У процесі пристосування до впливу зовнішніх умов розрізняють:

1. термінову стадію, яка охоплює періоди стресових реакцій, порушення гомеостазу;

1. стадія формування довготривалої адаптації, що зумовлює збільшення потужності системи яка домінує;

1. стадія довготривалої адаптації, коли системи саморегуляції гомеостазу функціонують на новому рівні;

1. стадія виснаження, виникає внаслідок надмірної гіпертрофії системи, що домінує.

Основні фази розвитку адаптації:

1. фаза тривоги (напруження гуморально-гормональних систем організму);

1. фаза резистентності (підвищення рівня стійкості до впливу чинників);

1. фаза виснаження (зниження функціональних можливостей).

Етапи адаптаційної поведінки:

1. задовільної адаптації;

1. часткової або неповної адаптації;

1. напруження регуляторних систем;

1. незадовільної адаптації;

1. виснаження (астенізації);

1. поломки адаптаційних механізмів (зрив адаптації).

В процесі підтримування адекватних співвідношень у системі „людина - середовище” відіграють такі різновиди адаптації, як психічна, психофізіологічна та соціально-психологічна адаптація.

Психічну адаптацію визначають як процес установлення оптимального співвідношення особистості та навколишнього середовища в ході виконання діяльності при збереженні високого рівня психічного та соматичного здоров’я.

Психофізіологічна адаптація пов’язана із забезпеченням оптимальної організації психофізіологічних співвідношень і, таким чином збереженням соматичного здоров’я.

Соціально-психологічна адаптація розглядається як процес та результат пристосування індивідуума до умов середовища, що змінюється та як складову осмислення та розв’язання типових соціально-значущих завдань з використанням ситуативно можливих способів поведінки.

Гігієнічні принципи оптимізації адаптаційного процесу:

1. урахування віково-статевих закономірностей процесів формування психофізіологічних функцій та особливостей особистості у природних умовах повсякденної діяльності;

2. раціональна організація трудового процесу та вільного часу, що забезпечує цілеспрямований розвиток ключових соціально- і професійно-значущих психофізіологічних функцій та особливостей особистості;

3. урахування соціально-гігієнічних, психолого-педагогічних та акліматизаційних особливостей адаптаційного процесу;

4. адекватне поєднання використання як традиційних, так і нетрадиційних заходів щодо підвищення ступеня адаптації.

Особливості гігієнічного тлумачення понять: втома та хронічна втома

Будь - який вид діяльності  фізичної або розумової  завжди зумовлює напружену діяльність центральної нервової системи. Тому оптимальний рівень працездатності забезпечується відповідним рівнем функціонування центральної нервової і автономної вегетативної систем та визначається рядом умов, погодженість яких створює їх функціональну єдність та забезпечує координуючу дію. Порушення координуючої та регуляційної функцій, внаслідок стресових ситуацій або постійного нервово-емоційного напруження в умовах інтенсивної і тривалої праці, призводить до зниження працездатності, тобто до втоми. Втома як при фізичній, так і при розумовій праці настає внаслідок розвитку гальмівних процесів у клітинах головного мозку. У зв’язку з цим інтенсивна розумова праця може призвести до втоми та перевтоми не менш, ніж інтенсивна фізична праця.

Виділяють п'ять станів психіч­ного навантаження: оптимальний, стан норми, стомленості, втоми, перевтоми. Два перші стани не порушу­ють психічного здоров'я людини, але три наступні — його руй­нують.

Стомлення — суб'єктивне виявлення втоми, яке супроводжуєть­ся ослабленням організму, відчут­тям певної розбитості, небажанням працювати.

Втома — тимчасовий стан організму, який настає в результаті виконання інтенсивної або тривалої праці та характеризується зниженням рівня функціонування організму, порушенням координації та розладами регуляції обмінних процесів, зниженням працездатності. Стан втоми супроводжується відчуттям втомленості, тобто суб’єктивним вираженням процесів, які об’єктивно відбуваються в організмі при втомі. Проте важливо усвідомити, що втома носить тимчасовий і зворотний характер, є процесом фізіологічним, і після відповідного відпочинку працездатність повністю відновлюється. З відомих структурних компонентів втоми (психологічний та фізіологічний), як правило, головним у розвитку втоми є психологічний.

Якщо після праці, відпочинок є недостатнім для відновлення працездатності до початку послідуючого трудового періоду, а також у разі продовження роботи, втома може накопичуватися зі дня на день, реєструються ознаки кумуляції втоми та з’являються ознаки перевтоми, тобто хронічної втоми, яка на відміну від втоми являє собою патологічний стан і не ліквідується впродовж звичайних (щоденних та щотижневих) періодів відпочинку.

Перевтома (хронічна втома) — це високий ступінь втоми, при якому виникає різка невідповідність між витратами енергії організмом та процесами її поповнення, що й, ослаблює адаптаційні можливості та знижує опірність організму до дії шкідливих чинників зовнішнього середовища, в першу чергу, інфекційних чинників та шкідливих хімічних речовин. Перевтома може призвести до розвитку захворювань ЦНС: неврозів втоми, неврастенії, істерії, а також до підвищення рівня загальної захворюваності. Прояви перевтоми важко віддиференціювати від доклінічних проявів багатьох захворювань. Найчастіше її симптомами є: частий головний біль, підвищена дратівливість, в’ялість, швидка втомлюваність, порушення сну тощо. Такі скарги супроводжуються функціональними порушеннями, до яких відносять астенічний синдром, вегето-судинну дисфункцію, субдепресію. В свою чергу, вони можуть призвести до формування клінічних симптомів гіпертонічної хвороби, ішемічної хвороби серця, виразкової хвороби і захворювань нервової системи. Характерним слід вважати те, що всупереч втомі фізіологічні процеси в організмі внаслідок хронічної втоми не є повністю зворотними.

Перевтома у разі відсутності спеціальних заходів, щодо відновлення функціонування стану організму, в свою чергу, може привести до виникнення перенапруження, тобто несприятливого пограничного стану між нормою та патологічними зрушеннями з боку органів і систем. За умови, коли перевтома приймає затяжний характер та фізичне обстеження не дає пояснень щодо цього стану, цей стан визначається як синдром хронічної втоми.

Для постановки діагнозу синдрому хронічної втоми необхідна наявність обов’язкових критеріїв, до числа яких слід віднести: втому з невідомої причини, яка не зникає навіть при ліжковому режимі протягом не менше 6 місяців та знижує звичайну активність більш ніж на 50% на тлі відсутності захворювань та інших причин, які можуть викликати такий стан, а також наявність м’язового дискомфорту, лихоманки, болючості лімфатичних вузлів, артралгій, зниження пам’яті, депресії тощо. Такі критерії діагностики запропоновані у зв’язку з тим, що ані симптоми, ані лабораторні ознаки не є специфічними за своєю природою.

Типовими клінічними проявами для синдрому хронічної втоми також неодмінно визнати: слабкість, швидку втомлюваність, підвищену дратівливість, нестійкий емоційно-психічний стан, головний біль не пов’язаний з будь-якою патологією, що повторюється та наростає, розлади сну, біль в суглобах, безрадісний настрій, емоційну пригніченість.

Показниками ступеня хронічної втоми служать суб’єктивні та об’єктивні критерії.

Суб’єктивні критерії втоми:

1. відчуття стомлення;

2. пригнічений настрій;

3. в’ялість;

4. сонливість;

5. головний біль тощо.

Об’єктивні критерії втоми:

1. зниження працездатності;

2. зміни артеріального тиску;

3. біохімічні зрушення тощо.