25

Клюнійський рух

Конфлікт світської влади і церкви був конфліктом в середині господарюючого класу, причому одна частина феодалів – духовенство – була непомірно багатшою, впливовішою і культурнішою від іншої частини – світських магнатів. Духовенство не тільки володіло величезними масивами землі, не тільки було привілейованим станом. Духовенство було організованою, централізованою, дисциплінованою групою, тоді як решта світу була розрізненою і роздробленою.

Вихідним моментом боротьби імператорів і пап був рух, ідейним вдохновителем якого виступало клюнійське абатство в Бургундії, так званий Клюнійський рух.

Поширений розвиток феодальних відносин призвів до глибоких змін в житті церквию. Духовні феодали вели такий же спосіб життя, як і світські магнати, - жили в замках, полювали, вели війни і особисто приймали участь в боях, оточували себе розкішшю, женились, мали законних та позашлюбних дітей тощо.

Багато священників були неосвітчені; система підготовки духовенства не відповідала вимогам церкви. В цьому середовищі церкві загрожувало повне падіння авторитету серед мас. Така церква не могла впоратись з задачами духовного гніту над трудівниками; церква, що втратила авторитет, не потрібна класу феодалів. Ось чому у найбільш далекоглядних та освітчених діячів церкви виношувалися плани реформи. Знаменоносцем цих планів і виступило абатство Клюні.

Клюнійці виступали за укріплення церковної дисципліни, покращення підготовки духовенства. Засобом покращення авторитету церкви клюнійці вважали жорстка безшлюбність духовенства – целібат: у служителів церкви не повинно було бути мирських інтересів і сім`ї. Клюнійці енергійно протестували проти інвеститури, що отримувалася духовенством від світських осіб.

Суперечка про інвеституру і була основним питанням в жорстокій боротьбі папства і імперії, що почалася незабаром. Легко побачити, що це була суперечка проперерозподіл феодальної власності на землю, суперечка про феодальну ренту та кріпаків.

В середині ХІ ст. клюнійці добилися великого успіху – на папський престол вступив Лев ІХ, переконаний клюнієць. Проте більш важливим було інше. Правителем справ “святійшого” престолу і вдохновителем політики пап довгі роки був один з найвідоміших клюнійців Гільдебранд.

Він став ініціатором клюнійських реформ, і відрізнявшись гострим розумом, проникливістю, сильню волею, холодною жорстокістю, незабаром завоював великий авторитет.

В Німеччині трон належав Генріху ІV, ще хлопчику, регентами були найвидніші князі церкви. Франція переживала період майже повної роздрібленості, і королі цієї країни були безсилі перед обличчям своїх могутних вассалів. Англія була далеко, на той час вона була малою і слабкою країною.

В 1054 р. відбувся розкол церкви, і східна (православна) церква бульше не підкорялась папі; звичайно не треба було боятися супротиву клюнійським реформам зі сторони візантійського імператора і великого князя київського.

Причини виникнення середньовічних єресей. Рухи єретиків

За формальною ознакою єресь є рухом релігійним і належить до історії церкви. Але за сутністю вона (єресь) являє собою протест не тільки проти панівної церкви, а й проти всього феодального ладу. Це пояснювалося тим, як уже було відзначено, що церква в той час була найвищим узагальненням і найвищою санкцією феодального ладу. За цих умов загальні нападки на церкву були одночасно нападками й на феодальну державу.

Поширення єретичних рухів у Західній Європі припало на початок XI ст. Це було зумовлено, з одного боку, встановленням зв´язків зі Сходом, звідки до Європи проникали ворожі католицизмові вчення (в 1054 р. християнська церква переділилася на східну православну і західну католицьку). З іншого боку, поширення єретичних рухів у Західній Європі зумовлювалось ослабленням католицької церкви через запеклу боротьбу між нею та світською владою.

Але основною передумовою виникнення єретичних рухів став розвиток у Західній Європі антифеодальних елементів, тісно пов´язаних із розвитком міст, торгівлі, появою міського плебсу, міських соціальних низів і зростанням їхньої участі в громадянському й політичному житті.

Найбільше поширились єретичні рухи в країнах і містах з найбільш розвиненою економікою та культурою. Міста в цих країнах стали вогнищами єресей, впливаючи на навколишнє сільське населення.

На першому етапі розвитку феодальних відносин (VI - середина XI ст.) єресі, які існували в Західній Європі, ще не мали масової бази. Піднесення єретичних рухів відбулося наприкінці XI—XII ст. У них уже брала участь досить значна кількість людей. Єресь поширювалася в Італії, Південній Франції, частково в Німеччині - місцях інтенсивного розвитку міст. В XI—XIII ст. потік опозиційних єретичних рухів іще не був суворо диференційований за соціально-становими ознаками. Згодом, у ХІУ-ХУ ст. єретичні рухи чітко вирізнились у самостійні течії, зокрема такі, як бюргерська і селянсько-плебейська єресь.

Першим великим єретичним рухом, який мав європейський резонанс, було богомильство (від імені священика Богомила). Філософську основу вчення богомилів становило вчення про боротьбу добра і зла у світі. Ці два начала уособлювались ним у Бо-зі та дияволі. Доброму Богові Христу протистоїть злий диявол, якому теж належать усі царства світу. Богомили твердили, що ніхто не може одночасно служити цим двом началам. Не можна служити і Богові, і момоні (багатству). З цього випливає, що диявол - це багатство.

Богомили вказували шлях подолання зла. Людина може спастися, але їй необхідно вдатися до найсуворішого аскетизму, відмовитися від споживання м´яса, шлюбних відносин, занять звичайною фізичною працею. Бідність проголошувалася богомилами вищою доброчинністю і необхідною умовою становлення праведної людини. Ось чому вони виступали проти багатства, феодальних порядків, називаючи їх диявольськими.

Богомили засуджували православне духовенство за негідний християнської віри спосіб життя, гонитву за земними благами, не веліли рабам працювати на своїх панів.

Не зовсім послідовною була позиція богомилів щодо держави, яку уособлював цар. Спершу вони були відкритими противниками царя і його чиновників. І зовсім по-іншому вони почали ставитися до своїх князів після того, як в XI ст. Болгарія опинилася під візантійським пануванням. Місцеві правителі минулого (тобто X ст.) зображалися богомилами майже святими, а плоди їхнього управління - земним раєм.

У цілому богомили у своїх політичних вимогах не заходили далі стихійної боротьби і засудження конкретного правителя чи форми правління, а весь комплекс політико-правового обновлення зводився до загальнодемократичної вимоги знищення несправедливості, яка була в суспільстві, через морального вдосконалення, відмову від гонитви за земними благами, усуспільнення майна в рамках релігійної громади.

Найбільш поширеною формою єресі в Західній Європі XI-XIII ст. було катарство. Катари були відомі в різних країнах під різними назвами. У Франції - альбігойці (від м. Альбі, центру їхнього руху), в Ломбардії - гуміліати, в Німеччині - катари.

Єресь альбігойців складалася з нижчих верств феодального суспільства і висувала радикальні вимоги, зокрема закликала вірян повернутися до ранньохристиянської організації церкви. Рух альбігойців призвів до багатьох кровопролитних війн, які закінчилися розоренням цього краю.

Найцікавішою, а водночас і найчисленнішою була єретична течія катарів, найбільш поширена в Німеччині та Південній Франції.

Катари вважали, що матерії притаманне зло, а тому весь навколишній світ визнавали світом зла і темноти. Негативно ставлячись до матеріального світу як прояву зла, катари вороже сприймали і всі встановлені державою порядки: військову службу, страти і взагалі пролиття крові. Вони вірили в те, що праведні не воскресають тілом, зате нечестиві переселяються в тіла тварин. Тому були вегетаріанцями, не споживали не тільки м´яса, а навіть яєць, сиру та молока. Споживання м´яса та інших продуктів тваринництва було для них гріховним. Натомість уживали рибу, гадаючи, що риби розмножуються нестатевим способом. Шлюб і сім´ю катари теж вважали породженням зла. Деякі навіть казали, що шлюб іще гірший за розпусту, бо одружені надовго поринають у само-втішання.

Проповідники катарів і справді відзначалися високими моральними якостями, що порівняно з надмірною амбіціозністю католицького духовенства перетворювало їх в очах широких мас у людей святих, гідних великої шани й поваги.

Методи боротьби церкви з єресями. Виникнення інквізиції, її поширення в середньовічнії Європі.

Церква, що стояла так далеко від свого ідеалу і так що недбало відносилася до своїх обов'язків опинилась перед новою, грізною небезпекою, яка загрожувала у корені підірвати її могутність. Ця небезпека пробудження свідомості в масах. Цей рух починається вже в XII столітті, пізніше воно зробило Європу центром науки, мистецтва і взагалі одним з основних центрів світової цивілізації. Само собою цей розвиток не могло не супроводжуватися виникнення сумнівів і критики існуючого порядку. Як тільки люди почали розглядати й обговорювати питання, навіть згадувати про які раніш не приходило в голову, вони з неминучою очевидністю відзначили величезну прірву, що лежала між навчанням Церкви і діяннями її служителів, між поводженням священиків і ченців і даними ними обітницями.

У кращих школах Європи учні вивчали давньогрецькі, арабські, древньоєврейському рукопису і черпали з цих щедрих джерел нові ідеї, поняття, знання. Хрестові походи теж зіграли в цій справі немаловажну роль. Древні рукописи, що перевозилися через море, витвори мистецтва і культури усе зіграло свою немаловажну роль у цій спробі відродження. Відбувся могутній сплеск інтересу до наук: таким як фізика, хімія, геометрія, астрономія. Церква прекрасно розуміла всю небезпеку, що несе із собою розвиток наук. Але ще велику небезпеку являло собою відродження Римського права. Люди з подивом побачили що існує разюче проста й у теж час справедлива система правосуддя з, що не йшли ні в яке порівняння громіздка, несистематизована система канонічного права і груба подоба правосуддя феодального звичайного права.

Що з'явилися в цей час єресі різко відрізнялися від раніше існувавній єресей, вигаданих високовченими богословами за допомогою схоластичних прийомів. Єресь цього періоду спочатку поширювалася в масах простого народу і вже пізніше порозумівалася й улаштовувалася ученими єретиками. А тому що, що природно, бідна і пригноблена маса складала велику частину парафіян, те й удар нанесений злиденними проповідниками був особливо сильний.

Усі єресі тієї епохи можна було підрозділити на двох частин:

• сектанти, що твердо дотримували основних положень християнства, заперечуючи інститут священиків;

• маніхєї.

Серед сектантів прийнято виділяти катарів, вальденцев і альбігійців. Останні були практично знищені під час хрестового походу проти них.

У противагу єретичним сектам, які проповідаували апостольську бідність, було створено кілька орденів жебручих ченців. Найбільшу популярність з них одержали домініканці і францисканці. Строгий статут і величезний авторитет святих, на честь яких їм були дані імена, привели в їхні ряди кращих, найчесніших людей тієї епохи, що залишалися вірними принципам катоклицизма.

Спочатку ці ордена строго випливали своїм статутам, чим заслужили пошана і повага в усьому християнському світі. По суті справи, вони практично цілком дублювали правила поведінки секти Ліонських бідних, але в системі церковної ієрархії. Саме тому інквізиторів призначали провінціали чи францисканців домініканців зі складу братів свого ордена. З перших же кроків інквізитори одержали величезні повноваження і повну безконтрольність.

Наслідок. Наслідок інквізиції тримався на трьох основних китах: розшуку, доносах і розшуку. Але основним з цих трьох інструментів на початковому етапі був розшук. Інквізитор був примушений робити постійні об'їзди підвідомчого йому ділянки. Приїжджаючи в той чи інший населений пункт, він повідомляв, так називаний, термін милосердя, протягом якого всі околишні єретики могли прийти і покаятися перед обличчям інквізиції.

По закінченню цього терміну інквізитор починав розшук. Якщо були єретики, які покаялися,, то він змушував їх видати своїх колишніх одновірців. Якщо ж таких не виявлялося, то інквізитор примушував під присягою всіх місцевих жителів указати підозрілих чи єретиків. Заарештувавши знову виявлених єретиків, він під конвоєм проводжав їх у центр епіскопії, де і починав допит. Майже з перших же кроків інквізиція початку застосовувати катування, як фізичні, так і моральні.

Єдиним приводом відводу свідків була смертельна ворожнеча, але інквізиція не практикувала повідомлення імен свідків підозрюваним. Єдиним його шансом було назвати його найлютіших ворогів, сподіваючись, що свідок потрапить у їхнє число. Інквізитор сполучав в одному обличчі обов'язку судді й обвинувача, а адвокат обвинувачуваному в єресі не покладався, та й будь-який захисник міг бути обвинувачений в участь у єресі і відразу зайняти місце свого підзахисних. Інквізитор мав право призначати собі помічників і охоронців, що користалися церковною недоторканністю і мали повну волю пригноблювати, принижувати населення.

Відмінною рисою інквізиторського наслідку була його значна довжина в часі, іноді до десяти років. Усі дії і слова обвинувачуваного так само як і обвинувальний висновок фіксувалися в двох екземплярах. Подібна організація унеможливлювала для єретиків укритися в іншій державі. Тому що при необхідності копія могла бути послана слідом за ним. Зрозумівши, що існує величезна кількість лжесвідків, інквізиція ввела наступне правило: " Якщо хто-небудь його викрито в лжесвідченні, на його повинно бути накладене сувора епітим'я, але показання його зі справи вилучатися не повинні".

Єдиним шансом на порятунок від системи, що вважала будь-якого арештованого заздалегідь винним, полягало в повному визнанні і каятті на першому ж допиті. Якщо ж людина завзято наполягала на своїй невинності, то його як закоренілого єретика видавали в руки світської влади.

Основною метою інквізиції по поняттю було вирвати душі грішників з пазурів Сатани, а те що відбувалося в цей час з тілом значення не мало. Під час хрестового походу проти альбегійців було сформульовано ще одне правило: "краще відправити на те світло десять добрих католиків, чим дати піти від правосуддя хоч одному єретику". У боротьбі за таку важливу річ, як людська душа, мета виправдувала застосування будь-яких засобів.

Покарання. Інквізиція накладала звичайно три види покарання: епітимья, тюремне ув'язнення і передача в руки світської влади, що означало багаття. Епітимья могла полягати в довічному носінні хрестів, паломництві по святих місцях, внесенні визначеного пожертвування на благі справи. Але це тільки найпоширеніші методи, взагалі епітимья була обмежена тільки фантазією інквізитора. Тюремне ув'язнення мало на увазі під собою відбування терміну у вузькій, задушливій камері на хлібі і воді, іноді в ручних і ножних кайданах, можливо прикутих до стіни, у гранично антисанітарних умовах. Середня тривалість життя в подібному висновку складала три роки. Але іноді були амністії заміна тюремного ув'язнення на строгу епітимью. Видача в руки світської влади мало на увазі під собою спалення заживо. Церква не відмовлялася навіть від переслідування небіжчиків. Уже померлого єретика могли присудити до спалення. Це мало на увазі під собою вилучення останків з могили з наступним спаленням і конфіскація майна.

Конфіскації. Одним з пояснень того, що Англія і Голландія були першими країнами, у яких відбулася промислова революція, є те, що в цих державах інквізиція не була настільки авторитетна, як у більш південних країнах Європи. Що мала на увазі під собою конфіскація? Повне вилучення спонукуваного і нерухомого майна, анулювання всіх боргових зобов'язань, примус усіх боржників повернути засобу у визначений термін. Якщо збуджувалося переслідування нині померлої людини, то конфіскація поширювалася на спадкоємців аж до третього коліна.

Подібні міри цілком паралізували промисловість і торгівлю на південних територіях Європи. Розподіл засобів від конфіскації відбувалося в такий спосіб: третина одержував інквізитор, третина - представник світської влади, третина - Святійший Престол. Інквізитор повинний був вживати отримані засоби на нестатки розшуку. Але на практиці засобу витрачалися за його розсудом. Одним з факторів того, що інквізиція не затвердилася в північній Європі, було те, що єретиків було мале і вони переважно походили з найбідніших родин. (Якщо держава брала на себе видатки по установі інквізиції, то воно одержувало визначену частку від доходів конфіскації).

Відкриття Америки Колумбом

Першим мореплавцем, що намагався досягти Індії, просуваючись на захід, був Христофор Колумб (1451 — 1506). Він народився в Генуї. Як і його батько, Колумб вивчився ткацькому ремеслу, а в юнацькому віці вперше опинився в морі. Юнака вирізняла неприборкана тяга до знань, він багато читав, особливо захоплювали його книги про далекі країни. У 1478 р. він оженився на португальській аристократці, .жив на Мадейрі і подорожував уздовж африканського узбережжя. У той час як Португалія прокладала морський шлях навколо Африки, він вирішив потрапити в Китай та Індію західним шляхом і здійснив цей намір, незважаючи на всі перешкоди. До цього часу вже висловлювалися припущення про те, що Земля має форму кулі. Відповідно до розрахунків флорентійського географа Паоло Тосканеллі, в які вірив Колумб, під час просування на захід шлях в Індію повинен бути значно коротшим, ніж подорож навколо Африки. Спочатку Колумб розповів про свої плани королю Португалії, однак той не підтримав пропозицію спорядити експедицію. Тоді він повторив спробу при іспанському дворі, але і тут зустрів опір, головним чином через те, що Іспанія на той час вела війну за звільнення Піренейського півострова від мусульман. У 1492 р. війна закінчилася, і іспанська королівська пара (Фердинанд і Ізабелла) повернулася до інших важливих справ. Колумба призначили адміралом, пообіцяли десяту частину прибутку від походу і спорядили три невеликі судна: «Санта-Марія», «Пінта» і «Нінья» з командою, що складалася з 90 чоловік. 12 жовтня 1492 р. моряк на «Пінті» побачив землю. Це був острів Уотлінг, що входить до складу Багамських островів, на узбережжі Америки. Але Колумб був переконаний, що досяг берегів Китаю. Він назвав відкритий острів Сан-Сальвадор («Святий Спаситель»). Експедиція побувала на Кубі, а потім на острові Ла-Еспаньола (тепер — Гаїті). Повертаючись назад, флагманський корабель «Санта-Марія» зазнав аварії, натрапивши на риф. Коли Колумб повернувся в Іспанію, його зустріли як героя. Відкриті ним острови одержали назву «Індія», тому що мандрівники були впевнені, що побували на берегах Азії в Індійському океані. У 1493 р. Колумб відправився в «Індію» з новим флотом, але плавання виявилося невдалим. Прибувши на Ла-Еспаньолу, він довідався, що людей з його команди, яких залишали на острові, вбили індіанці. Колумб заснував нове поселення і керував ним, застосовуючи суворі методи, жорстоко розправляючись І з тубільцями, і з іспанцями. Почалися невдоволення. Це стало відомо в Іспанії, тільки-но експедиція Колумба повернулася додому 1496 р. І все ж таки король і королева, хоча і були розгнівані поведінкою Колумба, у 1498 р. знову відправили його в «Індію». Однак хвилювання серед тубільців так налякали Фердинанда й Ізабеллу, що вони призначили на нові землі іншого губернатора. Колумб, не зумівши придушити заколот на Ла-Еспаньйолі, прибув на Кубу, де новий губернатор заарештував його й у ланцюгах відправив до Іспанії. Пізніше Ізабелла простила Колумба, навіть надала йому можливість зробити четверту експедицію, але гордість знаменитого мореплавця була вражена. Він стверджував, що його наміри неправильно зрозуміли, і заповідав поховати себе в ланцюгах — у пам'ять про ганьбу, якій був підданий.

Середньовічна культура 5-11ст.

Занепад і варварство, у який занурювався світ наприкінці V-VII ст. у результаті завоювань і війн, що не припинялися, протиставлялись не тільки досягненням римської цивілізації, але і духовного життя Візантії, що не пережила настільки трагічного перелому при переході від античності до середньовіччя. Але саме в період раннього середньовіччя вирішувалися кардинальні задачі, що визначили майбутнє. Саме раннє середньовіччя, що не дало досягнень, порівняних із висотами античної культури або зрілого середньовіччя, поклало початок власне європейської культурної історії, що виростила на спадщині Римської імперії, що розпадалася, породженого нею християнства, і з іншого боку - племінних, народних культур варварів. Ще в пізній античності християнство стало тією об'єднуючою оболонкою, що змогла вмістити самі різні погляди, уявлення і настрої. По суті, християнство часу переходу від античності до середньовіччя було дуже сприйнятливою формою, що відповідає потребам масової свідомості епохи. Це було однієї з найважливіших причин його поступового посилення, поглинання їм інших ідеологічних і культурних явищ і з'єднання їх у відносно уніфіковану структуру. Середньовічна культура формувалася в регіоні, де ще нещодавно знаходився центр потужної римської цивілізації, що не могла зникнути історично одномоментно, у той час, коли ще продовжували існувати соціальні відношення й інститути, культура, породжені нею, були живі люди, вигодувані нею. Навіть у найважчий для Західної Європи час не припинилася римська шкільна традиція. Середньовіччя сприйняло такий найважливіший її елемент, як система семи вільних мистецтв, що ділилася на два рівні: нижній - що включав в себе діалектику, грамматику, і риторику, і вищий - у який входили арифметика, геометрія, музика й астрономія. Найбільш яскраві явища в культурі кінця V-першої половини VII в. пов'язані з засвоєнням античної спадщини, що стало живильним середовищем для пожвавлення культурного життя в остготській Італії і вестготській Іспанії.

Варвари раннього середньовіччя принесли своєрідне бачення і відчуття світу, ще сповнене первісної мощі, що харчується родовими зв'язками людини і спільноти, до якого він належав, войовничої енергії, почуття невідільності від природи, неподільності світу людей і богів.

Період каролінгського відрождення- підйому культурного життя, відбувався при Карлові Великому і його найближчих нащадках. У культурно-ідеологічному відношенні він прагнув до консолідації різноплемінної держави на основі християнської релігії. Про це свідчить той факт, що реформи в культурній сфері були початі з зіставлення різноманітних списків біблії і встановлення її єдиного канонічного тексту для всієї каролінгської держави. Тоді ж була здійснена реформа літургії, установлена її одноманітність, відповідність римському зразку.Реформаторські устремління государя співпали з глибинними процесами, що відбувалися в суспільстві, що потребувало розширення кола освічених людей, спроможних сприяти практичному здійсненню нових політичних і соціальних задач. Біля 787 р. був виданий «Капітулярій про науки», що зобов'язує створювати школи у всіх єпархіях, при кожному монастирі. У них повинні були навчатися не тільки клірики, але і діти мирян. Поряд із цим була проведена реформа письма, складалися підручники по різноманітних шкільних дисциплінах.

47. Політ-ий.Р-ок Нім.У 14ст.Золота Булла

Характерні особливості розвитку Німеччини в 14 ст. – це слабкіекономічні зявзки між її частини, процес централізації проходив в масштабах окремих територій, що призвело до посилення влади окремих князів та послаблення влади імператора. Влада міператора ставала все більше номінальною, іслугувала для сприяння агресивним планам князів, з ццією метою скликалися і рейхстаги – загальноімперські зїзди представників земель, що входили в імперію. Імператор мав повну владу лише на його родових володіннях. В державі не існувало єдиного законодавства. Суду, фінансової системи. В деяких князівствах існували станові збори латдтаги, які фактично підкорялилися бажанням князів.

Найбільш могітніх князів, які мали право обирати імператора стали називати курфюрстами. На виборах вони прагнули того, щоб новий імепратор не обмежував їх сомостіності. Так коли рід Габсбургів розширив свої володіння вони вибрали нового імператора з роду Люксембургів. Коли ж імператор Генрих VII Люксембургский (1308—1313) в результаті династичного шлюбу став чешским королем, курфюрсты вибрали після його смерті імператора з роду баварских герцогів Виттельсбахів — Людвіга Баварского (1314-1347).

Людвіг Баварский намагався відновити похои в Італію. Він втрутився в боротьбу партій і став на сторону римської міської аристократії проти против папі Іоанна XXII. Але авантюристський характер походу разочаровал його римских сторонників, та опозиційно налаштовані до папства бюргерскі кола німецьких міст, які підтримували імператора. Похід Людвига завршився повним провалом, а німецькі князі, які не бажали посилення роду Виттельсбахів, вибрали ще при його житті нового императора з роду Люксембургів — Карла IV, який був одночасно і королем Чехії під іменем Карла I.

При Карле IV (1347—1378) політична роздроленність була юридично закріпелена виданною в 1356 г. «Золотою буллою». За князями визнавався їх повний суверенітет в їх князівствах: право суда, збору мит, чеканки монети, эксплуатації горних багатств. Були узаконенні війни між фаодалами (окрім війни вассала проти сеньора). Було закріплено, що імператора виирає колегія з 7 курфюрстів (архиепископів Кельнского, Майнцського, Трирского, короля Чешского, герцога Саксонського, маркграфа Бранденбургського та пфальцграфа Рейнского). Було заборонено союзи міст, проголошено, що імперія політичною організацією незалежних князів, що міста не можуть незлежно від князів відігравати політичну роль.

52. Наслыдки реформацийного руху в Нимеччини

Реформація Це була доба, коли розгорнувся рух за переосмислення ролі католицької церкви у суспільстві. християнський церковно-релігійний, духовно-суспільний та політичний рух оновлення у країнах Західної та Центральної Європи в 16 столітті, спрямований на повернення до біблійних першоджерел Християнства, який набув форми релігійної боротьби проти Католицької церкви і папської влади.

Реформацію пов'язують з іменами Мартіна Лютера, Жана Кальвіна та Ульріха Цвінглі 

51 Початок реформации в Нимеччини. Передумовою до Реформації була криза Папства у 14-15 ст. — західна схизма. Рух із церковного поступово переростав в суспільний через невтіленні надії на церковну реформу після рішень Констанцького собору 1414-1418 (папа Мартин V) і особливо Базельсько-Флорентійського собору 1431-1449 (папа Євгеній IV), а також віденського конкордату (умови) 1448 р. щодо Німеччини між римсько-німецьким кайзером Фрідріхом ІІІ-ім і папою Миколаєм V.Безпосереднім початком Реформації вважається розповсюдження Лютером персональних листів-звернень, в яких доводилося, що Спасіння та Божа милість досягаються завдяки Вірі, а не сповіді в гріхах. Загальним суспільним поштовхом стала публікація латинською 25 жовтня 1517 року у місті Віттенберзі заклику до теологічної дискусії у вигляді 95 тез, в яких йшлося про гріх та кару, і особливо критикувалась торгівля індульгенціями.Ініційований М.Лютером церковно-релігійний рух призвів до розриву єдності західно-європейської церкви - появи національних церковних спільнот та виникнення нової теології протестантизму.Початок Реформації в НімеччиніУ Німеччині, яка на початок XVI століття все ще залишалася політично роздробленим державою, невдоволення церквою поділяли практично всі стани: селян розоряла церковна десятина і посмертні побори, продукція ремісників не могла конкурувати з продукцією монастирів, яка не оподатковувалася, церква розширювала свої земельні володіння в містах, погрожуючи перетворити городян у довічних боржників [7]. Все це, а також величезні суми грошей, які Ватикан вивозив з Німеччини [8], і моральний занепад духовенства, послужило приводом до виступу Мартіна Лютера, який 31 жовтня 1517 прибив до дверей Віттенберзької Замкової церкви свої «95 тез». У них доктор богослов'я виступав проти продажу індульгенцій і влади Папи над відпущенням гріхів. У проповідованому ним ученні він проголошував, що церква і духовенство не є посередником між людиною і Богом. Він оголосив помилковими претензії папської церкви на те, що вона може давати людям за допомогою таїнств«відпущення гріхів» і «порятунок душі» в силу особливих повноважень від Бога, якими вона нібито наділена. Основне положення, висунуте Лютером, наголошувала, що людина досягає «спасіння душі» (або «виправдання») не через церкву і її обряди, а за допомогою віри, дарованої йому безпосередньо Богом [9].Також Лютер спростував авторитет Священного Переказу, тобто постанов церкви і папські декрети, відводячи роль єдиного джерела релігійної істини Святого Письма [9].Папство спочатку не виявило особливої ​​занепокоєності його виступом. Сутички між різними чернечими орденами були не рідкісним явищем, так що і цього разу Папа вважав це «чернечою сваркою». Однак Лютер, заручившись підтримкою Фрідріха, курфюрста Саксонського, не поступався надісланим папським емісарам, в той же час зобов'язуючись не поширювати свої ідеї за умови, що мовчання будуть зберігати і його противники [10].Однак події на Лейпцизькому диспуті змусили його перервати мовчання. Висловивши підтримку Яну Гусу і недовіру церковному собору, що засудив його, Лютер прирік себе на прокляття і розрив відносин з церквою. Наступним кроком було те, на що до цього практично ніхто не наважувався: 10 грудня 1520 а на очах великого натовпу громадян Лютер спалив Папську буллу, в якій засуджувалися його погляди. Тут у справу втрутилася світська влада. Новообраний імператор Священної Римської імперіїКарл V викликав Лютера на імперський сейм у Вормсі з метою переконати його відмовитися від своїх поглядів - подібно до того, як сто років тому подібну спробу зробивІмператор Сигізмунд відносно Гуса. Лютеру дали два дні, щоб дати відповідь на питання про те, чи готовий він відмовитися від нього. В кінці другого дня Лютер, стоячи перед імператором, оточеним верховними світськими і духовними правителями Німеччини, відповів: «На тому стою. Не можу інакше. Хай допоможе мені Бог». Шляху назад більше не було. Згідно з Вормським едиктом, Лютер був оголошений поза законом на території Священної Римської імперії.