39.Релігійний чинник у політичних конфліктах в Азії та Африці (близькосхідний конфлікт, індо-пакистанська проблема, таміло-сингальський конфлікт у Шри-ланці та ін.).

Релігія поряд із націоналізмом залишається потужним інструментом впливу на громадське життя й політику в країнах Азії й Африки. Тут на ґрунті загострення взаємин між національно-етнічними й релігійними групами відбувається основна частина гострих конфліктів, збройних зіткнень і війн. Це створює загрозу безпеці, цілісності та стабільності не тільки окремих країн і регіонів, але й світової системи в цілому, оскільки часто ці зіткнення стають виправданням для втручання одних держав у справи інших. Дії органів влади й органів управління (центральних і місцевих) набувають стійкого «проправославного» характеру, який призводить до ігнорування інтересів не тільки віруючих інших релігійних конфесій, але й невіруючих в цілому. На особливу увагу заслуговують міжрелігійні відносини в Азії та Африці. Тут гостро постає проблема конфліктів, яким властивий релігійний фактор.

Азія поділяється на п’ять макрорегіонів – Південно-Західний, Центральний, Південний, Східний та Південно-Східний. Складна ситуація склалася у Південно- Західному макрорегіоні (Кіпр, Туреччина, Вірменія, Грузія, Азербайджан, Іран, Афганістан, Пакистан, Ірак, Сирія, Йорданія, Ізраїль, Ліван, Саудівська Аравія, Ємен, Оман, ОАЕ, Катар, Кувейт, Бахрейн). Він є ареною багатьох конфліктів, в яких важливу роль відіграє релігійний чинник, зокрема арабо-ізраїльський, кіпрський, курдський, афганський, ліванський). Конфесіональна структура населення характеризується різким переважанням мусульман. Кіпр, Вірменія та Грузія дотримуються християнства, Ізраїль – іудаїзму. У цьому макрорегіоні знаходиться основний ареал розселення шиїтів. Більшість мусульман Азербайджану є шиїтами, в Ірані 95 % населення – мусульмани-шиїти. В Іраку іслам сповідують 95 % населення, з них 56 – шиїти. У Саудівській Аравії іслам сповідують 98 % населення, з них сунізм – 94 %. Найбільш впливова течія – ваххабізм. У Центральному макрорегіоні (Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Казахстан) переважає іслам сунітського напряму. Значними релігійними меншинами є православні слов’яни та німці-лютерани, кількість яких скорочується внаслідок еміграції. Південний регіон (Індія, Бутан, Непал, Бангладеш, Мальдівська Республіка, Шрі-Ланка) – зона поширення індуїзму та буддизму. Значними релігійними меншинами є мусульмани та християни. Іслам сповідує 87 % населення Бангладеш, більша частина населення Мальдівських островів. Особливістю Східного макрорегіону (Китай, Монголія, КНДР, Південна Корея, Японія) є паралельне сповідання двох або більше релігій – буддизму, конфуціанства, даосизму, синтоїзму. Населення поєднує сповідування кількох релігій,

зокрема синтоїзму та буддизму. У Південно-Східному макрорегіоні (М’янма, Таїланд, Лаос, Камбоджа, В’єтнам, Малайзія, Сінгапур, Бруней, Індонезія, Східний Тимор, Філіппіни) домінують буддизм та іслам сунітського напряму. Іслам сповідує 87 % населення Індонезії, значна частина населення Сінгапуру, Африка поділяється на п’ять макрорайонів: Північний, Західний, Центральний, Південний та Східний. Північний регіон – це арабські країни Північної Африки та північна мусульманська частина Судану. Іслам є державною релігією цих країн, переважна більшість мусульман – суніти. Західний регіон – зона поширення ісламу, але при пересуванні на південь питома вага

мусульман поступово зменшується. У Центральному регіоні переважають християни, найчисленнішими є католики. У той же час значно розповсюджені традиційні вірування паралельно зі сповідуванням католицизму. У Південному регіоні теж значного розповсюдження набули традиційні вірування паралельно з християнством (реформаторство, лютеранство, англіканство, католицизм). Помітну роль відіграють християнсько-африканські церкви.

У Східному регіоні переважають християни,більшість із них – православні та католики. В той же час іслам є державною релігією Джібуті, Сомалі, мусульмани становлять 64 % населення Судану. Значна питома вага традиційних культів та вірувань – 49 % населення Руанди, 48 % – Кенії, 37 % – Танзанії, 30 % – Бурунді, 24 % – Уганди, 22 % населення Судану.

Терміном «Близькосхідний конфлікт» (конфлікт на Близькому Сході) позначається серія міжнародних конфліктів, що протікають із 1940-х років в цьому регіоні. В цих конфліктах брали та досі беруть участь численні арабські держави, Ізраїль, Іран, Туреччина, зовнішні актори – США, СРСР, Росія, ЄС, міжнародні організації. Важливість Близькосхідного конфлікту завжди обумовлюється стратегічним значенням регіону – на Близький Схід припадає 29% світового видобутку нафти; його комунікаційними та геостратегічними перевагами. На Близькому Сході співіснують три світові релігії – іудаїзм, християнство та іслам; тут також із процесом деколонізації розповсюдились різноманітні ідеологічні течії. Дивовижне культурне та, як популярно сьогодні говорити, цивілізаційне різноманіття зробили цей конфілкт одним із найбільш цікавих з точки зору дослідника.

Основний конфліктний потенціал регіону пов’язаний із арабо-ізраїльськими протиріччями. Вони виникли навіть до створення єврейської держави Ізраїль на території колишньої підмандатної британської території Палестини у 1948 році. Спочатку ці протиріччя між арабами та євреями в Палестині виливались у етнічні сутички; із звершенням дії британського мандату та утворенням на частині палестинських територій єврейської держави Ізраїль, конфлікт було інституціалізовано як територіальний. В цьому територіальному конфілкті взяли участь численні сусідні держави, мотиви яких включали як релігійні та ідеологічні, так і політичні, пов'язані із "дилемою безпеки". Пізніше нашарування ідеологічних, релігійних, етнічних та культурних мотивів; втручання в конфлікт зовнішніх акторів, в тому числі і великих держав,  перетворило конфлікт на комплексний і надзвичайно ускладнило його врегулювання.

Історичні мотиви конфлікту:

На території Палестини з ХІХ до VI ст. до н.е. існувало Іудейське царство, і з цієї причини ця територія вважається історичною батьківщиною євреїв. Однак із VII ст. н.е. Палестина підпадає під владу арабів, а з XVI ст. – знаходиться під владою мусульманської Туреччини. Лише наприкінці ХІХ ст. сюди розпочинається масове переселення євреїв. На початку ХХ ст. в Палестині було близько 190000 арабів та 80000 євреїв. Історичні претензії сторін спираються на давню минулі події, які інтерпретуються кожною у власних інтересах. Фактом залишається прагнення як арабів, так і євреїв володіти територіями Палестини, при чому араби наполягають на власному виключному праві на таке володіння. З цієї причини вони відхилили план розподілу Палестини від 1947 року, яким передбачалося створення одночасно арабської та єврейської держав. Історичні претензії в таких випадках залишаються «вічними» та незмінними каталізаторами конфлікту, оскільки в кожної із сторін вже давно готова власна версія подій минулого.

Оскільки національні держави в регіоні Близького Сходу виникли порівняно недавно, кордони, а також межі ідентифікації є динамічними. Участь в арабо-ізраїльських конфліктах багатьох арабських держав та навіть неарабського мусульманського Ірану є наслідком такої динамічності.

Національні мотиви конфлікту:

Араби та євреї належать до спільної семітської мовної групи. Групова самоідентифікація цих народів відбувалася, скоріше, за релігійно-політичними, ніж чисто етнічними ознаками. Євреї раніше створили власну релігію – іудаїзм – та теократичну державу. Належність до єврейського народу визначалася задовго до виникнення етнічного націоналізму комплексом норм та правил, викладених в релігійних текстах. Натомість, переважно кочові племена арабів довго не мали власної релігії – аж до виникнення ісламу в Середні Віки. Швидке піднесення Арабського халіфату фактично створило підстави для формування арабської ідентичності. Євреї ж в цей час вже давно втратили власну державність та відчували на собі масові переслідування (сучасною мовою «геноцид») в середньовічній Західній Європі. Все це мало наслідком відчутну ін’єкцію «філософії страждань» у самовизначенні сучасної єврейської нації. Початок такому процесу самовизначення було покладено із формулюванням сучасного сіонізму наприкінці ХІХ ст. єврейським філософом Теодором Герцлем. Таким чином, в основі національного самовизначення євреїв і арабів лежать не тільки етнічні фактори, але значною мірою – релігійно-політичні. Сіонізму на Близькому Сході протистоїть ідеологія пан-арабізму, та, іноді, - панісламізму. Перша проголошує єдність всіх арабів, друга – єдність всіх мусульман. Наявність та вплив таких інтегруючих і в той же час «виключних» ідеологій загострює протікання конфлікту.

Кашмірська проблема – територіальний спір щодо приналежності території колишнього князівства Джамму і Кашмір між Республікою Індія та Ісламською Республікою Пакистан. Витоки конфлікту традиційно пов‘язуються з особливостями Закону про незалежність Індії (14.VIII.1947), в якому в основу розподілу Британської Індії на два домініони (Пакистан та Індійський Союз) було покладено релігійно-общинний принцип: території, де переважало мусульманське населення, мали увійти до Пакистану, території, населені індусами – до Індії (“план Маунтбеттена”). Водночас при визначенні майбутнього формально незалежних від Британії князівств прерогатива надавалася волевиявленню правителів, що могли самостійно прийняти рішення про приєднання до одного з домініонів або збереження незалежності. На 1947 рік понад 70 % населення Кашміру становили мусульмани, магараджа, сер Харі Сингх (Harі Singh), був індуїстом.

Початок конфлікту з приводу Кашміру пов‘язаний зі спровокованим Пакистаном вторгненням пуштунських племен з Північно-Західної Прикордонної провінції Пакистану і Смуги Племен на територію князівства. На захопленій пуштунами території з представників Мусульманської конференції Джамму і Кашміру, партії, що виступала за приєднання Кашміру до Пакистану, було створено тимчасовий уряд “Азад Кашміру” (“Вільний Кашмір”, 24.Х.1947). В умовах військового краху магараджа звернувся по допомогу до Індії. Як передумову надання такої допомоги індійський уряд висунув вимогу приєднання Кашміру до Індійського Союзу. 26.Х.1947 Акт про приєднання був підписаний правителем Кашміру, наступного дня – прийнятий індійським парламентом, одночасно було здійснено перекидання в Срінагар індійських військ, що зупинили вторгнення. Факт приєднання не було визнано Пакистаном, що заявив про незаконність Акту і надав військову допомогу Азад Кашміру (офіційно урядові війська Пакистану брали участь у війні в Кашмірі з травня 1948). Таким чином, розпочалася перша індійсько-пакистанська війна (1947-1949).

З ініціативи колишнього віце-короля Індії, лорда Маунтбеттена, у січні 1948 року питання Кашміру було передано Пакистаном на розгляд Ради Безпеки ООН. 20.І.1948 РБ прийняла резолюцію, згідно з якою було створено Комісію з Індії та Пакистану (United Nations Commission for India and Pakistan (UNCIP), що мала розглянути обставини спору і виступити в якості посередника між сторонами, Індія зобов‘язувалася скоротити до мінімуму свою військову присутність в Кашмірі, після чого передбачалося проведення плебісциту, за результатами якого мала вирішуватися приналежність Джамму і Кашміру.

Зрештою під тиском міжнародного співтовариства в особі ООН Індія та Пакистан погодилися на перемир‘я (вступило в силу 1.І.1949).

Під наглядом спостерігачів ООН було встановлено лінію припинення вогню, уточнену Угодою про лінію припинення вогню між Індією та Пакистаном у Джамму та Кашмірі, підписаною в Карачі 27.VII.1949. Ця угода закріпила позиції армій сторін і тим самим розподілила територію Кашміру на дві частини – індійську та пакистанську.

У 1965 році Кашмір опинився у центрі другої індійсько-пакистанської війни (див. Індійсько-пакистанська війна 1965 року). У зв‘язку з провалом переговорів по Кашміру, а також спровокованими Пакистаном заворушеннями в Кашмірі (“Операція Гібралтар”) сторони розпочали повномасштабні бойові дії. Після їх припинення за посередництва СРСР відбулася мирна конференція в Ташкенті (3-10.І.1966), на якій було прийнято Ташкентську декларацію, згідно з якою сторони зобов‘язалися не вдаватися до застосування сили і вирішувати спірні проблеми мирним шляхом, здійснювати відносини на основі принципу невтручання до внутрішніх справ, відвести війська на позиції, які вони займали до 5.VIII.1965 року та дотримуватися умов припинення вогню. Відносно Кашмірської проблеми було зазначено, що “сторони обмінялися поглядами з цього питання”.

Третя індійсько-пакистанська війна (1971 – див. Індійсько-пакистанська війна 1971 року) також безпосередньо зачепила питання Кашміру у відносинах двох країн: після втручання Індії до бойових дій у Східній Бенгалії і обстрілу позиції індійських військ у Кашмірі (3.ХІ.1971) індійська армія перетнула лінію припинення вогню і захопила частину території Азад Кашміру, яку утримувала до укладення перемир‘я сторін (17.ХІ.1971). В ході зустрічі прем‘єр-міністра Індії Індіри Ганді (Indira Gandhi) та президента Пакистану Зульфікара Алі Брутто (Zulfikar Ali Bhutto) в Сімлі (28.VI.-2.VII.1972) було підписано Сімлську угоду, яка передбачала перетворення лінії припинення вогню в Кашмірі станом на 17.ХІ. на “лінію контролю”, за якою де-факто закріплювався статус кордону (Індія збільшувала контрольовану нею територію в Кашмірі на 750 кв.км). Сторони відмовлялися від спроб змінити лінію контролю “в односторонньому порядку, незалежно від відмінностей у поглядах на проблему”.

Ситуація кардинально змінилася після початку наприкінці 1989 року масових антиіндійських виступів у Кашмірі. Делі оголосив Пакистан їх винуватцем, у відповідь Ісламабад звинуватив індійську владу у порушенні прав людини в Кашмірі щодо мусульманського населення. З 1990 року у штаті введено пряме президентське правління (до 1996) та розміщено значне угруповання індійських військ (за різними даними від 600 тис. до 1 млн. чол.), що розпочало боротьбу з пропакистанськими та сепаратистськими угрупованнями, що ведуть партизанську війну (“Хізб-ул-Муджахеддин”, “Лашкар-і-Тойба”, Фронт визволення Джамму і Кашміру). З 1989 по 1999 рік за офіційною статистикою осіб з обох сторін конфлікту загинуло близько 60 тис. чоловік, поширеною є практика терористичних дій. У травні-червні 1999 року у високогірних районах Кашміру відбулися зіткнення індійських військ з підрозділами пакистанської армії, що проникли за лінію контролю (Каргільський інцидент). У 2000-2001 роках індійський уряд вдався до спроб мирного вирішення конфлікту, оголосивши 19.ХІ.2000 припинення вогню в Кашмірі на час Рамазану і запропонувавши опозиційним угрупованням розпочати переговори. У зв‘язку з діями сил, що не прийняли умов перемир‘я, мирні ініціативи було зірвано. Після початку глобальної боротьби з тероризмом та нападу на Індійський парламент 13.ХІІ.2001 року індійський уряд зайняв жорстку позицію щодо кашмірських повстанців і намагається вирішити проблему силовими методами.

Тамило-сингальский конфликт на Шри-Ланке продолжается почти с самого начала существования независимого ланкийского государства. Основным фактором напряженности является стремление тамильского меньшинства к образованию независимого государства на северо-востоке острова. До конца 70-х годов противостояние сводилось к точечным конфликтам. В 1976 была основана группировка «Тигры освобождения Тамил-Илама» (ТОТИ), которая составила главную ударную силу тамильских сепаратистов. В том же году было провозглашено независимое государство Тамил-Илам. В 1983 г. конфликт перешел в фазу вооруженного противостояния. Начавшаяся гражданская война шла с переменным успехом. В некоторые периоды противостояния «тамильским тиграм» удавалось контролировать до трети территории острова. Последняя военная операция против «Тигров освобождения «Тамил-Илама» была начата властями Шри-Ланки в январе 2008 года. Власти решили окончательно уничтожить террористов. Завершающая фаза операции началась в апреле этого года. Из зоны конфликта были эвакуированы мирные жители, после чего армия Шри-Ланки начала наносить удары по территории, где находились боевики. 18 мая 2009 г. Правительство Шри-Ланки заявило об окончательной победе над силами ТОТИ. Гражданская война, длившаяся почти 26 лет, окончилась. По оценкам ООН ее жертвами стали от 80 до 100 тысяч мирных жителей, как с одной, так и с другой стороны. Конфликт между сингалами и тамилам считается, прежде всего, межэтническим, вызванным борьбой за территорию, ресурсы и экономические преимущества. Однако далеко не последнюю роль играет религиозный фактор. Как пишет доктор исторических наук Александр Агаджанян: «Религия не могла не оставаться, хотя бы за кадром, в качестве символической системы, обеспечивающей обоснование этнических, культурных и политических притязаний каждой из противоборствующих сторон». Шри-Ланку отличает сложный этнический и конфессиональный состав. Две основные народности, населяющие остров, сильно разнятся по своему происхождению и в основе своей придерживаются различных религиозных взглядов. Сингалы составляют 74% населения острова, принадлежат к индоевропейской языковой семье и в основном (92%) исповедуют буддизм традиции тхеравада, оставшаяся часть (8%) – христиане. По мнению профессора Института Востоковедения РАН А.Л. Сафроновой, сингальский национализм совпадает с буддийским национализмом, поскольку «сингальская община более гомогенна по религиозной характеристике».

Тамилы составляют 18% населения, принадлежат к дравидийской языковой семье и в основном (84%) исповедуют индуизм, преимущественно шиваитского толка, остальная часть народа (16%) – христиане и мусульмане. Статус последних довольно высок в тамильской общине, поэтому национализм тамильский, прежде всего, этнический, а не религиозный, как в случае с сингалами.