Лекції

Теоретичні основи кадастру природних ресурсів

1. Суть та призначення кадастру природнихв ресурсі

Кадастр – слово іншомовного, скоріше всього французького походження «cadastre», що в українському перекладі означає список, реєстр, облік чого-небудь або кого-небудь.

Історичні корені виникнення кадастру сягають глибокої давнини. Перші відомості про кадастрові роботи, які проводились з метою обліку земель у Древньому Єгипті сягають 3000 р. до н.е. однак термін «кадастр», який широко використовує світова практика, походить з часів Римського правителя Августа (27 р. до н.е.), коли була затверджена одиниця обліку збору данини за землю, яка виражалась на італійській мові як «caputiqum» а при переписі населення як «caputiqum registrum». Згодом ці слова злились в одне слово під назвою «cadastrum».

За своєю суттю кадастр це систематизований фонд відомостей, який періодично поновлюють і уточнюють за допомогою відомостей системи спостережень за тим чи іншим природним об’єктом.

У cередні віки вміст кадастрових знімань і основні принципи ведення кадастру практично не змінилось. Знімання земель залишилось чисто лінійним і проводилось за допомогою шнура і «жезла», інколи використовувались геометричні знання і розрахунки.

Починаючи з 1718 року Джовані Джакомо Моріоні розробив перший кадастр, при якому межі ділянок вже визначались за допомогою тріангуляції та полігонометрії мереж. Зокрема, цей кадастр вже містив документи у вигляді ситуаційних карт усіх сільських общин, які були виконанні з використанням мензули у масштабі 1:2000. На картах відображали ділянки (парцели) окремих общинних володінь, типів ґрунтів, чистий прибуток, який був основою для оподаткування. Цей кадастр введено в дію 1 січня 1760 року і названо міланським Він слугував основою для розроблення кадастрів Франції, Бельгії, Австрії, Голландії та Швейцарії.

Основні віхи розвитку кадастру в окремих країнах тісно пов’язані з їхнім соціальнополітичним та економічним станом. Безумовно, що на початок зародження кадастру головним його призначенням був захист власника землі та розробка ефективної податкової політики. Однак з розвитком урбанізації інфраструктури населених пунктів, з впровадженням нових технологій та агробіологічних засобів обробітку земель, удосконаленням суспільно-господарських зв’язків виникла необхідність зміни форм і змісту кадастру.

У розвитку кадастру є чимало спільного для окремих країн, а саме: використання однотипних засобів технічного і програмного забезпечення, технологій і методів ведення кадастрових робіт, кількісних показників тощо. Однак кожній країні притаманні свої національні ознаки політики, економічна діяльність, правова система, рівень забезпечення природними ресурсами тощо. Отож, кадастр кожної окремо взятої країни має свої індивідуальні особливості, а, отже, є національним

[220].

Перші відомості про кадастр в Росії відноситься до Х ст. і пов'язані із поземельним оподаткуванням і оцінкою земель. Картографічний матеріал вже в тодішньому кадастрі Росії зводився до описів земель на підставі натуральних і землемірних робіт, які заносились у спеціальні писцеві книги.

Зі скасуванням у 1861 році кріпосного права і з розвитком капіталізму в Росії почались масові переділи земель, купівля-продаж, оренда, внаслідок чого виникла необхідність нових методик оцінки земель. Таку методику у той час запропонував відомий російський вчений ґрунтознавець В.В. Докучаєв. Його науковий напрям включав два методи: природно-історичний і статистичноекономічний. Суть першого полягав у класифікації ґрунтів та їх оцінці за природними властивостями, для чого проводились масові обстеження ґрунтів і лабораторні аналізи. Зокрема В.В. Докучаєвим було виділено 8 типів ґрунтів, для оцінки яких була складена 100-бальна шкала бонітування. При статистично-економічному методі оцінки земель враховувався чистий дохід від використання землі. За своєю суттю це вже були перші зародки земельного кадастру.

В епоху радянської влади земельно-кадастрові дії зводилися до реєстрації землекористувань та обліку закріплених за ними земель. При цьому реєстрація землекористувань не мала суттєвого юридичного, правового значення, оскільки була цілком відсутня приватна власність на землю

громадян, яким наділи у вигляді присадибних ділянок надавали лише у вторинне користування, залежно від їх участі у господарській діяльності колгоспів чи радгоспів.

Одночасно на той час сільськогосподарське виробництво було плановим, виникла потреба в доповненні даних обліку кількості земель відомостями про їх якість. Для цього в 1959-1961 рр. в Україні були проведені великомасштабні обстеження ґрунтів колгоспів і радгоспів, на підставі яких було дано характеристику сільськогосподарських угідь за генетичним типом ґрунту забезпеченістю поживним речовинами, кислотністю, еродованістю, засоленістю та іншими природними чинниками, які впливають на родючість.

Однак розмаїття одержаних даних про природні властивості ґрунтів не давало ще відповіді на таке практичне питання – наскільки ті чи інші ґрунти кращі чи гірші від інших?. Тому, не випадково, повстало завдання відносно проведення економічної оцінки родючості ґрунтів. Для вирішення цього завдання в 1968 році законодавчо було започатковано ведення Державного земельного кадастру, до складу якого залучалися дані про реєстрацію землекористувань, облік кількості та якості земель, бонітування ґрунтів і економічну оцінку земель.

Ведення Державного земельного кадастру супроводжувалося не тільки правовим і науковометодичним, а й відповідним організаційним забезпеченням. Так, відповідно до постанови Кабінету Міністрів СРСР від 10 червня 1977 року «Про порядок ведення Державного земельного кадастру» в сільськогосподарських підприємствах вводиться штатна посада землевпорядника, на якого, крім ведення земельного кадастру, покладалися функції забезпечення систематичного контролю за правильністю використання земель, здійснення землевпорядних проектів тощо.

З набуттям незалежності значно змінилися й функції земельного кадастру. З введенням у 1991 році земельної реформи виникло питання і були виконанні роботи з інвентаризації земель, яка повинна була забезпечити об’єктивні дані про статус земель, що використовуються не за призначенням, нераціонально або способами, що призводять до зниження родючості ґрунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної ситуації.

Під час приватизації земель значно зросла роль правової сторони земельного кадастру, а саме – реєстрації земельних ділянок і прав на них. З цією метою велась активна робота щодо розробки такої земельно-інформаційної системи, яка відповідала б потребам держави та суб’єктів господарювання на землю. Це вимагало пошуку та обґрунтування системи показників, що характеризують нових власників землі та землекористувачів. Одночасно цим ставилося завдання створення автоматизованого процесу реєстрації власників землі, землекористувачів та обліку їх земель.

На жаль, та ідея земельного кадастру на нових державницьких засадах не турбувало місцеві державні земельні органи. Проте, не дивлячись на фінансові труднощі, у перші роки реформування земельних відносин значно активізувалися роботи щодо запровадження наукових розробок у практику ведення Державного земельного кадастру.

Для цього була створена творча група науковців і фахівців земельних органів, яка протягом 1994-1995 рр. розробила і запровадила в Сокальському районі Львівської області автоматизовану програму «Землевпорядники і землекористувачі» та програму «Створення автоматизованої системи ведення кадастру території м. Львова». За поданням Львівського Головного управління земельних ресурсів Держкомзему України науково-методичні положення цих досліджень знайшли відображення у постанові Кабінету Міністрів України від 2 грудня 1997 року «Про програму створення автоматизованої системи ведення Державного земельного кадастру».

Питання реєстрації земельних ділянок і прав на них у структурі земельно-кадастрових робіт останніми роками набули домінуючого значення. У 1995-1996 рр. активно вивчався досвід функціонування зарубіжних земельно-реєстраційних систем: американської, канадської, австрійської, англійської, швецької, російської та ін. А в 1997-1999 рр. у трьох районах України (Першотравневий Донецької, Згурівський Київської і Жовківський Львівської областей) розроблявся проект TACIS Європейського Союзу «Реєстрація земель і нерухомості та прав на них» Цей проект виконував консорціум Свідсервей (Швеція), Агрер (Бельгія) і Еомсакс (Данія). Українськими партнерами консорціуму були Державний комітет України по земельних ресурсах і Головне управління геодезії, картографії і кадастру при Кабінеті Міністрів України.

Важливою віхою в історії земельно-кадастрових робіт в перші роки демократичної влади в Україні було проведення бонітування ґрунтів у 1993 році. Згідно з методичними рекомендаціями щодо проведення бонітування ґрунтів, схваленими науково-методичною радою УААН з питань

бонітування ґрунтів України 21 січня 1993 року, роботи з бонітування ґрунтів проводили в такому порядку:

–уточнено природно-сільськогосподарське районування земельного фонду;

–складено списки агровиробничих груп ґрунтів;

–проведено агроекологічне обґрунтування розміщення сільськогосподарських культур;

–зібрано й опрацьовано дані про властивості ґрунтів;

–вибрано еталони для бонітування ґрунтів ріллі;

–розроблено шкалу бонітування ґрунтів.

Зурахуванням матеріалів бонітування ґрунтів останнім часом в широких масштабах проводиться грошова оцінка земель. Вона буває двох видів – нормативна і експертна. Зокрема, нормативна грошова оцінка використовується для встановлення земельного податку та орендної плати за землю, а експертна грошова оцінка – для здійснення угод щодо купівлі-продажу землі. При цьому експертну грошову оцінку земельних ділянок проводять за такими основними методичними підходами:

–капіталізація чистого доходу;

–порівняння цін продажу подібних земельних ділянок;

–врахування втрат на спорудження об’єктів нерухомого майна на земельній ділянці;

–поєднання декількох методичних підходів з умовним розподілом забудованої земельної ділянки на складові компоненти (земельна ділянка, будівлі, споруди).

Протягом останніх років в Україні багато зроблено для створення й розвитку системи кадастрів природних ресурсів, основні результати яких будуть викладені в наступних розділах.

Кадастр природних ресурсів – це систематизоване зведення відомостей про кількісні, якісні та інші характеристики природних ресурсів, виявлених на території України, а також про режим їх використання.

Призначення кадастру природних ресурсів зводиться до розробки стратегії сталого соціальноекономічного розвитку території окремих регіонів і України в цілому. Такий кадастр забезпечує органи державної виконавчої влади і органи місцевого самоврядування інформаційною базою про природні ресурси для прийняття управлінських рішень щодо їх раціонального використання та охорони [128].

Крім того, кадастр об’єктивно оцінює наявність природних ресурсів, їх запаси, кількісні показники чи характеристики їх можливого використання.

За призначенням його можна розділити на три основні групи:

–податковий або фіскальний – для визначення величини податку;

–правовий або юридичний – для вирішення правових питань власності;

–багатоцільовий, який включає відомості про окремі види кадастрів природних ресурсів.

Загальна інформація

Кількість занять: лекційних - 1 практичних - 2

Контрольних робіт – 1 Тематичні контролі -2

Розподіл балів у 100-бальній шкалі

Лекція 1,2

Теоретичні основи кадастру природних ресурсів

1.1Суть та призначення кадастру природних ресурсів

1.2Нормативно-правова база та організаційнометодичне забезпечення кадастру природних ресурсів.

Природні ресурси України як об’єкт кадастру

2.1. Поняття про природні ресурси і їх класифікація 2.2. Виробнича характеристика основних природних ресурсів

ОРГАНІЗАЦІЙНО-МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КАДАСТРУ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ.

1.Закон України «Про рослинний світ» ( Відомості Верховної Ради (ВВР), 1999, N 22-23

2.Закон України «Про відходи» від 5 березня 1998 року N

187/98-ВР

3.Закон України «Про поводження з радіоактивними

відходами» від30 червня 1995 року N 255/95-ВР

4.Закон України «Про природно-заповідний фонд

України» від 16 червня 1992 року N 2456-XII

5.Закон України «Про мисливське господарство та

полювання» від 22 лютого 2000 року N 1478-III

6.Закон України «Про курорти» від 5 жовтня 2000 року N

2026-III

7.Кодекс України «Про надра» від 27 липня 1994 року N

132/94-ВР

7