Розділ 2. Західництво в есеях юрія андруховича

Юрій Андрухович, один із найвідоміших сучасних представників української літератури, своєю творчістю підкреслює важливе значення і функцію літератури в розвитку сучасної культури. Сучасна українська література не лише не втратила свій вплив, а й надалі продовжує відігравати важливу культурну та політичну роль, як безпосередньо в українському суспільстві, так і поза її межами, у встановленні взаєморозуміння між Україною та Заходом.

У більшості своїх есе письменник намагається інтерпретувати сутність і значення сучасної Європи, віднайти і окреслити місце в ній і значення України. Галичина, Центральна Європа, Центрально-Східна Європа, Сарматія – усі ці території викристалізовують образ Європи в проаналізованих нами нижче творах Юрія Андруховича.

Література, зокрема Східної Європи, часто відображає політичні події. Письменники використовують літературне середовище для висловлення як власних, так і загалу думок та ідей, обстоюючи в такий спосіб ту чи іншу політичну думку, позицію. Коли мова йде про сучасну Європу, то цей термін нині автоматично прирівнюється до Європейського Союзу, чия основа ґрунтується на заході Європи. Юрій Андрухович попереджає про помилку змішування уявного європейського континенту з реальним Європейським співтовариством, щоб при цьому не ігнорувати того, що знаходиться ще за межами сучасної політичної Європи.

Збірка есеїв «Дезорієнтація на місцевості» Юрія Андруховича є результатом його досвіду та частих поїздок за кордон. У травні 1992 року письменник вперше приїздив до Німеччини, у Віллу «Waldberta» (недалеко від Мюнхена) []. І саме перша частина «Вступ до географії», що ввійшла до пізнішої збірки есеїв «Дезорієнтація на місцевості», була написана саме тут. Відкриття «іноземної Європи», а саме той факт, що Україна не тільки географічно, а й культурно-історично пов’язана з цією «красивою іноземною Європою» [], справило велике враження на письменника. А отже, стало наслідком активізації нових перспектив бачення й інтерпретацій власної країни. Об’єднання з Європою та її цінностями, залучення її культури – усе це відкривало нові художні перспективи для письменника, що потребували перегляду історії, яка допомогла віднайденню спільних коренів і сплетень з «Європою».

«Дезорієнтація на місцевості» стала першою збіркою есеїв Ю. Андруховича, де чітко проілюстровані аспекти ідей прозахідництва в українському житті. Так, на початку збірки, автор використовує епіграф: «Острів Кавказ, який лежить поміж Індією та Скіфією. Є найвищим островом світу з гірськими вершинами. Звідтіля доктор Фауст розглядав різні землі і далі морські. Там росте стільки перцевих дерев, як у нас ялівцю…» [дезорін, с. 4]. Р. Харчук звернула увагу на те, що «поезія з’являється у прозі Ю. Андруховича повсякчас. Переважно всі центральні персонажі його романів є поетами і водночас віддзеркаленням самого автора» [харчук, сч.у.п, 130]. Таким чином, ці рядки наводять на думку, що острів Кавказ дорівнюється Україні, і тим самим звеличується, а сам доктор Фауст і є Андруховичем, який споглядає Україну.

Ю. Андрухович використовує у своїй творчості один із головних рис західництва – образ Міста. Саме цей образ стає головною платформою для переходу від тоталітаризму до демократизму, для творення «нової доби», що є характерним для культури Центральної Європи.

У творчості Ю. Андруховича, образ міста зазнає поширення в ессеях, хоча бере початок з роману «Дванадцять обручів». Для письменника, Місто є як абстрактним поняттям, так і конкртеним, яке є ланцюгом, який об’єднує творчі натури і звільнає від штампів: «Мова … про те, що нас усе-таки об’єднало. І конкретний Львів, і місто як таке, і Місто як абстракція. Місто взагалі. Адже ми всі – поети-урбаністи» [дезорін, с. 83].

Ю. Андрухович узагальнює образ усіх міст України в образі одного міста – Станиславова, яке ніби вміщує у себе декілька міст: «…минаючи просяклі дощами і грибними запахами нетрі Чорного лісу, на Моршин, Стрий, Гребенів, а далі стрімко на південь, аби, з настанням темряви занурившись у предковічний і споночілий шум Ґорґанів (Бескидів?)…» [ , с. 5]. Таким чином, міста як Кіровоград, Львів, Івано-Франківськ, гори Карпати в есеях Ю. Андруховича об’єднанні одним містом – Станиславом. Саме Станиславів Ю. Андрухович зображує як «колиску» української цивілізації, порівнюючи з величним Вавилоном: «…розташоване в межиріччі Золотої та Чорної Бистриць, тобто, як і Вавилон, – в Месопотамії» [ , с. 10].

Але, використовуючи одне місто, як осередок інших міст, Ю. Андрухович не забуває про інші країни, які можуть впливати на Україну. Так, Ю. Андрухович негативно характеризує Сполучені Штати Америки. На думку автора, там повинні жити всі на світі терористи і збоченці: «…, а терорист Січинський уже від кількох років мешкає десь в Америці – там, де й належиться жити всім на світі терористам і збоченцям» [ , с. 6]. Таким чином, Андрухович виокремлює цю країну у нижчий прошарок і тим самим надає найвищий статус Україні, а саме – Станиславові. На противагу Америці він ставить Австрію, бо наголошує, що завдяки Австрії було збережено українську культуру: «саме завдяки їй <…> збережено український складник. <…> нас уже не було б сьогодні, якби не вона. Людство було б на одну культуру, одну ментальність, одну мову бідніше. <…>. По-друге, <…> зберігся діалект, однією з характерних рис якого є дивовижний набір смаковитих виразних германізмів, <…>. По-третє, <…>, вдалося примирити і поєднати багато що з раніше не-примирного й непоєднуваного. <…>. По-четверте, вона зберегла нам архітектуру – інакшу, різну, зберегла інакші міста, зберегла право стійкості за цими містами, внаслідок чого вони вперто не хочуть руйнуватися попри всі передумови для руйнування і завдяки цьому мій Станіславів усе-таки (хвала Богові!) відрізняється від Дніпропетровська, Кривого Рогу чи Запоріжжя, які в свою чергу нічим не відрізняються між собою. Нарешті, по-п’яте, – вона відкрила для нас нові географічні можливості, навчивши дивитися на Захід з любов’ю до його ніжного смеркання» [, с. 7-8]. Але створивши міф про Австро-Угорську імперію, Ю. Андрухович згадує час, що знаменував крах міста Станиславів, «коли в полишені на поталу всім вітрам «панські» помешкання вселилися інші люди, прибульці з далеких рівнин...» [, с. 10]. В есе «Ерц-Герц-Перц» він описує вторгнення «інших людей», які «неврахували, що захоплення жител пов’язується із певними зобов’язаннями щодо них. Що ці стіни, двері й мансарди вимагають сталого та уважного плекання. Що невідомі рослини на ґанках потребують догляду, що рідкісних птахів не варто відстрілювати з пневматичної зброї, як не варто відстрілювати філософів і поетів зі зброї вогнепальної» [, с. 11].

Таким чином, Ю. Андрухович виокремлює місто Станиславів в Україні і те, що саме в цьому місті вдалося зберегти унікальну культурну ауру, але при цьому, не перебільшуючи значення самого міста. Місто як абстракція для письменника – це обжитий, окультурений простір, що зберігає свою історію завдяки мешканцям, що є характерним для західництва. Тому в есе в зображуваному Станиславові укладається міф про вимріяні й бажані авторові території.

Юрій Андрухович у збірці «Дезорієнтація на місцевості» («Carpathologia Cosmophilica», «Місто-Корабель») зображує неіснуючі географічні європейські кордони, які він переплітає з історією Галичи­ни, утворюючи таким чином власну версію європейської географіїї: «Буковина, Покуття, Гуцульщина і Мараморщина, Ціскарпатія, а відгак і Транскарпатія, Трансильзанія, Потисся, Подунав’я – усе це території <…> Східних Карпат. Тарас Прохасько, <…> назвав її “структурою-міфом, далі якої деструкція не заходить”» [ с. 17]. Ці території постають у зовсім іншому світлі: «Ця структура, попри її позірне місцезнаходження в деякому географічному центрі, завше була межею, краєм, околицею імперій, околицею культур і цивілізацій» [с. 17]. Однак саме тут (Центральна Європа) знаходиться, на думку Ю. Андруховича укорінений ідентитет []. У мові, яку використовує Ю. Андрухович під час переліку власних назв, у стилі опису старовинної архітектури, візійних картинах, зображується вигадка, яка підкреслює край Європи і сукуплення її центральних місць: «Це – особливий релікт міжвоєнної архітектури, уламок того міфічного львівсько-варшавсько-віденсько-паризького вектора, <…>. Це споруда і це структура, житло, робітня, цитадель, академія, бі­бліотека, зали для конференцій, танців і гімнасти­ки, салон, басейн, машинне відділення, ресторація, електростанція, котельня, анфілада комор, а ще підземелля і безліч інших загадкових приміщень з вічно зачиненими дверима, це ковчег, це комплекс. Це комплекс Європи, тут, у найдальшій з її око­лиць, на межі з не-Європою, в самому центрі Європи» [ с. 16].

Ю. Андрухович позбавляє Європу, а тим самим і Україну, географічних кордонів, але зображує чіткіше картину Центральної Європи, її історичної велични, за допомогою уявних місць, зокрема, на прикладі міста Львова, «міста зі стертими кордонами» [ с. 25]. Місто Львів для Юрія Андруховича являє со­бою центр концентрованих історичних і культур­них подій галицького регіону: «<...>, територією міста, його майже скрізь побрукованими й замурованими пагорбами, прохо­дить вододіл двох морських басейнів – Балтійського та Чорного. <...> Місце перетину двох осей, що ділять безіменний простір на схід-захід і північ-південь, неминуче стало місцем перетину торговельних шляхів, а у зв’язку з цим так само й об’єктом найрізноманітніших інвазій – духовних, політичних, військових, звичаєвих, мовних. <...> У цьому теж можна добачити знак «вододільності» – приналежності до багатьох культур водночас і ра­зом з тим неприналежності до жодної з них цілком – цього міста, що його видатний романіст міжвоєнної доби назвав «містом стертих кордонів» [, с. 25].

Сама культур у Львові зображується Ю. Андруховичем різнобічно, де автор використовує поетику найменування, що становить головну рису постмодерного стилю (П. Зюскінд «Парфумер», У. Еко «Ім’я рози»): «Хто ще опинився тут, у цих каютах і трюмах, на палубах і щоглах? Можливо, достатньо просто­го переліку? Отже: серби, далматинці, арнаути, аргонавти, татари, турки, араби, шкоти, чехи, маври, баски, <…>, мало­роси, москвофіли й мазохісти. Францискани, капу­цини, кармеліти босі й – відповідно, даруйте, – кармеліти взуті, <…>, тамплієри, роз­кольники, православні і ліво славні» [13, с. 28].

Таким чином, географічне розташування міста, робить Львів уявним містом-кораб­лем, який зазнав вплив від інших країн: «Архіте­ктоніка Львова є радше латинською, радше роман­ською, радше бароковою. За радянських часів саме у Львові знімали фільми, із яких мав постати Па­риж або Рим. Якщо ж ішлося про Лондон або Стокгольм, то такий фільм робився в Ризі чи Таллінні» [, с. 26]. Таким чином, місто Львів, за Ю. Андруховичем, розташовувалося, неначе корабель, у центрі «Старого Світу, яке яв­ляло собою диск і трималося на китах та черепа­хах. Індія була околицею цього світу, об береги якої розбивалися хвилі Дунаю, Нілу чи, можливо, Океану» [, с. 28]. Саме Львів для автора є культурним центром України, який не має географічних кордонів, тому що це ознака обмеженості, а автор, намагаєься передати увесь світ через Львів.

Описуючи Лівів, як культурний центр України, автор протиставляє цьому місту Галичину, яка є рідним регіоном письменника і по­стає у його творчості як забута і знехтувана части­на Європи: «Я живу в споконвіку підозрюваній і зневажуваній частині світу. Ця частина світу називається Галичиною. Можливо, тому мені не залишається нічого іншого, як визнати себе постмодерністом. <...> це моя територія, це мій підозрюваний і зневажуваний світ, <...> – це я сам, але в мене немає іншого виходу, як тільки боронити цей шматок, цей клапоть, ці клапті, що розлазяться навсібіч» [, с. 121, 123]. Але Ю. Андрухович інтерпретує Галичиу через маргінальність і описує її лише на підході до переходу від тоталітаризму до демократизму. Саме цей перехід залучає Галичину до постмодернізму, де Європа є невід’ємною ланкою, яка відтворює і передає картину цього міста. Саме через Європу, Ю. Андрухович пояснює приналежність Галичини до Європи: «Вона (Галичина) розлазиться, але я прагну стягнути її докупи, зшити – бодай і білими нитками своїх власних версій та домислів. І тут мені потрібна <…> Центральна Європа. Ні, не Європа як така, не присмерк її, а центр, точніше схід, <...>. Центральна Європа, дитя Кунде­ри, Мілоша і Конрада, дивна субстанція з самих лише ідей, почуттів, містифікацій, американська вигадка кількох розчарованих дисидентів. Стоїмо на порозі її остаточного зникнення, ось тільки хай поляків зі словако-угорцями приймуть до НАТО, а відтак до Заходу, до «власне Європи», Україну ж – до оновленої слов’янської федерації; ось тільки хай клацнуть замки по західних кордонах нашої другої за значенням союзної республіки, ось тільки хай вийдуть на знов укріплені пости старі прикордон­ники з молодими амбітними вівчарками без намордників. Отже, її немає, цієї Центральної Європи, точніше, майже немає, як майже немає в ній Галичини. А все, що є, – це «майже», суцільна територія постмодернізму [, с. 123].

Таким чином, саме Галичина стає переломною ланкою для Ю. Андрухович, який прощається з ілюзіями центральноєвропейської ідеї і констатує цивілізаційну відділенність України від Заходу. Володимир Павлів у статті про автономію Галичини приписав Андруховичеві започаткування ідеології галицького сепаратизму [, с. ]. Хоч аналіз цього есею не дає підстав до такого твердження.

Проблема Кордону, що відмежовує Україну від решти світу стає головною в есеях Ю. Андруховича середини 90-х років, а базовим поняттям є «нова стіна», яка зводиться між Європою та Україною. У «Вступі до географії» з гумором зображено стриманість, із якою німецькі господарі зустрічають Прибульця зі Сходу; в «Забавах з вогнем і мечем» гумор зник, з’явилося натомість застереження: зневажливість польських прикордонних служб порівнюється зі ставленням до українців у романі «Вогнем і мечем» Г. Сенкевича. В есеї «Місце зустрічі Germaschka» [«Критика», 2002, ч. 5] цю проблему втілено в яскраво драматичному образі: вівчарки німецьких прикордонників щось нагадують літнім подорожникам-українцям.

Замислюючися над причинами відгородити Европу від України, Ю. Андруховичне звинувачує своїх земляків і капіталізм. Виправдовуючи колишнє захоплення Європою (особливо Німеччиною), він пише про право кожної людини на ілюзію і прагне вірити у витвір власної уяви – українську Центральну Європу, але йому дедалі важче це дається через політичні зміни, зокрема обмежувальна еміграційна політика держав Європейського Союзу та еволюцію поглядів письменника. Можна сказати, що Андруховичева Європа стає дедалі менш центральною та більш українською. Зникають з неї ті елементи, які свідчать про центральноєвропейськість – зачарування культурною мозаїкою, заглиблення в багатонаціональній історії, багатовимірність ідентичності, поступаючись поволі перед страхом втратити культурну ідентичність, яку Мілан Кундера вважав визначальним елементом центральноєвропейської спільноти [].

Отже, відокремлення Галичини, прагнення повернутися до Європи, але при цьму зберігаючи власну індивідуальність, плекання пам’яті про історичну відмінність – належність до нового етапу творчості Ю. Андруховича

В есеїстиці Ю. Андруховича першої половини 90-х років відчутне захоплення цивілізацією та культурою Західної Європи, а також прагнення долучити до цього простору українську культуру. Пізніші есеї, які вміщенні у збірку «Диявол ховається в сирі», є свідченням розчарування, але водночас і впевненості у неповторності власної культури, її самоцінності, яка не потребує доказів.

Збірка есеїв «Диявол ховається в сирі» склада­ється із зібраних літературних і геопоетичиих усвідомленнь та висновків 1999-2006 років і вважа­ється продовженням есеїстичних нарисів «Дезорі­єнтація на місцевості», де оловним матеріалом для цих текстів стали міт та історія.

Книга «Диявол ховається в сирі» ділиться на три частини: «Підсвідоме», «Геопоетика» та «Справжні історії однієї Євро­пи». «Тут прихований роман, хоч книга і скидається на збірку есеїв», – наголосив письмен­ник [].

У своєму літературному творі Юрій Андрухович фіксує як свої власні трансформаційні проце­си, так і України, залучаючи досвід, політичні події та розвиток процесів у країні. Саме книга «Диявол ховається в сирі» стає тією збіркою есеїв, де автор ви­словлює розчарування й обурення, як стосовно політичних дій своєї власної країни, так і Західної політичної Європи. Поштовхом до написання книги стало почуття зради політичного рівня після ейфорії «помаранчевої революції», яка була надією на краще майбутнє, а стало розчаруванням []. Але не дивлячись на розчарування щодо політич­них подій в Україні після революції, Юрій Андрухович у своєму збірнику надалі намагається віднайти нове положення Української держави на карті, де задає своїм читачам такі питання, думаючи про майбутнє своєї країни:

1. Які ж ознаки Центрально-Східної Європи?

2. Знаходиться Україна в тіні Росії чи в «сірій зоні сусідства» [], якого їй надає Європа?

3. Чи краще стосовно цього заспокоїтись і пройти через це й далі йти по інерції?

Відповіді на такі питання письменник намагається сформулювати на одному з прикладів есею «Чи не погодитись нам з Яворським?»: «Прірва, яка вдділяє нас від них [Европи], починає виглядати неподоланною, відчуття, що ми безна­дійно застряли на глухому узбіччі світу, – невідв’язним, натомість європейська риторика влад­ної верхівки – досконалим зразком чорного гумо­ру. Слід нарешті розпружитися і почати отримува­ти задоволення від того, що є і чого не змінити, себто і від нашарувань бруду у вагоні, і від ковбасуватості людей, і від смороду, і від повільності. Слід любити цю дійсність – вона унікальна» [, с. 68].

Таким чином, Юрію Андруховичу не однаково, що відбува­ється з його країною, бо це його життя, йото остання територія, його батьківщина і його ко­хання, освідчення в якому йдеться в ессї «What language are you from»: «Я живу в країні, яка нікуди мене від себе не відпустить – вона вчепилася в поли мого плаща своїми спазматичними суглобами, <…>. Я мушу відповідати їй взаємністю – любити це особливе горілчане тепло, це примарне світло, цих людей, що не хочуть вірити жодному моєму слову, і цих, яким начхати на всі мої слова, бути свідком того, як слова взагалі перестають що-небудь означати, занурюватися все глибше у песимізм, любити цей коматозний стан, це відчуття трясовини, звідки нізащо не вибратися, любити свою останню територію, на якій мене поки що неможливо вполювати» [, с. 62].

У своєму наступному есеї «Атлас. Медитації.» письменник надалі продовжує пошук сутності і значення сучасної Європи і надає їй певної характеристики: «територія виняткових історичних напруг, зокрема масових депортацій і виселень, а навіть і кількох гено­цидів; простір, у якому відчуття кривди донині є категорією фізичною на кшталт атмосферного тиску і може бути виміряне в якихось, досі не запроваджених одиницях; <…>; територія між росіянами й німцями, до 1 травня 2004 р. – між Росією та Європейським Союзом; <…>; зона експорту внутрішніх органів людського тіла і покинутих невідомими батьками дітей; <…> терен переважно жахливо кепських доріг;

<…> територія, де все ще знають російську, але часто вдають, ніби не знають; простір, у якому загалом говориться надто багатьма мовами, щоб можна було вважати його простором хоч якої-небудь спільної ідентичності, крім вавилонської; <…>; територія, де ніхто нікого не розуміє, себто вічно тимчасово окупована територія; територія, де кожен завжди зрозуміє кожного, якщо йдеться про шматок хліба, цигарку, склянку вина» [, с. 119-120].

Така характеристика Ю. Андруховича, каже про те, що погляди письменника на Європу, з початку його творчості, істотно змінились. Від думки, яка вела Андруховича впродовж першої половини 90-х років, що Європа є важилем який сприяє розвитку української культури без зазіхання на її ідентичність, нічого не залишилось, крім того, що історію, яка б вона не була, потрібно поважати.

Далі, автор продовжує гортати «DierckeWcltatlas» і зу­пиняється на сторінках 14-15, де зображена Мііteleuropa [Центральна Європа], яку аналізує та намагаючись віднайти для неї нові виміри, прихо­дить до наступних результатів: «Його [атласу] Mitteleuropa складається перед­усім із Німеччини та Польщі <…>. З півдня вони спираються на Словаччину з Угорщиною, Чехію, Австрію та Словенію, шматочок Італії <…>, а також Швейцарію. З півночі мають трохи Литви, Східної Прусії (пардон, Росії), Данії, Голандііїта Бельгії, а із заходу – зовсім небагато Франції. Мене найбільше цікавить, що там на сході. А там – по велетенському шматку Білорусі, України й Румунії» [, с. 118].

Таким чином, при аналізі Європи, автор безпосередньо торкається України, де зга­дує її внутрішні проблеми: «Наприклад, Україна, <…>, так і не знає куди їй подітися. її західна частина розташова начебто в Міттельойропі (cтop. 14-15) зате вся її решта – в Азії (стор. 152- 153). Розірвана і загублена десь поміж стор. 15 і стор. 154 Diercke-Weitatlas, Україна справді не може визначитися зі своєю приналежністю. Принаймні у межах конкретного атласу вона справді розколена і це справді дві України» [, с. 121-122]. Внаслідок чого, «дві України» автор розміщує в Сарматії і намагається через неї (Сарматію) окреслити її географічні кордони, і факт того, що колись існувало дві Сарматії, знову натякаючи на Західну і Східну частини України, розмежовану Доном: «Сарматій є дві – європейська й азіатська, і ме­жею між ними є Дон. Тобто все, що західніше від нього, – це європейська Сарматія, а що східніше – азіятська» [33, с. 123].

Отже, знайшовши і визначивши Сарматію, яка знаходилась на території Північного Причорно­мор’я в 1 ст. до н. с. і яка являла собою межу між цивілізованою Європою та Сходом, після довгих і глибоких роздумів над феноменом Сарматії, автор приходить до висновку з визначенням, чим Україна все ж таки являється для Європи і яке її місце в ній: «Наскільки Сарматія є викликом для України, настільки ж Україна є викликом для ЄС. При цьо­му Європа <…> цього украінського виклику потребує як повітря. Тому що вона у кризі. Україна ж – так само як повітря – потребує європейської перспективи. Але вона цьо­го повітря не отримує. При цьому з європейського боку їй закидають передусім неготовність суспільства й еліт до євро стандартів» [, с. 129].

Таким чином, Ю. Андрухович, у другій половині 90-х років, істотно змінює свою думку в точності навпаки. Якщо письменник, спочатку мріяв про Україну яка існує разом з Європою, яка бере від неї культурний спадок та традиції, досвід та моральні норми, то у більш досвідчених ессеях автор відштовхується від реальності і забуває про ілюзорну Європу. За Андруховичем – політична Європа просто не хоче допускати і миритись з тим факгом, що Схід­на Європа вже існує, уже є достатньо європейсь­кою і рухається їй назу­стріч. Політичній Європі здається цього забагато і пі­сля подій «помаранчевої революції» її кордони закриваються щільніше і контролюються ще пильніше, відмежування і дискримінація з її боку обу­рюють письменника, на які він наголошує в есеї «Атлас. Медитації.» [37, с. 133, 134].

Отже, літературна діяльність Ю. Андруховича переходить від надій ілюзорної Європи до розуміння її справжньої сутності, що впливає на Україну.

У своїй творчості, Юрій Андрухович використову риси західництва:

По-перше, автор виокремлює одне місто – Станиславів, через яке зображується й інші міста. Саме Станиславів є обжитим, окультурненим, що зберігає свою історію завдяки мешканцям, що є характерним для західництва.

По-друге, Ю. Андрухович позбавляє Україну геграфічних кордонів, що надає їй приналежності до багатьох культур водночас і ра­зом з тим неприналежності до жодної з них цілком. Тобто, Україна приймає інші культури, але при цьому не втрачає своєї індивідуальності. Саме Львів для автора є культурним центром України, який не має географічних кордонів, тому що це ознака обмеженості, а автор, намагаєься передати увесь світ через Львів. З цього випливає третя риси, яка говорить, про гетерогенність України.

У середині 90-х років Галичина стає переломною ланкою для Ю. Андрухович, який прощається з ілюзіями центральноєвропейської ідеї і констатує цивілізаційну відділенність України від Заходу. Від думки, яка вела Андруховича впродовж першої половини 90-х років, що Європа є важилем який сприяє розвитку української культури без зазіхання на її ідентичність, нічого не залишилось, крім того, що історію, яка б вона не була, потрібно поважати.

Але вписана в Центральну Європу українська традиція, що її так талановито винайшов Ю. Андрухович у 90-х роках, виявилася надзвичайно привабливою також поза межами України. В Польщі вона здобула багато прихильників, про що свідчать наклади, реакція читачів та рецензентів. Це сталося великою мірою завдяки універсальності його послання. Визнання маргінального центральним не лише належать до інтелектуального арсеналу, але й отримали художньо переконливу форму. Це дивна, маргінальна і разом із тим символічна постать спізнілого романтика Юрія Федьковича де Гординського з есею «Carpatologia cosmophilica», і львівський прекрасний розбишака Самійло з Немирова, і Львів як антипод Венеції, що очікує влітку пришестя Того, Хто замінив би у воду вино («Місто-корабель»), і Станіславів як магічне місто («Тут і тільки тут»), і мармолядова пожежа з портретом архикнязя Фердинанда у фоні («Ерц-герц-перц») – міцно вкарбувалися в пам’ять читачів.