Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
РОЗДІЛ 1.docx
Скачиваний:
19
Добавлен:
23.03.2015
Размер:
113.06 Кб
Скачать

42

ВСТУП

Українська література кінця ХХ – початку ХХІ ст. багатогранне і неоднорідне явище світової культури. Виникнення нових концепцій, теорій, напрямів є результатом пошуку нової творчої генерації, який і зумовив переродження колись підцензурної літератури в різностильову, різноспрямовану, збагачену цікавими жанровими видозмінами [].

В літературних колах жваво обговорюються постмодерністичний, феміністичний дискурси української літератури. Важливу роль у сучасному літературному процесі відіграють літературні школи, зокрема, прозові – київсько-житомирська (В. Діброва, Б. Жолдак, О. Забужко, Є. Кононенко, В. Медвідь, Є. Пашковський, О. Ульяненко) та галицько-станіславська школа (Ю. Андрухович, Ю. Винничук, С. Процюк, Г. Петросаняк, В. Єшкілєв, Т. Прохасько, Ю. Іздрик), хоча беззаперечною є умовність та суб’єктивність виділення літературних шкіл і феноменів [].

Сучасний літературний контекст представлений такими іменами, як Н. Білоцерківець, Ю. Винничук, В. Герасим’юк, І. Малкович, О. Забужко, О. Ірванець, В. Неборак, І. Андрусяк, С. Процюк, С. Жадан, А. Курков, С. Майданська, В. Медвідь, К. Мотрич, Є. Пашковський, І. Роздобудько, Н. Сняданко, О. Ульяненко, В. Шевчук, І. Крпа, Л. Дереш, Т. Малярчук тощо. Саме в такому літературному контексті і творив неординарний івано-франківський письменник Юрій Андрухович, якому притаманна карнавальна манера письма, балансування на межі постмодерністської свідомості, потяг до західництва, художнє експериментування з часо-просторовою дійсністю.

Юрій Андрухович має у своєму здобутку такі жанрові різновиди, як: поетичні збірки («Небо і площі» (1985), «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і рослини» (1991), «Екзотичні птахи і рослини з додатком „Індія“: Колекція віршів» (1997), «Пісні для мертвого півня» (2004), тощо), оповідання («Зліва, де серце» (1989), «Трициліндровий двигун любові» (2007), «Письменники про футбол» (2011), тощо), романи («Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «Перверзія» (1996), «Дванадцять обручів» (2003), тощо), мемуари «Лексикон інтимних міст» (2011), переклади (з американської, англійської, польської, німецької, російської мов), а також есеї («Дезорієнтація на місцевості» (1999), «Моя Європа» (2000), «Диявол ховається в сирі» (2006), тощо), які практично не властиві українській літературі, зокрема публіцистиці, жанр. Але в останні роки зазнав великого розвитку та здобув чималу популярність.

Актуальність обраної теми полягає в тому, що сучасний стан наукового визначення та практичного використання нових течії – «станіславський феномен» та західництво – має низку вад через невеликий обсяг досліджень, зокрема в аспекті української літератури.

Стан наукового вивчення. Специфіка «станіславського феномену» досліджена у таких працях: «Постмодерністський дискурс Юрія Андруховича» Баліної К., «Естетичні пошуки в українській постмодерній літературі» Галича А., «Стильові особливості прози представників "станіславського феномену"» Харчук Р., «Есеїстика Юрія Андруховича» Шебеліст С., «Рец. на книгу вибраних творів Юрія Андруховича "Диявол ховається в сирі"» Харчук О., тощо, але аспект західництва в есеях Ю. Андруховича не досліджено.

Наукова новизна дослідження визначається тим, що в роботі розкривається нова течія кінця ХХ ст. – «станіславський феномен», спираючись на матеріали критичних статей та монографій, що дає змогу глибше проаналізувати цю течію та прояв західництва в українській літературі на матеріалі есеїв Юрія Андруховича, котра і є досить помітним явищем його творчості, все ж залишається поза належною увагою фахівців. Вивчення західництва на матеріалі есеїв письменника дозволяє окреслити та визначити риси західиництва, показати новаторство автора.

Об’єктом дослідження є використання збірок есеїв Ю. Андруховича «Дезоріїнтація на місцевості» та «Диявол ховається в сирі», у яких вибудовується повна картина виявлення рис західництва, літературно-критичні матеріали про його творчість і про нього самого.

Предметом дослідження є виявлення «станіславського феномену» в українській літературі та визначення його рис; виявлення західництва, в ессеях Юрія Андруховича, як нової течії в українській літературі кінця ХХ ст.

Мета роботи − з’ясувати особливості «станіславського феномену» та визначити риси західництва в есеях Ю. Андруховича.

Для досягнення поставленої мети у роботі втілюється серія дослідницьких завдань:

  • формування «станіславського феномену» як нової течії в українськії літературі кінця ХХ ст.;

  • роль «станіславського феномену» в українській літературі;

  • риси та ознаки «станіславського феномену»;

  • формування західництва, як нової течії в українськії літературі кінця ХХ ст.;

  • роль Центральної Європи в українській літературі;

  • головні риси західництва.

Методологія та методи дослідження. Есеї Юрія Андруховича аналізуються з урахуванням порівняльного та зіставного методів, що ґрунтуються на виявленні рис прозахідництва. Біографічний метод, що застосовується у роботі, дозволяє встановити особливості художнього мислення Юрія Андруховича.

Розділ 1. Станіславський феномен та західництво, як нові напрямки у постколоніальній україні

Для усвідомлення напряму й механізмів розвитку вітчизняної літератури, зокрема на рубежі ХХ – ХХІ ст., важливими є історичний контекст, культурні впливи і взаємодії. Особливості такого літературного й культурного явища, як «станіславівський феномен», увиразнюються під час висвітлення історичних умов його формування, а також його зв’язків і впливів на нього західної культури.

«Станіславський феномен» сформувався в українській культурі наприкінці 80-х років, а активно почав розвиватися саме в літературі в 90-і роки. Він дав новий вектор розвитку українській сучасній літературі європейського ґатунку. В. Єшкілєв, який увів у обіг поняття «станіславський феномен», трактує його як «специфічне явище-гібрид», яке виникло внаслідок запозичення постмодерном прийнятних елементів зі світової літератури й певною мірою «мічурінським» способом їх щеплення до неприйнятних українських реалій []. Ростислав Шпук зазначає, що «станіславський феномен» – це наче флешмоб «творчих» харизм, який полягає в тому, що в короткий період часу, в одному маргінальному місті з’явилася ціла плеяда молодих людей: Ю. Андрухович, Т. Прохасько, Ю. Іздрик, В. Єшкілєв, А. Кирпан, А. Мулик, які активно видавали мистецькі продукти дуже високого рівня, перш за все – у літературі, формуючи «канон» «станіславського феномену» з їхніх опублікованих творів у часописі «Четвер» []. Таким чином, це втручання в українську літературу та перехоплення загальноукраїнського літпроцесу, підняло культурний та літературний рівень для всього українського письменства [].

Можемо побачити закономірність між думками В. Єшкілєва та Р. Шпука – вони пов’язують «станіславський феномен» безпосередньо з літературою, але Тарас Прохасько, навпаки, наголошує на необхідності розділяти літературознавче поняття «станіславський феномен» і літературне життя, яке пов’язане з містом Станіславом як головним культурним центром «станіславського феномену», який несе нові теми ХХІ ст. та спосіб їх викладу, а також звернення до історичної пам’яті й міфології Галичини й Центральної Європи [].

Т. Прохасько зауважує, що розвиток літератури на початку 90-х років, названий згодом «станіславський феномен», вже належить історії літератури.

Ю. Іздрик, навпаки, відзначає те, що найфеноменальніше в так званому «станіславському феномені» – його «поки-що-не-проминальність»: «Щокілька років з’являються постаті, явища або групи людей, які дивують чимось новим: новим поглядом назовні і всередину, новою мовою, новими інтонаціями й акцентами. Таким чином, кожен сам може писати історію «станіславського феномену» лише тому, щопоки не укладена задумана В. Єшкілєвим «Енциклопедія Станіславського Феномену»» [].

«Станіславський феномен», на думку В. Єшкілєва, Т. Прохаська, Р. Харчук, – явище багатогране, тому конкретного визначення його рис та ознак немає. Але можна впевнено ствержувати, що саме ця творча ініціатива стала поштовхом для багатьох українських (переважно західних регіонів) письменників, які продовжують художньо-естетичні стратегії станіславівців, адже чільних «станіславівців» Ю. Андруховича, Т. Прохаська, Ю. Іздрика, зокрема, знають в усьму світі як письменників «нової доби» української культури. Саме завдяки ним була створена перша в Україні резиденція для молодих україномовних письменників в Івано-Франківську, де молоді таланти мають змогу показати себе через свої есеї. Саме завдяки «станіславському феномену» були відкриті імена таких молодих письменників, як Олена Герасим’юк, Євген Мехеда. Варто згадати роль часопису тестів і візій «Четвер», який став платформою для таких молодих авторів, як Любко Дереш, Ірена Карпа, Світлана Поваляєва, Таня Малярчук. Таким чином, феномен під назвою «Станіславський» відкрив і утвердив нові естетичні, стильові перспективи української літератури, генетично пов’язані з постмодернізмом та постколоніалізмом.

Окремою течією, яка розвивалася в українській літературі, є прозахідництво. Течія стала особливо актуальною після 1991 року, бо знаходила втілення у творчості багатьох письменників «нової доби». Прозахідництво настільки стало популярним, що необхідність вивчення його головних рис та критеріїв стало необхідним. Так, восени 1996 року у Львові відбулася перша українська міжнародна конференція [], де представники інтелектуальної та літературної еліти (Марія Зубрицька, Юрій Андрухович, Микола Рябчук, Олександр Гриценко, Ігор Клєх, Ігор Бабков) представили різноманітні позиції щодо проблеми Центральної Європи та європейської ідентичності України.

Головним задумом у літераторів (М. Зубрицької, Ю. Андруховича, М. Рябчука, О. Гриценко, І. Клєха, І. Бабкова) стала спроба визначити роль Центральної Європи в українській літературі й визначити стрижень європейської цивілізації [].

Конференція розпочалася з виступу Ігоря Бабкова, який уживав поняття «Іншої Європи», яке було дуже поширене перед 1989 роком, проте надав йому цілком іншого змісту. За І. Бабковим, Центральна Європа – це ідея, котра полягає не в звичайному додаванні (ще одна Європа) або у механічній європеїзації (акультурації), але в актуалізації іншого []. Тобто в його розумінні, Центральна Європа – це інша Європа, яка залишалася в тіні західноєвропейської модерності, Європа, не присутня в загальноєвропейській культурній спадщині – «Європа втрачених шансів, забутих спадщин, неактуалізованого послання» []. Таким чином, метою виступу І. Бабкова було представлення свого проекту, акцент якого був спрямований на пробудження відмінностей усього того, що на цих територіях було пригніченим, відкиненим, сколонізованим, не поміченим й протягом століть позбавленим голосу.

Тарас Прохасько в дискусії про Європу, а саме про позитивний вплив на українську культуру, скептично висловився про європейську перспективу України, а в Центральній Європі побачив останню територію, не підпорядковану «всевладному і всюдисущому матеріалізмові» []. Письменник вважає, що Центральна Європа є саме колискою постмодернізму, а постмодернізм, є головною рисою Європи, течії, яка позначає структурно подібні явища у культурному житті країни, що є антитезою до України, адже після розпаду СРСР, україська культура вбирає в себе різні структури, що не є рисами постмодерну, і лише деякі регіони (Івано-Франківськ, Галичина, Львів) можна вважати саме європейськими, тому, західництво вітається не всією культурною елітою України. Пізніше, на це судження дала відповідь О. Пахльовська, трактуючи проблему постмодернізму з консервативних позицій. На її думку, українська культура «постала як свідома опозиція до Влади, до імперії, до режимів, тобто до насилля “великих систем”. У цьому й полягала її європейскість, завдяки якій, українська культура вижила в найбезнадійніші часи» [харчук, с. 27]. Цьому ж практично свідчить один із романів Ю. Андруховича («Дванадцять обручів»), в якому письменник відстоював право своїх співвітчизників вільно пересуватися по території Євросоюзу.

Конференцію продовжувала Наталка Білоцерківець, яка першою (1991) використала термін «постмодернізм» в Україні [харчук, с. 6] і запропонувала окремий (найвигідніший) шлях до Європи, де Україна повинна прагнути окремого місця в європейському просторі – не в групі інших культур та держав []. Унаслідок чого, авторка ставить риторичне запитання, чи не час вітчизняним культурам, спробувати рухатися окремо [«Критика», 1998, ч. 2].

Інший погляд має Микола Рябчук, який вважає Центральну Європу «Новою Європою»: «Центральна Європа – це не лише географічна реальність, але й історична, яка в майбутньому не забуває про минуле, <…>, це об’єднення багатьох країн, які несуть за собою просвіту в культуру, <…>, це не що інше, як платформа для нового культурного життя» []. Таким чином, М. Рябчук вважає, що Центральна Європа є новою платформою для досягнень у культурі і безпосередньо в літературі. А сучасник «станіславського феномену», письменник В. Карпюк висловлюється, що Європа, це наче «консервація зі своєю історією та культурою, а ми – свіжий продукт. Консервація шкідлива, а зміни сприяють розвитку». Тому, на питання щодо вектору культурного розвитку, можемо впевнено стверджувати, що Україна не може розвиватися зовсім самостійно, так як вона молода незалежна держава, тому для розвитку їй потрібна Європа.

Згодом, до цього висновку приєдналась і Н. Білоцерківець, яка додала, що в літературах Центральної та Східної Європи постмодернізм надавав змогу розвиватися митцю, застосовуючи цінності інших культур, але зберегаючи власну індивідуальність.

Отже, за визначенням багатьох представників літературної еліти які були присутні на конференції, було зазначено, що головною рисою культури Центральної Європи був постмодернізм, який став невід’ємною ланкою постколоніальної України, яка знаходилась на межі переходу від тоталітаризму до демократії, і вважали головним важелем, який сприяє розвитку української культури. Нині, окремої уваги заслуговує висновок Т. Денисової, що «постмодерністський підхід не руйнує і не деморалізує, а розчленовує культурний феномен, знімаючи шори звичних підходів» [харчук, с. 8]. Однак більшою мірою мав рацію Ю. Андрухович, який наголосив, що «Постмодернізм – не напрям, не течія, не мода». Постмодернізм – «це така світова культурна ситуація, від якої нікуди не подітися», тому всі ми є постмодерністами» [харчук, с. 9].

Цей висновок був прийнятий лише наприкінці ХХ ст. і є актуальним донині. До цього, наприкінці ХІХ – початку ХХ ст., відбулася дискусія прозахідників та захисників національної автентичності в українській пострадянській культурі, де лише заклик орієнтації на Європу сприймали як замах на революцію. Послідовними антиєвропеїстами були Пилипенко, Коряк, Дорошкевич, Юринець, і відповідно всякий модернізм і західництво викликали їхній
осуд. Але згодом, напротивагу антиєвропеїзму вище зазначених представників, опанував М. Хвильовий у памфлеті
«Україна чи Малоросія». Орієнтація письменника на Європу засвідчила його намагання «європеїзувати» рідну культуру, піднести її до рівня світового письменства. До речі, ця ідея не була новою. Подібну програму висунув у свій час П. Куліш, вклавши в уста одного з героїв твору «Шукачі щастя» Кремньова такі слова: «Українці – чув я не раз від етнографів і дотепер вірю – лежать головою до Європи, а ногами до Азії, вони вельми здатні підноситися від споконвічної темряви до всеможливих витонченостей просвіти» [Ковалів, с. 15 ].

Головна ідея М. Хвильового інтерпретувалася на рівні ідеалістичного погляду на історичний процес. Поставивши питання орієнтації на Європу, Хвильовий розкрив своє розуміння поняття Європа. «Європа, – писав Хвильовий, – це досвід багатьох віків. Це не така Європа, що її Шпенглер оголосив «на закаті», не та, що гниє, до якої вся наша ненависть. Це Європа грандіозної цивілізації, Європа – Ґете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т.д. Це та Європа, без якої не обійдуться перші фалянги азіятського ренессансу» [Хвильовий, с. 246]. Отже, письменник під поняттям Європа розумів знання, ідеї, художні традиції, що їх створили інтелектуали протягом віків, ту духовну спадщину, що стала власністю усіх народів.

Микола Хвильовий прагнув відшукати нові шляхи для розвитку літератури і мистецтва, виступав проти копіювання досягнень інших культур, передусім культури російської. А тому на запитання: на яку із світових літератур повинна орієнтуватися українська література – письменник дає таку відповідь: «У всякому разі не на російську, це рішуче й без всяких застережень. Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати» [хвильовий 1, с. 573]. Цю позицію нині продовжують івано-франківські письменники (Т. Прахасько, Ю. Винничук, С. Процюк, Г. Петросаняк, В. Єшкілєв, Ю. Іздрик), вважаючи, що з кожної культури можно взяти певну цінність, але пряме копіювання є ознакою «залежності». Позицію, щодо російської культури, продовжує Ю. Андрухович, який у своїх есеях прописує антиросійську проблематику і це зумовлено несприйняттям і нелюбов’ю до авторитарно-тоталітарного ладу, що принижує людську особистість. Росія викликає у письменника асоціації з СРСР, а повертатися в минуле він не хоче, бо «ми там уже були і ледве встигли дати драла звідти» [андр, с. 17].

Таким чином, позицію М. Хвильового щодо Європи на початку ХХ століття, можна співставити з позиціями івно-франківських письменників на початку ХХІ століття. Але, помилковою є думка, що орієнтація як М. Хвильового, так і сучасників, на західноєвропейське письменство, ставила собі за мету повністю приєднати українську культуру до європейської. М. Хвильовий бажав освіження культури «…від задушливої атмосфери позадництва» [хвильовий 1, с. 575]. «Нація тільки тоді зможе культурно виявити себе, коли найде їй одній властивий шлях розвитку» [хвильовий 2, с. 51], а Т. Прахасько, Ю. Винничук, С. Процюк, Г. Петросаняк, В. Єшкілєв, Ю. Іздрик, Ю. Андрухович говорять про Європу, як про особливий культурно-історичний простір. Європа наче фетиш для письменників, проте за словами професора Карла Шлегеля, заслуга письменників полягає в тому, що вони не перетворюють захоплення на кіч [шебеліст, с. 35]. Таким чином, Європа, за М. Хвильвим, Т. Прахасько, Ю. Винничуком, Ю. Іздриком, Ю. Андруховичем, тощо, є ланкою оновлень та розвитку в культурі без приєднання до неї.

Таким чином, можемо зробити виновок, що дискусія з приводу впливу Центральної Європи на українську культуру бере свій початок з кінця ХІХ ст і зостається актуальним донині. Але є головна відмінність – нині, потяг до Європи не вважають закликом до революції, що говорить про звільнення від штампів радянської влади.

Другою темою на вищезгаданій конференції було визначення стрижня європейської цивілізації. Щодо цієї теми, літератори висловлювали різні думки, стверджуючи значимість Центральної, Сідної та Середної Європи. Так, С. Андрусів висловився, що географічно, вся Європа розміщена навколо Центральної Європи, а коріння географічного уявлення про Європу сягає міфологія, яка, на його думку, є головною платформою для вивчення культури. Критик бере за основу міф, де третина світу отримала свою назву від Агеонора – лівійського царя. А час, коли Юпітер викрав Європу і привіз її на Крит, стає головним у створенні частини землі, яка має назву Європа [Андрусів, с. 109]. Антропологічний характер міфологеми засвідчують безліч поетичних образів Європи: «Якщо Європа – німфа, тоді Софія – її яскраво-сині очі, Варшава – серце. Севастополь і Одеса – колюче терня під її ногами. Вена – це голова, Загреб – комірець жорсткий, а Прага – опліччя» [Андрусів, с. 110]. Таким чином, надумку С. Андрусіва, персоніфікація Європи окреслюється навколо міст Центральної Європи, що виокрелює її серед інших частин.

М. Зубрицька та О. Гриценко критично сприйняли думку С. Андрусіва, вважаючи, що спиратися лише на міфологію замало, так як немає реальних фактів. Нотомість, М. Зубрицька висловила думку, що «концепт «Європа» завжди мав політичний зміст, що дає підстави вважати його ідеологемою» [духовні, с. 13], а на думку О. Гриценко, Європа була синонімом гармонії та єдності, яких бракувало європейцям, тому вона (Європа) стала центром всесвітньої імперії, яку пов’язують з іменами Гюго, Ж. Сореля, Ніцше, Поля Валері, А. Бріана, а також пізніше Черчилля, де Гаспері, Роберта Шумана, Аденауера. Іхні місіонерські зусилля були визнані у трактуванні їх як великих політиків, «великих європейців», «європейських державних діячів», які вибудували Європу всередені [гриценко, с. 24]. Таким чином, М. Зубрицька та О. Гриценко, вважають стрежнем європейської цивілізації усю Європу спираючись на політичний зміст, так як кожен з представників політичної та культурної верхівки: Гюго, Ж. Сорель, Ніцше, П. Валері, А. Бріан, Черчилль, Р. Шумана, тощо, є виходцями з різних країн Європи.

Інший письменник та критик, І. Клєх, спирався на іншу думку – Б. Крупницького, який розглядав Європу у просторово-часовому просторі. «Міфологічна і політична Європа не могла суперничати з уявленнями про Європу як культурну спільноту, а за браком спільних політичних структур європейську цивілізацію можна було визначати лише за культурними критеріями» [крупницький]. Таким чином, Б. Крупницький, пропонував окреслити частини Європи (Західну, Східну, Середню) на основі таких чинників, як географічний, економічний, політичний та культурний, і зазначав, що саме «культурний чинник є найхарактеристичнішим, найсталішим, а отже, визначальним» [крупницький]. І. Клєх взявши за основу твердження Б. Крупницькго визначив три духовні джерела Європи: Римська імперія, грецька філософія, християнство. Саме вони, на думку І. Клєха, творили передумови функціонування в Європі єдності культури, саме християнський образ світу і людини зміцнили духовну єдність Європи [, с.].

Таким чином, стрижнем європейської цивілізації донині зостається актуальною темою і сьогодні стоїть питання, у чиїх інтересах його можна використати в майбутньому, які духовні категорії потребують сьогодні перегляду.

Отже, вищеназвана наукова дискусія стала першим кроком у визначенні ролі Центральної Європи в українській літературі, де майже одностайно було виголошено, що Україна не може розвиватися окремо від інших культур, так як є зовсім молодою та незалежною державою. Рухатися у бік сходу (Росія) вона (Україна) не може, тому що це її безпосереднє минуле, а напрямую рухатися на захід (Європа) є й те саме, що втрата своєї індивідуальноті. Але, за визначенням Н. Білоцерківець, М. Рябчука, Ю. Андруховича – Європа, зі своїми цінностями та культурним спадком впливає на українську культуру не втручаючись в її корінні цінності та традиції, тим самим, надає їй розвитку.

Після першої української міжнародної конференції, стало актуальним питання про центральноєвропейську специфіку, в даному разі – українську своєрідність. Центральна Європа та Україна поєднані не лише місцем знаходження – континентним спільним центром, а й ознакою спільності та впливу один на одного – це спільна та нероздільна історія, яка не може не відбитися в культурі нації.

Процес відродження історичної пам’яті, що почався 1991 року, був пов’язаний із поверненням національної гідності, звідси – центральне місце у відбудові ідентичності національної спадщини []. Інші культури та національності, присутні в сучасній Україні та в її минулому, залишалися на маргінесі української суспільної свідомості. Одначе використання багатокультурності й різнорідності традицій у патріотично налаштованих колах вважали загрозою для української національної свідомості або замахом на її ціліснсть, а в націоналістичних колах це трактувалося як співпраця з ворогом і намагання зруйнувати українську ідентичність. У рамках національного культуротворення як радикальне західництво, так і асиміляція з російською культурою вважалися однаково загрозливими. Тому здавалося необхідним протидіяти реальному тискові з боку російської влади, яка прагнула гарантії «безпечності» для росіян в Україні, що забезпечило б домінування російської культури. Унаслідок чого, український «контрдискурс» почав не так витісняти імперський дискурс, як поборювати його залишки. І тим самим звернувшись не лише до національних цінностей, але й до цінностей європейських, тому що це давалося ефективним засобом проти русифікації й совєтизації. [].

Отже, ще в 90-х були знову актуалізовані питання, що послідовно піднімалися в середині ХІХ ст., до 20-х років ХХ ст.: що то є Європа і як вона впливає на українську літературу. Багато хто з українських письменників приділив велике значення західництву в українській літературі і виступив за те, що західництво йде від Центральної Європи, яка не лише впливає позитивно на українську культуру, а й сприяє віднайденою української ідентичності. Роль західної культури є важливим у культурних просторах України, а особливо у житті Галичини, де сформований «станіславський феномен» як течія, яка несе за собою прозахідництво. Першим, хто приділив увагу питанню культурної інтеграції Галичини в простір Центральної Європи, став Юрій Андрухович, який осмислює історію свого краю до часів імперії Габсбургів []. Ностальгійний настрій роздумів письменника, з повним правом можна було би назвати постмодерним, тому що постмодернізм несе за собою перехід від тоталітаризму до демократії, а Галичина знаходится саме на такому переході. Для Андруховича ця ностальгія є спробою переступити через розвал ХХ століття (зокрема радянського періоду), відокремити Галичину від застійної та відсталої «Східної Европи» і долучити її до проґресивної «Центральної Европи». І хоча це все звучить як пошук відновлення стабільності, в есе Ю. Андруховича ці пошуки карнавалізовані. Він пише: «Ставлення галицьких українців до старої Дунайської монархії було не ворожим і не ідилічним, а радше іронічним» []. Андруховичів підхід прикметний іронічним ставленням до Габсбурґів та Центральної Европи. На противагу націоналістичній чутливості, Андрухович уважає, що нація різнорідна та змінна: «Є реґіони справжні, цілісні навіть у своїй зруйнованості та потворності. Галичина ж наскрізь штучна, зшита докупи білими нитками псевдоісторичних домислів і політиканських інтриґ... <…>. Галичина вся наскрізь манекенна, лялькова, надута, в усьому і завжди прагне нав’язати Україні свою неукраїнську, настояну десь утаємних сіонських лабораторіях, волю. <…>. Галичина облудна і фальшива, <…>, в Галичині можливі лише покручі на кшталт Бруно Шульца або всі ці маленькі станіславівські кафки» [].

У текстах таких постмодерністів, як Ю. Андрухович, ностальгія за Габсбурзькою монархією стає дуже схожа на те, що писав Дерида про стирання часово-просторових меж []. Габсбурзька традиція закликає шукати вихід із ситуації авторитарного минулого та його спадщини, і в той же час щодо цієї традиції можна іронізувати так, щоб вона не стала ще одним авторитарним жестом. Галицькій ментальності притаманна глибинна відраза до тоталітаризму. Галицька культура в певний спосіб завжди залишається культурою меншості, а пам’ять і ностальгія тут відіграють дуже важливу роль. «На щастя, – пише Андрухович, – я живу в такій частині світу‚ дe cтpaшeннo бaгaтo вaжить минyлe» []. Візія української культури й історичної пам’яті, яку змалював есеїст, виникла саме у зв’язку з центральноєвропейською проблемою []. Концепція письменника полягала у відродженні культурної «пам’яті», передовсім із доби перед 1918 роком.

Ю. Андрухович відійшов від загальноприйнятого розуміння того, що межі Центральної Європи є умовними й залежать від того, хто вживає це поняття і які є політичні цілі. Письменник у своїх есеях розширив межі Центральної Європи і пересунув Схід далі на схід []. Намагаючись, таким чином, відмежуватись від Сходу, есеїст створив черговий міт, який радикально розриває старі зв’язки історичної пам’яті і формує українську ідентичність []. По суті, його ідея – це пропозиція змодернізувати українську національну ідентичність і незабути здобуті цінності у пострадянському просторі.

Таким чином, Ю. Андрухович намагається повернутися до традиції, яку протягом кількох десятиліть радянська влада виштовхувала на маргінес, цілком ефективно вилучаючи з української історичної пам’яті зв’язки з іншою, не-російською історією. Звернення Андруховичем до історії, спільної з іншими народами (австрійцями, євреями, поляками, угорцями), нагадування про українську частину в спільному минулому все ще стикаються з неприязню як тих, хто прив’язаний до спільності української й російської традиції, так і прихильників «чистоти» або самобутності українських традицій і культури. Таким чином, Ю. Андрухович намагається виокремити свою малу батьківщину з «пострадянської» зони, не тільки піддаючи сумніву донедавна панівне історичне тло, але також розвиваючи дискурс ідентичності.

Отже, українська література на прикінці ХХ століття зіткнулась з такою новою течіями як «станіславський феномен» який сформувався в Галичині. Саме цей феномен став головним чинником, який підняв культурний, безпосередньо, літературний рівень для всього українського письменства.

«Станіславський феномен», на думку В. Єшкілєва, Т. Прохаська, Р. Харчук, – явище багатогране, тому конкретного визначення його рис та ознак немає. Але немає сумнівів, що саме ця творча ініціатива стала поштовхом для багатьох українських (переважно західних регіонів) письменників, які продовжують художньо-естетичні стратегії станіславівців. Ю. Андруховича, Т. Прохаська, Ю. Іздрика, тощо, знають в усьму світі як письменників «нової української доби». Феномен під назвою «Станіславський» відкрив і утвердив нові естетичні, стильові перспективи української літератури, генетично пов’язані з постмодернізмом та постколоніалізмом.

Головною рисою «станіславського феномену» є прозахідництво, яке стало особливо актуальним після розпаду СРСР. Перше обговорення цієї течія відбулося у 1996 році на українській міжнародній конференції, де Марія Зубрицька, Юрій Андрухович, Микола Рябчук, Олександр Гриценко, Ігор Клєх, Ігор Бабков спробували визначити роль Центральної Європи в українській літературі й визначити стрижень європейської цивілізації. Внаслідок чого, було визначено, що Україна не може розвиватися зовсім самостійно, так як вона молода незалежна держава, тому для розвитку їй потрібна Європа.

Згодом, було визначено, що головна течія Центральної Європи – постмодернізм – надавала змогу розвиватися митцю, затосовуючи цінності інших культур, але зберегаючи власну індивідуальність України.Що є протиставленням думки на початку ХХ століття, коли відбулася дискусія прозахідників та захисників національної автентичності в українській пострадянській культурі, але є головна відмінність – нині, потяг до Європи не вважають закликом до революції, що говорить про звільнення від штампів радянської влади.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.