6. Техніка безпеки

1. Під час перерв учень зобов’язаний: навести чистоту та порядок на своєму робочому місці; вийти з класу; виконувати вимоги учителя.

2. Під час перерв учні можуть вільно рухатися по школі, крім тих місць, де їм заборонене перебування з метою безпеки (горище, підвал, кухня, фізична й хімічна лабораторії).

3. Під час перерв учням забороняється виходити зі школи без дозволу класного керівника, чергового адміністратора або письмового дозволу батьків.

4. Під час перерв учням забороняється штовхати один одного, кидатися предметами, застосовувати фізичну силу, бігати по сходах, самовільно розкривати вікна, сидіти на підвіконнях.

5. Черговий клас допомагає черговому вчителеві стежити за дотриманням дисципліни під час перерв.

6. Учням забороняється торкатись розеткок, та електрообладнання.

Виділяють наступні причини, за яких електротравми виникають найчастіше:

• випадковий дотик до струмоведучих частин електроустановок;

• поява напруги на металевих не струмопровідних частинах установок в результаті пошкодження їх ізоляції;

• поява напруги на відключених струмопровідних частинах внаслідок або випадкового включення установки, або зворотної трансформації;

Основний чинник, який обумовлює наслідки ураження – це сила струму, що проходить через тіло людини.

Для живлення електрообладнання класу застосовується змінна напруга 220 В. Небезпека ураження електричним струмом збільшуються в тому випадку, якщо збільшується значення напруги. Умовно, безпечною для життя людини прийнято вважати напругу яка не перевищує 42 В. Правильне улаштування і експлуатація електричного устаткування забезпечує електробезпеку у класі.

До факторів, які забезпечують електробезпеку можна віднести і електричну ізоляцію, коли усі струмоведучі частини електрообладнань мають гарну ізоляцію з урахуванням напруги в ланцюзі; захисні пристрої, що забезпечують неприступність для людини елементів; заземлення елементів устаткування, занулення.

Несправність електричних мереж, устаткування і запобіжних пристроїв можуть призвести до пожеж і вибухів. Основними мірами профілактики в таких випадках є:

• щільне приєднання проводів у місцях контакту;

• скручування і пропайка з’єднань проводів;

• застосування захисного заземлення і системи захисного відключення.

Захисне відключення виконується на додаток чи замість заземлення. Відключення здійснюється автоматично.

Якщо ж відбулося загорання проводів, то в першу чергу їх необхідно знеструмити і погасити за допомогою вуглекислого газу чи покривалами з азбесту.

7. Рекомендації щодо поліпшення умов праці

1. Керівництво школи узгоджує свою роботу з навчальною програмою.

2. Сприятлива атмосфера у школі.

3. Наголос на навчальній програмі та викладанні.

4. Чіткі цілі й високі вимоги до учнів.

5. Система керування роботою та досягненнями.

6. Постійний розвиток персоналу та підвищення кваліфікації.

7. Залучення й підтримка батьків.

8. Підтримка місцевих управлінь освіти.

Висновки

Література кінця ХХ – початку ХХІ сторіччя вже стала культурно-історичним, філософським окремим простором, яка розвиває нові течії в культурі, безпосередньо в літературі, ХХІ століття.

На початку нового тисячоліття художня система характеризується новизною тенденцій. Відлунням філософії позитивізму, екзистенціалізму, фройдизму, деструкціоналізму позначений тепер чи не кожен твір. Рух від аналізу до синтезу, звернення до міфологізму як категорії поетики, історична зміна в ставленні до психологізму і персонажа проявляються в найрізноманітніших художніх системах: необароко, неоромантизм, неокласицизм, постмодернізм. Одним з найколоритніших постатей української літератури кінця ХХ – поч. ХХІ ст. був Юрій Андрухович, івано-франківський письменник, який, впевнено вступаючи у ритм сучасної прози світу, тонко й глибоко відтворив і національну автентичність, будуючи карнавальні образи, застосовуючи прозахідні риси, звільняючись від минулих штампів.

Ю. Андрухович є один з засновників «станіславського феномену», який сформувався в українській культурі наприкінці 80-х років і активно почав розвиватися саме в літературі в 90-і роки. Саме цей феномен дав новий вектор розвитку українській сучасній літературі європейського ґатунку і утвердив нові естетичні, стильові перспективи української літератури, генетично пов’язані з постмодернізмом та постколоніалізмом.

Ю. Андрухович, як письменник «станіславського феномену» має великий творчий доробок, який вміщується від есеїв до романів. Але головна риса, що виокремлює Ю. Андруховича, як письменника ХХІ століття, є залучення Європи у свої твори.

Перше обговорення західництва відбулося у 1996 році на українській міжнародній конференції, де було визначено, що Україна не може розвиватися зовсім самостійно, так як вона молода незалежна держава, тому для розвитку їй потрібна Європа, а отже, її течії.

Саме Ю. Андрухович найхарактерніше виявив у свїх есеях риси західництва. Спочатку, автор виокремлює одне місто – Станиславів, через яке зображуються інші міста. Саме Станиславів, на думку автора, є обжитим, окультурненим, що зберігає свою історію завдяки мешканцям, що є характерним для західництва. Внаслідок чого, Ю. Андрухович позбавляє Україну геграфічних кордонів, що надає їй приналежності до багатьох культур але при цьому не втрачає своєї індивідуальності. Наприкладі, автор показує Львів, який відображає як культурний центр України, який не має географічних кордонів, тому що це ознака обмеженості, а автор, намагаєься передати увесь світ через Львів. З цього випливає гетерогенність України, яка надає їй більш обширний розвиток та спрямування.

У середині 90-х років Галичина стає переломною ланкою для Ю. Андрухович, який прощається з ілюзіями центральноєвропейської ідеї і констатує цивілізаційну відділенність України від Заходу. Від думки, яка вела Андруховича впродовж першої половини 90-х років, що Європа є важилем який сприяє розвитку української культури без зазіхання на її ідентичність, нічого не залишилось, крім того, що історію, яка б вона не була, потрібно поважати.

Галичина, стає уявним кордоном, що відмежовує Україну від решти світу і це стає головною рисою в есеях Ю. Андруховича середини 90-х років. Можна сказати, що Андруховичева Європа стає дедалі менш центральною та більш українською. Зникають з неї ті елементи, які свідчать про центральноєвропейськість – зачарування культурною мозаїкою, заглиблення в багатонаціональній історії, багатовимірність ідентичності, поступаючись поволі перед страхом втратити культурну ідентичність.

Отже, відокремлення Галичини, прагнення повернутися до Європи, але при цьму зберігаючи власну індивідуальність, плекання пам’яті про історичну відмінність – належність до нового етапу творчості Ю. Андруховича, який є в його творчості й донині.