- •61. Підходи до тлумачення поняття «синергетики» та визначення її місця у системі наукового знання.
- •62. Загальна характеристика синергетики як методології пізнання та стилю мислення.
- •63. Особливості категоріально понятійного апарату синергетики.
- •64. Загальна характеристика синергетичної теорії та її категоріально-понятійний апарат.
- •65. Порівняння поглядів на синергетику, її зміст, на місце та значення у системі наукового знання г.Хакена та і.Пригожина.
- •66. Основні концептуальні тези синергетики.
- •67. Загальна характеристика герменевтики та феноменології та причини їх формування.
- •68. Особливості герменевтики та феноменології як методологічних підстав побудови сучасних наукових досліджень.
- •69. Співвідношення та взаємний вплив феноменології, герменевтики та екзистенціалізму.
61. Підходи до тлумачення поняття «синергетики» та визначення її місця у системі наукового знання.
Як відомо, термін “синергетика” використовується для позначення міждисциплінарного напряму наукових досліджень, що виник у 60-70-х роках ХХ століття і основним завданням якого є пізнання загальних закономірностей і принципів, що створюють основу процесів самоорганізації складних систем найрізноманітнішої природи (фізичних, хімічних, біологічних, технічних, географічних, економічних, соціальних). Засновниками синергетики вважаються І.Пригожин і Г.Хакен, які приблизно одночасно найбільш чітко сформулювали основні її положення. Первісно виникнувши як теорія кооперативних явищ у задачах лазерної тематики, синергетика поступово стала своєрідним інтегруючим міждисциплінарним полем для таких наукових напрямів, як теорія хаосу, теорія катастроф, теорія дисипативних структур, нелінійна динаміка, теорія самоорганізації складних нелінійних систем, які в цей час отримали активний розвиток.
Варто чітко виділяти принаймні три основні аспекти тлумачення синергетики:
- світоглядний – синергетика як нова форма діалогу людини з природою та людини з людиною;
- концептуальний – синергетика як універсальна теорія самоорганізації складних систем;
- методологічний – синергетика як міждисциплінарна методологія дослідження розвитку складних систем.
Найпоширенішим є тлумачення синергетики як міждисциплінарної науки, яка лежить в основі комплексного моделювання як природних, так і соціальних процесів, що базується на загальній теорії систем і теорії еволюції. У межах синергетики відбувається формування нової пізнавальної парадигми самоорганізації як нового міждисциплінарного напряму досліджень складних систем, що самоорганізовується.
Синергетика (від грец. synergein - працювати разом)-це напрям міжгалузевих досліджень, об'єкт яких - процеси самоорганізації у відкритих системах фізичної, хімічної, біологічної, екологічної й іншої природи. На відміну від рівновагомої термодинаміки, що визнає еволюцію лише у бік збільшення ентропії системи (тобто хаосу, дезорганізації), синергетика вперше розкрила механізм виникнення порядку через флуктуації, тобто відхилення системи від деякого середнього стану.
Синергетика дедалі впевненіше прокладає шлях у методологію гуманітарних наук, зокрема у філософію. Все більше у філософію входять і поширюються поняття нерівновагомості, нестабільності, біфуркації, фазових переходів, нелінійності, маленьких впливів, аттракторів і деяких інших. Синергетика намагається виступити як новий світогляд, світосприйняття, що докорінно змінює розуміння необхідного (закономірного, визначеного) і випадкового в самих основах побудови світу.
Синергетика розвіює безліч попередніх міфів, стереотипів.
По-перше, цілком очевидним є те, що складноорганізованим соціоприродним системам не можна нав'язувати шляхи їхнього розвитку. Треба знати, як сприяти розкриттю їхніх власних тенденцій розвитку, як виводити системи на ці шляхи. Важливо також збагнути закони співжиття природи і людства, їхньої еволюції.
По-друге, синергетика свідчить про те, що будь-яка складноорганізована система має, як правило, не одиничний (окремий), а безліч власних, відповідних її природі шляхів розвитку.
По-третє, синергетика демонструє, що хаос може виступати механізмом самоорганізації і самопобудови структур, позбавлення надлишкового, механізмом виходу на відносно прості структури - аттрактори еволюції.