Література.
Алексеев П.В., Панин А.В. Философия: Учебник. – М., 1999, с. 156-194 р. ІІ, гл. ІХ сознание.
Бичко І.В. та ін. Філософія. – К., 1991, с. 309-333. (лекція 16 розвиток форм відображення, 309-316; лекція 17 як специфічно-суспільна форма відображення, 317-331).
Введение в философию: Учебник для вузов. В 2 ч./Под ред. И.Т. Фролова. – М., 1989, ч. 2, гл. ХІ, с. 288-317.
Волчек Е.З. Философия: Учебн. пособие. – Мн., 1998, с. 100-115. Р 2, гл. 16, происхождение и сущность сознания.
Горак Г.І. Філософія. – К., 1998, с. 123-149. Р. 6. Поняття духу і духовності.
Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. – М., 2000, с. 161-188 духовні здібності.
Мир философии: Книга для чтения. В 2 ч. – М., 1991, ч. 1, с. 412-477.
Сілаєва Т.О. Філософія. – Тернопіль, 2000, с. 110-120 – духовний вимір буття.
Спиркин А.Г. Философия: Учебник. – М., 2001, с. 368-413. Гл. 11. Душа, сознание, разум.
Философия./Отв. ред. Кохановский В.П. – Ростов-Дон, 2000, с. 229-285.
Философия: Основные идеи и принципы./Под ред. Ракитова А.И. – М., 1990, Гл. 6. с. 65-87.
Філософія./За заг. ред. Горлача М.І. та ін. – Х., 2000, р. ІІ – філософія буття с. 351-372, гл. 3 Феноменологія (свідомість як предмет філософського дослідження).
Філософія./За ред. Заїченка Г.А., Сагатовського В.М. – К., 1995, Р. Х, с. 283-312. свідомість як відображення і діяльність.
Філософія./За ред. Надольного І.Ф. – К., 1997, с. 124-133 – психоаналіз і неофрейдизм, 201-220 – свідомість.
Додаткові джерела:
Мамардашвили М.К. Сознание как философская проблема.//Вопросы филос., 1990, № 10.
Мир философии: Книга для чтения. В 2 ч. – М., 1991, ч. ІІ, с. 127-138 (Фрейд).
Никитин Е.П. Духовный мир: органический космос или разбегающаяся вселенная.//Вопросы философии, 1991, № 8, с. 3-12.
Скворцов Л.В. Культура самосознания: Человек в поисках истины своего бытия. – М.: Политиздат, 1989. 319 с. (кафедра НУК).
Спиркин А.Г. Сознание и самосознание. – М.: Политиздат, 1972.
Творческая активность сознания./Под ред. Пушкина В.Г. – Л. Изд. ЛГПИ, 1986. 148 с.
Фрейд З. Психоанализ. Религия. Культура. – М., 1991.
Фромм Э. Душа человека. – М., 1992.
Юнг К. Душа и миф. – М., 1997.
Юнг К. Архетип и символ. – М., 1991.
Завдання:
Чим відрізняються поняття “душа” і “свідомість”?
Розкрийте взаємозв’язок духовних здібностей і свідомості.
У чому полягає специфіка суб’єктивної реальності? Порівняйте її з об’єктивною реальністю.
Дайте філософське визначення свідомості.
Психічне, безсвідоме і свідоме. Розкрийте зміст і структуру цих понять.
Назвіть чинники виникнення і розвитку свідомості.
Особливості матеріалістичного та ідеалістичного підходів до розуміння свідомості.
Свідомість і відображення. Назвіть субстрат, об’єкт свідомості і форми психічного відображення дійсності.
Що, на ваш погляд, є джерелом усвідомлення людиною світу?
Розкрийте роль мови у функціонуванні свідомості.
Розкрийте фрейдівське розуміння свідомості.
Свідомість в аналітичній психології К. Юнга.
Дайте характеристику неофрейдистським концепціям свідомості.
Свідомість як усвідомлюване буття.
Додатки для допитливих.
В історії філософії можна виділити різні традиції аналізу свідомості. Класична традиція, джерела якої ідуть від античності, спрямовувала теоретичний пошук на виявлення єдиних, надчуттєвих принципів і початків буття, макрокосму (універсуму) і мікрокосму (людини). Таким початком у давньогрецькій філософії виступав логос (слово, закон, сутність усіх речей), у давньокитайській філософії дао (шлях, закон), у давньоіндійській філософії – брахман (безособовий духовний початок). Цінність людського розуму, свідомості визначалася ступенем прилучення її до цього єдиного принципу і початку світового ладу. При цьому на перших етапах розвитку філософської думки домінувало синкретичне уявлення про душу і тіло, психічне і фізичне, почуття і розум. Душа розглядалася як безособовий початок, позбавлений неповторності й індивідуальності людської особистості. Властивості душі зв'язувалися з властивостями космосу: власна активність людської душі відкрита ще не була.
Уперше проблема диференціації надчуттєвого і природного, душі та тіла намічається у вченнях софістів і Сократа, потім отримує розвиток у філософії Платона. У діалогах Платона розкривається співвідношення між надчуттєвим і природним, умосяжним космосом і космосом зримим, ідеєю, або ейдосом (безтілесним) і тілом. Структура, трикомпонентна, за Платоном, будівля людської душі (прагнення, запал, розважливість) відповідає структурі душі космосу, зображуваного у вигляді створеної живої істоти. Визнається можливість саморуху душі, її переселення і безсмертя. Придбання істинного знання зв'язується з процесом пригадування людською душею свого перебування в умосяжному світі. Аристотель уперше формулює ідею розвитку стосовно до душі, трактуючи її як організуючий принцип життя.
Середньовічна філософія, дотримуючись субстанціального підходу, розглядає свідомість як прояв у людині іскри надсвітового божественного розуму, що існує до природи і діє на неї з нічого. Філософія християнства звертає при цьому увагу на внутрішню напруженість і суперечливість душевного життя людини. Поряд із свідомістю у структурі душі відкривається шар, що лежить за межами знання і не підвладний знанню. Визнається спонтанна активність душі, що виявляється як у самопізнанні, досвіді самозаглиблення і спілкуванні з усевишнім розумом, так і в актах свавілля, пригод пристрастей.
У філософії Нового часу формується уявлення про свідомість як замкнутий у собі внутрішній світ. Свідомість мислиться як самосвідомість, саморефлексія. Для Декарта свідомість – субстанція особливого роду. Лейбніц визнає психічно діяльними субстанціями монади – неподільні першоелементи буття. Він вводить у філософію поняття апперцепції, що означає акт переходу несвідомих психічних станів і сприйнять у чітко усвідомлювані уявлення, у розуміння, що вони знаходяться в свідомості індивіда.
Поряд із субстанціальним підходом у філософії Нового часу формується також натуралістично-функціональний підхід до пояснення свідомості. Вона починає розглядатися (Ламетрі, Кабаніс, Гольбах) відповідно до досягнень фізіології і медицини як особлива функція мозку. Відмінність свідомості від інших функцій мозку бачиться в тім, що завдяки їй людина здатна здобувати знання про природу і саму себе. Однак у натуралістично-функціональному підході як різновиді метафізичної традиції не розкривалася соціальна детермінованість свідомості, її зв'язок з розвитком і функціонуванням культури.
Складна багаторівнева природа свідомості, значимість спілкування і формування вищих психічних потреб у формуванні самосвідомості, волі, цінностей як феноменів індивідуальної свідомості були розкриті німецькою класичною філософією. Був виявлений органічний взаємозв'язок індивідуальної, особистісної і надіндивідуальної форм свідомості (Кант, Гегель). Діалектико-матеріалістична традиція аналізу свідомості не визнавала її субстанціональності і розглядала її як функцію мозку, як відображення об'єктивного світу, необхідний компонент предметно-практичної діяльності людини.
Передумовами становлення свідомості у марксизмі виступають: еволюція властивості відображення, притаманної всякій матерії, розвиток зародкового інтелекту тварин; перехід особливої галузі гомінідів від знарядженої діяльності до предметно-практичного освоєння світу за допомогою штучних знарядь праці; розвиток у процесі становлення праці потреби в знаковій комунікації і передачі з покоління в покоління придбаного досвіду, що закріплюється в семіотичних системах, які поклали початок формуванню культури як особливого світу людини.
Феноменологічна традиція в сучасній західній філософії розглядає свідомість і суб'єктивність як специфічний вид буття, що неможливо виразити в традиційно-гносеологічному ракурсі суб’єкт-об’єктних відносин, оскільки "Я" не може спостерігати саме себе з боку. Свідомість у феноменології описується як щось невіддільне від безпосередньої життєвої реальності. Відбувається вичленовування деякого дорефлексивного рівня свідомості й опис останньої в її сутнісній "чистоті" і феноменальній виразності (Гуссерль, Сартр). Фіксування життя свідомості здійснюється також через шар несвідомого і через мовні структури (психоаналіз, структуралізм, герменевтика).
В історії філософської думки категорія Духу трактувалася і до цього часу трактується по-різному. Ми звернемо уваги лише на три такі розуміння Духу.
І. Дух – це продукт свідомості. Дух – це уявлення, думки, поняття, концепції та все те, що людина своїм розумом та розумінням вкладає в оточуючий світ і таким чином одухотворяє його або творить інший особливий, духовний, віртуальний світ В такому розумінні краса природи, художні твори, зміст книги тощо є явищами духовного життя, що певним чином матеріалізоване. В цьому плані ми можемо говорити про духовне як реальність уявну (віртуальну», суб'єктивну) на відміну від матерії як реальності дійсної. Чисто духовними явищами є всі ті сенсожиттєві ідеали, реалізація яких робить осмисленим життя. В широкому розумінні зазначеного поняття Духом називають свідомість взагалі. Така концепція Духа найбільш послідовно і переконливо проводиться марксизмом.
2. Дух – це над-матеріальні сутності, які домінують над матеріальним світом, вносять рух та ідейну упорядкованість, закономірність в інертну матерію. Для Платона таким духом (духами) був потойбічний світ ідей. Для Геракліта таким єдиним і величним духом був Логос – закон руху і розвитку світу. Для Аристотеля – ентелехія (форма форм) як мета, до якої рухається і планово розвивається світ. Тейяр де Шарден називав цей дух Альфою і Омегою, відправною та кінцевою точкою розвитку (еволюції) Всесвіту. Гегель називав його Абсолютним духом, який знайшов своє втілення і адекватне відображення в системі його філософії.
3. Дух – це надприродні істоти: боги, ангели, чорти, душі... Всі ці істоти являються уособленням явищ духовного життя ідеї найвищою і купи вищих істот, Творця, Керівника та Судді Всесвіту; людської психіки (душі); незрозумілих "злих" та "добрих" явищ суспільного та природного життя. Переважно, ці істоти випадають з стилю філософського мислення і знаходять собі притулок в релігії. В філософію вони потрапляють при аналізі релігії як форми суспільної свідомості; заносяться богословами, теософами, що намагаються філософським чином захистити свої релігійні вірування або свої фантастичні уявлення. Всі духи такого роду є приналежністю не філософського раціонально розуму та знань, а предметом сліпої віри релігійних чи безрелігійних людей.
Філософи, визнаючи матерію і дух найбільш широкими після буття категоріями, неоднозначне тлумачили співвідношення між ними. За ознаками надання в цьому співвідношенні переваги матерії чи духу утворилося два філософські напрямки – матеріалізм та ідеалізм. Матеріалізм єдиною основою світу оголошує матерію. Гаслом матеріалізму є положення: "Матерія – первинна, дух, свідомість – вторинні". Матеріалісти, як правило, намагаються послідовно свою думку про первинність матерії і вторинність духу проводити не лише в онтології, але також – в гносеології, методології, антропології, соціології та у всіх інших галузях філософських знань.
В історії філософської думки найбільш видатними та послідовними матеріалістами були: індійська школа чарвака, китайський філософ Ван Чун, а б європейській філософській думці – Демокрит, Епікур, Лукрецій Кар, Гоббс, французькі матеріалісти 18 століття (Гольбах, Дені Дідро, Д'Аламбер та інші), Фейєрбах, Маркс та їх учні і послідовники. Визнаючи матерію первинною і всеохоплюючою, вони не вважали за потрібне звертатися до Буття як такого, яке за своїм охопленням є поняттям більш широким; яке в логічному розумінні стоїть над матерією. Для них в цьому плані матерія і є буттям. Не випадково марксизм замість "Матерія – первинна; дух, свідомість – вторинні" здебільшого вживає вислови: "Буття – первинне, свідомість – вторинна", "Буття визначає свідомість" "Суспільне буття визначає суспільну свідомість" За логічними оцінками такі вживання понять (категорій) Буття і Матерія некоректні, хоча увійшли у вжиток повсюдно.
Є такі матеріалісти, що не визнають існування духу як такого, духовні явища вони оголошують не лише продуктом матерії, а й матеріальним по своїй суті. Німецькі матеріалісти кінця 19 століття Людвіг Бюхнер (1824-1899) та Якоб Молешотт (1822-1893) говорили: "Мозок виділяє думку точно так же, як печінка – жовч, а нирки – сечовину". Такі матеріалісти в історії філософської думки одержали назву вульгарних матеріалістів. До типу вульгарних матеріалістів слід віднести і тих, які намагаються якимось чином "ловити" думку, "передавати" думку на велику віддаль, або, як говорив Оноре де Бальзак, "не виходячи з власної квартири, думкою вбити китайського мандарина і одержати за цей подвиг орден". Вся ця орда психопатів, ні-ні – телепатів, телекінезчиків, магнетизерів, баб стефаній, ніяким чином не належать ні до когорти філософів, ні до числа вчених. Але всі вони гуртом ще знаходять собі притулок у світогляді та в кишенях простодушних людей.
Ідеалізм у взаємодії духа і матерії перевагу надає духові (ідеальному; звідсіль їх назва – ідеалізм). Гаслом ідеалістів є вислів "Дух (ідея, ідеал, свідомість) – первинний, матерія – вторинна". Видатний внесок в розвиток ідеалізму зробили філософи Індії та Китаю, Платон, Августин, Фома Аквінський, Декарт, Лейбніц, Шеллінг, Гегель.
Крайні ідеалісти, як правило, єднаються з богословами, ототожнюють Дух з Буттям (з природою Бога або й з самим Богом. Для них Дух є не лише первинним, а й Творцем і постійним керівником Всесвіту. Більше того, ця школа ідеалізму твердить, що істинним Буттям є лише Дух, а матерія – це міонічне (бід грецького слова міон – не суще, без своєї суті, неіснуюче) начало.
Об'єктивний ідеалізм вважає Дух тим, що реально існує в світі і домінує над мертвою і нерухомою матерією. Дух рухає і оживлює матерію, надає їй того чи іншого вигляду. На відміну від ідеалізму крайнього та богослов'я об'єктивний ідеалізм не сприймає Духа, ідеї, закони, Логоса, гармонію тощо за якісь надприродні істоти (богів, ангелів, чортів). більше того, ряд об'єктивних ідеалістів були переконаними атеїстами, піддавали нещадній критиці релігійний світогляд (неогегельянці Бруно Бауер, Фрідріх Штраус).
Суб'єктивний ідеалізм у філософії доводить, що в світі існують лише наші відчуття, ідеї, людський дух. А матерія або не існує, або її існування та форми прояву є лише нашими власними відчуттями, уявленнями та поняттями. Для суб'єктивного ідеалізму світ існує лише в наших відчуттях, другими словами – наші відчуття творять світ для нас. Поза нашими відчуттями немає ніякої матерії, ніякого духу, ніякого світу. Є лише наш суб'єктивний (утворений нашими відчуттями, уявленнями та поняттями) світ. Видатним і послідовним суб'єктивним ідеалістом був шотландський філософ Давид Юм.
Крайній напрямок думки суб'єктивного ідеалізму одержав назву соліпсизм. Це така позиція, що визнає реальним існування лише мого Я, а все інше – це мої уявлення. В філософській думці важко послідовно і до кінця провести соліпсизм. Але прагнення в цьому напрямку є. Так в період занепаду рівня свого філософського мислення до соліпсизму прийшов Дж. Берклі, класик німецької філософії Й.-Г. Фіхте, частково – великий австрійський вчений і філософ Ернст Мах.