История(книга)

Рекомендовані джерела та література для поглибленого вивчення теми

1.Хрестоматії з історії України для студентів вузів. Укладачі: Б.І.Білик, Л.В.Дячук, Я.С Калакура та інші. К.: ІСДО, 1993. – 376 с.: // http:// www.history.univ.kiev.ua/ukrbooks/dok2.html#1

2.Довідник з історії України у 3 х т. // http://history.franko.lviv.ua/ gryc_content.htm

3.Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII – початок XX ст.). – Львів: Світ. – С. 3 17

4.Борисенко В.Й. Курс української історії: з найдавніших часів до ХХ століття: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1996. – С. 324 326.

5.Яковенко Н.М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К.: Генеза, 1997. – С. 263 266.

Мапа 4.

Козацька держава за гетьмана Богдана Хмельницького (1648B1657 рр.)

МАТЕРІАЛИ ІЗ ЗАКРІПЛЕННЯ ТЕМИ 4

ПИТАННЯ З САМОКОНТРОЛЮ

1.Які періоди виокремлюють у ході визвольних змагань XVII ст.?

2.Чи можна вважати козацькою державою землі Війська Запорозь

кого за гетьмана Богдана Хмельницького?

3.Чим можна пояснити провал намірів гетьмана І.Мазепи і його

послідовників забезпечити незалежність Козацькій державі?

4.За якими етапами відбувалася втрата Україною її автономних прав?

5.У чому полягали причини поразки гайдамацького руху та якими

були його наслідки для України?

2.«Березневі статті» Богдана Хмельницького були затверджені:

А) у Переяславі; Б) у Києві; В) у Москві;

Г) у Варшаві.

3.Погодьтеся з такими твердженнями або заперечте їх:

А) І.Виговський намагався укласти союз з Річчю Посполитою і

забезпечити при цьому якомога більшу автономію України:

1) так; 2) ні;

Б) запорожці повністю підтримували політику І.Виговського: 1) так; 2) ні;

162

5. «Золоту осінь своєї автономії» Україна переживала за правління:

А) Д.Апостола;

Б) П.Полуботка;

В) О.Розумовського; Г) К.Розумовського.

ПРАКТИЧНІ ЗАВДАННЯ

1.На основі вищевикладеного матеріалу теми порівняйте умови Зборівського та Білоцерківського договорів.

2.Спираючись на вивчений матеріал теми й за допомогою мапи 4

знайдіть столицю держави Війська Запорозького, місця великих битв, окресліть кордони козацької держави, напрямки походів козацьких військ та міста, де підписувалися певні домовленості (перемир’я, договори

тощо).

163

Тема 5. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ

5.1. СОЦІАЛЬНОBЕКОНОМІЧНИЙ І ПОЛІТИЧНИЙ СТАН УКРАЇНИ В СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ

ІМПЕРІЇ НАПРИКІНЦІ ХVІІІ– ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.

Початок ХІХ ст. ознаменувався спробами уряду Олександра І рефор мувати внутрішнє життя Російської імперії. Реформування адміністратив

ної системи країни мало на меті посилити владу центру над окраїнами, русифікувати неросійське населення.

Українські землі в складі Російської імперії поділялися на 9 губерній і 1 область (Бессарабську). З 1802 р. були введені генерал$губернаторства: Київське (Київська, Волинська, Подільська губернії); Малоросійське (роз

ділене у 1835 р. на Полтавське та Чернігівське) поєднувало Харківську, Полтавську та Чернігівську губернії; Новоросійсько Бессарабське (Хер

сонська, Катеринославська, Таврійська губернії та Бессарабська обл.). Населення України в складі Росії складало приблизно 13,5 млн. осіб.

Основою економіки України було сільське господарство. Близько 70 %

земельних угідь знаходилося у власності феодалів. Селяни України поділялися на групи, що відрізнялися одна від одної ступенем особистої залежності,

розміром і характером повинностей тощо. Основною групою селян були кріпаки (5,3 млн.). Панщина офіційно була обмежена трьома днями на

тиждень, але на практиці поміщики збільшували час робіт. Панщина до повнювалася натуральними та грошовими поборами. Селяни відбували й

рекрутську повинність. Окрему групу складали державні селяни, які вважа

лися вільними. За користування казенною землею вони виплачували державі феодальну грошову ренту. Кількість державних селян постійно зростала й на 1858 р. досягла 50,1% усього селянства. Існувала невелика група удільних селян, що належала царській родині й за своїм статусом наближалася до поміщицьких.

Особливістю розвитку селянського господарства в Україні було те, що 80 %

селян Правобережжя і 70 % Лівобережжя вели своє індивідуальне господарство на відміну від центральних районів Росії, де 50 % селян жили громадами.

На початку ХІХ ст. погіршується стан майже усіх категорій селянства

– спостерігається деградація й занепад господарств, активно йдуть процеси обезземелення. Сільськогосподарське виробництво було малоефективне в силу рутинного стану техніки та системи землеробства. Лише частина

поміщиків, особливо на півдні, прагнула до поліпшення засобів обробки земель, вводили у своїх маєтках парові машини. Уряд також намагався

перекласти тягар утримання армії на плечі селянства. Голова департаменту

військових справ О.Аракчєєв почав з 1817 р. насаджувати військові посе лення (до 1825 р. в Україні було розміщено 16 кінних і 3 піхотні полки).

164

Селяни одночасно займалися військовою службою та вели своє господар ство. Проте муштра, жорстока експлуатація призвели до чисельних по встань, і уряд 1857 р. ліквідував військові поселення.

З ростом попиту на хліб і сировину для промисловості сільське госпо

дарство України починає набувати капіталістичних рис – зростали його

товарність та спеціалізація. Так, у Полтавській і Чернігівській губерніях вирощували коноплі й тютюн, в Катеринославській і Херсонській – льон

і пшеницю; на Правобережжі та Лівобережжі – цукровий буряк. Найбіль

шого успіху в цьому процесі досягли південні, а з 30 х роках і правобережні губернії, але загалом товарність їх була низькою через панування натураль

ного господарства. Поряд з товарним землеробством розвивалося товарне

скотарство (конярство, вівчарство і т.д.), продукцією якого забезпечували ся місцеві та російські фабрики.

Одним з найважливіших показників розвитку капіталістичних відносин

упершій половині XIX ст. був розвиток промисловості. Розпочинається кількісне збільшення промислових підприємств: з 650 у 1825 р. до 2330 у

1860 р.

Упершій чверті XIX ст. домінували поміщицькі та державні мануфак тури (цукрові, горілчані, сукняні), засновані на ручній праці кріпаків і

примітивній техніці. З 40 х рр. становище починає змінюватися. Це пов’я

зано з початком технічного перевороту в промисловості; збільшенням кількості підприємств, що використовують найману працю. Переважно це

були підприємства, засновані на купецьких капіталах. Якщо в 1828 р. в

Україні було 53,8 % поміщицьких і 46,2 % купецьких підприємств, то до

1861 р. – відповідно 5,8 % та 94 %. Збільшується кількість вільнонайманої праці з 25 % до 74 %.

Нагальна потреба в техніці прискорила розвиток машинобудівної про мисловості. Перше механічне підприємство на українських землях заснував

уКатеринославі у 1835 р. купець А.Заславський. До 1859 р. в Україні з’явилося до 20 механічних заводів. Машинобудування стимулювало роз виток металургійної промисловості. Наприкінці 50 х років діяло не менше 11 чавуноливарних і 32 залізоробних заводів. Зріс видобуток вугілля у Донбасі. Підприємства фабричного типу складали 15 % від кількості підприємств, але саме вони разом з великими мануфактурами робили основну масу товарної продукції.

Суттєві зміни відбувалися і в транспорті. Перше парове судно було збудоване в 1823 р. в маєтку князя М. Воронцова в с. Мошни Київської

губернії. На українських корабельнях м. Миколаєва у 1828 р. було запо чатковано створення морського пароплавства.

Зростання на ринках збуту сільськогосподарської та промислової продукції

сприяло пожвавленню торгівлі в Україні. Збут і купівля товарів здійснювалися через широку мережу ярмарків (12 тис.). Найвідомішими були: Введенський

(Суми), Контрактовий (Київ) тощо. Зовнішня торгівля здійснювалася через

165

чорноморсько азовські порти. Основними продуктами експорту були: пше ниця, вовна, цукор, тютюн, льон. Протягом першої половини XIX ст. обсяг вивезення через ці порти зріс з 6,7 млн. до 57,3 млн. крб.

Нові процеси, що проходили в економічному житті України, повною

мірою відбилися й на суспільстві. З одного боку, починає втрачати свою

силу дворянство, формується буржуазія. Формування торговельно про мислового прошарку буржуазії відбувалося за рахунок купців, чисельність

яких протягом 1816 1859 рр. зросла з 18,2 до 104 тис. У середині ХІХ ст. купцям капіталістам належало вже понад 90 % заводів.

Криза кріпосницької системи супроводжувалася загостренням соціальних суперечностей, посиленням антикріпосницької боротьби. Головною рисою

соціального протесту цього періоду виявилася пасивна боротьба селян (відмов лення відбувати панщину, оброк, втечі). Почастішали відкриті виступи проти

гнобителів. Протягом 1797 1825 рр. в Україні відбулися 103, а протягом 1800 1860 рр. – 2400 виступів селян. Найбільшими були Бузьке повстання держав

них селян 1817 р., Базаліївське 1817 1818 рр. та ін. У першій чверті століття

розгорнулася тривала боротьба селян Поділля під проводом Устима КармаB люка (1787B1835 рр.). Цей рух охопив понад 20 тис. селян.

Зниження продуктивності роботи залежних селян, розширення та поглиб

лення капіталістичних відносин, постійні виступи селян підштовхнули царат

до проведення низки реформ і прийняття законодавчих актів, що збільшували економічну самостійність селян і знімали соціальну напруженість. У 1828 р.

було обмежене право поміщиків засилати селян у Сибір, з 1833 р. забороня лося продавати селян з публічного торгу з роздробленням родин. У 1845 р. поміщикам дозволялося відпускати двірню на волю без землі. З 1848 р. селяни за згодою поміщиків мали право здобувати нерухому власність. У 30 40 роках були проведені селянські реформи, але вони носили бюрократичний характер і не враховували місцевих особливостей, викликали невдоволення селян.

Нові терміни і поняття

Генерал$губернаторство – адміністративно територіальна одиниця в Росії в 1775 1917 рр. Включало одну або кілька губерній, областей; керувалося генерал губернатором.

Рекомендовані джерела та література для поглибленого вивчення теми

1.Історія України мовою документів: навчальний посібник /За загальною ред. проф. М.Є.Безпалова. – Донецьк: ТОВ «Юго Восток, Лтд», 2006. – С. 23.

2.Борисенко В.Й. Курс української історії: з найдавніших часів до ХХ століття: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1996. – С. 324 326.

3.Верига Василь. Нариси з історії України (кінець XVIII – початок ХХ ст.) – Львів: Світ, 1996. – С. 71 133.

4.Яковенко Н.М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К.: Генеза,1997. – С. 263 266.

166

5.2. СОЦІАЛЬНОBЕКОНОМІЧНИЙ І

ПОЛІТИЧНИЙ СТАН УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ

АВСТРІЇ (КІНЕЦЬ ХVІІІBПЕРША ПОЛОВИНА ХIХ СТ.)

Західна Україна (Галичина, Буковина, Закарпаття) з кінця XVIII ст. входила до складу Австрійської імперії. Галичина і Буковина до 1849 р. були об’єднані в єдину адміністративно територіальну одиницю – «Ко

ролівство Галичини і Лодомерії» з центром у Львові (Лемберзі). Закар паття входило до складу Угорського королівства. Населення західноук раїнських земель до поч. XIX ст. складало близько 3,5 млн. осіб. З них 2,4 млн. осіб були українці (у своїй більшості селяни). Панівне місце в керуванні західними землями належало німцям, а також польському,

румунському й угорському дворянству. Шляхті дозволялося збирати сейм із правом дорадчого голосу. На місцях адміністративна та полі цейська влада належала поміщикам. Повнота влади належала губерна

тору, якого призначав сам австрійський імператор. Австрійський уряд проводив політику понімечення, денаціоналізації й асиміляції українсь кого народу з метою знищення української національної культури і мови.

Західноукраїнські землі були економічно найбільш відсталою облас

тю, що штучно підтримувалося Австрійською імперією. Ці землі роз глядалися як колоніальний сировинний додаток до промислово розви нутих центральних та західних провінцій імперії. Кріпосництво заважало

розвиткові промисловості та сільського господарства. Панщина доходи

ла до 6 днів на тиждень. 2/3 селян не мали мінімуму землі, щоб

забезпечити засоби існування своєї сім’ї. Сільське господарство носило

екстенсивний характер з низькою культурою землеробства і низькою врожайністю. Середня тривалість життя українських селян не перевищу вала 40 років, а рівень народжуваності поступався рівню смертності.

Розвиток промисловості у Західній Україні відбувався вкрай повільно.

Розвивалися тільки видобувна й обробна галузі, що було обумовлено колоніальною політикою Відня. Імперія прагнула перетворити західно українські землі на ринок збуту та джерело сировини й дешевої робочої

сили. Панувало ремісниче виробництво. Мануфактур у 1841 р. нарахо

вувалося 183, що складало близько 4 % від їхньої загальної кількості в Австрії. Виробництво промислової продукції на душу населення в за хідноукраїнських землях було в п’ять разів нижчим, ніж в інших землях

імперії. Із середини XIX ст. починає розвиватися нафтова промисловість

у Галичині. Тільки у 1861 р. була проведена залізнична лінія Львів –

Краків, що стимулювало ріст внутрішньої торгівлі.

Буржуазно демократична революція 1848 р., яка охопила низку євро пейських держав, в т. ч. й Австрію, змусила Віденський уряд провести

167

декілька демократичних реформ: внести в конституцію низку буржуаз но демократичних свобод. Намагаючись не допустити загострення ре волюційної кризи та бажаючи відколоти селян від революційного табору,

офіційна влада йде на скасування кріпосного права (17 квітня 1848 р.).

Суть селянської реформи зводилася до трьох положень: ліквідації юри дичної залежності селянина від поміщика (одержували особисту волю); наділення селян землею, яка переходить у їх власність; сплати селянами поміщикам вартості кріпосних повинностей. Селяни також позбавляли

ся права користуватися лісами та луками. Показово, що навіть у цьому

питанні виявлялася імперська дискримінація: галицький селянин спла

чував суму утричі більшу, ніж чеський, і в п’ять разів більшу, ніж

німецький. Однак, скасування влади феодала, перетворення селянина на

власника, отримання ним громадянських прав сприяли перетворенню

селянства на самостійну політичну силу, відкривало шлях до переходу

аграрного сектора на капіталістичні рейки.

Польська ліберальна буржуазія та поміщики 13 квітня 1848 р. утво

рили у Львові Центральну раду народову, яка мала на меті перетворення

Галичини в Польську автономну провінцію. Галицька інтелігенція рішу

че виступала проти намагань поляків і створила власну політичну орга

нізацію – Головну руську раду у Львові, яка прагнула забезпечити вільний розвиток українського населення.

У виборах до першого австрійського парламенту українці мали 39 депутатів на 96 послів із Галичини (більшість з них селяни). Навесні та

влітку 1849 р. масові виступи охопили понад 100 сіл Галичини. Селянсь кий депутат Лук’ян Кобилиця організував загін й вирушив у визвольний похід по Буковині. Діючи нібито за уповноваженого монарха, він у кожному сілі організовував вибори органів місцевої громадської влади, оголошував власністю народу землі, ліси и пасовища. Повстанці відби

рали у панів майно й роздавали його селянам. Півтора року австрійська влада боролося з повстанцями і тільки регулярна армія змогла приду шити повстання. Захопленого у полон Кобилицю закатували. Коли

революція була придушена в 1849 р., то велика частина оголошених свобод було скасовано. На поновлення кріпосного права австрійський

уряд не зважився.

Обезземелювання, убогість і безробіття змушувало українських селян до еміграції. Поряд з цим існували величезні поміщицькі латифундії, у яких селяни працювали за наймом чи за оренду землі. Незважаючи на всі негативні риси, скасування кріпосного права було прогресивним

кроком для розвитку інституту дрібної власності та капіталістичних відносин.

168

Таким чином, можна зробити висновок, що існували відмінності в соціально економічному розвитку західних та східних українських зе мель, що було пов’язано з їх перебуванням у складі різних держав. Однак,

для усіх була характерною одна головна тенденція – поступовий перехід від феодальних форм господарювання до капіталістичних.

Нові терміни і поняття

Лодомерія або Ладімірія (лат. Lodomeria, Ladimerie) – латинська назва руського Волинського князівства, складової Галицько Волинського князівства в 13–14 століттях. Вперше «Лодомерія» згадується у титулах угорського короля Андрія ІІ, який прагнув захопити західноруські землі Галичини і Волині. Незважаючи на те що угорці ніколи не володіли Волинським князівством, їх претензії на нього були закріплені у титулах усіх угорських монархів 13–18 століття у формі «король Галіції і Лодомерії». Після успадкування Габсбургами угорської корони у 18 столітті, австрійські цісарі стали носіями титулу «королів Галіції та Лодомерії». Завершивши розподіл Речі Посполитої, вони утворили на землях колишнього Галицько Волинського князівства і Кракова нову адміністративну одиницю – Королівство Галіції і Лодомерії, яке проіснувало з 1772 по 1918 роки.

Центральна рада народова – польська політична ліберальна організація у Галичині. Створена 13.4.1848 у Львові. Була керівним органом польського націо нально визвольного руху. Домагалася перетворення Галичини в польську авто номну провінцію у складі Австрії та проведення демократичних реформ. Займала ворожу позицію щодо українського національно визвольного руху.

Головна руська рада – політична організація, що була створена частково за ініціативою австрійської влади 2 травня 1848 р. у Львові під час революційних подій, й проіснувала до 1851 р., коли була розпущена. Організація представляла інтереси проавстрійськи орієнтованих галицької української інтелігенції та ви щих ієрархів уніатського духовенства.

Рекомендовані джерела та література для поглибленого вивчення теми

1.Хрестоматія з історії України. Посібник для 7 11 класів середньої школи

/Упор. В.І.Гусєв, Г.І.Сургай. – К.: Освіта, 1996. – С.116.

2.Безпалов М.Є., Бут О.М., Добров П.В., Шабельніков В.І. Історія України: погляд із сьогодення. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – Донецьк: ДонНУ, 2004. – С. 75 76.

3.Бойко О.Д. Історія України, 2002 В|Д «Академія» // http://ukrhist.at.ua/publ/ 8 1 0 781.

4.Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII – початок ХХ ст.) – Львів: Світ, 1996. – С. 134 243.

5.Сарбей В.Г. Національне відродження України. – К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1999. – С. 30 45.

169

5.3. ДЕКАБРИСТСЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ

Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. самодержавно кріпосницький режим у Росії, а, отже, і в Україні досяг свого апогею і став головним

гальмом на шляху прогресу країни. Навіть найбільш далекоглядні вищі царські сановники розуміли необхідність кардинальних змін у держав ному і суспільному ладі країни. У глибокій таємниці виношувались

проекти реформ і навіть проект конституції, які мали перетворити необмежене самодержавство в конституційну монархію. Але ні цар, ні вищі урядові бюрократи не наважились на реформування Росії. В умовах краху реформаторства Олександра І передові дворяни – патріоти Росії, захоплені демократичними ідеями Заходу, – заснували таємні політичні

товариства і стали на боротьбу проти царизму. Перший збройний виступ проти царизму був здійснений дворянами революціонерами у 1825 р. Оскільки цей виступ відбувся в грудні (рос. «декабрь»), його учасників

названо декабристами.

Поряд з російськими губерніями декабристським рухом широко була охоплена і Україна. Але зв’язок декабристів з Україною не обмежувався лише тим, що багато з них тут народилися, жили або служили (Муравйов

Апостол (Полтавська губернія), Давидов (Київська); Якубович, Шимков, Андрієвич, Краснокутський, Бечаснов і Лісовський (Полтавська), Мо залевський (Чернігівська), брати Борисови (Слобідсько Українська);

Юшневський, Тизенгаузен, Вигодовський (Подільська губернія) тощо.

Перша відома опозиційна царизму організація офіцерів виникла у

Кам’янці Подільському під назвою «Залізні персні» (1815 1816). У 1816 р.

у Петербурзі виникла офіцерська таємна організація «Союз порятунку, або Товариство істинних і вірних синів вітчизни». Члени «Союзу поря тунку», хоч серед них і не було одностайності, загалом ставили своєю

метою добитися в Росії скасування кріпосного права і заміни самодер

жавства конституційною монархією. У 1818 p., після ліквідації «Союзу порятунку», у Москві був створений «Союз благоденства». Одночасно з осередками в Москві і Петербурзі філія (управа) «Союзу благоденства»

була й в Україні, в Тульчині, її очолював П. Пестель. Але ця організація

проіснувала недовго. У січні 1821 р. на з’їзді в Москві, за умов внутрішніх незгод, поміркована частина керівників добилася її ліквідації.

У березні 1821 р. засідання Тульчинської управи, не погодившись із

рішенням Московського з’їзду про розпуск таємного товариства, вирі

шило створити нову організацію, яка була названа Південним товари

ством. Остаточно воно оформилось у січні 1822 р. на з’їзді в Києві.

Директорами товариства були обрані П. Пестель, О. Юшневський і представник Петербурга М. Муравйов. Крім Тульчинської управи були

170