2. Внутрішній лад, побут та соціальний склад Запорізької Січі

Запорозька Січ, зміцнівши, ставала осередком військової сили, яка не тільки фактично була незалежною від центральної влади Речі Посполитої, а й нерідко вступала з нею в конфлікт. На землях, що їх контролювала Січ, формувалися особливі суспільно-політичні відносини, які дозволяють дослідникам кваліфікувати Запорожжя як своєрідну республіку, в якій засади військової демократії фактично визначали функціонування управління, звичаєве право, побут тощо. Після сформування реєстрового козацтва, яке польський уряд і магнати хотіли протиставити Запорозькій Січі, поступово витворилися територіальні адміністративні округи, в яких суто військова організація поєднувалася з цивільною територіальною адміністрацією. Зокрема, у другій чверті XVII ст. у полках реєстрових козаків були сотенні містечка, в яких отамани не тільки очолювали козаків, а й здійснювали адміністративну владу над усім населенням. Таким чином, формувалася структура, що була використана пізніше у гетьманській державі.

Козацька організація розвивалася в двох напрямах, які відбивали протилежні впливи. Якщо січове козацтво багато запозичило від ординців і турків, то так зване міське козацтво, яке почало формуватися у південних староствах Київського воєводства на межі XVI — XVII ст. і чисельність якого значно перевищувала урядові реєстри, за організаційною структурою наближалося до тодішніх європейських зразків. Кіш запорожців став ділитися на курені, очолювані виборними отаманами. Чисельність куреня приблизно дорівнювала роті польської піхоти. До кінця першої чверті XVII ст. територія козацьких полків за межами Січі остаточно сформувалась і продовжувала розширюватися, незважаючи на протидію уряду. В коронному війську з того самого часу стали зводити по 2 — 4 корогви або роти в полк.

Динаміка зростання козацького реєстру у 1572-1649 рр.

Роки	Кількість козаків
1572	300
1578	500
1590-1617	1000
1619	3000
1624	5000
1625-1630	6000
1634	7000
1649	40 000

Хоча до реєстру не включалися джури, які не отримували платні, лише остання цифра відбиває справжню чисельність козаків. 1618 р. у поході на Москву з гетьманом П. Конашевичем-Сагайдачним було не менш як 12 тис. козаків, ще 3 — 4 тис. були у війську королевича. Під Хотином билися 20 тис. козаків.

Озброєння. Жодна із сторін розвитку виробничої культури не віддзеркалює так стан суспільства, рівень його розвитку і ступінь взаємовпливів, як еволюція озброєння. Впродовж віків саме розвиток озброєння був одним із основних стимулів розвитку техніки, а зрештою і науки.

Спис довго залишався основною ударною зброєю ближнього бою. До

середини XV ст. списоносці становили й основу піхоти. Для княжої кінної дружини спис був головною наступальною зброєю, застосовували його і панцирні корогви, і крилаті гусари, і козацька кіннота, що відповідало рівню озброєння тогочасних європейських армій. Списи мали металеву ударну частину з трьома-чотирма гранями та дерев’яну ручку, яка зазвичай розмальовувалася в геральдичні кольори власника. Виготовлялися вони місцевими майстрами, але до кінця XV ст. переважали зразки німецьких списів, занесених орденськими лицарями.

Ополченці-селяни занесли до війська мисливські списи-рогатини з широким лезом листоподібної форми. Рогатиною зручно нанести слабкозахищеному суперникові короткий удар широким лезом, але вона не ефективне при ударі по доспіхам лицаря. Тому рогатина перетворилася на багато оздоблену парадну зброю для церемоній і виїздів на полювання. Подібну рогатину першої половини XIII ст., що належала котромусь з Ольговичів, знайдено поблизу Городця Остерського (сучасного Остра).

Сулиці (списи-дротики) застосовувалися легкою піхотою в XIII — XIV ст. як метальна зброя, а також для ближнього бою, згодом вийшли з ужитку.

З середини XIV ст. у зв’язку з вдосконаленням обладунку повернулася до складу озброєння сокира, що не використовувалася з початку XIII ст. Під західним впливом її змінила алебарда, тоді як бердиші російського типу не поширилися.

Особистою зброєю ближнього бою були мечі. Застосовувалися переважно прямі мечі з двома лезами близько 120 см завдовжки, руків’я захищалося кованим перехрестям, прямим або скошеним в бік противника. Ці запозичення зі Сходу, які Європа прийняла в 1180 — 1250 рр. після хрестових походів, простежуються за тогочасними волинськими пам’ятками. Лише у XV ст. військові переконалися у перевагах шаблі, і вона витіснила меч.

Булави і шестопери застосовувалися ще в XIV ст. як ударна зброя. Пишно оздоблена булава була однією з ознак княжої влади. Починаючи з XIV ст. декоровані булави і шестопери стали ознаками командирської влади. Кольчугу запозичено зі сходу через хозарів. В Європі її масове застосування розпочалося лише після хрестових походів. З XIII ст. з’явилися високі стоячі коміри, кольчужні панчохи (ногавиці), збільшилася довжина кольчуги. Вага кольчуги зросла з 5,5 — 6,5 майже до 10 кг. Використовували і "дощаті броні" — пластинчаті панцирі, в яких пластини при скріпленні находять одна на одну і цим самим подвоюють захист; при цьому завдяки опуклості пластин вони пом’якшують удари. Козаки наприкінці XV — на початку XVII ст. ще носили кольчуги, байдани і бехтерці, а потім взагалі відмовилися від захисного озброєння. Участь у війнах з орденськими лицарями, які використовували найновіші зразки західних панцирів, а також постійні контакти з ординцями, стимулювали швидкий прогрес виробництва і урізноманітнення форм захисного озброєння.

У XVI — XVII ст. артилерія, яку застосовували козаки, польське військо і дружини українських магнатів, включала найновіші західні і турецькі зразки, виготовлені з урахуванням досягнень Н. Тартальї, Л. Кальядо, Д. Уфано і В. Вірінґуччо. Чавунні чотирифунтові гармати довжиною 16 калібрів з’явились відразу ж після перших успіхів шведського короля Густава II Адольфа. В міських арсеналах, однак, залишалась і артилерія попередніх періодів.

З початку XVI ст. основним типом суден стали чайки — однощоглові плоскодонні байдаки вантажопідйомністю до 200 т, з кормовим і носовим кермами та очеретяним поясом, який утримував судно на плаву при штормі або при влученні ядер. Чайки мали 10 — 15 пар весел і до 50 членів екіпажу. Флотилії козацьких чайок з 1502 р. здійснювали походи на татарські й турецькі міста та узбережжя, включаючи походи на Кафу (1560, 1606, 1609, 1615, 1616, 1624) і Стамбул (1575, 1621, 1624, 1626), та успішно воювали з турецьким галерним флотом .

Військо, військова техніка і військова організація на українських землях у різні періоди XIII — XVII ст. відповідали європейському рівню. Технічні новації приймалися через 10 — 20 років після їхньої появи, а в окремі періоди і раніше, ніж у європейських країнах. Однак з політичних причин українська військова культура вже з XIV ст. приносила славу іншим народам. Навіть перший російський військовий статут — "Статут ратних, гарматних і інших справ, що стосуються військової науки" (1620) був складений волинським військовим інженером та друкарем Онисимом Радишевським (не раніше 1631), який з 1586 р. перебував на російській службі .

Обряди та звичаї запорозьких козаків. Як і кожна станово-професійна група епохи середньовіччя, реєстрове і запорозьке козацтво виробило свою обрядовість, що охоплювала різні сфери життя і діяльності. Зокрема, характер воїнських ініціацій мали обряди прийому в запорожці. Перша фаза ініціації — ритуальне відокремлення від громади — починалася обрядовими проводами майбутнього запорожця "на той світ". На Січі новик проходив обряди прийому в "молодики", які включали урочисту присягу на вірність товариству і, ймовірно, прийняття православ’я, якщо молодий козак був іншої віри. Коли ініціант з честю проходив через усі випробування, то допускався до участі у морському поході на турків. Завершувалася ініціація прийомом нового козака до одного з січових куренів і обрядом перейменування, який означав нове народження посвячуваного, вже як козака.

Обрядовими діями обставлялося проведення військових рад запорожців, а також курінних і паланкових сходок. Загальні ради відбувалися у запорожців звичайно в святкові дні — 1 січня кожного нового року, 1 жовтня в храмове свято Січі — Покрови, на другий-третій день Великодня. Крім того, збиралися ще термінові ради в разі якоїсь важливої справи. Починалася рада зазвичай боєм довбиша в литаври і виносом осавулом великого січового прапора (корогви) та виставленням його на площі біля церкви. Старшина, яка ставала в центрі, і козаки, розташовані колом, обмінювалися поклонами і привітаннями.

Певні обряди супроводжували військові дії козаків. Зокрема, рішення про початок військових дій вітали салютом з гармат і військовою музикою. Так само зустрічали й проводжали і військових послів сусідніх держав. У поході командир мав на щоглі чайки прапорець, яким подавалися сигнали козакам . Виставлення прапора знаменувало також початок і кінець битви. Після повернення з походу на Січі відбувалася подячна церковна служба і поминання загиблих.

Козаки, які жили по зимівниках і займалися сільським господарством, відправляли й традиційні аграрні обряди. Під час полювання та рибальства запорожці виконували пов’язані з цими заняттями обрядові дії, зокрема, умилостивлювали духів стихій, прив’язували мисливські й рибальські роботи до календарної обрядовості, творили різні магічні дії, спрямовані на забезпечення успіху в цих промислах. Відповідні обрядові чинності мали місце і під час війни. Вони зводилися до дій і замовлянь, що, як вважали козаки, берегли їх від куль і шабель ворогів та допомагали розгромити противника.

Частина схарактеризованих тут обрядів відома з джерел кінця XVI ст., інші зафіксовані пізніше, дещо реконструйовано етнографами. Однак є підстави вважати, що в основних своїх рисах козацька обрядовість створювалася одночасно з формуванням козацтва як військового стану.