69. Характеристика прагматичної педагогіки кінця хіх початку хх ст. Дж.Дьюї.

Педагогіка прагматизму (від грець. pragma – дія) виникла як локальний педагогічний напрямок у США і Англії. Її засновником виявився американський філософ і педагог Джон Дьюї (1859-1952).

Суть прагматизму – істинне все те, що приносить користь (навіть існування Бога Дьюї виводить з практичних цілей). Значимість користі оцінюється почуттям власного задоволення. Ідеал Дьюї – “хороше життя“.

Дьюї – прихильник ідеї “вроджених здібностей“, які передаються по спадковості. Він висунув теорію спадковості: сукупність розумових і фізичних властивостей певного індивіда є досягненням всієї раси і передається за спадковістю. Отже, виховання повинно спиратись на спадковість і виходити з інстинктів і практичного досвіду дитини. Власне виховання повинно виступати як безперервне розширення цього досвіду.

Дьюї висуває ідею трудової школи і зв’язку школи з життям. У центр шкільної справи він ставить не систематичне навчання, а особистий досвід, практику учнів. Така практика і досвід, на його думку, здобуваються, передусім, через ручну працю, трудове навчання.

Саме ручна праця, згідно з концепцією прагматизму, – це той шлях, яким повинні пройти діти через усі етапи еволюції людини. Оскільки у житті є багато видів праці, діти повинні познайомитись з якомога більшою їх кількістю. Слід зазначити, що трудове навчання Дьюї розглядав як елемент загальної освіти, а не професійної.

Педагогіка прагматизму педоцентрична. Центральною фігурою у процесі навчання Дьюї ставить дитину. Зміст навчання будується строго виходячи з інтересів дитини (наприклад, в Англії і особливо у США навчальним планом передбачається мінімальна кількість обов’язкових для вивчення предметів і біля 100 предметів за вибором). Учитель за таких умов виступає як консультант, а не керівник.

Школа, згідно з концепцією Дьюї, повинна служити класовому примиренню, через навчання і виховання пом’якшувати станові протиріччя.

70. Історико-педагогічні концепції м.Драгоманова й м.Грушевського: порівняльний аналіз.

ІДЕЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ШКОЛИ М. ДРАГОМАНОВА

Михайло Петрович Драгомапов

Він виступав за проведення радикальних реформ у галузі освіти: створення елементарної, спеціальної та вищої шкіл. Він наполягав на поверненні прав українській мові, насамперед в галузі народної освіти.

Не раз піднімав Драгоманов проблеми вчительства. Особливо його хвилювало становище сільських учителів. Драгоманов вважав, що вчителі повинні чітко усвідомлювати мету педагогічної діяльності - виховання гуманної, національно свідомої людини. Це завдання ставили перед собою різні педагоги; якою вона має бути, розуміли по-різному, залежно від соціально-політичних ідеалів, що сповідували їх творці. У Драгоманова цей ідеал спирався на демократичну, гуманістичну й патріотичну основу національної свідомості, котра поєднувалась з толерантністю у взаєминах між людьми, з правдою і справедливістю.

Великого значення надавав Драгоманов вихованню дитини в сім'ї, тобто саме батьківському вихованню. Дбаючи про виховання тогочасної української молоді, Драгоманов орієнтує її на найвищі людські взірці духу і праці, нагадуючи ще й про неодмінну високу моральну якість самовіддано служити рідному народу, а не бути його "провінційним родичем, прихвоснем чужого".

Отже, можна простежити думку про те, що основними напрямками концепції національного виховання Драгоманова є етичне, естетичне, патріотичне, моральне виховання дітей, яке включає формування у дітей любові до батьківщини, рідної мови. Значне місце надається у працях Драгоманова батьківському вихованню, а також підготовці кваліфікованих кадрів для здійснення процесу виховання в умовах освітньої діяльності.

ІДЕЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ШКІЛЬНИЦТВА М.ГРУШЕВСЬКОГО

М. Грушевський не обмежувався тільки науковою діяльністю. Він виконував велику культурно-освітню роботу: виступав із публічними доповідями, співробітничав у львівській пресі, заснував загальноукраїнський літературний і науковий місячник «Літературно-Науковий Вісник» (1898), плідна діяльність якого високо оцінена в історії української літератури, культури й освіти. Роком пізніше за його ініціативи з'явилася «Українська Видавнича Спілка» — перше на всю Україну книжкове видавництво. Крім того, він співробітничав у київському щомісячному історико-етнографічному та літературному часописі «Киевская Старина», - відіграв велику роль у розвитку української культури в умовах Російської імперії.

М. Грушевський на власні кошти заснував у Києві школу. Намагаючись забезпечити розвиток українського національного шкільництва в Галичині, він очолював львівську Крайову Шкільну Раду.

У період еміграції ним був створений Український соціологічний інститут (УСІ), програмою якого передбачалося вивчення стану соціального руху в Україні та в світі, а також утворення зв'язків з міжнародними та національними організаціями, інформування цих організацій про соціальний український рух, українську культуру й освіту. Інститут займався активною видавницькою діяльністю: було видано 10 найменувань книг з різних питань.

М.Грушевський прагнув розвинути національну самосвідомість українського народу, пояснити йому, хто він є і звідки з'явився, де його витоки, як йому треба відноситись до своєї материнської мови і навчання своєю мовою. Видатний вчений писав і публікував низку відповідних статей, об'єднував їх у збірки «Хто такі українці і чого вони хочуть», «На порозі Нової України», «Вільна Україна».

М.Грушевський підкреслював, що першим принципом організації народної освіти й національного виховання має бути навчання рідною мовою. Для обґрунтування цього принципу він друкував серії статей. Особливо турбувався М. Грушевський про статус української мови.

В основі ідеї національного шкільництва М.Драгоманова лежала вимога проведення радикальних реформ у галузі освіти: повернення прав українській мові, створення на цій основі елементарної, спеціальної та вищої шкіл; етичне та естетичне виховання на базі кращих народних традицій та творчості; постановка головної мети виховання - формування гуманної, національно свідомої людини, активного громадянина; орієнтація молоді на високі зразки духовності та працьовитості; відданість рідному народу, яка б була несумісною з бажанням бути "провінційним родичем, прихвоснем чужого"; суттєве поліпшення становища сільських учителів.

Грушевський стверджував, що серед найважливіших потреб розвитку національного виховання є потреба рідної школи, без якої народ ніколи не зможе вибитися на самостійну дорогу життя і залишатиметься лише пасинком чужих народів. Зважаючи на це, навчання рідною мовою вважав головним принципом організації народної освіти. Намагаючись втілити цей принцип у життя, видав "Історію українського народу", "Коротку історію України", "Ілюстровану історію України", інші навчально-методичні посібники. Написав низку статей, у яких обстоював виховну роль історичної пам'яті українського народу. Згодом об'єднав їх у збірки: "Хто такі українці й чого вони хочуть", "На порозі Нової України", "Вільна Україна".

Намагаючись донести слово української науки та освіти до читача, ініціював у 1899 р. створення "Української Видавничої Спілки" - першого в Україні українського видавництва.