40. Законодавчі акти хvіі – хvііі ст. Як джерело з історії України.
Матеріали законодавства щодо Правобережної та Західної
України ХVІІІ ст.
До кінця ХVІІІ ст. в Правобережній та Західній Україні діяло
законодавство Речі Посполитої. Серед законодавчих актів Польщі
цього періоду особливе місце належить „Кардинальським правам”
1768 року. Цей акт був спрямований на зміцнення шляхетсько-
феодальних порядків. „Урядовий закон” 1791 року ввійшов і історію як
основний закон – свого роду Конституція Польщі. Він встановлював
єдину систему державного управління для усієї держави, у тому числі
й західноукраїнських земель, чим демонстрував устремління до
повного поглинання українства.
Слід зазначити, що серед документів, які визначали політику
Польщі щодо України, були не лише законодавчі акти. Принципове
значення для становища українських земель у складі Речі Посполитої
мав політико-ідеологічний трактат під назвою „Проект знищення Русі”.
Цей документ представив програму ліквідації українців як народу. Він
не був офіційним актом Польської держави, але його ідеї
користувалися палкою підтримкою у магнатсько-шляхетському
середовищі, і впродовж ХVІІІ ст. визначали його політичну поведінку.
„Проект знищення Русі” закликав до „зневажання, переслідування і
пригноблювання українців і винищення всіма засобами тих, хто
дотримувався обряду православного віросповідання”. „Зневажання” і
„винищення” мало відбуватися шляхом недопущення православних та
уніатів до посад в органах влади, знищення освіти, доведення
заможних „русинів” до злиднів, використання в діловодстві лише
польської мови, оббріхування і публічного приниження українців,
винищення українських земель татарами та заселення їх „людьми
польськими”. Втілення в практику життя цих ідеологічних настанов
зумовило цілеспрямовану політику на ополячення українського народу
та знищення його культури.
На Закарпатті діяло законодавство Угорщини. Загалом воно
відображає соціально-економічний розвиток цього регіону,
поступальне посилення феодальних порядків, національного гніту
щодо українського населення та розгортання селянських виступів
наприкінці ХVІІІ ст.
41. Ревізії матеріального становища населення Гетьманщини другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст.
42. Ревізії матеріального становища населення Правобережної і Західної України другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст.
43. Описи намісництв і губерній другої половини ХVІІІ ст. – початку ХІХ ст.
44. Історичні праці другої половини ХVІІ-ХVIIІ ст. як джерело з вивчення історії України.
Коза́цькі літо́писи — історико-літературні твори 2-ї половини XVII – середини XVIII століття, присвячені козацьким війнам. Цінні джерела для дослідження вітчизняної історії і важливі пам'ятки літератури. Мова більшості літописів — літературна, близька до народнорозмовної.
Особливе значення серед літописів 2-ї половини XVII – початку XVIII століття мають історичні твори, присвячені козацьким війнам. Звідси виникла їх умовна назва — "козацькі", "козацько-старшинські" літописи, хоч від літописів у традиційному розумінні вони значно відрізняються.
До наших днів дійшли три найвизначніші козацькі літописи:
Самовидця (про події 1648–1702 років, вірогідний автор — Роман Ракушка-Романовський);
Грабянки (1710, про події від виникнення козацтва до 1709);
Самійла Величка (1720, про події в Україні 1648–1700 років).
В усіх цих літописах не лише докладно розповідається про Визвольну війну українського народу 1648–1654 років, а й подається економічна, політична і культурна характеристика країни, факти з історії Московського царства, Речі Посполитої, Угорського королівства, Швеції, Молдовського князівства, Османської імперії та інших держав.
«Літопис самовидця»[ред. | ред. код]
У XIX ст. літопис Самовидця широко використовували майже всі українські історики, що досліджували історію України другої половини XVII ст. Це зумовлене значною мірою тим, що в першій половині XIX ст. ще не були опубліковані достовірніші за літописи історичні документи. До того ж літописи давали суцільний виклад подій про Україну.
Після того, як 1846 року літопис Самовидця був опублікований, про нього з`явились окремі дослідження, а історичні праці містили посилання на це джерело.
Літопис Самовидця дійшов до нас без імені автора і місця його написання. Чи ці дані загублені пізнішими переписувачами, чи автор волів приховати своє прізвище, це питання розв'язати важко. Довгий час в історичній літературі точилася полеміка про те, хто ж був автором літопису Самовидця? Від розв`язання питання про авторство літопису залежало ряд інших питань з історії XVII ст., зачеплених у літописі, зокрема про соціальні погляди літописця, про ідейну цілеспрямованість твору, про оцінку ряду фактів, висвітлених Самовидцем як особою свого часу тощо.
Літопис Самовидця є одним з зразків української літературної мови XVII ст. Незважаючи на архаїзми, різні місцеві діалектизми, полонізми та інші мовні та стилістичні особливості, які пояснюються умовами часу, твір Самовидця яскраво свідчить, що в українській літературній мові XVII ст. була міцна основа живої народної мови.