111. Способи та порядок припинення господарських договорів

Як зазначалося вище, на господарські договори поширюються загальні положення гл. 16, глав 47-53 та інші положення ЦК України щодо угод (зобов'язань) у разі, якщо вони не суперечать положенням господарського законодавства України. Згідно зі ст. 180 ГК України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Зміна умов господарювання суб'єкта підприємницької діяльності може спричинити необхідність унесення змін до відповідного договору або його розірвання. За загальним правилом ст. 188 ГК України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у 20-денний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду. Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду. Законодавством передбачені випадки розірвання господарського договору та відмови від його виконання. Наприклад, ч. 5 ст. 268 ГК України передбачено, що у разі поставки товарів більш низької якості, ніж вимагається стандартом, технічними умовами чи зразком (еталоном), покупець має право відмовитися від прийняття і оплати товарів, а якщо товари уже оплачені покупцем, - вимагати повернення сплаченої суми. В той же час за ч. 2 ст. 320 цього Кодексу у разі якщо підрядник не береться своєчасно за виконання договору або виконує роботу настільки повільно, що закінчення її до строку стає явно неможливим, замовник має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків. Як вірно зазначають деякі автори, інститути розірвання та відмови від виконання господарських договорів мають єдину правову природу - припинення договірних відносин, проте відрізняються за способами їх здійснення. Якщо розірвання договору - це спосіб припинення договірних відносин шляхом звернення правомочної особи до зобов'язаної, то відмова від договору - це спосіб припинення договірних зобов'язань правомочною особою в односторонньому порядку. Відмова від виконання договору (зобов'язання) є одним з видів оперативно-господарських санкцій (п. 1 ч. 1 ст. 236 ГК України).

111. Правове регулювання орендних відносин

У відповідності зі статтею 5 Закону України «Про оренду державного і комунального майна» є наступні групи об'єктів оренди:

цілісні майнові комплекси підприємств, організацій, їхніх структурних підрозділів (цехів, ділянок, філій);

будинку, спорудження, приміщення, об'єднані назвою «нерухоме майно»;

інше, крім будинків, споруджень і приміщень, окреме індивідуально визначене майно;

державне і комунальне майно, що виявилося на балансах господарчих товариств, створених у процесі чи приватизації корпоратизациї.

У відповідності зі статтею 1 Закону України «Про оренду державного і комунального майна» і статтею 7 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних силах України» окремим об'єктом оренди є військове майно.

У відповідності зі статтею 6 Указу Президента України від 28 травня 1999 р. № 591/99 «Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва» останні також віднесені до об'єктів оренди.

З прийняттям Земельного кодексу України у грудні 1990 р. відновлено підхід до оренди як до можливої форми тимчасового користування землею. У 1998 р. прийнятий Закон України «Про оренду землі". Об'єктами оренди можуть бути земельні ділянки як сільськогосподарського, так і несільськогосподарського призначення.

1.2Розподіл об'єктів оренди по формам власності

На ринку оренди представлене майно, що відноситься до усіх форм власності. При цьому:

переважна більшість пропозицій цілісних майнових комплексів протягом усього періоду їхньої дозволеної оренди надходило від комунального сектора, інші - від державного. Про це свідчить і той факт, що завдання на 1999 р. щодо надходження коштів від оренди об'єктів права комунальної власності в 3.1 рази перевищує планові надходження від оренди державного майна:

нежила нерухомість, пропонована для оренди, відноситься в основному до власності територіальних суспільств (комунальної), у меншому ступені - до державного, в обмеженій кількості - до колективної недержавної власності. Такому розподілу сприяє постійна передача нерухомості з державної власності і комунальну. До приватної (індивідуальної) чи колективної (кооперативної) власності громадян відносяться гаражі;

житлова нерухомість (квартири) відноситься переважно до приватної власності громадян. придбаної внаслідок приватизації житлового фонду. Здаються в оренду також котеджі, що є власністю громадян чи відносяться до колективної недержавної власності;

інше, крім нерухомого, окреме індивідуально визначене майно відноситься до усіх форм власності, але порівняно великою поки є пропозиція державного сектора;

переважно до державної власності відноситься майно, що унаслідок заборони на його приватизацію не ввійшло в статутні фонди утворених при приватизації і корпоратизації господарчих товариств, але залишилося на їхніх балансах (інші відносяться до комунальної власності);

військове майно відноситься до державної форми власності.

Передача майна державних підприємств та організацій в оренду фізичним та юридичним особам у сучасних умовах є одним із напрямів підвищення ефективності його використання. Загальне поняття оренди сформульовано у Законі України "Про оренду майна державних підприємств та організацій" від 10 квітня 1992 р. Відповідно до цієї статті орендою визнається засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності. Тобто:

- орендні відносини мають виключно договірний характер і не можуть виникати на підставі планових завдань або інших адміністративних актів;

- оренда передбачає передачу майна у користування (без надання права орендареві розпоряджатися орендованим майном, у тому числі вносити це майно до статутних фондів господарських товариств, як це іноді трапляється)

- таке користування є платним, що забезпечується внесенням орендарем орендодавцеві орендної плати у визначених розмірах;

- оренда передбачає передачу майна у строкове (тимчасове) користування. По закінченні строку, на який було укладено договір оренди, цей договір припиняється.

2.2Сторони у договорі оренди

Суб'єктами оренди (сторонами у договорі оренди) є орендодавці та орендарі.

Орендодавцями (тобто органами та організаціями, що передають майно в оренду) є: Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва - щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, що є державною власністю; органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та місцевими радами народних депутатів управляти майном, - щодо майна, яке перебуває відповідно у власності Автономної Республіки Крим або у комунальній власності; підприємства - щодо окремого індивідуально-визначеного майна, а з дозволу зазначених вище орендодавців - також щодо цілісних майнових комплексів, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць) і нерухомого майна.

Орендарями (тобто юридичними і фізичними особами, яким майно передається в оренду) згідно з Законом України "Про оренду державного та комунального майна" можуть бути господарські товариства, створені членами трудового колективу підприємства, його структурного підрозділу, інші юридичні особи та громадяни України, фізичні та юридичні особи іноземних держав, міжнародні організації та особи без громадянства.

При цьому фізична особа, яка бажає укласти договір оренди державного майна, до його укладення зобов'язана зареєструватися як суб'єкт підприємницької діяльності.

111. Особливості забезпечення суб'єктів господарювання аграрної сфери засобами виробництва.

Забезпечення суб‘єктів господарювання аграрної сфери засобами виробництва здійснюється через систему прямих угод (контрактiв), через товарнi бiржi, посередницькi органiзацiї, а також в інших формах відповідно до законодавства. При цьому органи виконавчої влади не беруть безпосередньої участі у вирішенні питань, пов'язаних із забезпеченням сільськогосподарських товаровиробників матеріально-технічними ресурсами, у тому числі засобами захисту рослин, мінеральними добривами та пально-мастильними матеріалами, а зазначені товаровиробники закуповують необхідні матеріально-технічні ресурси у суб'єктів господарювання, зокрема через біржовий ринок. Органам виконавчої влади заборонено також втручатися у процес визначення черговості розрахунків цих товаровиробників за отримані матеріально-технічні ресурси. (Див. постанову Кабінету Міністрів України від 17.01.2000 № 50 “Про нові підходи до забезпечення сільськогосподарських товаровиробників матеріально-технічними ресурсами”.)

Особливе значення має забезпечення суб‘єктів господарювання сільськогосподарською технікою та обладнанням для харчової і переробної промисловості. Основні напрями державної політики пріоритетного розвитку вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу визначені Законом України від 07.02.2002 “Про стимулювання розвитку вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу” (Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 24. - Ст.167). Закон створює сприятливі економічні умови для збільшення обсягів виробництва зазначених техніки та обладнання, визначає шляхи формування ринку та вдосконалення системи забезпечення агропромислового комплексу вітчизняною технікою і обладнанням.

Державне управління вітчизняним машинобудуванням для агропромислового комплексу здійснюють Кабінет Міністрів України та уповноважений центральний орган виконавчої влади, функції якого нині виконує Міністерство промислової політики України (Мінпромполітики).

До компетенції Кабінету Міністрів України у галузі вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу належить:

• розроблення стратегії державної політики пріоритетного розвитку галузі, затвердження (схвалення) відповідних програм і організація їх виконання;

• формування видатків у проектах державного бюджету у розмірі, необхідному для забезпечення пріоритетного розвитку галузі;

• реалізація науково-технічної політики галузі, вжиття заходів щодо впровадження сучасних технологій у виробництво, підвищення екологічної безпеки;

• забезпечення розвитку операцій з фінансового лізингу техніки і обладнання для агропромислового комплексу і внесення відповідних пропозицій до проекту державного бюджету.

Реалізацію стратегії державної політики пріоритетного розвитку галузі вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу здійснює Мінпромполітики. Воно, зокрема:

• управляє державними підприємствами та координує діяльність підприємств інших форм власності у галузі;

• розробляє і реалізує програми створення технологічних комплексів машин і обладнання, організації їх виробництва, формування та розвитку ринку техніки і обладнання для агропромислового комплексу, забезпечення її технічного обслуговування та ремонту;

• реалізує науково-технічну політику у галузі та здійснює інші заходи щодо її розвитку відповідно до закону.

До виключної компетенції Мінпромполітики належить проведення відповідно до закону контрольно-наглядових та дозвільно-реєстраційних функцій.

Видатки Державного бюджету України на пріоритетний розвиток вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу щорічно, протягом 2003-2010 років визначаються у державному бюджеті окремим рядком. Розпорядником цих коштів визначається Мінпромполітики. Обсяги зазначених бюджетних асигнувань становлять до одного відсотка від загальних видатків державного бюджету і спрямовуються на фінансування заходів з підтримки вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу, у тому числі:

1. створення та підготовки серійного виробництва нової техніки і обладнання згідно із затвердженими програмами;

2. переоснащення підприємств вітчизняного машинобудування та впровадження новітніх технологій проектування та виготовлення техніки і обладнання;

3. формування та розвиток ринку техніки і обладнання для агропромислового комплексу та вдосконалення його інфраструктури;

4. часткова (до 70 відсотків) компенсація облікової ставки Нацбанку України за кредитами банків, що надаються підприємствам галузі на виготовлення техніки і обладнання, та державна підтримка банків, що здійснюють довгострокове кредитування цих підприємств;

5. часткова (до 40 відсотків) компенсація державою вартості техніки і обладнання для агропромислового комплексу, що поставляється сільськогосподарським товаровиробникам і підприємствам харчової та переробної промисловості;

6. закупівля вітчизняної техніки і обладнання для агропромислового комплексу з наступною реалізацією їх відповідним підприємствам на умовах фінансового лізингу.

У загальних обсягах державної закупівлі товарів (робіт, послуг) передбачаються обсяги поставок основних видів вітчизняної техніки і обладнання для агропромислового комплексу, які закуповуються за рахунок коштів державного лізингового фонду та інших джерел, що визначаються Кабінетом Міністрів України. Кошти державного лізингового фонду в повному обсязі використовуються виключно на закупівлю вітчизняної техніки і обладнання для агропромислового комплексу.

Закон визначає особливості податкової політики, які можуть застосовуватися до підприємств вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу, особливості їх кредитування, особливості цінової політики у галузі та інші.

Специфічною формою забезпечення сільськогосподарських товаровиробників та переробних підприємств необхідною технікою та обладнанням за рахунок коштів державного бюджету є фінансовий лізинг. Він здійснюється на підставі відповідних договорів, укладених між Національною акціонерною компанією “Украгролізинг”, лізингодавцями і лізингоодержувачами та за погодженням з Мінагрополітики.