертий літак —United Airlines 93 — завдяки мужньому опору пасажирів не досяг мети й розбився на полях Пенсильваніїприблизно за 15 хвилин польоту до столиці — Вашингтону. Припускають, що цей літак мали спрямувати наБілий ДімабоКапітолій. Машина не досягла мети, коли пасажири, які довідалися про долю інших літаків, атакували викрадачів і довели до катастрофи у безлюдному місці — уривки інформації про останні хвилини тієї трагедії походять з телефонних розмов пасажирів i розкриття даних«чорних скриньок»літака.

В теракті підозрювали багатьох осіб (в тому числі й американські владні структури та антиглобалістів). Остаточно звинувачення впало на «Аль-Каїду» та її керівника Осаму бін Ладена.

29 жовтня 2004 року арабський телеканал «Аль-Джазіра» показав виступ Осами бен Ладена, в якому він узяв на себе відповідальність за замахи 11 вересня 2001 року і пригрозив їх повторенням. Він засвідчив, що теракт в США був боротьбою за свободу.