3.Розвиток освіти, літератури та мистецтва на українських землях

Література. Іван Вишенський. Помітним явищем у розвитку літератури в Україні стало літописання, що продовжило давньоруські літописні традиції. Створювалися численні хроніки та оповідання про історичні події. Серед них першорядного значення набув "Короткий Київський літопис" (XV-XVI ст.). При монастирях виникли Густинський, Острозький, Львівський, Хмільницький, Межигірський літописи. У цих творах проводилася патріотична ідея соборної єдності українських земель, засуджувалось загарбання їх іноземними державами, підтримувалося прагнення народних мас до визволення України і створення власної незалежної держави.

Поряд з церковно-літературними творами, зокрема такими, як "Києво-Печерський патерик" XV ст., в Україні розповсюджувалася перекладна література, зокрема переклади книжок, що надходили з Греції, Сербії, Італії, Ірландії, Індії та інших країн (наприклад, "Олександрія", "Троянська історія", "Сказання про індійське царство"). З боротьбою проти наступу католицизму й уніатства пов'язаний розвиток полемічної літератури. Відомо близько 60 полемічних творів. Поштовхом для їх створення стала книга польського публіциста, єзуїта Петра Скарги "Про єдність церкви Божої" (1577 р.), де під виглядом унії висувалась ідея поглинення православної церкви католицькою. Проти цього виступив ректор Острозької школи Герасим Смотрицький у книгах "Ключ царства небесного" та "Календар римський новий" (1587 р.).

Видатним українським полемістом став письменник Іван Вишенський, який жив у другій половині XVI - першій чверті XVII ст. До нашого часу дійшло 17 гворів цього просвітителя, демократа і гуманіста, патріота України, борця за соціальну рівність. У своїх творах-посланнях Вишенський викривав паразитичне життя магнатів і вищого духовенства, засуджував соціальне і національне гноблення, уніатство ("Викриття диявола-світодержця", "Послання до збіглих від православної віри єпископів", "Короткословна відповідь Петру Скарзі" та ін.). Він прямо виступав на захист рідної йому України, поневоленого чужоземцями простого народу.

Письменник і учений Мелетій Смотрицький у полемічному творі "Тренос, тобто плач єдиної всесвітньої апостольської східної церкви з поясненням догматів віри" (1610 р.) пристрасно писав про нужденне становище гнаної і переслідуваної православної церкви та її нещасних прихожан - селян і міщан.

Важливим полемічним твором була згадана вище "Протестація" митрополита Іова Борецького, який рішуче засуджував католицько-уніатський наступ, релігійні незгоди, утиски православної церкви, переслідування українського народу, іноземне панування в Україні. Полемічна література ідейно обгрунтовувала й духовно освячувала визвольний рух в Україні. Відомими поетами того часу були уже згадувані Герасим Смотрицький, Андрій Римша, Памво Беринда, Касіян Сакович. Вони присвячували свої твори видатним подіям і діячам. Зокрема, Касіян Сакович створив "Вірші на жалісний погреб визначного рицаря Петра Конашевича Сагайдачного, гетьмана Війська його королівської милості Запорозького" і (1622 р.).

Книгодрукування. Друкування книг мало вирішальне значення для розвитку освіти, науки і культури. В Україну книги тривалий час привозилися з інших країн (Польщі, Чехії), бо власного книгодрукування не було. Учені вважають, що перші в Україні друкарні в XVI ст. діяли у м. Кам'янці-Подільському і Острозі - в маєтку Костянтина Івановича Острозького - відомого політичного діяча Литовської держави, мецената, ревнителя православ'я. З Острога друкарство поширилося в Київ. Як свідчить документ, князь К. Острозький подарував Печорському монастирю "...літери і всі знаряддя, до друкарської справи належні, з Острозької друкарні в літо від Різдва Христового 1531. Друкування книг почалося справжнє 1533 року"'. Пізніше друкарство розвивалося й у Львові. Московський першодрукар Іван Федоров (Федорович 1510-1583).) і його помічник білорус Петро Мстиславець, переслідувані у період царювання Івана Грозного, у 1566 р. переїхали в Литву. Вони відкрили друкарню в місті Заблудові (Польща), а потім Мстиславець займався друкарською справою у Вільно, а Федоров - у Львові. Наприкінці XVI - на початку XVII ст. у містах України працювало близько 40 друкарень, зокрема у Львові, Острозі, Кременці, Яворові, Києві, Почаєві, Луцьку, Новгороді-Сіверському, Фастові та інших. Відомими послідовниками Івана Федорова стали друкарі Василь Суразький, Дем'ян Наливайко, Михайло Сльозка, Тимофій Вербицький, Памво Беринда, Тарас Земка та інші. Значним центром книгодрукування в Україні став Київ, де на початку XVII ст. друкарню (при Печорському монастирі) устаткував Єлисей Плетенецький і видав книгу "Часослов" (1617 р.). Українські друкарні опублікували чимало полемічної літератури антикатолицького та антиуніатського спрямування.

Освіта. У поширенні освіти, як і в розвитку багатьох галузей культури, величезну роль відігравали церкви і монастирі. Перед монголо-татарським нашестям розповсюдження письменності серед населення було досить широким. Зустрічаються графіти - написи на камені, стінах, дереві. У Звенигороді Галицькому і в Бересті знайдено берестяні грамоти, в Звенигороді, Перемишлі, Галичі, Львові - бронзові стилуси (писала) для письма на воскових табличках. Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського ознаменувало новий період у розвитку української культури, зокрема освіти і наук. У загальнокультурному відношенні Литва значно поступалася Україні - українська мова стала мовою діловодства, дипломатії, приватного листування на території Великого князівства Литовського. Недержавне становище українського населення пізніше негативно позначилося на розвитку культури.

У цей період початкові школи існували в містах, при великих церквах і монастирях і в маєтках деяких магнатів. Вивчали читання, письмо і церковний спів. Підручниками служили “Часослов” і “Псалтир”. Найвищим орієнтиром в освіті за великокняжої України-Русі була візантійська освіта, яка ґрунтувалася на надбаннях багатьох поколінь і за своїм рівнем займала чільні позиції в Європі.

У кінці XV ст. в Польщі і Литві починається культурне піднесення. Тут розповсюджуються ідеї гуманізму, вчення Яна Гуса та інших діячів Реформації. Через Польщу прогресивні ідеї проникали в Україну, і одночасно польська культура збагачувалася завдяки контактам з українською. Вихідці з України навчалися також в університетах Європи. У документах паризької Сорбонни імена студентів-українців, а також бакалаврів, ліценціатів і магістрів зустрічаються вже з другої половини ХIV ст. У середині XV ст. в Європі було вже декілька докторів українців (Юрій Дрогобич, Павло Русин). Юнаки з України - діти шляхтичів, міщан - навчалися і в Болонському, Краківському, Празькому університетах. Юрій Дрогобич (1450-1495) в 1481-1482 рр. був ректором університету медицини та вільних мистецтв у Болоньї. Суспільні ідеї, пов'язані з осмисленням місця людини в світі і суспільстві, а також політичні теорії з часу утвердження християнства на Русі в основному укладалися в межі релігійного світогляду. У ХIV - початку XV ст. Київська Русь, сприйнявши в основному філософсько-богословські течії Візантії, відставала від неї за рівнем філософського мислення, яке в той період і в самій Візантії переживало кризу. В українських землях взаємодіяли і протидіяли православ'я в традиційному розумінні, слабі паростки раціоналізму (у вигляді єресей) та ісіхазм (етико-аскетичне вчення, яке включало систему психофізичного контролю), тоді як у Візантії панували ісіхазм, що переміг, і переможений раціоналізм. Ідеологи ісіхазму розвинули погляди ранньохристиянських вчителів церкви, відкриваючи перед віруючими можливість богопізнання, духовного і навіть тілесного єднання з Богом через сприйняття божественної енергії. На Русі ХIV - XV ст. було розвинене вчення про неминучість кінця світу і божественного суду над людством. Через соціальні потрясіння ці ідеї набували форми реального очікування “другого пришестя” Христа. Умонастрій епохи, звичайно, не вичерпувався цими ідейними течіями, але в них сфокусувалися найважливіші життєві уявлення людини ХIV - XV ст., і саме вони зумовлювали характер тих зрушень, які сталися в історико-культурному процесі того часу.