Титульний аркуш доповіді «Украинская крестьянка » л.О. Яновськог

ми. Обсяг робіт був настільки великим, що дівчата взагалі не мали часу відвідувати школу. Особливим для кожної україн­ської селянки був вік від п'ятнадцяти до дев'ятнадцяти років, саме в цей період вона може виявляти особисту ініціативу і працювати на себе - готувати посаг. Для українських селян­ських родин традиційним є те, що навіть у сім'ях середнього достатку дівчина, одружуючись, не забирає з дому нічого, крім виробів власної праці. Однак Л. Яновська зазначала, що іноді саме в цей період трапляються сімейні драми, оскільки не всі батьки можуть відмовитися від допомоги дочок. Деякі селянки змушені задля приробітку йти працювати у місто (прислугою, робітницями на цукрові заводи і т. д.). У місті сільські дівчата стикаються з купою проблем: незнайоме середовище, труднощі адаптації до нього, важкі умови праці. Деякі з них потрапляють до будинків терпимості (47% - селянки), виникає проблема позашлюбних дітей, підкидьків, скоєння злочинів⁴². У доповіді «Украинская крестьянка» Любов Олександрівна подає перелік найнеобхідніших речей для посагу та їх приблизну вартість. Навіть якщо у дівчини зібраний посаг, вона не застрахована від примусового шлюбу, заснованому на економічному інтересі. Після одруження доньки полишають батьківський дім, оскіль­ки «отбыть свадьбу - последний долг родителей»⁴³.

З одруженням у житті української жінки починається новий етап: вона налагоджує стосунки з ріднею чоловіка, тер­пить всі прикрощі становища невістки, оскільки, за відсутності особистого житла, змушена жити разом з батьками чоловіка. Любов Олександрівна детально розповіла про всі обов'язки одруженої жінки-селянки, акцентувала на тому, що в серед­ньому їй доводиться працювати дев'ятнадцять годин на добу⁴⁴.

Доповідачка велику увагу приділила висвітленню проблем материнства. Вона підкреслила, що вагітні селянки змушені виконувати майже всі постійні свої обов'язки, окрім того, за­вчасно приготувати необхідні для малюків речі. Тому вагітні виглядають надто виснаженими, іноді з цих причин жінки втра­чають ще ненароджених дітей. Серйозним випробуванням для жіночого організму стають пологи, які часто приймають неква- ліфіковані в цьому родичі. Іноді жінки, працюючи до останньо­го моменту, змушені народжувати у складних умовах, наприк­лад, у полі. Якщо пологи пройшли нормально, то породілля відпочиває не більше трьох днів, відтак приступає до виконання своїх постійних обов'язків⁴⁵. Неграмотність українських селя­нок у статевих відносинах унеможливлює планування ними кількості дітей у родині. Виснажлива праця, незадовільне харчування, відсутність належної медичної допомоги, часті вагітності та пологи - ці фактори спричинюють високу смерт­ність ще молодих українських селянок.

Глибинність доповіді, ґрунтовний аналіз негативних соці­альних і родинних явищ у житті жінки-селянки вразили органі­заторів з'їзду. Доповідь Л.О. Яновської рекомендували для читання на засіданнях усіх секцій, які працювали в рамках форуму. За його підсумками письменницю обрали делегаткою на Міжнародний жіночий з'їзд у Стокгольмі, проте через сімейні обставини вона не змогла взяти у ньому участь.

У щоденнику Л.О. Яновської, який зберігається у Відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН Украї­ни, знаходимо записи про її участь у Першому загальноросій- ському жіночому з'їзді⁴'. Після повернення з Петербурга Л.О. Яновська, як і інші делегатки з України, ознайомлювала громадськість з результатами роботи з'їзду. Так, 7 січня 1909 р. на літературному вечорі в Українському клубі вона розповіда­ла про свої враження від жіночого форуму та прочитала виголошену там доповідь⁴⁷.

Любов Олександрівна, переїхавши до Києва, брала діяльну участь у київській «Просвіті», вела там секцію драматургії. Коли в 1906 р. захворів Б. Грінченко, їй запропонували очолити «Просвіту». Цей період життя Л. Яновської прикметний спіл­куванням з Лесею Українкою, М. Лисенком, М. Старицьким. Найжвавішими були її взаємини з С.О. Русовою, яка згодом стала секретарем письменниці. Масовість цієї організації засвідчує реєстр кандидатів у члени Товариства «Просвіта» від 21 грудня 1909 р. У переліку зназвано 93 особи⁴⁸. Слід зазначити, що членом «Просвіти» у 1909 р. став також син Любові Олександ­рівни Василь Васильович Яновський⁴⁹. Про велику культурну роботу, яку проводило товариство, дізнаємося з матеріалів особистого фонду Л.О. Яновської в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. Так, у листах письменниці до Київського губернатора читаємо про планування «Просвітою» упродовж січня-квітня 1910 р. дитячих читань та лекцій українською мовою по неділях і святах, а також лекцій для дорослих⁵⁰. Обов'язки голови Київської «Просвіти» Л.О. Янов­ська виконувала до 8 квітня 1910 р., коли за Столипінським циркуляром цю організацію ліквідували⁵¹. За пропаганду на­родницьких ідей та видання деяких заборонених книг Любов Олександрівну було засуджено, але потім її виправдали.

Значущість культурно-просвітницької діяльності Л.О. Янов­ської підтверджує обрання її до складу української делегації на відзначення 50-х роковин по смерті Т.Г. Шевченка. Це від­булося в Москві, оскільки в Києві вшанування пам'яті поета було заборонено. Любов Олександрівна виголосила доповідь про життя і діяльність Т.Г. Шевченка. Її враження про цей масовий культурно-громадський захід були опубліковані в га­зеті «Рада». У Лубнах також відбулися збори на вшанування Кобзаря, в яких взяла участь письменниця".

У 1914 р. Л.О. Яновська знову їде до Москви, і, попри забо­рону з боку імперської влади, виступає з доповіддю, при­свяченою 100-річчю від дня народження поета".

Основна проблематика її літературної творчості в цей період - міщанство і доля «маленької людини», дисгармонія у взаєминах людини з людиною, зі світом, з самою собою. До теми міщанства Любов Яновська повертатиметься і наприкінці свого творчого життя (п'єси «Огненний змій», «Четверта аксі­ома»).

Вважається, що після смерті чоловіка та з початком Першої світової війни Л.О. Яновська зовсім відійшла від гро­мадської і письменницької праці. Однак слід зауважити, що разом з Черняхівською, Вілінською, Матушівською, Стариць- кою, Мирною вона взяла участь в організації товариства допо­моги жертвам війни - галичанам, які переселялися до Сибіру. У Петербурзі в легалізації діяльності цієї жіночої організації допомагала М.І. Іщутіна^и. 1917 р. письменниця долучилася до організації Українського національного театру - разом з Оле­ною Пчілкою, В. Самійленком, С. Васильченком, М. Вороним, М. Старицькою та В. Винниченком, який тоді очолював комітет театру". Вдалося організувати курси для режисерів, відкрити драматичну школу для українських робітників, створити комітет Українського робітничого театру. У задумах цих діячів культури було і відродження мандрівних театрів.

Враховуючи деякі опубліковані матеріали про діяльність Товариства українських поступовців, під якими знаходимо серед інших підпис Л. Яновської, можемо стверджувати її належність до цієї політичної партії"".

Через хворобу Любов Олександрівна згодом змушена була переїхати з Києва до Одеси для лікування, де їй надав притулок голова одеської «Просвіти» лікар Гукевич. До Києва письменниця, за її свідченнями, повернулася лише в 1921 р." Протягом двох років Л.О. Яновська працювала домашньою вчителькою. З 1923 р. її прикував до ліжка параліч. Автобіогра­фічні спогади Любов Олександрівна написала у липні 1929 р. і підсумовувала своє життя такими словами: «Мій хист до спі­вів та музики зостався нерозвиненим і пророкування про мою артистичну кар'єру не здійснилися. Але я не жалкую, бо праця української письменниці дала мені моральне задоволення

Любов Яновську можна охарактеризувати як представ­ницю громадсько-народницького руху з притаманними йому ідеалами співпраці інтелігенції і народу, культом народної мови і письменства, спробами розв'язання селянського питан­ня. Прикметною рисою ЇЇ культурно-громадської діяльності була активна робота, спрямована на становлення жіночого руху в Україні.

Значний вплив подружжя Кулішів справило і на розгортан­ня життєвих сценаріїв та формування творчих орієнтирів трьох поколінь жінок родини Н.М. Білозерської-Забіли та М.Т. Си- монова-Номиса. Враховуючи меншу джерельну базу, порівня­но з матеріалами до біографії Л.О. Яновської, до оцінки цього впливу використовуватимемо також літературні та публіцис­тичні твори Н.М. і Н.К. Кибальчич.

Надія Михайлівна Білозерська була на два роки старшою від Олександри Михайлівни. Саме на неї спершу звернув увагу П.О. Куліш, коли знайомився з родиною Білозерських на по­чатку 1840-х рр. Однак Надія Михайлівна невдовзі повінчалася з підполковником Миколою Миколайовичем Забілою. Біогра­фія Н.М. Білозерської-Забіли істотно відрізняється від життє­писів багатьох її сучасниць. Зрозумівши безперспективність подружніх відносин, які складалися у неї з чоловіком, вона пішла на розрив з ним, що осуджувалося тогочасним суспільст­вом. Надія Михайлівна тривалий час жила у подружжя Кулі­шів, оскільки розлучення з чоловіком не сприйняли інші члени родинного кола. Завдяки Кулішам вона ввійшла в середовище петербурзької української інтелігенції, а згодом долучилася до діяльності Петербурзької громади. Про цей період знаходимо відомості у спогадах Ганни Барвінок: «Тоді саме розгорілась наша робота. І завели і типографію українську, і магазин україн­ських мод, і вишивок, українських сорочок і таке інше. І на Кавказ вишивки посилали. І дівчину з Києва у свій магазин прийняли, я грамоті учила, сестра всяким штукам»". У Петер­бурзі Н.М. Білозерська-Забіла познаймилася та зійшлася у не­вінчаному шлюбі з М.Т. Симоновим-Номисом. Подружжя мало чотири доньки, які зростали в атмосфері пошани до україн­ської мови, адже вони спостерігали за діяльністю батьків, спрямованою на піднесення української культури. Не лише М.Т. Симонов-Номис займався літературною та видавничою діяльністю, а й Н.М. Білозерська-Забіла, наснажена П.О. Кулі- шем, теж узялася за перо, однак її твори залишилися невида­ними. Дочка та онука цього подружжя стали українськими письменницями, але за радянських часів їхню творчість трак­тували як літературу буржуазно-ліберального напряму, а тому вона майже не вивчалася.

Надія Матвіївна Симонова-Кибальчич (літературний псев­донім - Наталка Полтавка) у дитинстві багато часу проводила в родині Кулішів. Писати почала під їхнім впливом, майже всі свої твори надсилала на редагування в Мотронівку. В одному з листів Олександра Михайлівна Куліш писала їй: «Дороге­сенька Надюша! Несмотря на то, что дядя в шляпе ежедневно сам выоривает три упруга, еще бедненький садится и редакти­рует твою рукопись, которую мы совместно прочли»⁶⁰. Надія Матвіївна Кибальчич покладала велику надію на рідну тітку, на її авторитет і популярність. «Голубонько мамо Саша! З цім лис­том посилаєм з донькою наших два оповідання - моє «Испо­ведь няни», підписано ініціали Н[адія] М[атвіївна] К[ибальчич] і її «Поджог», - підписано «Н[адія] К[ибальчич]» - з уклінною прозьбою пристроїть їх у редакцію де!.. Коли часом пошлете, напишіть, що три поколєнія пишуть, мати, дочка, онука. Як будете писать у редакцію, голубонька, згадайте, що й я Ваша хрещениця і донька моя!»". Ці звертання за протегуванням зумовлювалися традиціями і правилами тогочасного суспільст­ва: літературна діяльність жінок у той період була можлива здебільшого за підтримки чоловіків або добре знаних авторок.

Життєві обставини - нещасливий шлюб, розлучення з ти- раном-чоловіком, самостійне виховання дочки - знаходили відлуння у прозових творах Надії Матвіївни. До речі, автобіо- графізм був притаманний творчості багатьох тогочасних українських письменниць, оскільки вони через творчість, спи­раючись на власний досвід, викладали нове бачення проблем моралі, сім'ї, жіночої незалежності, інверсії традиційних тен­дерних ролей у родині". Н.М. Кибальчич привнесла нові мотиви у літературний жіночий дискурс, особливо в аспекті материн­сько-дочірніх стосунків. Звертаючи увагу на цю проблему у творчості Надії Матвіївни та інших модерних письменниць, В. Агеєва зазначає: «...Авторки дають і цілком нові зразки материнсько-дочірніх стосунків, тепер уже не підпорядкуван­ня й чемного послуху, а дружби, в основі якої і взаємний інтерес, і взаємна повага до почуттів і вибору кожної, визнання індивідуальних, а не родових, успадкованих цінностей. Склад­не плетиво почувань і спонук, зближень і розривів у стосунках між старшою і молодшою жінкою розгортає Наталка Полтав­ка, одна з помітніших авторок львівського «Літературно- наукового вісника», в етюді „Зустріч"»".

Донька Надії Матвіївни Кибальчич - Надія Костянтинівна Кибальчич - виявила літературний талант і в прозових творах, і в поезіях. Подібно до матері, вона формувалася як українська письменниця під впливом подружжя П.О. та О.М. Кулішів. У дитинстві Адя (так звали її рідні) листувалася з вихованкою Кулішів Федоркою, на збережених листах Ганна Барвінок пізніше позначила: «Будущая письменниця Надія Кибальчич»'⁴.

Так само, як і інші небоги та онуки Олександри Михайлівни, в листах вона лагідно зверталася до неї - «мама Саша», а до Пантелеймона Олександровича - «дядя в шляпе». Уже в дорос­лому віці в листі до Кулішів Н.К. Кибальчич-Козловська згаду­вала: «А чи пам'ятаєте ви, як я (мені тоді було дев'ять років) прислала Вам повість «Вечора в деревне»? Дядя потім і через довгий час її згадував. Її я переписала і обмалювала, хотіла, щоб походила на справжню книжку. Невже вона і досі є?» Олександра Михайлівна зберігала всі листи і дитячі твори онуки, на деяких її листах є надписи рукою О.М. Куліш: «Онука маленька».

Досить часто Н.К. Кибальчич зверталася по допомогу до О.М. Куліш, уже по смерті Пантелеймона Олександровича. Так, в одному з листів Надія Костянтинівна запитувала: «Що порадите діяти з українськими творами? Нічого не чули про Л[есю] Українку, де вона тепер і як її здоров'є? Багато пишите тепер? Я чимало написала, але як нікуди посилати, то воно ле­жатиме собі недороблене. «Вісник», здається, охотніше бере мої поезії, а я їх чогось дуже, дуже мало можу писати»".

Під впливом П.О. Куліша та найближчого оточення фор­мувалися і суспільно-політичні погляди Н.К. Кибальчич, яка після одруження з лікарем Козловським стала його соратни­цею у суспільно-політичній діяльності. Соціальну активність дружини чоловік сприймав нормально, однак на заваді родин­ному благополуччю стали вимушений від'їзд за кордон після революційних подій 1905 р. та матеріальна скрута.

Цікавими є оцінки чоловіками-письменниками творчості Н.М. та Н.К. Кибальчич. Іван Франко у статті «З останніх деся­тиліть XIX ст.» писав: «Дуже інтересне явище - пані Наталка і Надія Кибальчич, мати і дочка. Перша з них авторка драми «Катря Чайківна», що одержала нагороду на конкурсі галиць­кого виділу крайового, опублікувала ряд гарних оповідань і на­писала декілька драматичних нарисів, досі не надрукованих. Усі ті написання визначаються вірним скоплениям життя і доб­рою технікою. Гарні надії подає Надія Кибальчич, що крім но- велістичних нарисів, опублікувала досі ряд удатних поезій»". Інший дослідник української літератури - Сергій Єфремов, характеризуючи творчість Надії Костянтинівни, зазначав: «... Песиместичну рису має Надія Кибальчич-Козловська: вона у своїх поезіях та оповіданнях здебільшого торкалася запитів та переживань інтелігента-сучасника, душу якого розпинають впливи складного життя на хресті самоаналізу й рефлексій. Авторка, видимо, сама глибоко переживала ті перехресні впливи і це одбилось на її творах тужним колоритом шукання якогось незнаного щастя, навіть просто тихого відпочинку для душі, - шукання, що кінчиться раз у раз трагедією розбитих надій »⁶⁷.

Дослідження життєвих шляхів представниць трьох поко­лінь цієї родини дає змогу виявити не лише потужний вплив на них подружжя П.О. та О.М. Кулішів, а й інші прикметні тен­денції. Сучасні соціологи та психологи наголошують на тому, що діти часто повторюють долі і життєві сценарії батьків. Так, дочка Н.М. Білозерської Н.М. Кибальчич так само, як і її мати, розлучається з чоловіком, нехтуючи громадською думкою. Однак, попри повторення певних подій у їхньому житті, особ­ливо теплих стосунків не було між ними. Натомість зовсім інші взаємини простежуються у Н. Кибальчич і Н. Кибальчич-Коз- ловської.

Отже, на формування творчих та суспільно-громадських устремлінь представниць жіночої статті родинного кола Біло­зерських значний вплив мало подружжя Кулішів, особливо Пантелеймон Олександрович. Це зумовило появу кількох поколінь жінок, які, сприйнявши настанови вчителя, прагнули реалізувати себе в культурницько-громадській і літературній діяльності. Однак тогочасне суспільство не було готове до сприйняття активної громадянської позиції «нових жінок», що призводило до рольового конфлікту. Несприйняття суспільст­вом нових соціальних ролей жінок, які намагалися реалізувати себе поза родинним простором, значною мірою вплинуло на трагічний фінал життя вихованок подружжя Кулішів (Марія

Іллівна Щербачова збожеволіла, самотня померла у Миколаїв­ській лікарні у Петербурзі, Н.М. і Н.К. Кибальчич покінчили життя самогубством).