История(книга)

гічних позицій висвітлює пройдений українським народом історичний шлях. Але є і такі, де фактичний матеріал викладено вкрай схематично,

стисло, неповно, або навпаки, багатослівно, коли дуже докладно висв

ітлені другорядні події, а зроблені в них висновки або не враховують усього спектру історичних фактів, або не витікають з викладеного в них

матеріалу.

Вказані та інші обставини значною мірою ускладнюють процес підго

товки студентів до здачі підсумкового контролю знань, що відбувається в університеті у формі екзамену або заліку. Нерідко навіть добре підго

товленим студентам важко узагальнити отриману з багатьох підручників

іпосібників різноманітну, навіть протилежну інформацію, і особливо скласти лаконічні, логічні, повні і вірні відповіді на конкретні питання з навчального курсу «Історія України».

Виходячи з вищевикладеного, автори навчального посібника поста

вили за мету надати практичну допомогу студентам на завершальному етапі вивчення історії України – у процесі їх підготовки до складання модульного

іпідсумкового контролю знань, як це і передбачено навчальним процесом згідно з вимогами Болонської системи освіти.

На сторінки цього навчального посібника, звичайно ж, перенесено не всю історію України. У ньому зроблено спробу відібрати найпока

зовіші і найважливіші події, сформулювати їх у формі конкретних і часто проблемних питань і дати відповідну коротку узагальнюючу інформа

цію – відповідь з урахуванням різноманітних трактувань, точок зору і методологічних підходів (про що йшлося вище) та сформулювати відповідні висновки.

Хронологічно посібник охоплює курс історії України від найдавніших

часів до сьогодення. У ньому на базі численних історичних джерел та

узагальнення кращих здобутків історіографії осмислюються головні проблеми вітчизняної історії. Автори прагнули відкинути застарілі або нав’язані суспільству заангажовані концепції історії України. При цьому головну увагу приділено історії українського національно визвольного руху та історії української державності.

Упосібнику використано також останні досягнення суміжних з істо рією наук (філософії, соціології, політології, економічної теорії, етно графії, культурології тощо). У низці випадків при викладенні матеріалу

даються історіографічні огляди складних або суперечливих питань, вис

ловлюються авторські точки зору. Автори намагались уникнути катего ричної однозначності суджень щодо драматичних сторінок нашої історії, прагнучи осмислити їх у контексті часу.

Матеріал посібника скомпоновано за тематико хронологічним прин

ципом у ІХ темах, згідно з певними періодами історії України. Основою запропонованої періодизації курсу є суспільно політична проблематика,

11

у тому числі політичні, соціально економічні та етнокультурні зміни у розвитку українського суспільства на сучасному етапі. Своєрідність струк турної побудови посібника полягає у тому, що поряд з традиційною тематикою зміст усіх викладених матеріалів насичено новими фактами,

а також виділено і розтлумачено зміст нових понять і термінів, що мусить

полегшити сприйняття і розуміння поданого матеріалу. Крім того, після кожної відповіді на поставлені питання пропонуються списки джерел та

літератури, рекомендованих для поглибленого вивчення розглядуваного питання, вказані конкретні сторінки для читання, а також адреси відпо

відних сайтів Інтернету, де розміщено цю літературу.

Особливістю навчального посібника є також те, що в ньому викори

стовується значний краєзнавчий матеріал про роль Донбасу та його людей на різних етапах історичного розвитку України.

Посібник логічно завершено повним списком джерел і літератури, які було використано при його створенні, що дає можливість всім, хто

зацікавиться більш глибокими знаннями з будь якого питання, швидко

віднайти його.

Отже, запропонований навчальний посібник без сумніву стане чудо вою підмогою студентам у процесі їхньої підготовки і здачі модульного

контролю, заліку або екзамену з навчального курсу «Історія України».

Книга «Історія України: навчальний посібник з підготовки до модуль ного контролю знань студентів неісторичного фаху» підготовлена авторсь

ким колективом висококваліфікованих викладачів трьох вищих навчаль них закладів Донбасу: кандидата історичних наук, професора кафедри історії слов’ян Донецького національного університету з 36 річним стажем викладання історії Масальського Василя Івановича (керівник) та його учнів – колишніх аспірантів, нині кандидатів історичних наук, доцентів:

Бєлікова Олександра Володимировича (Донецький інститут штучного інте лекту); Бєлікової Наталі Юріївни (Донецький національний університет); Мишечкіна Геннадія Валерійовича (Донецький інститут туристичного бізне

су) і розрахована у першу чергу для студентів цих ВНЗ. Посібник відпо

відає типовій навчальній програмі курсу, яку затверджено Міністерством освіти і науки України.

Сподіваємося, що сумлінне студіювання цієї праці, багатьом додасть знань, нагадає призабуте, відкриє обшир нового, сприятиме вихованню

і підготовці студентської молоді до успішного майбутнього.

Щасти на тому шляху!

Від авторів – професор кафедри історії слов’ян ДонНУ, академік Української Технологічної академії,

Василь Іванович МАСАЛЬСЬКИЙ

12

ОБ’ЄКТ, ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ КУРСУ «ІСТОРІЯ УКРАЇНИ»,

ХАРАКТЕРИСТИКА ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Об’єктом курсу історії України є історія суспільного життя на тери

торії сучасної України з найдавніших часів до сьогодення. Предметом історії України є закономірності виникнення й розвитку

політичного, економічного, соціального, культурного і духовного життя

народу України.

Завданнями курсу історії України є: вивчення конкретних фактів, подій, явищ; визначення причинно наслідкових зв’язків між ними; ви явлення основних етапів історичного розвитку України; дослідження досягнень матеріальної та духовної культури народів, що мешкали та

мешкають на її території; оцінка діяльності видатних особистостей тощо.

Періодизація історії України:

1)давня історія України: з найдавніших часів до IX ст.;

2)князівський період: IX – 40 і роки ХIV ст.;

3)литовсько польський період: 40 і роки XІV – середина XVII ст.;

4)козацько гетьманський період: середина XVII ст. – 1764 р.;

5)імперський період: 1764–1917 рр.;

6)революційний період: 1917–1920 рр.;

7)радянський період: 1920–1991 рр.;

8)період незалежності – з 1991 р.

Історичні джерела та література з історії України.

При вивченні минулого необхідно чітко розрізняти поняття «історичне

джерело» й «історична література». Джерело – це носій історичної інфор

мації, що відображає певний бік людського життя, воно містить безпо середні сліди історичних процесів і подій. Історична література є на слідком наукової творчості істориків, результатом їх розумової діяльності.

Типи джерел з історії України:

археологічні (ширше – матеріальні) – важливість цих джерел особ ливо велика в дописемний період історії України. До них відносяться предмети побуту, зброя, одяг, збіжжя, залишки жител, поселення, по

ховання та багато чого іншого, що виявляють археологи при розкопках.

Убільш широкому сенсі до матеріальних джерел відносяться речі й неархеологічного походження (архітектурні споруди, книги, меблі тощо);

етнографічні – особливості побуту, культури, звичаїв того чи іншого

народу (можуть бути речовими, письмовими, усними). Умовно до цього

ж типу можна віднести фольклор;

лінгвістичні – передусім, це дані з історії розвитку мови (мовні

запозичення свідчать про співіснування певних народів протягом часу, наприклад, слова «піп», «хрест» – прийшли в українську чи російську

13

мову з готської, «собака», «бог», корінь «Дон» у назвах річок – Дунай,

Донець, Дніпро тощо – зі скіфської);

фоно , фото , кіно , відео документи;

найбільш інформативними є письмові джерела.

Види письмових джерел:

а) літописи (наприклад, ХІІ ст. – «Повість минулих літ»; ХIV

XVI ст.ст. – «Короткий Київський літопис» і «Літопис Биховця»; XVI

XVII ст.ст. – Густинський, Львівський, Острозький літописи; XVII XVIII ст.ст. – козацько старшинські літописи Самовидця, Граб’янки і Величка та інші);

б) актові документи (грамоти, протоколи, накази, універсали, збірки законів – «Руська правда», Литовські статути, Конституція України

тощо; в) документи особистого походження (щоденники, листи, спогади –

наприклад, листування Б.Хмельницького з російським царем Олексієм

Михайловичем або щоденник П.Д.Апостола); г) літературні та публіцистичні твори, наукові твори давніх авторів

(наприклад, «Слово о полку Ігоревім», «Історія» Геродота); д) статистичні дані (переписи населення);

е) ненаукова періодика, тобто газети та журнали (наприклад, «Голос України» або «Донецкий кряж»);

є) інтернет сайти (наприклад, офіційний сайт Української православ

ної церкви).

До речі, слід підкреслити, що в Інтернет ресурсах можна знайти

практично усі різновиди письмових джерел, а також історичну літера

туру.

Наукове вивчення історії України почалося в XIX столітті. Першим українським професійним істориком вважається Д.Бантиш Каменський

(«Історія Малої Росії», 1822 р.). Автором багатьох історичних праць був

перший ректор Київського університету М.Максимович, який започат кував так званий народницький напрям в українській історіографії. Ви датним істориком й продовжувачем народницького напряму був М. Кос

томаров (серед його чисельних робіт – «Богдан Хмельницький», «Ма

зепа», «Русская история в жизнеописаниях ее важнейших деятелей»). Засновником Київської історичної школи був професор Київського університету В.Антонович, чиї наукові інтереси були зосереджені на

історії Правобережжя, козацтва, гайдамаччини, шляхетства (автор понад

300 праць з історії, археології й етнографії України, в тому числі «Про

походження козацтва», «Про гайдамацтво», «Монографії з історії Захі

дної і Південно Західної Росії»). З цієї школи вийшли видатні українські історики ХХ століття: Д. Багалій (понад сто розвідок з історії Лівобереж

14

ної України та Слобожанщини, серед яких «Украинская старина», «Істо

рія Слобідської України»), Д. Яворницький («Історія запорозьких ко заків»), О.Єфименко («Історія України та її народу»), Д. Дорошенко («Нарис історії України»), Н. Полонська Василенко («Історія України»),

В.Липинський (засновник «державницького» напрямку в українській

історіографії, серед робіт – «Україна на переломі 1657 1659»), М. Гру

шевський (автор 1800 статей з історії, етнографії, археології, літератури,

кількох загальних курсів історії України: «Очерк истории украинского народа», «Ілюстрована історія України», «Історія України Русі» в оди

надцяти томах, творець цілісної концепції українського історичного

процесу та власної історичної школи).

Серед українських істориків радянської доби необхідно згадати пе

редусім І. Крип’якевича («Богдан Хмельницький», «Галицько Волинсь ке князівство»), В. Голобуцького («Запорожское казачество»), М. Брай

чевського («Походження Русі», «Утверждение христианства на Руси»).

Серед авторів, що досить плідно працюють у сучасній Україні (хоча

багато з них розпочали творчу діяльність ще раніше, у радянський час):

Я.Ісаєвич, П.Толочко, М. Котляр, В. Баран, В. Верстюк, С. Кульчиць кий, В.Смолій, В.Степанков, О.Реєнт, О.Гуржій, Н. Яковенко, Ю.Ша

повал, А.Слюсаренко і багато інших.

Нові терміни і поняття

Періодизація історії – поділ історичного процесу на великі проміжки часу, які характеризуються важливими змінами в житті суспільства, у розвитку господар ства, суспільно політичних форм, релігії, мистецтва тощо. Залежно від методо логії підходів існують різні схеми періодизації.

Етнографія (від грец. «етнос» – народ та «графос» – опис) – народознавство, наука, що вивчає побутові та культурні особливості народів світу, проблеми їх походження, розселення та культурно історичних взаємин.

Лінгвістика (від лат. «лінгва» – мова) – мовознавство, наука про загальні закони будови, розвитку та функціонування людської мови.

Рекомендовані джерела та література для поглибленого вивчення теми

1.Бєзпалов М.Є., Бут О.М., Добров П.В., Шабельніков В.І. Історія України: погляд із сьогодення. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – Донецьк: Видавництво ДонНУ, 2004. – С. 7 9.

2.Історія України. Навчально методичний посібник для семінарських за нять / За ред. В.М.Литвина. – К.: Знання, 2006. – С. 8 24.

3.Історія України: Навчальний посібник / М.Кузьменко, Н.Бєлікова, О.Бєліков. – Севастополь: Вебер, 2003. – С. 3 4.

15

Тема 1. ДАВНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

(І млн. років до н.е. – ІХ ст. н.е.)

1.1. КАМ’ЯНИЙ ВІК НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

Найдавніша історія людства вивчається передусім за даними архео логії та ділиться вченими на кілька епох залежно від змін археологічних культур.

Першою епохою був палеоліт – давній кам’яний вік (від грец. «палайос» – стародавній і «літос» – камінь). Палеоліт в Україні умовно ділиться на ранній (близько 1 млн. – 150 тис. років тому), середній (150 тис. – 40 35 тис.) і пізній (40 35 тис. – 10 тис.).

Предки людини – археоантропи (пітекантропи) з’являються на тери торії України в ранньому палеоліті – приблизно 890 тис. років назад. Це доведено розкопками стоянок на Закарпатті (біля с. Королеве), у Донбасі (біля м. Амвросіївка), на Дністрі (с. Лука Врублевецька). Тут археоло гами знайдено ручні рубила, скребла, колуни. Пітекантропи жили не великими групами (первісне людське стадо, що базувалося на кровній спорідненості та групових формах шлюбу), пересувалися з місця на місце

упошуках їжі (збиральництво, випадкове полювання, канібалізм).

Учаси середнього палеоліту первісні люди продовжували заселяти Україну. Чергове зледеніння спонукало людей пристосовуватися до нових умов, використовувати вогонь, який вони вже вміли добувати, інтенсив но заселяти печери, створювати штучні житла (круглі в плані, з карка сом, що обкладався кістками мамонтів й покривався шкурами). Усклад нювалися засоби праці: з явилися гостроконечники, дротики тощо. Основним заняттям ставало спеціалізоване полювання (на мамонтів, зубрів, коней, печерних ведмедів). Змінився антропологічний вигляд пралюдини – з являється палеоантроп (неандерталець), більш досконала

упорівнянні з пітекантропом істота. Найдавніші стоянки та рештки неандертальців знайдені у печерах Кіїк Коба та у с.Старосілля (Крим), біля с.Антонівки на Донеччині, с.Молодова на Дністрі тощо (понад 50 пам яток). Первісне людське стадо та групові форми шлюбу зберігають ся, але поступово еволюціонують у напрямку формування родової орган

ізації та виникнення парної сім ї. У цю добу з’явилися елементи абст рактного мислення, зароджуються релігія (перші поховання за певним обрядом) та мистецтво.

Докорінно змінилося життя на території України під час пізнього палеоліту з наступом льодовика й різким похолоданням. На зміну неан дертальцю прийшов неоантроп (кроманьйонець) – людина сучасного фізичного типу, Homo sapiens (людина розумна). Всього в Україні вияв

16

лено понад 500 житлових пам’яток пізньопалеолітичного періоду (с.Мізин на Дісні, с.Межиріч на Канівщині). Знаряддя праці вдосконаливалися,

поряд із кам’яними людина широко вживала кістяні, рогові та складні

знаряддя – гарпуни, наконечники списів, шевські голки тощо, виникають нові техніки обробки каменю – розколювання, ретушування, розпилю

вання, шліфування. Провідним способом добування їжі було розвинуте спеціалізоване мисливство, доповнюване збиральництвом та рибальством.

Неподалік від міграційних шляхів великих тварин (передусім мамонтів) виникали сезонні та постійні поселення. Людина заселила майже всю

територію сучасної України. Первісне людське стадо поступилося місцем

родовій общині. Рід став основою суспільної організації, він об’єднував родичів за материнською лінією (матріархат). На зміну невпорядкованим ендогамним статевим відносинам приходить екзогамний шлюб (поступово

формується парна сім’я). У період пізнього палеоліту розвиваються первісні

форми релігії (тотемізм, анімізм, фетишизм, магія), музичне (знахідки флейт, ударних інструментів), прикладне та образотворче мистецтво (оз

доблені прикраси, печерний живопис, «палеолітичні Венери»).

Суттєві зміни сталися в епоху мезоліту (від грец. «мезос» – середній

і «літос» – камінь) – приблизно Х VІ тис. до н.е. Останній льодовик у Європі розтанув, що призвело до збільшення кількості водних джерел

та необхідності їх опанування. Клімат пом’якшав, тваринний світ набув сучасних характеристик (зникли мамонти та шерстисті носороги, поши

рилися олені, лосі, кабани, антилопи, вовки тощо). Люди удосконалили знаряддя праці (з’явилися мікроліти), винайшли лук і стріли, розпочали використовувати човни та плоти, різноманітні пристосування для ловлі

риби. Головною галуззю господарства залишилося мисливство (але воно

набуло більш індивідуального характеру), поширилося рибальство, збе

рігалося збиральництво. Розпочалося приручення диких тварин – соба ки, пізніше – свині та бика. Мезолітичні пам’ятки знайдені на території всієї України (близько 1000), серед них стоянки Фатьма Коба у Криму, Кам’яна Могила на межі Запорозької та Донецької областей, родові могильники у с.Василівка та с.Волоське у Дніпропетровській області, культова печера у с.Баламутівка на Буковині. У цей період відбулося формування племенного устрою, розвивався парний шлюб. Використан ня лука та стріл, тобто безпечна можливість отримати здобич на відстані,

сприяло зростанню продуктивності полювання, що, у свою чергу, при

звело до збільшення кількості населення та зменшення кількості дичини. Тобто поступово виникає криза мисливського господарства, що робить необхідними кардинальні зміни, які й відбулися у період неоліту.

В епоху неоліту (від грец. «неос» – новий і «літос» – камень) – VІ

ІV тис. до н.е., відбулася виробнича (так звана неолітична) революція. На зміну мисливству, рибальству, збиральництву, тобто привласнюючим

формам господарювання, прийшли відтворюючі – землеробство, ско

тарство та ремесло. Цей процес тривав багато століть із суттєвими

особливостями в різних регіонах. Головними зерновими культурами були ячмінь, жито, пшениця, просо. З’явилися нові знаряддя праці,

пов’язані з новими видами господарства – зернотерки, серпи, мотики тощо. Розвивалася далі обробка дерева, каменю й кістки. Домашніми тваринами стають корови, вівці, кози. Людина винаходить колесо.

З’явилися гончарство, прядіння та ткацтво. Поступово розпочинався процес відокремлення скотарства від землеробства, тобто відбувався перший суспільний розподіл праці. Укріпився родо племенний устрій, розпочався перехід від матріархату до патріархату. Поява кам’яних булав як символів влади в окремих похованнях (Маріуполь, Микільське) вка

зує на зародження інститутів родової влади. В ідеологічній сфері слід відзначити перехід від мисливських до землеробсько скотарських культів (у першу чергу – культів родючості).

Нові терміни і поняття

Ендогамія (від грец. «ендон» – внутрішній та «гамос» – шлюб) – характерний для первісного ладу звичай укладання шлюбу усередині визначеної суспільної групи.

Екзогамія (від грец. «екзо» – поза та «гамос» – шлюб) – характерний для первісного ладу звичай, що приписує укладати шлюби поза однією родинною групою, наприклад, поза родом.

Тотемізм (від алгонкінського «тотем» – «його рід») – розподіл спільноти на групи, кожна з яких вірить у свою таємничу спорідненість з певною твариною, рослиною, матеріальним об’єктом – «тотемом».

Анімізм – (від лат. «аніма» – душа) – віра в надприродні, «духовні істоти», які заключені у тіла (це душі) або діють самостійно (це духи).

Фетишизм (від португ. «фетіко» – амулет, талісман, «чарівна річ») – віра в існування у матеріальних об’єктів надприродних якостей.

Магія (від грец. «магіа») – це віра у можливість людини впливати на інших людей, на природні явища, рослини, тварини надприродними засобами, а також самі ці дії.

Неолітична революція – процес переходу від привласнюючих (збиральництво, полювання, рибна ловля) до відтворюючих форм господарювання (землеробство, скотарство, ремесло), що відбувався у добу неоліту.

Рекомендовані джерела та література для поглибленого вивчення теми

1.Елинек Я. Большой иллюстрированный атлас первобытного человека. – Прага: Артия, 1983. – 560 с.

2.Бойко О. Історія України. – К.: Академвидав, 2007. – С. 5 12.

3.Бунатян К., Мурзін В., Симоненко О. На світанку історії. – К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1998. – С. 22 61 (Україна крізь віки: у 15 томах. – Т.1).

4.Давня історія України: Навч. посібник: У 2 кн./ Толочко П.П. (керівник авт. колективу), Козак Д.Н., Крижицький С.Д. та ін. – К.: Либідь, 1994. –

Кн. 1. – С. 11 45.

18

1.2. ЕНЕОЛІТ: ТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА

НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

Енеоліт (від лат. «енеус» – мідний і грец. «літос» – камінь) –

мідно кам’яний вік – в межах України традиційно датується ІV ІІІ

тис. до н.е., хоча згідно з останніми дослідженнями виникнення найбільш яскравої культури доби енеоліту – трипільської – пов’язу

ють з кінцем VІ тис. до н.е. Назва культури походить від назви містечка Трипілля на Київщині, поряд з яким археолог В.Хвойка у 1896 1897 рр. виявив перші на території України пам’ятки цієї культури. Племена трипільської культури заселяли площу близько 190 тис. км. кв. на територіях сучасних України, Молдови та Румунії.

Походження цієї культури остаточно не з’ясовано. Одні вчені вважають, що вона автохтонна, тобто її створили місцеві неолітичні племена буго дністровської культури, інші стверджують, що її но

сіями були прийшлі племена з Малої Азії, Балкан чи Східного Середземномор’я, треті схильні до синтезу: трипільська культура є наслідком взаємодії давніх автохтонних та прийшлих культур.

Основою господарства трипільців було зернове землеробство.

Кам’яні та рогові мотики поступово витіснялися ралом. Зернові збирали дерев’яними серпами з крем’яними чи роговими вкладками. Основними культурами були пшениця, просо, ячмінь (знали 10 видів

злаків), горох. Вирощували фрукти – сливи, абрикоси, аличу. Тва

ринництво мало приселищний характер, розводили велику та дрібну

рогату худобу, коней, свиней. Використовували мідно кам’яні зна

ряддя праці. Господарство велося екстенсивно – через виснаження землі кожні 50 100 років люди мусили переселятися на нові місця. Зберігалися також полювання, збиральництво та рибальство як до

поміжні способи забезпечення населення продуктами харчування.

Розвинутого характеру набули прядіння, ткацтво та гончарство. Відбувався перехід від матріархату до патріархату, йшов процес

зародження міжплемінних об’єднань, виокремлювалася влада вождів.

Зберігалася велика родина, яка складалася з малих сімей. Родові

зв’язки в цей час послабилися, розпочалося формування територі альної (сусідської) общини, не заснованої на кровній спорідненості.

У сфері побуту для трипільської культури характерно утворення

поряд з невеликими поселеннями протоміст з населенням 15 20 тис.

мешканців (Владимировка – 2 тис. жител., площа – 100 га; Майда

нецьке поселення – 1575 осель, 300 га; Таллянки – 3 тис. осель,

360 га), при цьому, однак, слід зазначити, що тут не було виявлено тих структурних частин (ознак), що відрізняють сталі міста від

19

поселень: немає монументальних храмів, палаців правителів, адмі ністративних споруд, складських приміщень, спеціалізованих квар талів ремісників та громадських сховищ, тобто трипільські поселення ще не перетворилися на міста, це суспільство було суто первісним.

Мешкали трипільці у глинобитних одно– та двоповерхових пря мокутних будівлях, з глиняними підлогами, оштукатуреними і по фарбованими переважно у червоний колір стінами. Перший поверх призначався, як правило, для зберігання інвентаря, помолу зерна, верхній – для проживання. Обов’язковим елементом була піч або відкрите вогнище. Покрівля була двосхила, крита соломою. Будівлі

розташовувалися стінка до стінки й з’єднувалися переходами. Забу дова поселень здійснювалася по колу, у великих поселеннях (наприк лад, Майданецькому) зафіксовано до десяти концентричних кіл, розділених радіальними вулицями.

Одним з найбільш яскравих проявів матеріального та культурного розвитку трипільців було їх керамічне виробництво. Посуд ділився

на кухонний, простий за формою й оздобленням, та столовий, більш досконалий. Поряд із побутовим існував і культовий посуд. Форма посуду – дуже різноманітна – горщики, миски, глечики, накривки, т.зв. біноклеподібні посудини тощо. Орнамент переважно геомет ричний – спірально меандровий, зустрічаються також зображення людей, тварин та птахів. На ранніх етапах розвитку трипільської

культури орнамент прокреслювався на вогкій глині, пізніше – роз писувався. Кольорова гамма – чорна, біла та червона фарби (існували й поліхромний, й монохромний розписи). Особливого розвитку набула пластика – виліплені з глини жіночі статуетки, фігурки тварин (собака, бик, корова, баран, вівця, коза, олень), моделі жител,

вівтарів тощо.

Релігійно світоглядні уявлення трипільців мали хліборобське спря мування. Вони шанували Велику Богиню матір, яка символізувала родючість, відродження та відновлення. Поширеними в них були культи Сонця, Місяця (можливо, був пов’язаний із культом Великої Богині), вогню, змії та бика (корови), різноманітні магічні практики.

Археологами виявлені залишки святилищ.

Можна виокремити кілька причин занепаду трипільської куль тури:

екстенсивна система землекористування;

порушення екологічного балансу (посихання клімату, посухи у степових районах);

20