13.3. Основні проблеми свідомості:

Свідомість і об’єктивний світ. Відношення матеріального й ідеального проблема надзвичайно складна. Дуже підозрілою є фраза К. Маркса стосовно того, що ідеальне – це матеріальне, перенесене („пересаджене”) у голову людини й перетворене у ній. Це невірно вже й тому, що ідеального багато поза людською головою. Ідеальне зовсім не обов’язково усвідомлюється в мисленні. Предметний зміст свідомості – це далеко не сама свідомість. Інтенція – предметна віднесеність (через співставлення) свідомості, це свідомість чогось, а не взагалі. Будь яка думка є думкою про щось предметно змістовне. Але чи тотожне мислення (операційні відправи думок) і свідомість? Не очевидно. Хоча взаємодія їх обов’язкова. Для інтенції треба потенції (духовні здібності). Але й для потенції треба постійність інтенцій. Думка (ідея) з’являється, розвивається і розробляється мисленням, фіксується і переінтерпретовується в раціоналізованих системах знання, але не виробляється в мисленні. Останнє структурується і процесуалізується, розвивається в тій або іншій традиції культури. Свідомість же, у силу своєї тотальності та цілісності ("нероздільності" душі) реалізується як самосвідомість, як здатність бути "тепер" у культурі через різні стани свідомості та множинність усвідомлень, що й обумовлюють можливі пізнавальні процедури.

Свідомість як властивість “мозку” (всієї нервової системи, “високоорганізованої” матерії). Мозок і периферійна нервова система – всього лише матеріальний субстрат свідомості. Головна проблема тут: психічне – фізіологічне. Функціонування мозку і периферійної нервової системи – явища матеріальні, фізіологічні. Результат такого функціонування – психічні образи (явища ідеальні). За допомогою мозку здійснюється відображення світу в ідеально-образній формі (почуття, воля, поняття, ціннісні значення). Це справді є результат еволюції відображення як атрибуту всякої матерії. Та чи справді свідомість – лише вища форма відображення? Чи має тут сенс взагалі говорити слово “вища” (воно лише заплутує суть)? Вища форма відображення – психічне, а не свідоме (образне, а не сенсове). Відносно психіки свідомість – це щось апріорне. Щось таке мав на увазі Дунс Скот, коли стверджував, що “матерія мислить”. Є версії про інше походження і генезис свідомості, чинники її виникнення й розвитку.

Матеріалісти виділяють такі риси свідомості як вищої форми відображення світу: Цілеспрямованість, абстрагованість (варіабельність, продуктивне уявлення занурює умовно-абстрактні образи в поглиблений безумовний світ), опосередкованість, узагальненість, передбачення, творча активність (генерування нових ідей, “випереджаюче відображення” й передбачення, регуляція практичної діяльності).

Свідомість і пізнавальний образ. Лише як апріорна для індивіда форма свідомість здібна утворювати знаки й відповідні їм значення, що є умовою операцій мислення. У цьому відношенні можна говорити про соціокультурні й культурно-історичні чинники функціонування, але не виникнення свідомості. Образна виразність і спрямованість свідомості дійсно немислима поза процесом праці, спілкування і мови. Як і утворення сенсообразів – ейдосів. Знання – тлумачення універсального досвіду, розкриття метафізичного бачення в логічних образах і поняттях. Віруюча людина усвідомлює не так як атеїст, тому й пізнає явища світу дещо не так.

Джерело і сутність свідомості. Джерело знання не в суб’єкті й не в об’єкті, а у їх взаємодії. Інша справа – свідомість: його джерело – саме Буття. Німецька мова добре відбила це у самій назві свідомості – bewusste Sein (осмислене буття). Свідомість виступає як сенсова якість самовияву Універсуму (його самопізнання через Людину). Гегель неправий лише стосовно панлогізму, але не об’єктивізму ідеального. Свідомість можливо і продукт, але не матерії лише, а всього Універсуму, цілісного Буття людини у світі. Не мозок продукує свідомість, бо ж він лише інструмент. Друкарська машинка відбиває текст, але ж не вона творить і .диктує його.

До свідомості, звичайно причетний не лише природний, але й соціальний Космос: праця, мова, спілкування – справді джерела її підтримки і розвитку, але й вона – передумова їх самих.

Отже, загально кажучи, свідомість –психофізіологічний ефект прояву апріорних духовних здібностей та культурних (духовних) сенсів з утриманням їх в операціональному сенсогоризонті мислення. Дозволяє утворити новий рівень регуляції власної життєдіяльності. Цей ефект був би немислимий, якби людська духовність не була атрибутом Абсолюту. Шопенгауер не випадково зневажав свідомість як хворобу Абсолюту (Світової Волі). Він поклав традицію подолання когітативного розуміння свідомості як приватного надбання, як прояву ворушіння нервів чи результату завад збудженої еротичної енергії. Як і всяке породження Універсуму свідомість (у її засадах) неосяжна розумом. Елліни колись сам розум уважали Світовим. Варіантів тлумачення свідомості різними культурами безліч. Відомими точками зору на природу свідомості були і є: гілозоїзм, матеріалізм, ідеалізм, дуалізм, вульгарний матеріалізм, фрейдизм, феноменологія та ін. (ППС).