Розділ IV. Матеріялізм (лібералізм, демократизм, пацифізм, партикуляризм, анархізм).

Пізнана “науково” (дедуктивно чи з досвіду) “загальна” правда – це була формальнасторона національного ідеалу нашого провансальства.

Переселена в царину конкретнонаціональної ідеології, та “загальна правда” виродилась у нас в нічим не прикрашений, екраннійматеріялізмабо суспільнийутилітаризм...

Як для Фоєрбаха і Руссо, підставою етики, так для наших провансальців підставою національної політики було ущасливлення “мене” і “тебе”, “щастя всіх”, щов даний моментзаселюють національну територію. Щастя не схоплених у форму атомів, щасливих і зарозумілих на свою безфоремність...

Так цілком логічно, прийшов наш націоналізм до своїх головних матеріалістичних доктрин, ці доктрини, як і попередні(інтелектуалізм, космополітизм і соціяльний квієтизм)поставило наше провансальство понад національну правду, понад “безумовне”; а тими доктринами були –лібералізм, щоставив інтереси маси, як збиранини одиниць, понад інтереси нації, як вищого цілого; демократизм, що ставив інтереси “народу”, як неорганізованої безформної юрби, понад інтереси нації, ісоціялізм, що ставив понад інтереси нації – інтереси кляси. До них треба ще долучитипацифізм, і гуманітаризм, анархізм (роди лібералізму), іпровінціоналізм(рід демократизму), який інтереси однієї провінції ставив понад добро цілої нації. Всі вони були в різкій опозиції до ідеї державности, як цінності в собі.

Так по-номадськи зрозуміла “свобода”, “колективнийегоїзм” найгіршого сорту – стали в нас вартостями в собі. Домінував так зрозумілий для провінціяла моментпартикулярної вигоди (особистої, клясової, провінціяльної) в протиставленні до моменту загального, родового, національногопримусу.Ослаблення родового інстинкту – а не його зміцнення, афірмація часового, хвилевого, даної форми – впротилежність до “вічного”.Дві доктрини стояли проти себе: розв’язання егоїстичних стремлінь, деструктивна засада “laisser faire” з одного боку, з другого – принцип творчої волі цілого, що підчиняє собі одиницю, покоління, клясу, їх щастя, “свободу”, “нарід”, суверенне “Я”, – не відступаючи перед агресією і “насильством”, перед накиненням всьому цієї волі, що сама в собі має свою санкцію.

Цей момент недорозвиненого вольового імпульсу виявляється в нашім провансальстві передусім у занепадницькім“гуманітаризмі”,що понад все ставить фізичне “Я” одиниці. Хто не бачить за деревами лісу, за “горожанами” – народу, а за індивідуальною об’єктивацією волі species до життя – самої цієї волі, для того із зникненням даної об’єктивації зникає й саме життя...

Для провансальця суть – “край ріднесенький”, “край веселий і люд хрещений”, з тим розумінням щастя яке дає йому “люд”, а хто є суб’єктом панування в цьому краю – байдуже.

Наскільки цей момент вигоди переважав у наших провансальців видно ще з того, що Драгоманів, зі своєї болоховської точки погляду, виправдує тих своїх польських сучасників (яких він нараховує “багато”), які були протидержавного усамостійнення Польщі, бо “бачили, що при всіх теперішніх обставинах Европи... відрив Конґресівки від Росії був би їх руїною”... Певно, бо коли провансальцю треба вибирати між “абстрактним” ідеалом національної самостійности з “економічною руїною” і “економічним розцвітом” в рабстві, то він вибере останнє. Згадані вище “фізичний добробут” і “добра пожива” – це шпиль національного ідеалізму, на який може вилізти провансалець... Взагалі він висловлювався проти незалежницьких змагань майже всіх народів, що повставали з руїн історії, і всев ім’я примітивних інтересів “черні”, якій не було діла до “політики”...

Я, Ми(нарід, чернь),добробут, кляса, земля(територія) – ось були ті “реальності”, які “видів” наш провансалець і в ім’я яких відкидав він всілякі “фантоми”. Ще одною з таких реальностей булапровінція, власна парафія,те, що він міг бачити з височини рідного смітника. Так, поруч з іншими партикулярними цінностями, які в нас протиставлялося “загальному”, колективу нації, з’явилася ще одна –партикуляризму властивім значенні того слова. Особливо помітний цей партикуляризм у галичан (про це в іншім зв’язку), але хорують на нього так само й великоукраінці, які з запалом визнавали сепарацію Криму, створення гумористичної “молдавської республіки” на живім тілі України, тощо. Не потребую додавати, що цей антидержавницький партикуляризм розвинувся в нас головно під впливом Драгоманова. Він рідко мислив категорією нації, натомість існували для нього тільки “землі”. З трьох чинників, з яких складається дозріла політична нація, зтериторії(землі),людности і влади, для нього, як і для всіх соціялістів, демократів і радикалів, найменш важливим був чинник останній – влада. Їм все одно було, в чиїх руках знаходиться влада над двома іншими чинниками. Їх гаслом була не “земля і влада” а – “земля і воля”...