12.1.4. Вродженні дефекти фагоцитарної системи

Вродженні дефекти фагоцитарної системи можуть бути пов’язані з порушенням бактерицидного ефекту фагоцитів, що поєднується з недостатністю НАДФ-оксидази, мієлопероксидази, піруваткінази та глюкозо-6-фосфатдегідрогенази або з порушенням рухливості фагоцитуючих клітин.

Із загальної кількості первинних імунодефіцитів на дефекти фагоцитарної системи припадає 10-12%.

Найбільш розповсюдженними вродженними дефектами фагоцитарної системи є хронічний гранульоматоз у дітей, синдром Чедіака – Хігасі, синдром Джоба, дефіцит молекул адгезії лейкоцитів.

Хронічний гранульоматоз виникає при порушенні фагоцитарної функції нейтрофілів та макрофагів внаслідок зниження або відсутності активності НАДФ-оксидази. Саме вона є дуже важливою для утворення Н₂О₂, активних форм радикалів кисню, що мають бактерицидну дію. Тому при нормальному поглинанні мікробів їх елімінація не відбувається, і фагоцити, в яких починають розмножуватись паразити, розносять їх по організму. Такий незавершений фагоцитоз супроводжується загибеллю фагоцитів та формуванням у шкірі, лімфовузлах, печінці та легенях гранульом, відмінними ознаками яких є гістіоцити, що містять ліпохромні включення.

Ранніми клінічними ознаками хвороби є поява гнійних інфільтратів у шкірі, екзематозний дерматит з типовим розташуванням навколо носа, рота, вух. Найбільш імовірною причиною загибелі хворих на хронічний лімфогрануломатоз є деструктивний процес у легенях за рахунок проліферації гранульом та їх розпаду, що завершується сепсисом. При постановці НСТ-тесту виявляється, що лейкоцити хворого не здатні перетворювати нітросиній тетразолій у відновлену форму пурпурного кольору. Це є діагностичною ознакою хвороби. Функції Т- і В-лімфоцитів, а також комплементу зберігаються.

НАДФ-оксидаза складається з 2 цитозольних і 2 мембраноз’язаних компонентів. Встановлено, що дефект будь-якого з 4 генів, що їх кодують, може спричинити розвиток хронічного лімфогранульоматозу. Він може проявитися як у дітей, так і у дорослих.

Лікування хронічного лімфогранульоматозу здійснюють шляхом замісної ферментної терапії і одночасно трансплантацією стовбурових клітин, що здатні продукувати нормальні лейкоцити. Позитивні результати отримані при використанні гама-інтерферону для лікування хронічного гранульоматозу. Для елімінації збудників використовують антибактеріальні препарати і котримоксазол.

Синдром Чедіака – Хігасі – досить рідкий за частотою дефект фагоцитозу, пов’язаний з аномалією лізосом у нейтрофілах, моноцитах, тромбоцитах, меланоцитах і NK-клітинах. Фагоцити зберігають здатність до поглинання антигенів і злиття фагосом з лізосомами, але останні не можуть вивільняти ферменти. Замість цього лізосоми зливаються, утворюючи великі недієздатні гранули. Порушується хемотаксис гранулоцитів через руйнування цитоскелету.

Клінічна картина синдрому Чедіака – Хігасі характеризується наявністю таких ознак: рецидивуючі гнійні інфекції (в основному стафілококові і стрептококові), фоточутливість та частковий альбінізм шкіри і очей (злиті гранули меланоцитів не містять меланіну), схильність до кровотеч, ураження нервової системи, пошкодження функцій NK-клітин при збереженні активності цитотоксичних Т-лімфоцитів. Прогноз хвороби несприятливий. Летальний кінець може бути пов’язаний з важкими інфекціями чи ранніми пухлинами. Лікування симптоматичне.

Синдром Джоба, або синдром гіперімуноглобулінемії Е, виникає, якщо Тh1 не здатні продукувати гама-інтерферон. Це викликає підвищення функцій Th2, і як наслідок, гіперпродукцію IgE, які, у свою чергу, сприяють вивільненню гістаміну. Гістамін блокує хемотаксис нейтрофілів при збереженні їх поглинаючою та перетравлюючої активності.

До клінічних ознак відносять: рекурентні інфекції; виникнення холодних стафілококових абсцесів (в яких відсутня нормальна запальна реакція); хронічна екзема; запалення середнього вуха. Лікування антибактеріальне та симптоматичне.

Дефіцит молекул адгезії – досить рідка патологія, пов’язана з недостатністю молекул адгезії, а саме інтегринів лейкоцитів і лімфоцитів, що забезпечують цим клітинам можливість зв’язуватися з ендотелієм судин, здійснювати фагоцитоз, хемотаксис, адгезію Т-лімфоцитів до антигенпрезентуючих клітин тощо. Дефіцит молекул адгезії може бути пов’язаний з генетичними вадами у 21-й хромосомі, а може мати набутий характер і виникати внаслідок використання кортикостероїдів, адреналіну, саліцилатів, етанолу; спостерігається у новонароджених, хворих на цукровий діабет, міотонічну дистрофію, при великих опіках. Серед клінічних симптомів найбільш характерним є комплекс таких ознак: рецидивуючі шкіряні абсцеси, відсутність гною, лейкоцитоз (15-20 млн клітин/л), целюліт, ушкодження шлунково-кишкового тракту, пневмонії. Хвороба супроводжується зворотніми вірусними, бактеріальними, грибковими та протозойними інфекціями, а також поганим заживленням будь-яких ран. Лікування – антибактеріальне і симптоматичне.