42 Причини, які викликали перехід від класичного позитивізму до емпіріокритицизм, а потім до неопозитивізму, потім до неопозитивізму.

В развитии позитивизма выделяют четыре основных этапа: 1. этап 30 г. 19 века. Первый или классический позитивизм. Представителя: О. Конт, Спенсер, Милль.  2. этап. Второй позитивизм рубеж 19 – 20вв. Представители: Э. Мах, Р. Авенариус.  3 этап. 20-30г. 20 века. Нео или логический позитивизм. Представители: Карнпт, Шлик.  4 этап. Пост позитивизм 50 -60гг. Представители: К. Поппер. Центр – Англия и Америка. 

У кінці XIX ст. позитивізм переживає кризу, викликану прогресом природничо-наукового знання, докорінним переглядом понять у фізиці на межі XIX–XX ст. Адже прогрес науки заперечував і знецінював ті "синтетичні" узагальнення, що розглядалися позитивізмом як вічні і незаперечні надбання науки. На зміну так званому "першому позитивізму" приходить "другий позитивізм".

На немецких землях позитивизм впитал некоторые элементы кантианства и приобрел свою специфику. Поэтому его стали различать от первого позитивизма и называть вторым позитивизмом^[3] или Эмпириокритицизмом. Его представителями были швейцарец Рихард Авенариус и австриец Эрнст Мах. Согласно Ленину, к взглядам второго позитивизма были близки взгляды Пуанкаре и Дюэма^[4]. В августе 1900 года Пуанкаре руководил секцией логики Первого Всемирного философского конгресса, проходившего в Париже. Там он выступил с программным докладом «О принципах механики», где изложил своюконвенционалистскую философию. В России ко второму позитивизму примыкает эмпириомонизм А. Богданова, а в США — прагматизм Ч. Пирса:

причини виникнення неопозитивізму· Відносність знань, Процес математизації та формалізації наук, яскраво проявився в зв'язку з розвитком теоретичних розділів науки.

Неопозитивізм намагався вирішити актуальні філософсько-методологічні проблеми, наприклад, роль знаково-символічних засобів наукового мислення, взаємовідносини теоретичного апарату й емпіричного базису. Так, зростання ролі математичного апарату у фізичній теорії виявило, що в теоріях науки не можна все звести до чуттєвого світу суб'єкта, а є несвідомих до нього «залишок», який характеризує загальнозначущої теоретичних положень, об'єктивний характер пізнання суб'єкта. У позитивізмі ж Конта, і особливо в махізму, всі знання зводилися до відчуттів, що призвело до крайньої суб'ектівізаціі знань і не давало можливості обгрунтувати загальнозначущої фізичних теорій.

Разом з тим виникає проблема: як виділити «залишок», несвідомих до чуттєвого досвіду? Пояснення загальнозначущої, наявність об'єктивного змісту в теоріях встановлює практика.

   ПОСТПОЗИТИВИЗМ — совокупность концепций в философии и методологии науки, возникших как критическая реакция на программу эмпирического обоснования науки, выдвинутой логическим эмпиризмом (неопозитивизмом), ас распадом этой программы пришедших ей на смену. В значительной степени эта реакция была инициирована идеями К. Поппера, выраженными в его книге “Logik der Forschung” (1934), которая появилась в период, когда неопозитивизм имел преобладающее влияние, и сыграла едва ли не решающую роль в его критике. Сам Поппер заявлял, что он “убил логический позитивизм” (Popper К. Intellectual Autobiography.— В кн.: The Philosophy ofKari Popper. La Salle, 1974, p. 69). “Убийство”, однако, направлялось благими намерениями: Поппер полагал, чтоему удалось выполнить задачу, поставленную его оппонентами из Венского кружка: создать теорию научной рациональности, опирающуюся на эмпиризм и логику, которая позволила бы строго разделить науку и ненаучные формы мыслительной активности (см. Демаркации проблема). Судь