§ 1. Головні підходи до праворозуміння

Навряд чи можна знайти такі юридичні проблеми, з приводу яких точилося б стільки довгих і запеклих дебатів, як проблема права. Ці нескінченні дебати між юристами, про які з подивом пи­сав І. Кант ще у XIX столітті, продовжуються точитися і нині, на початку XXI століття.

Питання праворозуміння, таке важливе, складне і багатоаспектне, завжди привертало до себе увагу не тільки юристів, а й філософів, соціологів, психологів.

Воно повинно бути в центрі їхньої уваги і в Україні, де, з одно­го боку, конституційно проголошена правова держава, принцип верховенства права, а з другого боку, ще не подоланий правовий нігілізм, тобто спроба вирішення певних питань поза правом, а часом і всупереч йому.

Звертаючись до історичного минулого, ми зустрічаємося з різними підходами до характеристики права. Так, В. Соловйов розглядає право як мінімум моралі. Р. Ієрінг вбачає в праві захи­щений інтерес, Ф. Савіньї і Г. Пухта — втілення національного духу певного народу. Більшість позитивістів стверджують, що правом є сформульовані державою правила поведінки людей. Соціологи вважають, що право втілюється в юридичній практиці. Прибічники психологічної школи розглядають право як ті чи інші емоції людей, пов'язані з їхнім уявленням про взаємні права й обов'язки, марксисти — як відображення класової волі. Різно­манітність уявлень про право відображає сторони і риси цього складного явища, різні інтереси окремих-авторів. Водночас увагу привертає те, що, незважаючи на зміну уявлень про справед­ливість за різних історичних умов, право завжди розглядалося як прояв справедливості і її втілення.

На базі різних поглядів і підходів склалися різні правові шко­ли і напрямки в дослідженні права.

Коротко охарактеризуємо деякі з них.

Школа природного права. Окремі ідеї про природні права з'явилися ще в Стародавній Греції. Але тільки в XVII столітті ці ідеї у вигляді прогресивних поглядів буржуазії, що виступала проти 174

феодального свавілля і партикуляризму, на захист ідей свободи і рівності, склалися в цілісне вчення про природні права, так звану школу природного права. Головна ідея школи — існування права як встановленого державою, так і діючого поза нею, поділу права на природне і позитивне. Але якщо позитивне право відбиває особ­ливості місцевих умов окремих країн, то природні права, що існу­ють в усіх країнах, в усіх народів, є для всіх людей невід'ємними і спільними. Це передусім права громадянина чи всього народу, що йдуть від природи людини і що їх дала людині сама природа, або ж від усталеного порядку, що склався в суспільстві незалежно від будь-якого зовнішнього впливу. До них належить право на життя, право на особисту недоторканність, право на свободу пересування, право на власне майно і т. ін. Ж.-Ж. Руссо, наприклад, вважав голо­вним природним правом свободу. Позитивне право повинне відпо­відати вимогам природного, приводитись у відповідність з ним. Представники цієї теорії — видатні філософи Дж. Локк, Б. Спіно-за, Г. Гроцій, Ф. Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, П. Пестель, Г. Сковорода.

У сучасних умовах вчення про природне право відроджується в нових формах. Теорія «відродженого» природного права має кілька варіантів. Одним з них є вчення про «природне право зі змінним змістом» (Р. Штаммер), де природне право пов'язують з втіленням у ньому засад справедливості, внаслідок чого зі зміною уявлень про справедливість змінюється і зміст природного права. Л. Фуллер розглядає право як моральну природну цінність, що ґрунтується на заснованих на розумі людських відносин. Като­лицькі теорії виводять природне право з догматів віри.

Великого поширення в сучасних умовах набуло вчення Дж. Ро-улса, який розглядає право як засіб природного і справедливого "розподілу суспільних благ на основі максимально можливої рівності. Метою цього розподілу є забезпечення автономії особи­стості. Розподілу підлягають свобода, рівні можливості і ма­теріальний стан особистості. Справедливість цього розподілу спирається на надання всім людям рівних прав і свобод, рівну фактичну наявність свободи і справедливого розподілу благ. Здійснення принципу рівних можливостей спрямоване на посту­пову ліквідацію нерівності. Отже, і нині теорія природного права зберігає свою демократичну спрямованість.

В. Майховер з позицій екзистенціалізму вбачає зміст сучасно­го «конкретного» природного права в конкретизації «золотого» правила, про яке пише І. Кант: поводься з іншими так, як ти хотів би, щоб вони поводилися з тобою. Ідеї школи природного права

175

РОЗДІЛ XII

не втрачають свого актуального звучання і сьогодні. Властиве їй прагнення до справедливості і захисту прав громадянина і всього народу продовжує бути одним з головних напрямків обґрунту­вання побудови правової держави.

Нормативна школа. Відомий лідер цієї школи — Г. Кельзен, який головні свої теоретичні положення виклав у роботі «Чиста теорія права» (1934 р.). Право розглядається там як сукупність норм, що встановлюють належну поведінку людей. Виходячи з влади права в суспільстві, ця теорія проголошує його неза­лежність від політики. Вона не вдається до аналізу його поход­ження і суті. Жодне поза правове поняття, в тому числі вчення про справедливість, природні і соціальні фактори не повинні бути критеріями оцінки права. Право мовби виводиться само із себе, завжди є позитивною вимогою належного. Воно може пізнавати­ся на основі аналізу виключно правових явищ, правових норм, правових актів, правопорядку. При характеристиці права голо­вне значення має форма, що надана йому державою. Теоретичні висновки та оцінки щодо права повинні робитися тільки за допо­могою юридичного аналізу окремих його форм, що містять пра­вові норми. В основі позитивного права лежить так звана основна норма, яка має чисто гіпотетичний характер, є юридичним постулатом, що виводиться шляхом юридичного аналізу позитивного права. Вона стоїть на найвищих щаблях дра­бини правових норм, на нижчих її щаблях знаходяться судове та адміністративне рішення, яким, таким чином, надається норма­тивне значення. Вище них стоять акти місцевих і галузевих ор­ганів, вищої виконавчої влади, закон і конституція.

Державу Г. Кельзен теж розглядає як чисто правове явище, як «законний правовий порядок», «персоніфікацію правопорядку», через що і забезпечується влада права в суспільстві.

У післявоєнні роки Г. Кельзен обґрунтовує важливе положен­ня про примат міжнародного права над внутрішньодержавним. Він вимушений визнати, що право так і не змог'ло позбавитися впливу політики.

Оцінюючи в цілому вчення нормативної школи права, слід на­голосити на тому, що воно було ідеалістичним, дуже однобоким. Нормативна школа права намагалася обмежити кругозір юриста виключно правовими поняттями. Водночас не можна не визнати і певних позитивних рис нормативізму. Він значно сприяв розвит­ку провідного в юриспруденції логічного методу дослідження права, наголошував на необхідності поглибленого вивчення форм 176

ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО

права, їх ієрархічної субординації. Нормативізм виходив з при­мату права .над державою.

Соціологічний напрямок у правознавстві. Численні представ­ники соціологічного напрямку в правовій науці, який виник у сере­дині ХІХ століття, на відміну від представників нормативної школи права, вважають, що форми права і втілені в них правові норми є другорядним проявом права. Прихильники соціологічного підхо­ду до права (найбільш відомі серед них О. Конт, Є. Ерліх, Р. Па-унд, М. Окрідж та ін.) підтримують різні його напрямки: соліда-ризм, вільне право, реалізм, біхейвіоризм та ін. Вони вважають, що не слід змішувати правову можливість з правовою дійсністю. Праг­матичний підхід до права вимагає розглядати його в динаміці. Тільки право в дії є «живим правом», право ж у тексті правових норм «мертве». Зміст права прихильники цієї теорії обумовлюють впливом цілого ряду соціологічних факторів, серед яких і суспільні потреби, і особисті якості правозастосовувача, і його емоції. Так, наприклад, школа вільного права вбачає головний вияв динаміки права в судовій практиці, в основу якої покладений особистий роз­суд судді, здатного враховувати всі життєві обставини. Звідси по­ходить відомий вислів: «Право — це те, що думають про право судді». Головним засобом досягнення корисного результату за­побігання конфліктам у суспільстві і їх подолання, здійснення соціального контролю є не закон, а належне спрямування юридич­ної практики, локальні норми, статути юридичних осіб і практика їх реалізації. Право в законі — це лише «можливе», а в практиці — «діюче» право. Закон не може всього передбачити, оскільки лише юридична практика суду та адміністрації здатна наповнити зако­нодавче право конкретним змістом, розкрити і доповнити його, зробити реальним. Деякі представники цього напрямку (напри­клад, Р. Паунд) проголошують навіть можливість існування «юс­тиції без права», говорячи про визнання правомірності вільного розсуду суддів і адміністрації. Багато варіантів цього напрямку зорієнтовані на систему судових і адміністративних прецедентів, тобто розраховані на англо-американську систему права.

Соціологічне праворозуміння визнає неприпустимість зве­дення права до закону. Воно надає особливої ваги значенню у правовому регулюванні правозастосування, правосвідомості, правової політики, системи фактичних суспільних відносин, і це є

позитивним у ньому.

Психологічна школа права, яку очолював професор з Санкт-Петербурга Л. Петражицький, відкидає погляди на право як на

177

РОЗДІЛ XII

норми, юридичну практику чи втілення певних ідеалів і принципів. Право вона розглядає винятково як прояв правосвідомості, явище людської психіки, на яку впливають різні фактори, в тому числі і законодавство. Як результат цього впливу право є сукупністю пев­них суб'єктивних переживань і емоцій, які є відображенням реаль­ного життя. Характер цих переживань та емоцій може бути вельми різноманітним. Саме це допомагає відрізняти право від суміжних категорій. У центрі уваги Л. Петражицького стоїть питання про розмежування права і моралі, яке засноване на поділі емоцій на імперативні, атрибутивні і імперативно-атрибутивні. Імперативні емоції — це уявлення про свої обов'язки, що і становить зміст мо-ралі. Головними для права є атрибутивні емоції — усвідомлення своїх прав. Але в цілому правові мотивації поведінки людини по­винні мати двосторонній, тобто атрибутивно-імперативний харак­тер. Право діє в умовах, коли атрибутивним уявленням одного суб'єкта про право відповідає імперативне уявлення іншого про обов'язки. Саме двосторонній характер правових емоцій обумов­лює їх більші можливості порівняно з мораллю, яка має односто­ронній (імперативний) характер. Право, на думку Л. Петражиць­кого, має багато різновидів. Воно втілюється як у законодавстві, так і в різних точках зору практиків, у збірниках наукових праць, у впливі релігійних факторів і т. ін. Вільне від будь-якого догматизму вчення Л. Петражицького сприяло розкриттю великої ролі пра­восвідомості в механізмі правового регулювання, вплинуло на де­які сучасні теорії (наприклад, біхейвіоризм).

Марксистське вчення про право. Право, за цим вченням, — су­то класове явище. Виходячи з визначення, що його дали К. Маркс і Ф. Енгельс праву в «Маніфесті Комуністичної партії», воно є піднесеною до закону волею панівного класу, зміст якої визна­чається матеріальними умовами життя цього класу. Отже, го­ловні ознаки права — його класовий, вольовий характер і ма­теріальна обумовленість. Право є частиною надбудови над еко­номічним базисом суспільства. Цей базис визначає зміст права. Воднораз право може здійснювати зворотний вплив на економіку і все суспільне життя. Право, як застосування «рівного масшта­бу» до різних за якостями і можливостями особистостей, не мо­же створити між ними фактичної рівності, — отже, воно є «пра­вом нерівності». З цього робиться висновок, що в процесі побудо­ви комунізму, ідея якого заснована на цілковитій рівності всього і всіх, право повинно поступово відмерти.

У радянські часи існували різні інтерпретації марксистського вчення про право. До створення розгорнутої системи радянсько-178

ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО

го законодавства переважав соціологічний (П. Стучка) і частково психологічний підхід (І. Рейснер). Згодом упродовж тривалого зсу право ототожнювалося з законом, визнавалося похідним від держави, продуктом її діяльності. Ще й досі багатьма юристами не подолане таке розуміння права. Воно було сформульоване в 1938 році на І Всесоюзній нараді працівників права А. Вишин-ським, який був тоді головним теоретиком серед юристів. Він роз­глядав право як сукупність норм (вже потім стали говорити про їх систему), що встановлені або санкціоновані державою, вира­жають волю панівного класу, виконання яких забезпечується примусовою силою держави з метою охорони, закріплення і роз­витку суспільних відносин, що є вигідним для панівного класу.

Як бачимо, визначальними рисами такого розуміння права є проголошення верховенства держави над правом, ототожнення права з законодавством, проголошення його повної залежності від держави, обов'язкової класовості і орієнтації на примус у праві, заперечення його загальносоціальної цінності. Крізь призму тако­го уявлення права людини, і все право в цілому, виглядають як про­дукт діяльності держави, фактично нею «дарований», як такі, що завжди можуть бути нею скасовані. В радянські роки цей підхід до права виправдовував і навіть оточував правовим ореолом закони, що суперечили елементарним вимогам моралі і справедливості (властиві для 30-х років закони, які надавали право здійснювати «правосуддя» позасудовим органам, ліквідовували за окремими категоріями справ право на захист і т. ін.). Таке розуміння права на довгі роки загальмувало розвиток радянської правової науки.

Водночас марксистський підхід до поняття права містить і по­зитивний матеріал. Він звертає увагу на наявність у права певної соціальної бази, його матеріальну обумовленість. Погляд на право як застосування рівного масштабу до кожного суб'єкта є важли­вим для обґрунтування положення про можливість забезпечення з допомогою права лише юридичної, але не фактичної рівності.

У цілому ж кожна з розглянутих вище правових шкіл зробила певний внесок у розкриття поняття права як багатоаспектного явища.