3. Простір і час. Конечне й безкінечне.

Іманентні форми саморуху матерії, її рухливе буття у конкретній визначеності існування нерозривно пов’язані з атрибутами часу і простору. Рухомість матерії забезпечує як взаємну пов’язаність, синхронну взаємодію матеріальних об’єктів і явищ, так і їх діахронічні зміни і особливу якість мінливості – розвиток. Час і простір – також є атрибутами матерії, хоча не тільки матерія часується і просторується. Поверхневому погляду може здаватися, що час і простір дуже прості речі (самоочевидні). Насправді це дуже складні поняття.

Простір–форма буття матерії, яка характеризує протяжність, структурність і співіснування, взаємодію та взаємне відображення різних елементів у всіх системах. Основніхарактеристикипростору: зв’язність, безперервність, об’єктивність, тривимірність (концептуальний чи віртуальний простір може моделюватися й багатомірністю, двомірністю тощо, але то є мірки квазіреальності), неоднорідність мас, структури, системи, зворотність.Кількісні міри: місцеположення (перебування), відстань, об’єм (місткість), симетрія й асиметрія, лінійна мірка (ідеалізований еталон – метр).

Час–форма буття матерії, яка надає вираз довготі тривалості й послідовності розгортання зміни станів і перетворень та розвитку різних елементів у всіх системах. Основніхарактеристикичасу: послідовність існування, зміна попереднього стану, інтервальність (час безперервно-дискретний), об’єктивність, одномірність, незворотність або односпрямованість (час протікає від минулого через сучасне до майбутнього).

Кількісні міри: термін „зараз” (тепер), пересування (мінливість, зміна), швидкість, періодичність, циклічність, темп і ритм, асиметрія. Хронометрична мірка – годинник (астрономічна або радіоактивна еталонна прив’язка).

Треба чітко розуміти єдністьматерії, руху, часу і простору. Континуум – поняття для характеристики єдності на рівні Універсуму. Час і простір людського буття у ційєдності мають і своєрідні властивості. Континуум виступає тут якхронотоп(щільність хронографії і топографії подій). Час і простір відносні саме тому, що вони – властивості рухомої матерії. Від того як “веде себе” матерія (взаємно покладається, проявляє інтенсивність, у якій формі руху перебуває, скільки і який вид її у даному процесі чи явищі) залежать параметри часу і простору. Вони не лише відносні, але й співвідносні: простір – це координація різних явищ і об’єктів в синхронності (одночасності) буття; час – це координація мінливих явищ і об’єктів в асинхронності, діахронності простору.

Кажуть про Евклідів, Галілеїв, Декартів, Ньютонівський простір і час – це розуміння їх як абсолютних чи субстанційне незмінних форм буття (чиста тривалість і пуста безкінечна протяжність Абсолюту). Матеріальні й ідеальні явища й події присутні як зовні вкинуті у ці форми. Субстанційна концепція часу і простору найясніше представлена у теорії миттєвої далекодії, в класичній картині світу. Сьогодні всі знають, що зі зростанням швидкості руху лінійні розміри тіла зменшуються, а час розтягується. При швидкості руху тіла, близькій до переміщення світла, воно “саме себе доганяє” (втрачає лінійні розміри ), а тому може рухатися швидше лише при зміні форми буття. Отже, не існує постійних лінійних розмірів: вони залежать від системи відліку. Не існує стабільного у собі самому часу: за мусульманською системою відліку ми не могли б народитися у 1948 році. З перемогою релятивістськоїконцепції, зародки якої поклав Ляйбніц, а пік прийшовся на А. Ейнштейна, надсубстанційними час і простір мисляться саме як форми існування рухомої матерії. Щоб ми не вивчали в матеріальному світі, ми неодмінно вивчаємо час і простір.

Час і простір у різних формах руху значно відрізняється. У сильному гравітаційному полі „протікання” часу сповільнене („Чорна діра”).

Біологічнийчас – це зовсім нові властивості порівняно з фізичним. Троянда навіть за зовнішніми ознаками має зовсім іншу просторово-часову структуру, ніж кристал. Біологічний годинник має не лише півень, птаство взагалі, але й людина. Та чим значніше й більше вона використовує засоби цивілізації, тим більше втрачає природні ритми.

Соціокультурнийпростір і час має іншу якість, ніж біологічний. Геронтологія, навіть при значному збільшенні фізичної тривалості життя, ще нічого не досягає в головній якості людини – соціокультурній, для якої важливим є сенсонаповнення життя. Соціальний простір і час заповнені предметно-соціальним, історичним, комунікативним змістом. Безкінечно порушаються синхронність і симетрія процесів і явищ різних сфер і форм буття, значніше змінюються їх якісні стани. Соціальний простір і час акумулюються у самій діяльності та її продуктах, структурах особистісного досвіду, включеного в ритми соціальних підсистем системи суспільства. Звідси й поділ на робочий і вільний час, необхідний і додатковий, на простір праці й домівки тощо. Є у суспільстві пам’ять минулого і майбутнього.

Значні відмінності спостерігаємо між чисто соціологічним і культурологічним розумінням часу. За мірою “відкриття” світу простір і час стають все більш однорідними для світогляду. Так, відкриття перспективного бачення в епоху Відродження надало зовсім нові засоби геометризації простору. Героїчний ентузіазм ренесансної епохи значно більше наблизив до “вічності”, ніж середньовічне відштовхування від смерті, тлінності (Бахтін М.М.). В епоху Відродження “весь світ став згущуватися в реальне й компактне ціле. Земля округлилася й зайняла відповідне місце у реальному просторі Всесвіту” (с. 225). В античну добу були окремі здогадки, тепер це стало конкретною даністю світу – її “картиною”. Завершився цей процес заокруглення світу, ущільнення континууму у добу Просвітництва. Чи не найповніше дав цьому вираз Гете. Світ став осмислено-історичним: нова якість осягнення світу входить у масову свідомість (суспільну думку). Наочно-зрима єдність світу – велика заслуга 18 ст.

Час і простір у культурі. Знаки місця і знаки часу йдуть від прадавніх інтуїцій орієнтування:дебуло,колибуло, з ким саме іяк. Вони у самих підвалинах людських ідей і в самій „ідеї часу”. Вони причетні до ієрархії: честь роду, цивілізації чи етносу вимірювалася давністю походження. Гострота переживання життя, ступінь напруги, навіть глибина просякнення понять у реальність буття – все залежить від часу й „відстані у часі”. Знаки були у всіх етносів, а ось значення могло бути досить різним, як і розуміння часу та простору у “збирача” і “відтворювача”, скотаря й землероба. Свій вік визначали за певними подіями. Плем’яхіваро(„мисливці за черепами”) в Еквадорі й сьогодні не мають уяви прорік як такий. Матеріальний знак року – квітне один з видів пальм, який не має ніякого господарського значення, а все інше – „один сезон”. Місяцевий же календар чудово диференційований на 10 різноякісних періодів. Років життя вони не фіксують, визначаючи свій вік за подіями (періодами) народження, грудного, дитячих ігор, пубертату, шлюбу, народження дітей, онуків тощо.

Скотарібільш охоче фіксують увагу на місяцевому, а не сонячному циклі: сонце – лише позначка днів, а „місяці” помічають повтори певних сукупностей днів, тому є підставою для календаря. Євреї добре зберегли цю стійку прив’язаність до Місяця їх прадідів-скотарів (Пейсах тощо). У тропічних народів Сонце – грізний ворожий початок, Місяць – дружній, благий (спокій, прохолода, приплід). І „тічка” у тварин і “місяцеві” у жінок – сезонний регулятор від сивої давнини. Небо навчило й рахувати, лічити й лікувати. Кожної доби – одне чи два світила у небі, рухомі й нерухомі зірки, комети тощо. 12 – періодичність явищ перебування Місяця у своїх сузір’ях (зодіакальний простір-час). 10 пальців на руці дали систему земного числення. Кінець чи початок земним справам вказували „небесні знаки”. Коли що дати – датування процесів і подій. „Палець Аширати” (Астарти, Іштар, Ізіди) – вказівка дат. Серп Місяця у Венери. Уран і Гея пошлюбились, поріднились, розплодились (Церен, с.269-270).

Землероби-орачіперейшли до солярного календаря. Небесні знаки початку й кінця земним справам тут замкнулися в стабільне сезонне річне коло. Цінність минулого у традиційних (родових) суспільствах надзвичайно висока, як і повага до віку людини. Події і їх дати вже в іншій системі зв’язку зі світом: довготривалий цикл і набагато менша залежність між ситуаціями праці та її результатами („спасами”). Помірність Сонця в землеробських зонах створила багато солярних культів. Культ Феба-Аполлона (добре світло, упорядковуюче, але суперечливість Аполлона не менша, ніж Танатоса – темряви, смерті).

Механічний вимір часу („галактична механіка”) – це також явище культури, а не природи. Він відділив для європейців час від реалій людського існування: ритм часового механізму супроти ритму власне людської природо-відповідної діяльності. Послідовність часу стала „не часом, атим,що існує у часіяк у певного роду абстрактно-загальній умові його буття” (Трубніков М.М., с.39). Звідси й абсолютний час і простір у класичній механіці.

Отже, „ідея часу” – не одна, для всіх безумовна, ідея. Загальний вектор змін у цій ідеї:від циклічного – до історичного; від замкненого з однаковими повторами кола – до певного роду „лінії часу”; від лінійного – до послідовного; від безумовно безконечного – до конечного; від нього – до ідеї цілісного часу. І все це не від природи йде, а від певних соціокультурних умов і тенденцій цивілізації. Аристотель „окреслив” проблему часу у всій складності та майже у всій науковій повноті. Час – „рахунок лічимого”, внутрішня міра руху. „Час – міра руху; рух – міра часу”. Але вперше глибоку рефлексію стосовно часу (динаміки, мірок, духовності) зумів передати Августин у своїй „Сповіді”.

Психологічнийчас включає особливий момент – переживання в актах комунікації зі світом речей (частіше – артефактів) і людей. Згадайте свої переживання, коли ви довго чекаєте і коли запізнюєтесь.

Безкінечністьконечного іконечністьбезкінечного (що і якзберігається у перетвореннях матерії). Конечне є виявом невичерпності матерії і руху, відносності абсолютного, різноманітності єдиного Буття. Момент єдності ми називаємо безкінечним, момент різниці – конечним. Лише у взаємному відношенні вони мають сенс. Кінцевого як такого не існує, конечне обумовлене безкінечними зв’язками і перетвореннями. Безкінечне ж „ховається” у конечних явищах і процесах. Міра є запереченням даного конечного, його переходом, перетворенням у щось інше, нову якість. Діалектика конечного й безкінечного відбиває єдність буття й небуття окремого і цілого: безмежного й обмеженого, можливого й дійсного, актуального і потенційного. Мінливість конечного як здійснення постійного виходу за його межі – це і є безкінечний процес конечного. Отже, й конечність приховується у самому безкінечному. Вічне – це момент збереження при будь-яких змінах, у яких конечне – пливка стабільність постійного виникнення-зникання.

Екстенсивна безкінечність: безкінечне розмаїття інших конечних явищ і подій “поза собою”.

Інтенсивна безкінечність: безкінечне “у собі”, вираз всезагальних інваріантних характеристик.

“Дурна” безкінечність: просте лінійне продовження конечності у чуттєво-образному осмисленні. Це дитячі намагання умовно додавати ще і ще.

Істинна безкінечність: системно-діалектичне бачення єдності буття й небуття, якісних трансформацій буття і в бутті.

Цікаві й глибокі думки стосовно безкінечності часу знаходимо у Хорхе Борхеса (От некто к Никто. – М., 2000, с.90-110). Цикли історії подібні, але не тотожні. Цього досить: „Хто бачить сучасне, все побачив, що від віку було і що буде у безмежності часів” (Марк Аврелій). „Якщо долі Е.А. По, вікінгів, Іуди і твоя, читачу, збігаються таємниче в одній – єдино можливій – долі, товся світова історія – це історія однієї людини”. Зокрема він висунув контраргумент супроти „вічного повернення” Ніцше: якщо універсум складається з безкінечного числа членів, що доведено Кантором у терії множин, то він дає безкінечну кількість комбінацій – отже ніяке повернення неможливе. Борхес впевнений, що Ніцше знав, що „Вічне Повернення” – одна з казок (міфологем), які виникають у всі часи. Але ж він пророк, важливіше всього – стиль. Ніцше любить людей, здібних витримати безсмертя; до нього особисте безсмертя вважалося оманою надій, туманом перспективи – для нього це страхаюча ясність безсоння. В інтелектуальному кошмарі еллінської гіпотези про вічний коловорот він надибав привід радіти. І це не просто образи пам’яті.

Що і якзберігається і змінюється в перетвореннях світу логічно відтворюється в категоріяхформа і зміст, явище і сутність– вони надають визначеність буттю. Форма – внутрішня і зовнішня будова, зв’язок елементів. Зовнішня форма має відношення не до справжнього змісту, а до того, що вміщується. Зміст–сукупність різних елементів, сторін, властивостей, цілісної якості у певній їхній системній єдності.У будь-яких явищах чи подіях світу зміст оформлений, а форма змістовна. Розвиток являє собою спрямовану зміну змісту й форм (якісні переоформлення змісту й змістовне оформлення якості).

Сутність–внутрішня стійка визначальна сторона явища у системі, де ці явища забезпечуються. Вона ж – засіб раціонального відтворення системи. Якщоіснування є категорією, яка характеризує буття, що витікає з певних підстав (його суперечність у співвідносності з собою і водночас з чимось іншим), то сутність (das Wesen) – самобутність (“само-буття” у його динаміці; „в-собі-буття”, але не як глуха сталість, а як стійко перебуваюче в буваючому). Вона є визначальним відношенням, у якому немає справжнього дуалізму в підставі. Суперечливим буває лише відношення сторін, тенденцій, які й забезпечують „щезання” бувшого буття. Сутність (надчуттєва як загальність, прихований закон) світитьсявидимістю (тим, що нам здається, та не просто уявляється). Екзистенціалісти надто насунули існуваннялюдини на буття, втративши тим самим багато чогосуттєвого. Певна межа між явищем і сутністю завжди лишається...

Явище – зовнішній рухливий бік сутності,форма прояву сутності. Явище багатіше й динамічніше сутності.Абсолютної межі їхнього поділу не існує, як покладав Кант своєю “річчю у собі”. Тобто:явище суттєве – сутність являється.У гносеології сутність – це початковий пункт і результат пізнання та побудови теорій. Наука виступає як засіб осягнення сутностей. Якби явище саме по собі було б істинним (тотожним сутності, яка однопорядкова з законом), наука була б непотрібна. Лише в довготривалому процесі пізнання й діяльності розкривається сутність, але певними циклами: першого порядку, другого, третього й т.д. Подумайте, як довго явище сходу й заходу Сонця пояснювали його рухом навколо Землі. А по суті? Як довго людина йшла, йде і буде йти до своєї сутності. Але стало зрозумілим суттєве положення:людина не може відшукати своєї сутності в своєму безпосередньому належному бутті в якості індивіда. Її слід шукати в універсальних можливостях людини діяти, спілкуватись, осягати. Як казали екзистенціалісти: буття людини – у ній самій і поза самою людиною.

Специфічність категорій сутність – явище: що їм відповідає в дійсному бутті? Розрізнення ноуменів і феноменів спиралось на містичні уявлення про дійсність. А сутність і явище? Можливо це лише категорії фіксації (визначення, а не визначеності)? Можливо вони мають лише логічно-гносеологічний, але не онтологічний статус? Звичайно, сама дійсність не розрізняє своїх явищ і сутностей, але в ній є достатні підстави для людського розрізнення й ототожнення. В мисленні ці категорії надають вираз переходу від різноманітності наочних форм предмета до його внутрішньої змістовної єдності – до поняття.

В античнудобу під сутністю розуміли знання початку, джерело породження речей і явищ. Ілюзорний, видимий образ речей (існування лише за гадкою) – явище. Сутність для Демокрита – „атоми”, для Платона – „ідеї”, для Аристотеля – „форма”.

В середні віки– різке протиставлення сутностей і явищ як ноуменів і феноменів. Лише Бог – істинний носій сутностей, вища абсолютна сутність.

В Новий часпротиставлення сутності і явища розумілось переважно в гносеологічному сенсі, як відмінність первинних і вторинних якостей.

Німецька класикадала й різке протиставлення („річ у собі” Канта) й тісне зіставлення („явище сутнісне – сутність з’являється” у Гегеля).

Неопозитивізм:„об’єктивна” сутність – це світоглядні гадки, а явище – чуттєва даність, реальність, факт.

Феноменологія:сутність – чисто ідеальне утворення, явище – самовіднаходжене буття.

Екзистенціалізм:сутність есенційна (безособова), явище більш екзистенційне, суб’єктне.