Лекції

. Природні рослинні ресурси України як об’єкт кадастру

Природні рослинні ресурси – це об’єкти рослинного світу, що використовуються або можуть бути використані населенням для потреб виробництва або інших потреб.

Рослинні ресурси – один із найважливіших видів біологічних ресурсів. Це вичерпні, але відновні ресурси багатоцільового призначення, які мають величезне значення: вони відновлюють атмосферний кисень, зберігають ґрунтові води, запобігають руйнування ґрунту; є джерелом різноманітних матеріалів, палива, грибів, плодів, ягід, горіхів і лікарських рослин. Рослини, зокрема ліси є місцем відпочинку людей та відіграють надзвичайно важливу природоохоронну роль. Але, при цьому, рослини ще й найбільш беззахисні перед діяльністю людини, тому їх охорона є комплексним міжнародним завданням [210].

Велике значення рослинності полягає насамперед у тому, що вони є необхідним середовищем життя людей, а також тварин та інших організмів. Крім того, рослини є вичерпним джерелом різноманітних харчових продуктів, технічної і лікарської сировини, будівельними матеріалами. Багато видів рослин використовуються як корм для сільськогосподарських тварин, в різних технологічних процесах [368]. За своєю екологічною, господарською, науковою, оздоровчою, рекреаційною цінністю та іншими ознаками вони поділяються на природні рослинні ресурси загальнодержавного та місцевого значення. До природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення належать:

а) об’єкти рослинного світу в межах:

внутрішніх морських вод і територіального моря, континентального шельфу та включаючої (морської) економічної зони України;

поверхневих вод (озер, водосховищ, річок, каналів) що розташовані і використовуються на території більш ніж однієї області, а також їх приток усіх порядків;

природних та біосферних заповідників, національних природних парків, а також заказників, пам’яток природи, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків, парків пам’яток садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення;

б) лісові ресурси державного значення; в) рідкісні і такі, що перебувають під загрозою, судинні рослини, мохоподібні, водорості, лишайники,

а також гриби, види яких занесені до Червоної книги України; г) рідкісні і такі, що перебувають під загрозою зникнення, та типові рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України.

До природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення законодавством України можуть бути внесені й інші об’єкти рослинного світу.

До природних рослинних ресурсів місцевого значення відносяться дикорослі та інші сільськогосподарського призначення судинні рослини, мохоподібні, водорості, лишайники, а також гриби, не віднесені до природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення [125, 126, 129].

У природних умовах рослинні ресурси, або флора України містить близько 25 тисяч різних видів, серед яких понад 4,5 тис. видів вважаються вищими рослинами. Крім того, в Україні нараховується 1350 видів дикорослих вітамінних рослин, 2950 – харчових, 950 – кормових, 850 – медоносних 150 – жиро-олійних, 280 – ефіроолійних, 110 – фарбувальних. Більш як 600 видів вищих рослин є ендеміками – такими, що ростуть тільки на цій території Серед природних рослин можна знайти ліки від багатьох хвороб: ангіни та грипу, захворювання

внутрішніх органів, лікування відкритих ран, підтримання життєвого тонусу. На відміну від синтетичних ліки рослинного походження вважаються безпечнішими, вони не мають побічних дій та не викликають алергічних реакцій. Багато природних рослин є постачальником продуктів харчування для людей. Вони характеризуються не тільки високою калорійністю, але й також джерелами вітамінів, макро- і мікроелементів тощо.

Про розповсюдження природної рослинності в Україні свідчить рис. 6.1. Природна рослинність в Україні збереглася тільки в лісах, на луках, болотах, схилах балок і ярів, на заповідних територіях (наприклад, Асканія Нова).

Рослини, що ростуть на певній території, пристосувалися до однакових природних умов (клімату, рельєфу, геологічної будови, ґрунтів та ін.) утворюють рослинні угруповання. В них гармонійно співіснують дерева, кущі, трав’яні рослини, мохи, лишайники, гриби. Найпоширенішими в Україні є лісові, степові, лучні й болотні рослинні угруповання (рис. 6.1.).

Рис. 5.1. Рослинність України [288]

В різних природних зонах їх видовий склад неоднаковий, що зумовлено відмінностями у зволоженні, освітленні, тепловому режимі, ґрунтах тощо. Зокрема, на рівнинній території рослинний покрив поширюється здебільшого зонально – залежно від географічної широти, а в горах – за висотними поясами.

Ліси серед природних рослинних ресурсів вважаються найскладнішими рослинними угрупованнями. Вони вкривають майже 16% території України, при чому найбільше їх у гірських районах і на півночі країни. Там вони утворюють суцільні великі масиви, вкриваючи 40% загальної площі в Карпатах, 32% у Гірському Криму і 25% на Поліссі. На півдні та сході України лісистість становить лише до

4%.

Основними деревними породами лісів України є: із хвойних – сосна, ялиця, смерека, модрина, а з листяних – дуб, граб, липа, ясен, клен, береза, тополя, вільха. На рівнинах поширені соснові (бори), листяні та мішані (хвойно-широколистні) ліси. Соснові та мішані ліси характерні для Полісся й частково Лісостепу, а листяні – для Лісостепу. Панівними породами в мішаних лісах є сосна і дуб, домішок утворюють граб, липа, клен, ясен та ін.

Листяні ліси відрізняються своїм видовим складом на різних територіях: дубово-букові – поширені на заході України, дубово-грабові – на Правобережжі, дубово-кленово-липові – на Лівобережжі України.

Особливо мінливий видовий склад лісів у гірських районах України. Так, в передгір’ях Карпат переважно поширені широколисті ліси з дуба, граба, бука, клена і явора. В нижньому гірському лісовому поясі вони поступаються бучинам (буковим лісам) та мішаним ялиново-смереково- буковим. Верхній пояс – це смуга ялиново-смерекових лісів. Ближче до вершини трапляються криволісся та рідколісся з вільхи, ялівця, сланкової сосни. На північних передгір’ях Криму поширені переважно дубові ліси і чагарники, а на південних – низькорослі дубово-ялівцеві ліси з чагарниками. Схили Головного пасма Кримських гір вкриті дубово-буковими лісами, які вище подекуди змінюються сосновими. На Південному березі Криму з’являються теплолюбні вічнозелені субтропічні види: самшит, лавр, кипарис, магнолія, платан, віялова пальма, олеандр, лавровишня та ін. Вони здебільшого завезені сюди людиною і ростуть у парках і садах.

Степова рослинність сформувалась за умов недостатнього зволоження, а тому більшість рослин має ознаки ксерофітності (пристосування до зменшення випарування). Це проявилось у щетиноподібній формі листків (ковила, житняк), опушенні рослин (шавлія, полин).

Більшу частину степової рослинності становлять трав’янисті рослини. Проте тепер на місці колишньої степової рослинності розкинулися безкрайні лани пшениці, соняшнику, кукурудзи та інших сільськогосподарських культур. Природна степова рослинність збереглася в заповідниках (Асканія Нова, Луганський тощо), а також на схилах балок, кам’янистих відслоненнях. Зокрема, для північної частини, де випадає більша кількість опадів і багато чорноземів, характерний різнотравно- типчаково-ковиловий степ, південніше розташовуються типчаково-ковиловий.

Степова рослинність збереглась лише окремими невеликими плямами в передгір’ях Криму, на піщаних косах Азовсько-Чорноморського узбережжя, схилах балок і ярів, морського узбережжя та на заповідних територіях.

У середній смузі України залишилися лучні степи, де вони чергуються з полями та лісовими масивами.

Їх встелюють типчак, ковила, пирій, тонконіг, костриця, шавлія, конюшина. У Присивашші та вдовж узбереж морів збереглися ділянки полино-злакових степів. Це перехідний тип росли юності від степової до пустельної. У їх травостої переважають типчак, житняк, ковила і полин. Практично зникли різнотравно-типчаково-ковилові степи, що займали північну частину степової зони та типчаково-ковилові степи на Причорноморській низовині.

В цілому в степах найбільш поширено використовують неадекватні методи природокористування, що ґрунтуються на давніх традиціях, які тепер треба докорінно змінювати. Превалювання споживацької ідеології без будь-яких ознак впровадження ідей сталого розвитку суспільства, проєвропейської орієнтації в галузі охорони природи і біорізноманіття сприяє цілковитому знищенню в Україні степових екосистем як природно-зональних утворень гігантського біому євроазіатського біосферного масштабу.

Загальна деградація степового біому, таким чином, відбувається неухильно і непомітно, бо економічний стан держави досить тривалий час не дає змоги забезпечити виконання будь-яких природоохоронних та наукових програм по трав’янистих екосистемах у межах степової смуги. Справжній стан трав’янистих екосистем у багатьох регіонах півдня України та основні новітні тенденції їх динамізму лишаються маловідомими, невивченими і нез’ясованими Давні наукові дані про цей стан, здобуті ще до отримання Україною незалежності, швидко старіють. Тому потрібні нові дані про природні ресурси степу (землі, ліси, степ, луки) та їх динаміку, сучасні тенденції змін і загальні прогностичні уявлення про найближче майбутнє біому.

Лучна рослинність в структурі рослинного покриву України посідає другу позицію і займає 8-9 млн.га. Лучні угруповання тут розвиваються в різних умовах: від ксерофітних (посушливих) до гігрофітних (перезволожених), але найоптимальнішими вважаються мезолфільні (середні) умови середовища. Від впливу абіотичних факторів, а також антропогенезу зони (головним чином кліматичних, ґрунтово-гідрологічних умов) значною мірою залежить видовий склад, будова лучних травостоїв та їх сезонна динаміка. Цю залежність лучної рослинності від природних умов слід розглядати також у зв’язку з характером її використання. Доказом цього є те, що зі зміною клімату з заходу на схід у бік зростання континентальності відповідно змінюється і лучна рослинність. У

східних районах порівняно з західними в травостоях луків значно посилюються процеси ксерофітизації і зростання участі галофітних (засолених) лук.

Таким чином, Україна є справжньою скарбницею квітучого різнотрав’я. Їх поділяють на заплавні, суходільні та гірські. Найбільш поширені заплавні луки з багатим травостоєм, який формують конюшина, жовтець, щавель, деревій, волошки, пирій, тимофіївка біловус. Гірські луки вкривають карпатські полонини і кримські яйли. Трав’яний покрив там доволі багатий – костриця, біловус, щучка, конюшина, арніка, тирлич, зозулинець та ін.

Болотна рослинність України надзвичайно різноманітна за своєю природою, що в значній мірі пов’язано з їх водно-мінеральним живленням.

Зокрема, серед автотрофної рослинності виділяється три групи формацій: трав’яниста, лісова і чагарникова. Наприклад, основу трав’янистого покрову евтрофних боліт складають лепешняк великий, очерет звичайний, різні види осок та інші види болотного різнотрав’я (хвощ річковий, плакун верболистий, Лісова болотна рослинність представлена формаціями вільхи клейкої та берези болотної, а чагарникова – кущами верби і берези.

Болотні види рослинності зазнали великої втрати внаслідок осушувальних робіт. Зараз лише мохові болота поширені на Поліссі. Тут вони вкриті килимом сфагнових чи зелених мохів, над якими піднімаються журавлина, багно, росичка, зірочник, підмаренник. Трав’яні болота подекуди є на Поліссі, в Лісостепу та на заплавах степових річок. Їх рослинний покрив утворюють осока, очерет, хвощ болотний, а з деревних тут зустрічаються вільха чорна, менше – сосна, береза, верба, чагарники з верби і берези.

Меліоровані болота використовуються як сінокоси, або на них вирощують технічні (картопля, льон), кормові (різні травосумішки, кормові буряки, кукурудза) і зернові (жито, овес, ячмінь) культури.

5.2. Інформаційне забезпечення Державного кадастру природно-рослинних ресурсів

Нормальне функціонування Державного кадастру природно-рослинних ресурсів забезпечується за рахунок такої інформаційної бази:

*результатів інвентаризації стану дикорослої продукції і лікарсько-технічної сировини, які періодично проводяться в регіоні лісовпорядними експедиціями Українського лісовпорядного підприємства;

*наслідків досліджень природних рослинних ресурсів, отриманих науково-дослідними інститутами та проектними установами і організаціями;

*щорічних звітів суб’єктів природно-рослинних ресурсів щодо господарського використання дикорослої флори;

*оцінки споживчих і екологічних цінностей природних рослинних угруповань за лабораторними аналізами або літературними джерелами.

Необхідною передумовою розробки Державного кадастру природно-рослинних ресурсів є детальне визначення місць розповсюдження рослинних угруповань, які мають господарське значення. При цьому використовуються загальноприйняті методи, які практикуються при лісовпорядкуванні [273].

Основним інформаційним матеріалом при формуванні Державного кадастру природно-рослинних ресурсів є дані, що дають можливість встановити площі потенційних місцезростань конкретних видів дикорослих угруповань, їх ботанічна характеристика і можливості господарського використання.

Для визначення запасів сировини диких рослин існує декілька підходів. Найчастіше використовується так званий вибірковий підхід, при якому потенційно продуктивні ділянки рослинних угруповань підбираються на базі геоботанічного обстеження.

Під час обстеження території природних рослинних угруповань виявляють основні та резервні масиви, перспективні для організації промислових заготівель дикорослої продукції та лікарськотехнічної рослинної сировини.

На підставі інформаційного матеріалу та оцінки стану природно-рослинних ресурсів встановлюються місця їх зростання за популяційними видами, обґрунтовується система заходів щодо їх збереження та відтворення, визначаються нормативи використання, обсяги заготівлі, вирішуються питання щодо доцільності особливої охорони цінних рослинних угруповань тощо.

На підставі кадастрової інформації обґрунтовуються рішення, в яких відображаються:

–оцінка стану природно-рослинних ресурсів;

–прогноз можливих змін у використанні природно-рослинних ресурсів;

–обґрунтування системи господарських заходів щодо раціонального використання природно-рослинних ресурсів;

–визначення шляхів, методів і обсягів відтворення природно-рослинних

ресурсів;

–встановлення нормативів і лімітів для загального та спеціального використання природно-рослинних ресурсів;

–визначення напрямів охорони природно-рослинних ресурсів.

. Порядок ведення державного обліку і кадастру природно-рослинних ресурсів

Згідно постанови Кабінету Міністрів України від 22 лютого 2006 року № 195 державний облік і кадастр природно-рослинних ресурсів охоплює всю територію України, включаючи її внутрішні морські води і територіальне море, континентальний шельф та виключну (морську) економічну зону, і ведеться з метою визначення кількісних, якісних та інших характеристик природних рослинних ресурсів, обсягу, характеру та режиму їх використання, а також здійснення систематичного контролю за кількісними та якісними змінами в рослинному світі і забезпечення органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, власників або користувачів (у тому числі орендарів) земельних ділянок відомостями про стан природних рослинних ресурсів.

Ведення Державного кадастру природно-рослинних ресурсів є складовою формування єдиної системи відомостей і документів про наявність об’єктів рослинного світу, їх кількісні та якісні характеристики і економічну оцінку у межах земельних ділянок, що перебувають у власності або користуванні (у т ому числі в оренді), поділ природних рослинних угруповань на категорії, інші дані про природні рослинні ресурси, необхідні для забезпечення їх невиснажливого використання,

затверджуються Мінприроди, шляхом виконання облікових і кадастрових робіт з використанням даних власників або користувачів (у т.ч. орендарів) земельних ділянок стосовно наявності у них природних рослинних ресурсів, а також даних, що містяться у матеріалах лісо- і землевпорядкування, державного земельного, лісового та водного кадастрів, статистичної звітності про стан природних рослинних ресурсів.

Форма звітної кадастрової документації та порядок її ведення визначається Мінприроди за погодженням з відповідними центральними органами виконавчої влади.

Ведення державного обліку в кадастру природно-рослинних ресурсів передбачає:

•визначення конкретних територій (акваторій), де виконуються облікові та кадастрові роботи, опрацювання матеріалів, що містять інформацію про флору, гриби, природні рослинні угруповання та природні рослинні ресурси на цих територіях.

•облік об’єктів рослинного світу, визначення їх основних характеристик безпосередньо у навколишньому природному середовищі.;

•оброблення матеріалів обліку об’єктів рослинних ресурсів із складенням зведеної відомості у розрізі АР Крим, областей і районів;

•узагальнення одержаної інформації, ведення комп’ютерної бази даних.

Організація ведення державного обліку і кадастру природно-рослинних ресурсів, координація діяльності, пов’язаної з виконанням цих робіт, зберіганням кадастрової інформації та їх публікацію, здійснюється Мінприроди, його територіальними органами в областях, мм. Києві та Севастополь, Республіканським комітетом АР Крим з охорони навколишнього природного середовища.

Мінприроди визначає наукові установи, на які покладається наукове супроводження робіт з ведення державного обліку і кадастру природно-рослинних ресурсів.

Мінприроди систематизує і зберігає документацію, пов’язану з веденням державного обліку і кадастру природно-рослинних ресурсів, а також готує та видає в установленому порядку відповідні матеріали.

Узагальнені матеріали державного обліку і кадастру природно-рослинних ресурсів у розрізі АР Крим, областей, мм. Києва і Севастополя розміщуються один раз на п’ять років на веб-сторінках Мінприроди, його територіальних органів, Республіканського комітету АР Крим з охорони навколишнього природного середовища та видаються на паперових носіях.

Поділ природних рослинних ресурсів за господарською цінністю

За господарською цінністю природні рослинні ресурси поділяються на ресурси:

а) для забезпечення потреб населення та виробництва у технічній, лікарській, пряно-ароматичній, харчовій сировині з дикорослих рослин; б) для випасання худоби забезпечення інших потреб тваринництва; в) для потреб бджільництва;

г) для потреб мисливського та рибного господарства.

Природні рослинні ресурси можуть використовуватись з господарською метою і для інших потреб, передбачених чинним законодавством.

Промислове збирання технічної, лікарської, пряно-ароматичної, харчової сировини з дикорослих рослин провадиться з урахуванням принципів не виснаження природних рослинних ресурсів, збереження сприятливих умов для життя диких тварин та охорони довкілля.

Закупівля лікарської та технічної сировини з дикорослих рослин юридичними або фізичними особами здійснюється за умови наявності в них дозволів на спеціальне використання природних рослинних ресурсів.

Збирання технічної, лікарської, пряно-ароматизованої, харчової сировини з дикорослих рослин здійснюється відповідно до Правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі навколишнього природного середовища.

Використання природних рослинних ресурсів для випасання худоби та забезпечення інших потреб тваринництва здійснюються на земельних ділянках, що визначаються в порядку, встановленому земельним законодавством. В той же час, використання природних рослинних ресурсів для випасання худоби та забезпечення інших потреб тваринництва забороняється, якщо це може призвести до деградації земель, зайнятих об’єктами рослинних ресурсів, або перешкоджає їх своєчасному природному відтворенню.

Використання природних рослинних ресурсів для потреб бджільництва здійснюється безоплатно і без утримання дозволу на спеціальне використання природних рослинних ресурсів шляхом розміщення пасік на відповідних земельних ділянках за погодженням з власником, користувачем (в тому числі орендарем) такої ділянки.

Використання природних рослинних ресурсів для потреб мисливського і рибного господарства здійснюється з врахування вимог Закону ”Про рослинний світ”, а також земельного, водного законодавства та нормативно-правових актів з питань ведення мисливського і рибного господарства.

ДЕРЖАВНИЙ КАДАСТР МІНЕРАЛЬНО–СИРОВИННИХ РЕСУРСІВ

6.1 Суть, завдання і призначення Державного кадастру мінерально-сировинних ресурсів

Державний кадастр мінерально-сировинних ресурсів – це інформаційно-аналітична система показників про розповсюдження, запаси і стан використання мінерально-сировинних ресурсів.

Перед державним кадастром мінерально-сировинних ресурсів ставляться такі основні завдання [193]:

– обґрунтування перспективи розвитку гірничодобувної промисловості та геологорозвідувального виробництва з урахуванням наявної в регіоні інфраструктури, зайнятості населення, екологічного стану територій, інвестиційних можливостей;

–вибір із числа родовищ об’єктів з ефективними техніко-економічними показниками і підготовки їх до промислового освоєння;

–створення раціонального резервного фонду об’єктів мінерально-си- ровинних ресурсів для організації розвідки і наступного освоєння;

–залучення іноземних інвестицій і використання кредитів для освоєння об’єктів мінеральносировинних ресурсів;

–планування і реалізація заходів щодо екологічно безпечного використання мінеральносировинних ресурсів.

Крім того, за допомогою Державного кадастру мінерально-сировинних ресурсів у виробничих умовах можна:

–відслідковувати зміни у стані запасів і прогнозних ресурсів корисних копалин за рахунок здійснення геологорозвідувальних і експлуатаційних робіт;

–забезпечити ефективне комплексне використання мінеральної сировини під час видобутку, переробки з урахуванням техніко-економічних показників освоєння;

–ініціювати пошуково-розвідувальні роботи;

–забезпечити реалізацію регіональних програм розвитку мінерально-сировинної бази. Державний кадастр мінерально-сировинних ресурсів, який розробляється і функціонує на регіональному рівні, має дати оцінку суспільної значимості конкретних родовищ корисних копалин, мінерально-сировинного потенціалу регіонів з урахуванням соціально-економічних, економікогеографічних, гірничо-геологічних і екологічних факторів, які впливають на залучення їх у промислове освоєння і відтворення мінерально-сировинної бази. При формуванні відповідної інфраструктури мінерально-сировинних ресурсів ставиться завдання визначити склад кадастрових показників, які б характеризували родовища мінерально-сировинних ресурсів і дали можливість встановлювати підсумкові оцінювальні критерії. Вихідною базою Державного кадастру мінеральносировинних ресурсів виступають геолого-економічні відомості щодо родовищ корисних копалин, техніко-економічні показники гірничовидобувних підприємств, інші цінювальні дані про мінеральну сировину.

Мінерально-сировинні ресурси України як об’єкт кадастру

Мінерально-сировинні ресурси – це сукупність різних видів корисних копалин, які можуть бути використані за сучасного рівня розвитку продуктивних сил. Вони утворені в надрах і на поверхні землі та зі стародавніх часів широко використовуються людством і тому дістали назву корисні копалини [103, 149, 195, 196].

Мінерально-сировинні ресурси як складова природних ресурсів значно впливає на розміщення промислового виробництва, зокрема на формування промислових комплексів чорної і кольорової металургії, хімічної галузі тощо. До мінерально-сировинних ресурсів належать природні речовини мінерального походження, які використовуються з метою одержання енергії. Україна характеризується різноманітністю корисних копалин, значними запасами багатьох їх видів, вигідним територіальним зосередженням, високим рівнем освоєння та широким використанням у суспільному

господарстві. Про розповсюдження основних корисних копалин на території України свідчать дані, які наведені на рис. 6.1.

Рис.6.1. Карта основних родовищ корисних копалин України [288]

Основним видами мінерально-сировинних ресурсів на Україні є паливно-енергетичні, рудні та нерудні.

Паливно-енергетичні ресурси

Паливно-енергетичні ресурси на території України широко представлені родовищами кам’яного і бурого вугілля, нафти, природного газу, горючих сланців і торфу.(рис. 6.2)

Рис. 6.2 Паливно-енергетичні ресурси України [288]

Вугілля є єдиною вуглеводневою викопною сировиною, запаси якої можуть забезпечити потреби промисловості і енергетики України в найближчі 200-500 років. У паливно-енергетичному балансі України вугілля займає провідне місце. Якщо в структурі світових запасів вуглеводневої викопної сировини вугілля становить 67%, нафта – 18% і газ – 15%, то в Україні відповідно 94,5%, 2% і 3,6% (за іншими даними: вугілля – 97,4%, нафта і газ – 2,6%). Промислові запаси кам’яного вугілля зосереджені у трьох басейнах: Донецькому, Львівсько-Волинськомуі Дніпровському, загальна характеристика яких наведена в табл. 6.1.

Таблиця 6.1.

Загальна характеристика вугільних басейнів України [195]

Донецький кам’яновугільний басейн в межах України займає площу 50 тис. кв. км. Балансові запаси вугілля в ньому становлять 48,8 млрд. т. В басейні виявлено понад 330 вугільних пластів і прошарків, потужність яких не перевищує 1,2 м, а лише деяких 3,5-5,0 м. Середня глибина розробки вугільних пластів у цьому басейні становить 600 м, а у деяких шахтах – 1100 м.

Львівсько-Волинський вугільний басейн розташований в західній Україні (у Львівській і Волинській областях) і займає площу 10 тис. кв. км. Базові запаси вугілля близько 370 млн. т. Тут виявлено близько 70 вугільних пластів потужністю від кількох сантиметрів до 2 м. Пласти залягають на

глибині від 300 до 1100 м. На території басейну виділено 5 родовищ, найперспективнішими серед яких є Межирічанське, Волицське, Тяглівське і Любельське.

Дніпровський буровугільний басейн знаходиться у центральній частині України. – частково в межах Донецького басейну, а також в Закарпатській, Полтавській і Харківській областях. Площа його становить близько 120 тис. кв. км. Балансові запаси вугілля 2,4 млрд.Більшість промислових покладів пов’язана з гірськими породами палеогену і неогену. Потужність вугільних пластів – від декількох сантиметрів до 15-20 м, які залягають на глибині від 10 до 120 м. Головні родовища – Коростишівське (Житомирська область), Звенигородське (Черкаська область), Олександрійське (Кіровоградська область).

Буре вугілля відоме в інших місцях України, зокрема в Придністров’ї (Золочівське, Ясенівське, Кременецьке та ін.), Передкарпатті (Коломийське, Спаське, Тростянецьке) в Закарпатті (Ільницьке, Ужгородське).

Перспективним буровугільної бази є освоєння родовищ Лівобережжя – Синельніківського, Оріхівського, Санджарівського, також можлива розробка Новодмитрівського (Харківська область) і Сула-Удатійського (Полтавська область) родовищ. За оцінками, на Лівобережжі міститься 11% геологічних запасів бурого вугілля. Відоме також Белградське родовище в Одеській області. Загальні промислові запаси бурого вугілля становлять 2588200 тис. т (А+В+С) і за категорією С2 – ще

10906000 тис. т.

Серед паливно-енергетичних ресурсів України важливе місце займає нафта і газ. Державним балансом запасів враховано 133 родовища нафти, 151 родовище газового конденсату та 289 родовищ природного газу. Потенційні ресурси вуглеводів оцінюються в 8643,2 млн. т умовного палива, з яких природний газ становить 79,8, нафта – 12,5, конденсат – 5,3 і розчинений в нафті газ – 2,4%. У межах суші зосереджено 6264.8, а на акваторіях Чорного і Азовського морів – 2378,9 млн. т умовного палива.

Зараз в межах України виділяється дев’ять нафтогазоносних областей, розміщення яких дозволяє об’єднати їх в три нафтогазоносні регіони: Східний – з Дніпровсько-Донецькою областю, Західний – з Передкарпатською, Складчасто-Карпатською, Закарпатською та Волино-Подільською областями та Південний – з Переддобруджинською, Причорноморсько-Кримською, Індоло-Кубанською та АзовоБерезанською областями.

При цьому Східний регіон охоплює Сумську, Полтавську, Харківську, Дніпропетровську, Донецьку, Луганську і Чернігівську області та займає 114 тис. кв. км, де є 112 родовищ, з яких 18 нафтових і 34 нафтогазових і 60 газових та газоконденсатних. Найбільші родовища: нафтові – Гнідницівське, Леляківське; Глинсько-Розбищівське нафтогазові – Качанівське, Рибальське, Анастасівське; газові – Шебелинське,

Єфремівське, Західно-Хрестинщенське. Нафтові та газові поклади приурочені до нещільних зон порід кристалічного фундаменту і відкладів девонського, кам’яновугільного, пермського, трасового і юрського віку. Вони містяться в теригенних і карбонатних породах. Нафта мало сірчиста, містить багато легких фракцій, густина її 850-860 кг/м3 Газ метановий (до 98,5%) сума важких вуглеводів змінюється від десятих часток до декількох відсотків. Кількість продуктивних горизонтів – 45, потужність нафтогазоносних відкладів близько 1000 м. Нафтові відклади залягають переважно на глибині до 4500 м, газові та газоконденсатні – 5000-6000 м.

Західний регіон охоплює Волинську, Львівську, Івано-Франківську, Чернівецьку, Закарпатську області та займає площу 14,8 тис. кв. км. Тут відкрито і досліджено близько 60 родовищ, основні з яких: нафтові – Бориславське, Волинське, Битків-Бабченське, Орів-Уличнянське; газові – Угерське, Більче-Волицьке, Рудківське, Хонджолвицьке, Колодязне. Поклади нафти у цих родовищах зосереджені в палеогенових, а газу у верхньоюрських, верхньокрейдових і міоценових відкладах. Глибина залягання нафтових родовищ 500-4800 м, а газових 100-5000 м. Поклади вуглеводів приурочені головним чином до піщаних, рідше карбонатних товщ. Нафта мало сірчиста з вмістом парафіну 7-10% і густиною 800-900кг*м3., газ метановий (93-99%).

Південний регіон охоплює Запорізьку і Херсонську області та акваторії Чорного і Азовського морів, в межах яких виявлено понад 60 родовищ, нафти і газу. Промислові газові, газоконденсатні та нафтові поклади розташовані в палеогенових і нижньокрейдяних гірських породах на глибині 100-4500 м. У підводних надрах Чорного моря родовища газу є на глибині 300-750 м. Найбільші газові родовища – Штормове, Фонтаннівське, Голицінське