История(книга)

матері, покровительки коней, які символізували сонце (зобра ження богині збереглося на золотих підвісках й кістяних сар матських гребенях). Солярні символи також часто розміщували ся на бляшках кінської вузди, ліпних курильницях. Складний поховальний ритуал знатних сарматів передбачав наявність багатого інвентаря, зламаних дзеркал чи мечів, різноманітних амулетів, зведення курганів; зафіксовані також звичаї жертвоп риношення й тризни.

Для сарматів був характерним поліхромний стиль у приклад ному мистецтві – їхні вироби прикрашалися вставками з коштовного каміння та кольорової емалі. Популярними серед сарматів були різноманітні фібули – застібки на зразок сучас них англійських шпильок, у жіночих похованнях знаходять чисельне намисто.

Сарматський період закінчився на території України в се редині ІІІ ст. н.е. внаслідок спочатку експансії готів, а потім гунів, які в 375 р. остаточно розбили сарматів.

Нові терміни і поняття

Солярні символи (від лат. «сол» – сонце ) – символи, пов’язані із сонцем, сонячним культом.

Тризна – частина поховального обряду у багатьох народів. Супроводжу валася піснями, воєнними ігрищами, жертвопринесенням.

Рекомендовані джерела та література для поглибленого вивчення теми

1.Історія України мовою документів / За заг. ред. проф. М.Є.Безпало ва. – Донецьк: ТОВ «Юго Восток, Лтд», 2006. – С. 5.

2.Борисенко В.Й. Курс української історії: з найдавніших часів до ХХ століття: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1996. – С. 17 18.

3.Бойко О. Історія України. – К.: Академвидав, 2007. – С. 19 20.

4.Бунатян К., Мурзін В., Симоненко О. На світанку історії. – К.: Ви давничий дім «Альтернативи», 1998. – С. 225 259 (Україна крізь віки: у 15 томах. – Т.1).

5.Давня історія України: Навч. посібник: У 2 кн./ Толочко П.П. (ке рівник авт. колективу), Козак Д.Н., Крижицький С.Д. та ін. – К.: Либідь,

1994. – Кн. 1. – С. 137 156.

31

1.7.ЗЕМЛЕРОБИ ЛІСОСТЕПУ УКРАЇНИ

УРАННЮ ЗАЛІЗНУ ДОБУ

Населення землеробської зони у ранню залізну добу в куль турному плані було дуже строкатим. У східній частині, на Лівобережжі Середнього Дніпра, мешкали племена бондари хинської культури, яких дослідники вважають предками фінно$ угрів або балтів. У Середньому Подністров’ї була поширена голіградська культура, залишена фракійцями. Північніше, на сході сучасної Львівщини й на Тернопільщині, проживали носії висоцької культури, які мали, вірогідно, слов’янське поход ження. На заході вони межували з племенами лужицької куль тури, до складу яких входили й західні праслов’яни.

Предки ж східних слов’ян займали у Х VІІ ст. до н.е. центральну частину лісостепової смуги України – саме тут поширені пам’ятки чорноліської культури. Ця культура дістала свою назву після дослідження в 1949 р. радянськими археоло гами великого городища, розташованого в Чорному лісі (в верхів’ях Інгульця).

Найчисленнішим типом чорноліських пам’яток є поселен ня, як неукріплені, так і укріплені. Більшість з них сконцен тровано у басейні р. Тясмин. Городища розміщувалися на добре захищених природою майданчиках – найчастіше на високих прирічних мисах. Вони являли собою круглі укріплен ня діаметром 40 100 м, оточені валом. На гребені валу буду валася стіна з пов’язаних між собою дерев’яних зрубів, з боку поля викопувався один чи кілька ровів. Потужна захисна лінія

збагатьох чорноліських фортець виникла у VІІІ ст. у зв’язку

зпосиленням агресії кочовиків, передусім кіммерійців. Ство рення такої єдиної та продуманої системи оборони свідчить про наявність у чорноліських племен міцної надплеменної організації.

Основу господарства чорнолісців складало орне землероб ство (серед культур – просо, ячмінь, жито, пшениця). Важливу роль відігравало осіле скотарство (розводили велику рогату худобу, кіз, овець, свиней, коней). Значного розвитку досягло ремесло, насамперед, металообробка – займалися бронзоли

32

варною справою (з бронзи виготовляли сокири кельти, нако нечники списів, різноманітні інструменти та оздоби), оброб ляли залізо (його застосовували, передусім, для виготовлення зброї). Серед предметів озброєння часто зустрічаються списи, кинджали, довгі мечі, близькі за формою до кіммерійських. Поширені знахідки деталей спорядження верхового коня, на самперед кістяних псаліїв.

Розвинутий характер мало гончарство. Виготовляли як про стий кухонний посуд (тюльпаноподібної форми, прикрашений наліпним валиком), так і більш якісний столовий – миски, келихи, корчаги, з орнаментацією штампованим чи різьбленим візерунком, найчастіше у вигляді суцільного поясу заштрихо ваних трикутників або канелюр (жолобків).

Наслідком постійного тиску з боку кочовиків стали міграційні процеси серед чорнолісців та проникнення певних рис куль тури кіммерійців (зброя, елементи поховального обряду тощо) у побут чорноліських племен.

Нові терміни і поняття

Фінно$угри – народи фінно угорської мовної сім’ї. Серед сучасних на родів на мовах цієї сім’ї говорять фіни, естонці, саами, мокша, угорці та інші.

Балти – давнє індоєвропейське населення Прибалтики. Їх нащадками є литовці та латвійці.

Фракійці – давні індоєвропейські племена (даки, гети тощо). Були одним з етнічних компонентів при формуванні болгар, румунів тощо.

Рекомендовані джерела та література для поглибленого вивчення теми

1.Словник довідник з археології . – К.: Наукова думка, 1996. – 432 с.

2.Бунатян К., Мурзін В., Симоненко О. На світанку історії. – К.: Видав ничий дім «Альтернативи», 1998. – С. 123 136 (Україна крізь віки: у 15 то мах. – Т.1).

3.Давня історія України: Навч. посібник: У 2 кн./ Толочко П.П. (ке рівник авт. колективу), Козак Д.Н., Крижицький С.Д. та ін. – К.: Либідь, 1994. – Кн. 1. – С. 99 103.

4.Історія України / Керівник авт. кол. Ю.Зайцев. – Львів: Світ, 1998. –

С.15 20.

1.8. ГРЕЦЬКІ МІСТА –

ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я

Період VIIІ VI ст. до н.е. визначають як період «великої грецької

колонізації», під час якої греки розселилися по значних територіях,

освоївши все Середземноморське узбережжях від Піренеїв до Єгипту

та Сирії. В VII ст. до н.е. грецькі поселення з’являються на узбереж

жях Чорного (Понт Евксінський) і Азовського (Меотида) морів.

Щодо причин еллінської міграції, то вчені виокремлюють кілька

теорій, серед яких:

демографічна – перенаселення у материковій Греції унаслідок демографічного вибуху;

аграрна – нестача родючої землі у метрополії;

сировинна – у Греції не вистачало певних продуктів та джерел

сировини – зерна, металів, будівельного лісу тощо;

соціальна – невщухаюча соціальна боротьба між окремими

верствами населення примушувала тих, хто зазнав поразки, мігру

вати.

Основними осередками античної цивілізації у Причорномор’ї

були райони Дніпро Бузького (Борисфеніда, Ольвія) та Дністровсь

кого (Тира) лиманів, Південно Західний Крим, Керченський і Та

манський півострови (Херсонес, Феодосія, Керкінітіда (сучасна

Євпаторія), Пантікапей (сучасна Керч), Фанагорія (Таманський півострів), Танаіс (дельта Дону)). Давньогрецький філософ Платон, сучасник цих міграцій, стверджував, що «елліни обсіли Чорне море, неначе жаби ставок».

Елліни колоністи привезли з собою на нові землі традиційну для Греції форму соціально економічної та політичної організації сус пільства – поліс. Полісна модель суспільного устрою поєднувала місто, як центр політичного життя, ремесла, торгівлі й культури, та хору – прилеглу сільськогосподарську округу. За політич ним устроєм і адміністративно територіальною структурою поліси півдня України були рабовласницькими республіками, які мали свою законодавчу (народні збори), виконавчу (колегії та магістрати) та судову владу. За винятком іноземців, жінок та рабів, усі жителі мали широкі політичні права. Залежно від домінуючої політичної сили республіки були аристократичними (Ольвія) або демократичними

(Херсонес).

Крім грецьких полісів на території України існувало Боспорське

царство, що утворилося в 480 р. до н.е. й охоплювало частину

34

Керченського півострова, Азовське узбережжя та Прикубання (воно включило до себе міста Пантикапей, Фанагорію, Германассу). У державі правила царська династія Археанактидів. Населення цього

царства було змішаним (греки й місцеві народи).

Основою економіки було зернове господарство, важливу роль відігравали виноградарство, присадибне скотарство, розвинуте ре месло, торгівля (внутрішня та зовнішня), судобудування, промисли (наприклад, соляний, рибозасолювальний). Колонії карбували власні

монети.

Греки принесли з метрополії у причорноморські землі високу

античну культуру – архітектуру, скульптуру, мистецтво, літературу.

Розвивалися освіта та наука (передусім, філософія та історія – навіть

в материковій Греції визнання отримали вихідці з Північного При

чорномор’я – філософи Діфіл та Стратонік, історик Сіріск). У

великій пошані була фізична культура, влаштовувалися відкриті

змагання з бігу, метання диска та списа, гімнастики, кулачних боїв

тощо.

Переселенці мали спільну з жителями метрополії релігію – тра

диційно поклонялися Зевсу, Аполлону, Артеміді, Деметрі, Афіні та

іншим богам грецького пантеону. Водночас до релігійних вірувань греків проникають елементи культів місцевих племен.

У розвитку грецьких міст держав Північного Причорномор’я тра диційно виокремлюють два періоди – грецький (друга половина

VІІ ст. – середина І ст. до н.е.) та римський (середина І ст. до н.е. – IV ст. н.е.). Характерними рисами грецького етапу були тісні зв’язки із материковою Грецією, стабільність розвитку, активна урбанізація (регулярне планування міських кварталів, побудова монументальних споруд, оборонних мурів), перетворення колоній у центри посеред

ницької торгівлі, що пов’язували Елладу з варварським світом, віднос но мирне співіснування з місцевим населенням.

Для римського етапу характерні: нестабільність воєнно політич

ної ситуації, прогресуюча втрата полісами політичної незалежності, поступова переорієнтація держав Північного Причорномор’я на

Римську імперію, входження Тіри, Ольвії, Херсонесу до складу

римської провінції Нижньої Мезії, варваризація населення полісів, натуралізація господарства, агресивні вторгнення кочових племен, поступовий занепад міст держав. Експансія готів у ІІІ ст. та гунів у ІV ст. поклала край існуванню більшості грецьких полісів Північного

Причорно мор’я. Винятком були лише Херсонес та Пантікапей, які з часом потрапили під владу Візантії.

35

Центри античної цивілізації залишили свій слід у житті місцевого населення, опосередковано прискорюючи його політичний та еко номічний розвиток, започатковуючи напрям цивілізаційних орієн

тацій, який через кілька століть підштовхне молоду варварську Русь

до візантійської культурної орбіти.

Нові терміни і поняття

Метрополія (від грец. «метрополис») – у Давній Греції це місто держава (поліс) стосовно заснованих ним поселень (колоній). У більш широкому сенсі – держава, що має колонії.

Пантеон (від лат. «Пантеон» – місце, присвячене усім богам) – су купність усіх божеств, що складають певну релігійну систему.

Урбанізація (від лат. «урбс» – місто) – процес збільшення ролі міст у розвитку суспільства.

Готи – група германських племен, яка з ІІ ст. мешкала на території України (у період найвищого підйому у ІV ст. об’єднання міжплемінних союзів на чолі з готами – держава Германаріха – охоплювало територію від Причорномор’я до Дунаю та Вісли). Розподілялися на вестготів (західних) та остготів (східних). Вестготи під ударами гунів пішли до Західної Європи, східні – залишилися на території Приазов’я та Криму.

Гуни – кочовий народ, що сформувався у ІІ – ІV ст. у Приураллі з тюркомовних хунну та місцевих племен угрів та сарматів. Масове пересе лення гунів на захід з 70 х рр. ІV ст. поклало початок Великому переселенню народів. Підкоривши собі низку племен, створили міцний союз племен, найвищий підйом якого фіксувався під час правління Аттіли.

Рекомендовані джерела та література для поглибленого вивчення теми

1.Страбон про міста і населення узбережжя Чорного моря / Геогра фия в 17 книгах // Хрестоматія з історії України. Посібник для 7 11 кла сів середньої школи / Упор. В.І.Гусєв, Г.І.Сургай. – К.: Освіта, 1996. –

С.8 10.

2.Безпалов М.Є., Бут О.М., Добров П.В., Шабельніков В.І. Історія України: погляд із сьогодення. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – Донецьк: Видавництво ДонНУ, 2004. – С. 13 14.

3.Борисенко В.Й. Курс української історії: з найдавніших часів до ХХ століття: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1996. – С. 18 21.

4.Давня історія України: Навч. посібник: У 2 кн./ Толочко П.П. (ке рівник авт. колективу), Козак Д.Н., Крижицький С.Д. та ін. – К.: Либідь, 1994. – Кн. 1. – С. 157 235.

5.Крижицький С., Зубар В., Русяєва А. Античні держави Північного Причорномор’я. – К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1998. – 352 с.

(Україна крізь віки: у 15 томах. – Т. 2).

36

1.9. ОСНОВНІ КОНЦЕПЦІЇ ПОХОДЖЕННЯ

ТА РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ’ЯН

В науковій літературі було створено понад десять концепцій стосовно локалізації прабатьківщини слов’ян. Їх можна умовно звести до трьох основних груп:

1.Найдавнішою є дунайська концепція, що пов’язана з ім’ям літописця, автора «Повісті минулих літ» Нестора (XII ст.), який писав: «По довгих же часах сіли слов’яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, [од того] де сіли, на котрому місці». Ця концепція була підтри мана та деталізована чеським вченим П.Шафариком («Сло в’янські старожитності», 1837) й увійшла у літературу під назвою карпато дунайська. Прихильниками теорії були відомі російські історики ХІХ ст. С.Соловйов, М.Погодін, В.Клю чевський. Незважаючи на критику (археологія не дає підтвер дження цієї гіпотези), вона й у наші часи має своїх прихиль ників (дос лідники І.Ляпушкін, О.Трубачов).

2.Гіпотеза автохтонного походження слов’ян. Автор Ба варської хроніки у ІХ ст., а також космограф Равенський у XIII ст. висунули гіпотезу щодо місцевого походження слов’ян. За цією гіпотезою, підхопленою багатьма західноєвропейськи ми вченими XIV XVIII ст., предками слов’ян були скіфи, алани, роксолани й інші племена, які жили у Північному Причорномор’ї у давнину. З цієї території слов’яни поступово розселилися на північ, захід і північний захід. Сьогодні від цієї концепції відмовилися.

3.Вісло Дніпровська концепція. Засновник – чешський сла віст Л.Нідерле («Слов’янські старожитності», 1902). Він лока лізував прабатьківщину слов’ян між бассейном середньої Вісли

іКарпатами на заході, Нарвою й Прип’яттю на півночі, Се реднім Дніпром на сході та Верхнім Бугом, Дністром і Прутом на півдні (з центром на Волині). Ця теорія стала вихідним пунктом для низки концепцій, згідно з якими слов’яни роз міщувалися у двох протилежних від Вісли напрямках. Це:

а) власне Вісло Дніпровська теорія походження слов’ян (при хильники: польські вчені Ю.Ростафінський, М.Васмер, Ю.Роз вадовський; російський вчений Н.Шахматов тощо);

37

б) Вісло Одерська концепція (прихильники: поляки Ю.Ко стжевський, Я. Чекановський, Т.Лер Сплавинський, російські археологи І.Русанова, В.Сєдов). Згідно з нею прабатьківщина слов’ян знаходилася в міжріччі Вісли та Одера (Одри). Ця теорія пов’язує слов’янські старожитності із лужицькою архе ологічною культурою, а також пшеворською, поморсько$підкльо$ шовою та празько$корчацькою.

в) Одеро Дніпровська концепція (польський дослідник Генсель, радянські автори А.Тереножкін, П.Третьяков, Б.Рибаков, М.Артамонов) розміщує територію формування сло в’янства від басейну р.Одри до Подніпров’я. Сучасні українські вчені В.Баран, Р.Терпиловський, Д.Козак, на підтримку цієї теорії доводять, що території, заселені слов’янами, змінювали ся: у ІІІ ІІ ст. до н.е. – це міжріччя Вісли та Одри, у ІІ ст. до н.е. І ст. н.е. – міжріччя Вісли та Дніпра.

Отже, можна стверджувати, що праслов’яни, принаймні з часу виділення їх з індоєвропейської спільноти до раннього середньовіччя (коли їх існування підтверджується письмовими та археологічними даними), змінювали час від часу місця свого проживання. Тому, майже кожна з наведених вище концепцій тією чи іншою мірою відповідає дійсності.

Нові терміни і поняття

Лужицька, пшеворська, поморсько$підкльошова, празько$корчацька культу$ ри – археологічні культури кінця бронзової – залізної доби, що фіксуються на території Середньої Європи (передусім, Німеччини, Чехії та Польщі) й вважаються слов’янськими.

Рекомендовані джерела та література для поглибленого вивчення теми

1.Безпалов М.Є., Бут О.М., Добров П.В., Шабельніков В.І. Історія України: погляд із сьогодення. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – Донецьк: Видавництво ДонНУ, 2004. – С. 13 14.

2.Бойко О. Історія України. – К.: Академвидав, 2007. – С. 23 25.

3.Баран В.Д., Козак Д.Н., Терпиловський Р.В. Походження слов’ян. – К.: Наукова думка, 1991.– С. 5 10.

38

1.10. СХІДНІ СЛОВ’ЯНИ У ІVBІХ ст.:

ІСТОРІЯ, ПОБУТ, ЗВИЧАЇ ТА ТРАДИЦІЇ

Перші згадки у писемних джерелах про ранньослов’янські пле

мена зустрічаються у творах римських вчених І ІІ ст. н.е. Тацита, Плінія Старшого, де слов’яни фігурують під назвою венеди. Твір історика готів Йордана «Гетика» (VІ ст.) містить інформацію про

розпад венедської ранньослов’янської спільноти. Йордан сповіщає, що у VI ст. вже існувало три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) і склавини (Подунав’я). Візантійський автор Прокопій Кесарійський вважав антів та склавинів одним народом (тобто розділення на антів та склавинів було недавнім). До речі, слід

вказати, що більшість сучасних вчених вважає, що формування окремих слов’янських груп та народів було започатковано процесом розселення антів та склавинів. Відомо, що у ІV ст. виникають союз

антів й союз склавинів. Археологічно склавинське об’єднання пов’я зують із празько корчацькою культурою, а антське – із пеньківською культурою.

Антське царство – раннє державне утворення, в якому відбувався

перехід від первісного ладу до феодалізму, з виразними ознаками патріархального рабовласництва. Письмові джерела згадують антсь ких вождів (царів): Божа, Ардагаста, Мусокія, полководців Доброга

ста, Пирогаста. Відомо, що анти були войовничим народом. Йордан

повідомляє про війни готів під керівництвом Амала Вінітарія з

антами, описує спочатку поразку готів, а потім перемогу (Амал

Вінітарій розп’яв короля антів Божа з синами та 70 старійшинами). Протягом VІ ст. йшли війни між антами та Візантійською імпе рією за Балканські провінції (т.зв. Балканські війни), наприкінці

VІ ст. анти захопили Пелопонеський півострів (здійснювали напади

на Елладу, Фесалоніку, Фракію), доходили навіть до передмістя Константинополя. Практикували осаду міст, знали військову техніку свого часу. До середини VІІ ст. практично весь Балканський півострів

було заселено слов’янами.

З середини VІ ст. до Східної Європи прийшла нова хвиля завой овників з Центральної Азії – авари, які заснували в Карпатській кот ловині свою державу Аварський каганат. В наслідок слов’яно аварсь

ких воєн, антське державне утворення припинило існування, проте

процес складання державності у східних слов’ян продовжувався.

У VII ІX ст.ст. утворюються та існують нові слов’янські етнічні

та політичні угруповання, союзи племен й т.зв. славінії, наприклад, союзи дулібів, полян, сіверян, уличів, древлян (тринадцять племін

39

них груп). На грунті об’єднання окремих племен у союзи виникають протодержавні утворення – племінні князівства та їхні федерації. За

свідченням арабських авторів, у VIII ІX ст.ст. існувало три осередки

східнослов’янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (майбутня Новгородська земля) й Артанія або Арсанія (Ро

стово Суздальська або Причорноморська – Приазовська Русь). Най могутнішим була Куявія, яка стала тим територіальним та політич

ним ядром, навколо якого зросла Давньоруська держава. Спочатку в слов’ян існувала військова демократія, реальна влада

належала племінним зборам – віче, вже існувала нерівність, але ще

не було легалізованого апарату примусу. Поступово роль віча зане падає та на перший план у політичному житті виходить князівська влада. Дружина на чолі з князем виокремлюється у відособлену

привілейовану корпорацію професійних воїнів, що стояла над об

щинниками. Розвиток продуктивних сил суспільства, збагачення дружини під час походів сприяли соціальному розшаруванню й

формуванню феодальної системи. Військова та племінна знать дедалі більше концентрувала у своїх руках багатства, використовувала пра

цю рабів та збіднілих общинників. Прогресуюча соціальна диферен ціація обумовила необхідність появи постійних органів примусу.

Основа господарювання східних слов’ян – орне землеробство (подсічно вогнева, перелогова система – у лісовій зоні, а у лісо

степовій – наприкінці I тис. – двопілля й трипілля). Основні куль тури: зернові – просо, ячмінь, пшениця, жито, городні – цибуля, ріпа, капуста, морква, горох; технічні – льон, конопля; садові).

Допоміжну роль відігравали тваринництво (ВРХ, свині, вівці, коні),

сільські промисли, бортництво, рибальство, мисливство.

У VІ VIIІ ст.ст. у східнослов’янських племен розвиваються ремес ла. Одні з них – залізообробне, ковальське, ювелірне – мали вже професійний характер, існували навіть спеціалізовані центри, тоді як інші – гончарне, обробка дерева, каменю, рогу та кості мали ще натуральний характер.

Розвиток господарства зумовило поглиблення суспільного поділу праці, обміну та активізації торгівлі, виникнення та зростання кількості постійних поселень, а також укріплених «градів», у яких

відбувався міжобщинний обмін та розміщувалася племінна верхівка.

Розширювалася зовнішня торгівля (що засвідчують знахідки інозем них монет). Найбільш жвавими були торговельні зв’язки з Великою Моравією, Болгарією, Хазарією, Візантією тощо. Розширення торгівлі збагачувало родоплемінну знать, посилювало диференціацію суспіль

ства, а також ставило питання про необхідність захисту торговельних шляхів та створення власної державності.

40