12.2.1. Класифікація вторинних імунодефіцитів та їх етіологія

Загальноприйнятої класифікації вторинних імунодефіцитів доки що не існує, але є спроби різних авторів систематизувати ВІД за деякими показниками. Так, за терміном прояву імунодефіцитного стану розрізняють тривалі і транзиторні (мають тимчасовий характер) ВІД; за темпами розвитку – гострі і хронічні; за ступенем важкості – компенсовані (легкі), субкомпенсовані (середньої важкості) і декомпенсовані (важкі); за локалізацією – місцеві та системні імунодефіцити. Що стосується мішеней ураження ланок імунітету, то вторинні імунодефіцити систематизують, як і ПІД: порушення гуморальної і клітинної ланок імунітету, комбіновані дефекти, порушення систем фагоцитів, комплементу тощо.

Етіологічні фактори, що спричиняють вторинні імунодефіцити, можуть бути поділені на дві великі групи:

І. Фактори, що викликають тимчасові, оборотні імунодефіцити:

• голодування, вегетаріанство, дієти, незбалансоване за основними компонентами харчування;

• дефіцит вітамінів (особливо С, А, Е, фолієвої кислоти);

• дефіцит мікроелементів (Zn, Cu, Fe, Se та ін.);

• порушення обміну речовин (кахексія, ожиріння);

• психічні розлади (депресія, дистрес будь-якого походження);

• різні ушкодження (опіки, травми, операції, кровотечії, лімфорея);

• метаболічні хвороби (цукровий діабет, дисфункція щитовидної та паращитовидної залоз, синдром Іценко - Кушинга та ін.);

• критичні періоди розвитку (початок постнатального періоду, пубертатний період, похилий вік, вагітність);

• фізичні, в тому числі спортивні перевантаження.

ІІ. Фактори, що викликають сталі, необоротні імунодефіцити за рахунок знищення лімфоїдних клітин:

• іонізуюче та інші види випромінювання у великих дозах;

• лікарські препарати у великих дозах (імуносупресори, кортикостероїди, цитостатики, наркотики);

• токсичні речовини (отрути, гербіциди, пестициди);

• злоякісні новоутворення;

• аутоімунні хвороби;

• вірусні інфекції (кір, краснуха, грип, паротит, цитомегалія, мононуклеоз, вітряна віспа, герпес, гепатити, СНІД та ін.);

• бактеріальні інфекції (стафілококова, стрептококова, пневмококова, туберкульозна);

• грибні інфекції (аспергільоз, кокцидіомікоз);

• мікст-інфекції (TORCH та інфекції, асоційовані з трихомоніазом);

• протозойні інвазії (малярія, токсоплазмоз, лейшманіоз);

• гельмінтози (аскаридоз, трихінельоз та ін.)

Далі буде розглянуто найбільш розповсюджені форми вторинних імунодефіцитів.

12.2.2. Імунодефіцити, викликані інфекційними агентами

Серед великої кількості ВІД значне місце посідають постінфекційні імунодефіцити. Саме мікроби та інші паразити є найбільш розповсюдженими антигенами, з якими організм людини найчастіше зіштовхується і які потребують негайної імунної відповіді. У цій боротьбі організм людини намагається позбавитися від інфекції, а збудник, навпаки, намагається блокувати основну протидіючу систему – імунну. Тому часті захворювання на бактеріальні, вірусні, грибкові інфекції ведуть до виснаження окремих ланок імунітету і імунної системи в цілому. Це пов’язано з тим, що більшість клонів лімфоцитів (специфічних до найбільш розповсюджених збудників) формується до підліткового періоду, тобто до періоду остаточного становлення імунної системи, а потім спостерігається лише фонова проліферація Т- і В-клітин. Пожиттєвий потенціал розподілу імуноцитів обмежений, тому масовані атаки інфекційних агентів на організм ведуть до знищення цілих клонів лімфоцитів, які потім не відновлюються. Це веде до розвитку необоротних імунодефіцитних станів.

Найбільш пошкоджуючу дію на імунну систему справляє гіперстимуляція суперантигенами стафілококів, стрептококів, вірусів Епштейна-Барр, сказу, ВІЛ та ін. Суперантигени здатні без попереднього процесингу макрофагами зв’язуватися з антигенами МНС-ІІ на їх поверхні (поза межами епітопзв’язуючих ділянок), а також приєднуються до “непризначених” ділянок ТCR на Т-лімфоцитах. Це призводить до неспецифічної поліклональної активації лімфоцитів, синтезу ними цитокінів і в тому числі тих, що викликають апоптоз самих лімфоцитів – індуковану активацію клітинної смерті (AICD – activation-induced cell death). Звичайно суперантигени здатні активувати від 2 до 20% Т-хелперів. Є дані, що суперантигени викликають апоптоз у дендритних клітин і В-лімфоцитів (при неспецифічному зв’язуванні). Внаслідок масового апоптозу імуноцитів і виникає імунодефіцит. Але відомі й інші властивості суперантигенів. Так, деякі антигени вірусів (Епштейна-Барр, аденовірусів, африканської лихоманки свиней) мають антиапоптичну активність у відношенні В-лімфоцитів, що сприяє вірусній реплікації у клітинах і на тлі пригнічення функцій В-лімфоцитів може спричинити розвиток В-лімфоми.

Різноманітні механізми пригнічення імунної системи виявлено у вірусів родини Герпес, особливо у герпесвірусів людини 6-го і 7-го типів (HHV-6, HHV-7), цитомегаловірусу (CMV), вірусу Епштейна-Барр (EBV). Вони мають спорідненість до молекул МНС людини і, зв’язуючись з ними, перешкоджають розпізнаванню антигенів Т-лімфоцитами, порушують функціонування цитотоксичних Т-лімфоцитів (ЦТЛ) і природніх кілерів (NK). CMV i EBV здатні припиняти розвиток імунної відповіді за рахунок пригнічення синтезу цитокінів активованими Т-лімфоцитами і порушення функціонування В-лімфоцитів під впливом антиапоптичних білків.

Вторинні імунодефіцити розвиваються також внаслідок інших гострих і персистуючих вірусних, бактеріальних, грибкових інфекцій, протозойних і гельмінтних інвазій. Особливо важкі імунодефіцитні стани спроводжують хронічні гепатити В і С, СНІД, токсоплазмоз, TORCH-інфекцію. Інфекції впливають не тільки на основні ланки імунної відповіді. Гострі вірусні інфекції (герпес, грип) і кандидомікоз (Candida albicans) можуть викликати дефекти хемотаксису фагоцитів; Pseudomonas aeruginosa завдяки еластазі спричиняє локальне руйнування комплементу; при туберкульозі, бруцельозі, туляремії, тифі, рикетсіозах, малярії виникає лейкопенія.

Наслідком вторинного імунодеціциту, викликаного інфекцією, може бути синдром хронічної втоми, який в останні роки набув значного поширення. Для цього синдрому характерні такі властивості: різка втома від мінімальних навантажень (від 2-3 простих гімнастичних вправ), втрата працездатності вже зранку й до вечора, порушення сну або непродуктивний сон, погіршення пам’яті, нездатність сконцентрувати увагу. Цей синдром звичайно спостерігається протягом півроку та більше. У людей з синдромом хронічної втоми значно частіше спостерігаються атопічні алергічні реакції – у 50-80%.